Постанова

від 22.01.2025 по справі 373/702/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа № 373/702/20

головуючий у суді І інстанції Гончарук В.П.

провадження № 22-ц/824/809/2025

суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Мостова Г.І.

ПОСТАНОВА

Іменем України

22 січня 2025 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Мостової Г.І.,

суддів: Березовенко Р.В., Лапчевської О.Ф.,

за участі секретаря судового засідання Лазоренко Л.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Гарницького Павла Петровичана рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 27 лютого 2024 року

за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Гичко Олени Анатоліївни на рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 27 лютого 2024 року та на додаткове рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 21 березня 2024 року

у справі за позовом ОСОБА_2 до Бориспільської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1 , треті особи: Дівичківська сільська рада Бориспільського району Київської області, товариство з обмеженою відповідальністю «Агротрейд Груп» про визнання незаконним рішення органу державної влади, визнання недійсним державного акту на землю та свідоцтва про право на спадщину та

за зустрічним позовом ОСОБА_1 до Бориспільської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_2 , треті особи: Дівичківська сільська рада Бориспільського району Київської області, товариство з обмеженою відповідальністю «Агротрейд Груп» про визнання недійсним рішення органу державної влади, визнання недійсним державного акту на землю, -

в с т а н о в и в :

У червні 2020 року представник позивача ОСОБА_2 - Гичко О.А. звернулася до суду із позовом та просила:

визнати незаконним розпорядження Переяслав-Хмельницької районної державної адміністрації Київської області від 14 липня 2005 року № 391 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання Державних актів на право приватної власності на земельні ділянки громадянам-власникам сертифікатів на право на земельні частки (паї) в межах Стовп`язької сільської ради», в частині передачі у приватну власність ОСОБА_4 земельної ділянки (паю), площею 0,7385 га, що розташована на території Стовп`язької сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області;

визнати недійсним Державний акт на право власності на земельну ділянку, серїі ЯА № 614780 від 02 листопада 2005 року, на земельну ділянку площею 0,7385 га, що виданий на ім`я ОСОБА_4 ;

визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 15 жовтня 2010 року, зареєстроване в реєстрі за № 1-1979, відповідно до якого відповідач ОСОБА_1 набув право власності на земельну ділянку, площею 0,7385 га, з кадастровим номером 3223387200:06:003:0008.

У позові вказувала, що розпорядженням Переяслав-Хмельницької районної державної адміністрації Київської області № 752 від 20 листопада 2002 року «Про передачу в приватну власність земельних ділянок» був затверджений Проект виділення земельних ділянок (паїв) на місцевості в межах території Стовп`язької сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області.

Відповідно до додатку до такого розпорядження позивачу були передані у приватну власність дві земельні ділянки, загальною площею 2,190 га (1,451 га та 0,739 га), що розташовані на території Стовп`язької сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області (на даний час це територія Дівичківської сільської ради Бориспільського району Київської області).

Вище вказане розпорядження та технічна документація із землеустрою стали підставою для видачі 15 липня 2003 року позивачу Державного акту на право приватної власності на землю (серія Р1 № 266784), що був зареєстрований за № 10 в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю.

Представник позивача вказувала, що 19 лютого 2020 року позивач ОСОБА_2 звернувся до ТОВ «Регіонземсервіс» із заявою про виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі. Після виготовлення такої технічної документації він звернувся до Відділу у Переяслав-Хмельницькому районі Головного управління Держгеокадастру у Київській області про внесення відомостей до Державного земельного кадастру.

Однак, 05 березня 2020 року отримав відмову у зв`язку із знаходженням в межах земельної ділянки, яку необхідно зареєструвати, іншої земельної ділянки з кадастровим номером 3223387200:06:003:0008.

На запит представника позивача Переяслав-Хмельницька районна державна адміністрація Київської області надала відповідь за № 06.01-19/384 від 20 березня 2020 року про розпорядження № 752 від 20 листопада 2002 року, стосовно другого розпорядження інформація відсутня.

Із відповіді Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 14 квітня 2020 року вбачається, що право власності на земельну ділянку 0,7385 га належить позивачу, оскільки він першим отримав дану ділянку у власність, виділення ж земельної ділянки ОСОБА_4 відбулося помилково.

Після смерті ОСОБА_4 земельну ділянку з кадастровим номером 3223387200:06:003:0008 успадкував відповідач ОСОБА_1 . Саме тому позивач не має можливості належним чином здійснити оформлення належної йому на підставі Державного акту земельної ділянки, якою він фактично користується з 2003 року, оскільки ОСОБА_4 та її спадкоємцем земельна ділянка була зареєстрована у відповідному державному Реєстрі раніше. Разом з тим, право власності на неї виникло у позивача раніше - після отримання ним належних документів на землю.

Ухвалою Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 02 березня 2021 року було залучено до участі у справі в якості відповідача Бориспільську районну державну адміністрацію Київської області, як правонаступника Переяслав-Хмельницької районної державної адміністрації Київської області відповідно до постанови Верховної Ради України від 17 липня 2020 року № 807-ІХ «Про утворення та ліквідацію районів» та розпорядження КМ України від 16 грудня 2020 року № 1635-р «Про реорганізацію та утворення районних державних адміністрацій».

Рішенням Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 03 лютого 2022 року позов ОСОБА_2 було задоволено.

Визнано недійсним розпорядження Переяслав-Хмельницької районної державної адміністрації №391 від 14 липня 2005 року «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання Державних актів на право приватної власності на земельні ділянки громадянам-власникам сертифікатів на право на земельні частки (паї) в межах Стовп`язької сільської ради» в частині передачі у власність ОСОБА_4 земельної ділянки (паю), розміром 0,7385 га, ділянка № НОМЕР_1 , що розташована на території Стовп`язької сільської ради.

Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯА №614780 від 02 листопада 2005 року в частині ділянки 2, кадастровий номер 3223387200:06:003:0008, площею 0,7385 га, виданий ОСОБА_4 .

Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 15 жовтня 2010 року на ім`я ОСОБА_1 , зареєстрованого в реєстрі за № 1-1979, в частині ділянки з кадастровим номером 3223387200:06:003:0008, площею 0,7385 га.

Постановою Київського апеляційного суду від 07 вересня 2022 року рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 03 лютого 2022 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 11 січня 2023 року рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 03 лютого 2022 року та постанова Київського апеляційного суду від 07 вересня 2022 року скасовані, а справа передана на новий розгляд до суду першої інстанції.

У своїй постанові Верховний Суд указав на те, що суди попередніх інстанцій не звернули уваги та не встановили, коли позивач як особа, якій видано державний акт, за умови, якби він добросовісно користувався своїми правами, довідався або міг довідатись про те, що спірна земельна ділянка перебуває у власності іншої особи, яка передала її в оренду ТОВ «Агротрейд Груп». Залежно від встановлених обставин, суду необхідно звернути увагу на спосіб захисту порушених прав, обраний позивачем.

В подальшому, 27 березня 2023 року відповідач ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічною позовною заявою в якій просив:

визнати недійсним розпорядження Переяслав-Хмельницької районної державної адміністрації за № 752 від 20 листопада 2002 року в частині передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки (паю), розміром 0,739 га, що розташована на території Стовп`язької сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області (нині - Дівичківська сільська рада Бориспільського району Київської області);

визнати недійсним Державний акт на право приватної власності на землю, серії Р1 № 266784 від 15 липня 2003 року в частині ділянки № НОМЕР_2 , кадастровий номер не зазначений, площею 0,739 га, виданий ОСОБА_2 ;

стягнути із відповідачів понесені судові витрати, що складаються із судового збору та витрат на правову допомогу.

Зустрічний позов мотивував тим, що на підставі розпорядження Переяслав-Хмельницької РДА Київської області № 391 від 14 липня 2005 року його бабі ОСОБА_4 передано у приватну власність 2,2052 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Стовп`язької сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області (нині - Дівичківська сільська рада Бориспільського району), що засвідчено виданим на її ім`я Державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯА №614780 від 02 листопада 2005 року. У власність баби були передані дві ділянки: 1 - площею 1,4667 га, 2 - 0,738 га. Виділенню ділянок на місцевості передувало виготовлення технічної документації із землеустрою. Виданим земельним ділянкам були присвоєні кадастрові номери та здійснено відповідну державну реєстрацію. Належну їй земельну ділянку ОСОБА_4 здала в оренду

Позивач за зустрічним позовом вказував, що після смерті його баби він успадкував цю ділянку, отримавши 15 жовтня 2010 року свідоцтво про право на спадщину та звернувся до Управління Держкомзему в Переяслав-Хмельницькому районі Київської області із заявою про її реєстрацію за ним.

Виданий на ім`я позивача державний акт на право приватної власності на землю вважає таким, що не відповідає вимогам законодавства на час його видачі за формою та змістом. Указує на те, що на час видачі бланк старого зразка цього державного акту мав бути знищений, а не виданий позивачу всупереч закону, оскільки була затверджена нова форма бланку державного акту про право власності на земельну ділянку.

Вказував, що ОСОБА_2 з 2005 року знав про те, що ОСОБА_4 належить певна ділянка і вона здає її в оренду. Щодо своєї землі не цікавився, не вчинив жодної дії по присвоєнню їй кадастрового номера. Зважаючи на те, що ОСОБА_4 внесла відповідні відомості щодо своєї земельної ділянки до Публічної кадастрової карти, а ОСОБА_2 не вніс, то розпорядження Переяслав-Хмельницької РДА від 20 листопада 2002 року № 752 підлягає скасуванню.

Представник відповідача ОСОБА_1 адвокат Гарницький П. П. повторно подав до суду заяву про застосування строку позовної давності до первісного позову ОСОБА_2 . У цій заяві він зазначає, що позивач звернувся до суду лише через 15 років від дня видачі оспорюваних ним документів, а тому пропустив строк позовної давності. Указує на те, що позивачу було відомо про те, що титульний власник земельної ділянки ОСОБА_4 , а в подальшому і він - відповідач, як спадкоємець її майна, відкрито користувалися земельною ділянкою, яку передали в оренду. Позивач як мешканець села не міг не знати про такі обставини.

Рішенням Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 27 лютого 2024 року відмовлено у задоволенні первісного позову ОСОБА_2 . Відмовлено у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 .

Додатковим рішенням Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 21 березня 2024 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 50 000 грн судових витрат.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, у березні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Гарницький П.П. подав апеляційну скаргу, у якій просить частково скасувати рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 27 лютого 2024 року як помилково ухвалене та ухвалити у цій частині нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги за зустрічним позовом ОСОБА_1 у повному обсязі.

Апелянт не погоджується із висновком суду першої інстанції щодо того, що процедура отримання ОСОБА_2 державного акту на право приватної власності на землю порушена не була, а допущення розробником технічної документації зі складання такого державного акту певних помилок, що не залежали від волі позивача, не можуть бути безумовною підставою для визнання такого акту недійсним. Адже позивачем за зустрічним позовом ОСОБА_1 та його представником ОСОБА_5 було доведено, що ОСОБА_2 у свій час не було видано належного документа на право власності, встановленого законом зразка, й саме тому право власності на спірну земельну ділянку у останнього не виникло.

Крім того, в апеляційній скарзі вказує, що наданий ОСОБА_2 документ під назвою «Державний акт на право приватної власності на землю» від 13 липня 2003 року, не відповідає вимогам законодавства, що діяли на той час, оскільки з 02 квітня 2002року Переяслав-Хмельницька районна державна адміністрація, взагалі не мала права видавати державні акти на право приватної власності на землю, проводити їх реєстрацію, а відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України №449 від 02 квітня 2002 року таке право належало виключно сільським, селищним і міським радам.

Разом з тим, апелянт ОСОБА_1 звертає увагу, що позивачу був виданий не діючий бланк акту старого зразка без вказівки кадастрового номера земельної ділянки.

Тож, враховуючи те, що ОСОБА_2 вчасно не скористався своїм правом стосовно належної приватизації земельної ділянки, відомості про власність ОСОБА_2 , на яку відсутні у Державному земельному кадастрі, а позивач за зустрічним позовом ОСОБА_1 , який отримав у спадщину оформлену у власність належним чином оспорювану земельну ділянку, весь час розпоряджався нею у встановленому законом порядку, апелянт вважає, що Розпорядження Переяслав-Хмельницької районної державної адміністрації за № 752 від 20 листопада 2002року, яким передано ОСОБА_2 у власність земельну ділянку площею 0,739 га не реалізоване в законний спосіб та підлягає скасуванню.

Отже, на даний час апелянт ОСОБА_1 , як належний спадкоємець, є законним власником спірної земельної ділянки, отриманої у власність від його бабусі ОСОБА_4 , яка св свою чергу була законним власником згідно з розпорядженням Переяслав-Хмельницької районної державної адміністрації № 391 від 14 липня 2005 року.

Також не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_2 - адвокат Гичко О.А. у квітні 2024 року подала апеляційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 27 лютого 2024 в частині відмови задоволення позовних вимог за первісним позовом та ухвалити у цій частині нове судове рішення, яким задовольнити первісний позов ОСОБА_2 повністю.

Апелянт вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про обрання ним невірного способу захисту порушеного права, оскільки спірна земельна ділянка не була загубленою, не була викраденою та не вибула з володіння ОСОБА_2 , адже він з 2003 року відкрито та безперешкодно користувався нею, а з 2012-2013 років передав у користування іншій особі ОСОБА_6 , тобто відсутні ознаки необхідності витребування земельної ділянки від добросовісного набувача відповідно до положень статті 388 ЦК України.

Крім того, оскаржуваним судовим рішенням встановлено, що ТОВ «Агротрейд Груп» дійсно орендує земельну ділянку ОСОБА_1 , але обробляє не її, а іншу рівноцінну, тому помилковим є твердження суду, що ОСОБА_1 та товариство відкрито користуються спірною земельною ділянкою з 2005 року і саме з того часу ОСОБА_2 міг дізнатись про порушення свого права.

Так, представник ОСОБА_2 не погоджується із висновком суду першої інстанції щодо неналежного виконання останнім свого права щодо здійснення державної реєстрації права власності на земельну ділянку та вказує на відсутність норм закону, якими було б передбачено строки оформлення права власності.

Також жоден свідок не надав свідчень щодо повідомлення ОСОБА_2 , про «накладку» земельних ділянок, й докази, що він міг довідатись про це з інших джерел в матеріалах справи відсутні, а розрахунки строку позовної давності наведені в оскаржуваному рішенні містять протиріччя та не підтверджені жодним належним та допустимим доказом

Наголошує, що ОСОБА_2 указав спосіб захисту права, який прямо передбачений законом, а саме частиною 1 статті155 ЗК України, оскільки його позовні вимоги за своїм змістом спрямовані на усунення порушень його права власності на землю, отже, по суті своїй поданий позов є негаторним, який можна заявити впродовж всього часу тривання порушення прав законного володільця цієї ділянки.

Законний інтерес позивача ОСОБА_2 порушується, допоки існує незаконний правовстановлюючий документ на право власності ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку.

Також в поданій апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 не погоджується із додатковим судовим рішенням Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 21 березня 2024 року й просить скасувати його в повному обсязі.

Так, представник звертає увагу, що сторін не було викликано в судове засідання, й судове засідання не проводилось, що суперечить висновкам викладеним в постанові Верховного Суду від 27 жовтня 2021 року у справі № 182/6521/16 та у постанові від 18 жовтня 2023 року у справі №466/8736/17. Тож, додаткове рішення було ухвалено у відсутність позивача та його представника, що не були повідомлені належним чином, копії заяви не отримували, а тому оскаржуване додаткове рішення підлягає скасуванню відповідно до пункту 3 частини 3 статті 376 ЦПК України.

Наголошує й на тому, що відповідач та його представник були присутні під час винесення основного рішення, а тому пропустили строк на звернення до суду із заявою про ухвалення додаткового судового рішення та стягнення судових витрат, питання про поновлення строку на звернення відповідачем не заявлялось та судом такий строк не поновлювався.

Вважає, що ненадання представником відповідача детального опису виконаних робіт, а заявлений розмір витрат є необґрунтованим.

Крім того, судом не було враховано процесуальну поведінку відповідача ОСОБА_1 та його представника, які затягували розгляд справи, багаторазово не з`являлись в судові засідання, подавали явно необґрунтовані заяви та клопотання, чим фактично штучно збільшували обсяг робіт адвоката.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи апеляційних скарг, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, дійшла висновку про таке.

Відповідно до розпорядження Переяслав-Хмельницької районної державної адміністрації Київської області № 752 від 20 листопада 2002 року «Про передачу у приватну власність земельних ділянок громадянам» були передані у приватну власність земельні ділянки в розмірі земельної частки (паю) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва за рахунок земель, переданих у колективну власність колишньому КСП АФ «Маяк» громадянам згідно списку, в тому числі й позивачу ОСОБА_2 (земельні ділянки № 10/ НОМЕР_1 , загальною площею 2,190 га).

На підставі клопотання Стовп`язької сільської ради; заявки районного відділу земельних ресурсів; доручення Київського обласного управління земельних ресурсів; технічного завдання на виконання робіт та згідно договору № 842 від 19 жовтня 2001 року Київським відділенням Інституту землеустрою Української академії аграрних наук була розроблена Технічна документація зі складання державних актів на право приватної власності на землю власникам земельних часток (паїв) в межах Стовп`язької сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області.

У списку громадян, власників сертифікатів на право на земельну частку (пай) під номером 10 є прізвище позивача ОСОБА_2 , якому мала бути виділена земельна ділянка під номером 10 площею 53 га. Як з`ясовано у цьому списку закралася помилка, оскільки ОСОБА_2 виділялося дві ділянки: під номером 10 та під номером 53 з відповідними площами: № 10 на полі №2, площею 1,45 га та № НОМЕР_1 на полі №4, площею 0,74 га. Саме відносно останньої ділянки і виник спір про право між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Вказана обставина опосередковано підтверджується збірним кадастровим планом земельних ділянок, що міститься у вищевказаній Технічній документації. Матеріали цієї документації містять акт про передачу на зберігання межових знаків власниками земельних ділянок, згідно з списку, в якому є прізвище позивача ОСОБА_2 та підпис від його імені про отримання межових знаків. Проте, зазначений акт не містить дати вчинення такої дії.

Із копії державного акту на право приватної власності на землю серії Р1 № 266784, виданого 15 липня 2003 року та зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 10 вбачається, що ОСОБА_2 є власником двох земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, загальною площею 2,190 га, що розташовані на території Стовп`язької сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області. Одна ділянка площею 1,451 га, а інша - 0,739 га. Кадастрові номера таким ділянкам не присвоєні, хоча зазначені їх розміри та суміжні землекористувачі, серед яких є ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , який є сином позивача ОСОБА_2 . Дана обставина про суміжність ділянок позивача та його сина ОСОБА_8 також підтверджена показаннями свідків у справі.

Лише 19 лютого 2020 року позивач звернувся до ТОВ «Регіонземсервіс» із заявою про надання згоди на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі. Цим товариством була виготовлена технічна документація на вищезазначену земельну ділянку із присвоєнням кадастрового номера 3223387200:06:003:___. Згідно з кадастрового плану вбачається площа цієї ділянки - 0,7385 та суміжні землекористувачі ОСОБА_8 та ОСОБА_7 . Отже, така заява ОСОБА_2 стосувалася саме земельної ділянки № НОМЕР_1 на полі №4, площею 0,74 га.

Рішенням № НОМЕР_3 від 05 березня 2020 року державний кадастровий реєстратор Відділу у Переяслав-Хмельницькому районі Головного управління Держгеокадастру у Київській області відмовив позивачу у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру в зв`язку з тим, що в межах земельної ділянки, яку треба зареєструвати, розташована інша земельна ділянка з кадастровим номером 3223387200:06:003:0008 (площа співпадає на 100%).

Земельна ділянка з кадастровим номером 3223387200:06:003:0008, згідно з державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯА № 614780 від 02 листопада 2005 року, площею 0,7385, належала ОСОБА_4 та була успадкована відповідачем ОСОБА_1 відповідно до частини 5 статті 1268 ЦК України з часу відкриття спадщини - ІНФОРМАЦІЯ_1 . На підтвердження належності ОСОБА_1 такої спадщини 15 жовтня 2010 року державним нотаріусом Переяслав-Хмельницької районної державної нотаріальної контори йому було видане свідоцтво про право на спадщину на це майно.

Представник позивача адвокат Гичко О.А. 07 квітня 2020 року звернулася до Головного управління Держгеокадастру у Київській області із запитом щодо надання копії Державного акту на право власності на земельну ділянку (пай), яка була виділена ОСОБА_4

14 квітня 2020 року на такий запит була надана відповідь № 29-10-0.331-5310/2-20 про відсутність підстав надати копію вищезазначеного Державного акту у зв`язку з відсутністю згоди власника на поширення персональних даних та документів, що підтверджують право діяти від її імені.

Із наданої представником позивача, разом із позовом, Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 204017721 від 13 березня 2020 року вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером 3223387200:06:003:0008 перебуває в оренді ТОВ «Агротрейд Груп». Орендодавцем такої земельної ділянки є ОСОБА_1 .

Аналогічну Інформацію представник позивача подала і станом на 12 червня 2020 року при подачі позовної заяви в новій редакції.

Із копії спадкової справи № 136 від 21 квітня 2010 року вбачається, що спадкоємцем померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 є її онук ОСОБА_1 , відповідач за первісним позовом у цій справі.

До складу спадщини ввійшли земельні ділянка: № НОМЕР_4 з кадастровим номером 3223387200:05:014:0008, площею 1,4667 га та № НОМЕР_2 з кадастровим номером 3223387200:06:003:0008, площею 0,7385 га., згідно з державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯА № 614780 від 02 листопада 2005 року.

15 жовтня 2010 року державним нотаріусом Переяслав-Хмельницької районної державної нотаріальної контори Новаку О.Г. було видане свідоцтво про право на спадщину на це майно.

Набуттю ОСОБА_4 права власності на вищевказані ділянки передували певні події та акти органу державної влади. Так, розпорядженням Переяслав-Хмельницької районної державної адміністрації Київської області від 14 липня 2005 року № 391 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання Державних актів на право приватної власності на земельні ділянки громадянам-власникам сертифікатів на право на земельні частки (паї) в межах Стовп`язької сільської ради» ОСОБА_4 було передано у приватну власність земельну ділянку № НОМЕР_1 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 2,2052 га, що розташована на території Стовп`язької сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області.

На її ім`я 02 листопада 2005 року був виданий Державний акт на право власності на земельну ділянку, серії ЯА№ 614780. Цільове призначення землі - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва; площа - 2,2052 га; кількість ділянок - 2; розташування - територія Стовп`язької сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області.

Свідок ОСОБА_6 показав, що йому відомо про суть та предмет спору, адже він також має дві земельні ділянки, що були виділені йому як земельні паї на «верхньому» та «нижньому» полях. Ці ділянки були розпайовані першочергово на звернення частини пайовиків, у тому числі його та позивача. Була складена схема з двох полів і кожній ділянці був присвоєний номер. Через місцеву сільраду таким пайовикам були виготовлені документи на землю. Спочатку такі земельні ділянки вони почали обробляти без наявних документів, а через рік - продовжили обробіток та розпочали процес виготовлення державних актів. ОСОБА_2 та його сім`я також перші роки обробляли земельну ділянку, що була виділена їм на тому ж полі, що і йому. ОСОБА_2 мав свою техніку для обробітку і займався обробкою землі певний час, а потім передав землю йому для обробітку. Хоча, договору оренди землі він не зміг укласти з ОСОБА_2 , бо його ділянці не присвоєний кадастровий номер. Він також має такий же державний акт як і в ОСОБА_2 , на якому також кадастровий номер не зазначений. Земельну ділянку ОСОБА_2 він обробляє більше 10 років.

Свідок ОСОБА_9 зазначив, що він також вимушений був у судовому порядку відновлювати своє право на виділену йому земельну ділянку, таку ж як і в ОСОБА_2 . Він входить в коло осіб, яким першочергово виділяли земельні паї на початку 2000-х років. ОСОБА_2 виділили землю на тому ж полі, де і йому. Цим займалися сільські землевпорядники. Земля була не розорана, а тому вони вимушені були власними силами здійснювати її рекультивацію. Особисто йому стало відомо про накладки земель з іншими співвласниками у 2016-2017 роках, коли він почав виготовляти кадастровий номер на свої ділянки.

Свідок ОСОБА_10 показав, що він також має аналогічний пай і йому стало відомо про накладки земель з іншими співвласниками у 2015-2016 роках, коли він почав виготовляти кадастровий номер на свої ділянки, які були успадковані після смерті його тещі. Тому він звертався до суду з відповідним позовом, який був задоволений. Кадастровий номер на його ділянки після цього був виготовлений, хоча дати він не пам`ятає. ОСОБА_2 раніше обробляв свою землю сам, а потім передав ОСОБА_6 .

Свідок ОСОБА_11 (дружина ОСОБА_2 ), зазначила про те, що державний акт на землю був виготовлений та отриманий її чоловіком у 2003 році. Виділену землю вони спочатку обробляли своїми силами, маючи власну техніку. Згодом, у 2012-2013 роках передали ОСОБА_6 для обробітку. Документів ОСОБА_6 на землю чоловік не давав, а ОСОБА_6 не вимагав. Їй відомо, де в натурі знаходиться виділена чоловіку земля.

ОСОБА_8 (син ОСОБА_2 ) як свідок показав, що він також як пайовик отримав земельну ділянку поруч із батьковою та братовою землею. Приблизно у 2001-2002 роках вони сім`єю самостійно почали обробляти виділену землю на нижньому полі, яку згодом передали в оренду ОСОБА_6 . Про відсутність кадастрового номера у своєму державному акті на землю довідався близько трьох-чотирьох років назад, тоді ж дізнався про наявність накладок земельних ділянок і в судовому порядку відновлював своє право на землю.

Свідок ОСОБА_12 (син ОСОБА_2 ) зазначив, що йому відомо про те, що батько має земельний пай, що складається із двох ділянок, їх він отримав у 2003 році. Йому також виділений такий же пай поруч із батьковою землею. Спір є про земельну ділянку на нижньому полі. Отримані земельні ділянки: пай батька, його пай та пай брата вони самостійно обробляли від дня її отримання, бо мали техніку. Згодом - передали землю для обробітку ОСОБА_6 , за усною домовленістю. Про відсутність кадастрового номера він дізнався лише у 2020 році, разом з батьком звернулися до суду з позовом. Позов батька досі розглядається судом.

Свідок ОСОБА_13 показав суду, що йому відомо про суть спору, оскільки він проживає поруч із спірною ділянкою та є керівником ТОВ «Агротрейд Груп». Зокрема, його товариство дійсно орендує земельну ділянку ОСОБА_1 , але обробляє не її, а іншу рівноцінну, згідно з виділеного сільською радою масиву землі відповідно до кількості гектарів орендованої землі. Де знаходиться земельна ділянка ОСОБА_2 йому не відомо, але він знає на якому вона полі, бо живе напроти нього. Це поле №4, площею близько 25 га і він знає, що його обробляють ОСОБА_6 та ОСОБА_10 , а ОСОБА_2 на тому полі він ніколи не бачив. Спори про землю на цьому полі почалися ще у 2004-2006 роках, коли їх почали обробляти ОСОБА_6 та ОСОБА_10 , а пайовиків він на тому полі ніколи не бачив.

Відповідно до частини 3 статті 13 Конституції України власність зобов`язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Аналогічна норма міститься у частині 4 статті 319 ЦК України.

За приписами частини 1 статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку встановлених законом.

За змістом частин 1, 2 статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону, або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з частиною 1 статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

З правових позицій Верховного Суду України, викладених у постанові від 22 травня 2013 року у справі № 6-33цс13 вбачається, що державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов`язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2824цс15.

На виконання Указу Президента України від 08 серпня 1995 року №720/95 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам та організаціям» Державним комітетом України по земельних ресурсах, Міністерством сільського господарства і продовольства України, Українською академією аграрних наук 04 червня 1996 року були затверджені Методичні рекомендації щодо порядку передачі земельної частки (паю) в натурі із земель колективної власності членам колективних сільськогосподарських підприємств і організацій.

Відповідно до підпункту 3.1 цих Методичних рекомендацій громадянин, який має сертифікат на право на земельну частку (пай) і бажає одержати свою земельну частку (пай) в натурі, подає підприємству заяву за формою, наведеною в додатку №1.

Згідно з підпунктом 3.2. місцеположення в натурі земельної ділянки, що надається згідно з Схемою, погоджується виконавчим органом управління підприємства в місячний строк з часу подання заяви співвласника про вихід із складу цього підприємства.

Рішення виконавчого органу управління підприємства є підставою для виконання робіт щодо передачі земельної частки (паю) в натурі. У випадках, коли Схема не розроблена, місцеположення земельної частки (паю), що передається, погоджується відповідним рішенням чергових загальних зборів (зборів уповноважених) підприємства, але не пізніше трьох місяців з часу подання заяви про вихід із складу цього підприємства. У випадках вимоги про негайне виділення земельної ділянки в натурі, надання її здійснюється протягом поточного сільськогосподарського року не більше ніж за 12 місяців. Відповідне рішення загальних зборів (зборів уповноважених) за формою, наведеною в додатку № 2, є підставою для виконання робіт щодо передачі земельної частки (паю) в натурі.

Підпунктом 3.3. визначено, що передача земельної частки (паю) в натурі провадиться згідно зі Схемою та проектом організації території земельних ділянок першочергової передачі.

Згідно з підпунктом п. 3.8. після визначення меж в натурі складається акт передачі земельної ділянки із земель колективної власності у власність громадянину за формою, наведеною в додатку № 4.

Відповідно до підпункту 3.9. технічна документація щодо передачі земельної частки (паю) в натурі оформляється в трьох примірниках в обсязі відповідно переліку, що наведений в додатку № 5. Перший примірник видається власнику земельної ділянки, другий з журналом геодезичних вимірювань - зберігається в районному (міському) відділі земельних ресурсів, третій - залишається у землевпорядній або іншій організації, що виконує ці роботи. Вказана технічна документація є підставою для прийняття рішення місцевою радою про видачу державного акта на право приватної власності на землю, з визначенням цільового призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Після видачі громадянинові державного акта на право приватної власності на земельну ділянку, сертифікат на право на земельну частку (пай) повертається до районної (міської) державної адміністрації (виконавчого комітету міської Ради).

Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що процедура отримання позивачем ОСОБА_2 державного акта на право приватної власності на землю порушена не була, а допущення розробником технічної документації зі складання такого державного акта певних помилок, що не залежали від волі позивача не можуть бути безумовною підставою для визнання такого акта недійсним.

Відповідно до частини 1 статті 177 ЦК України одним із видів об`єктів цивільних прав є речі. За приписами частини 1 статті 181 ЦК України земельна ділянка є нерухомою річчю, а отже згідно частини 1 статті 182 цього ж Кодексу право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Відповідно до частини 2 статті 373 ЦК України право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону.

Відповідно до приписів пункту «г» частини 1 статті 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Згідно з пунктом «а» частини 3 статті 122 ЗК України (в редакції станом на 01 січня 2002 року) районні державні адміністрації на їх території передають земельні ділянки із земель державної власності (крім випадків, визначених частиною сьомою цієї статті) у власність або у користування у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для сільськогосподарського використання.

Відповідно до статті 21 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» (в редакції станом на 20 листопада 2002 року) місцева державна адміністрація подає пропозиції відповідним радам і здійснює заходи щодо реалізації їх рішень про приватизацію земель.

Відповідно до статті 125 ЗК України (в редакції станом на день видачі державного акту на право власності на земельну ділянку позивача 15 липня 2003 року) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Статтею 126 ЗК України встановлено, що право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 16 Перехідних положень ЗК України (в редакції станом на день видачі державного акту на право власності на земельну ділянку позивача 15 липня 2003 року) громадянам - власникам земельних часток (паїв) за їх бажанням виділяються в натурі (на місцевості) земельні ділянки з видачею державних актів на право власності на землю.

Відповідно до частини 1 статті 21 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» № 586-ХІV від 09 квітня 1999 року ( в редакції станом на 15 липня 2003 року) місцева державна адміністрація розпоряджається землями державної власності відповідно до закону.

Згідно з частиною 1 статті 154 ЗК України органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування без рішення суду не мають права втручатись у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження належною йому земельною ділянкою або встановлювати непередбачені законодавчими актами додаткові обов`язки чи обмеження.

Відповідно до частини 1 статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акту, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Згідно з абзацом 2 частини 1 статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Тобто, державна реєстрація не є способом набуття права власності. Вона виступає лише засобом підтвердження фактів набуття чи припинення права власності на нерухоме майно або інших речових прав.

При цьому відсутність реєстрації права власності відповідно до Закону України «Про реєстрацію речових прав на нерухому майно та їх обтяжень» не зумовлює позбавлення особи прав користування та володіння належним її на праві власності.

Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивач ОСОБА_2 не здійснив державної реєстрації свого права на передану йому у власність земельну ділянку відповідно до такого закону, однак це не зумовило позбавлення його прав користування та володіння належною йому земельною ділянкою.

Відповідно до пункту 2 Розділу VII «Прикінцевих і перехідних положень Закону України «Про Державний земельний кадастр» №3613-VI від 07 липня 2011 року земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими незалежно від присвоєння їм кадастрового номера.

У разі якщо відомості про зазначені земельні ділянки не внесені до Державного реєстру земель, їх державна реєстрація здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) або комплексного плану просторового розвитку території територіальної громади, генерального плану населеного пункту, детального плану території за заявою їх власників (користувачів земельної ділянки державної чи комунальної власності) або особи, яка подала заяву про визнання спадщини відумерлою, якщо така справа прийнята до провадження судом, або органу місцевого самоврядування, що затвердив комплексний план просторового розвитку території територіальної громади, генеральний план населеного пункту, детальний план території. Заява також може подаватися особою, якій на підставі рішення Кабінету Міністрів України та відповідного договору було передано у господарське відання об`єкт державної власності, що використовується у процесі провадження діяльності з передачі електричної енергії і транспортування та/або зберігання природного газу, і на замовлення якої була розроблена технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) з метою передачі земельної ділянки, на якій розміщений такий об`єкт, у постійне користування зазначеній особі.

Внесення інших змін до відомостей про ці земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок.

У разі якщо кадастрові номери земельних ділянок були визначені (в тому числі на підставі технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку), але не присвоєні до 01 січня 2013 року, такі кадастрові номери вважаються присвоєними, а земельні ділянки - зареєстрованими у Державному земельному кадастрі з моменту письмового звернення замовника документації із землеустрою, на підставі якої було визначено кадастровий номер земельної ділянки, без подання електронного документа та стягнення плати за державну реєстрацію земельної ділянки, у разі якщо така документація із землеустрою була затверджена до 01 січня 2013 року в порядку, встановленому законом.

У разі якщо до 01 січня 2013 року була розроблена технічна документація із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку, на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про надання або передачу земельної ділянки у власність або надання в користування, у тому числі на умовах оренди, а відомості про таку земельну ділянку не внесені до Державного реєстру земель, державна реєстрація такої земельної ділянки здійснюється на підставі зазначеної технічної документації із землеустрою в порядку, встановленому законом.

Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що право власності позивача ОСОБА_2 на спірну ділянку виникло у нього до 2004 року, тому виділені йому за таким актом земельні ділянки можуть вважатися сформованими відповідно до вищевказаної норми закону.

За приписами пунктів 9, 10 Розділу VII «Прикінцевих і перехідних положень Закону України «Про Державний земельний кадастр» №3613-VI від 07 липня 2011 року до 01 січня 2013 року державна реєстрація земельних ділянок, які передаються у власність із земель державної чи комунальної власності, здійснюється з видачею державних актів на право власності на земельні ділянки. Реєстрація державних актів на право власності здійснюється у книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі. Документи, якими було посвідчено право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, видані до набрання чинності цим Законом, є дійсними.

Підсумовуючи встановлене, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачем ОСОБА_2 був отриманий у встановлені законом спосіб і порядок державний акт на спірну земельну ділянку, який відповідно до вказаної норми є дійсним, а надані йому 2 земельні ділянки вважаються сформованими.

Згідно з пунктом 1.4 Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 04 травня 1999 року № 43, державний акт на право приватної власності на землю, на право колективної власності на землю або право постійного користування землею видається на підставі рішення Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських, міської, селищної, сільської ради, а на право власності на землю - на підставі рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій, міської, селищної, сільської ради.

З огляду на встановлене, апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що земельна ділянка за кадастровим номером 3223387200:06:003:0008, площею 0,7385 га, в складі земельної ділянки № 10/53 сукупною площею 2,190 га ОСОБА_2 у власність не передавалася, оскільки Державний акт на право власності на земельну ділянку встановленого зразка ним не був отриманий, а також щодо втрати чинності цього державного акту в зв`язку зі зміною земельного законодавства й необхідністю присвоєння відповідних земельним ділянкам кадастрових номерів, виходячи з вищевикладеного.

Згідно з частиною 1 статті 154 ЗК України органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування без рішення суду не мають права втручатись у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження належною йому земельною ділянкою або встановлювати непередбачені законодавчими актами додаткові обов`язки чи обмеження.

Відповідно до частини 1 статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акту, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Згідно з частиною 1 статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Отже, підставами для визнання недійсним акта (рішення) є його невідповідність вимогам законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

При цьому передумовою та матеріальними підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою в судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами права особи (власності або користування) щодо земельної ділянки, а також підтверджений належними доказами факт порушення цього права на земельну ділянку (невизнання, оспорювання або чинення перешкод в користуванні, користування з порушенням законодавства, користування з порушенням прав власника або землекористувача тощо).

Державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов`язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку.

Вказаний правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11 (провадження № 14-525цс18).

Стаття 14 Конституції України закріплює, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Як передбачено статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Зазначені норми Конституції України та Першого протоколу до Конвенції закріплюють основні права осіб на власність, зокрема на землю. Ці положення передбачають заборону на позбавлення права власності інакше як в інтересах суспільства та виключно на підставі закону.

У рішенні по справі «Христов проти України» (Заява № 24465/04) (пункт 46) Європейський суд з прав людини наголосив на необхідності підтримання «справедливої рівноваги» між загальним інтересом суспільства та захистом основних прав конкретної особи. Необхідну рівновагу не буде забезпечено, якщо відповідна особа несе «особистий і надмірний тягар».

У спірних правовідносинах не вбачається будь-якого суспільного інтересу як підстави для позбавлення сторін права власності.

Разом з тим, позивачу ОСОБА_2 державним кадастровим реєстратором 05 березня 2020 року було відмовлено у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру щодо його ділянки площею 0,7385 га. Таким чином у здійсненні її державної реєстрації було відмовлено, оскільки було установлено розташування в межах наявної земельної ділянки, яку передбачається зареєструвати, іншої земельної ділянки або її частини. Такою ділянкою виявилася ділянка, що належить відповідачу ОСОБА_1 у порядку спадкування.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про Державний земельний кадастр» кадастровий номер земельної ділянки - індивідуальна, що не повторюється на всій території України, послідовність цифр та знаків, яка присвоюється земельній ділянці під час її державної реєстрації і зберігається за нею протягом усього часу існування.

Відповідно до статті 16 цього ж Закону земельній ділянці, відомості про яку внесені до Державного земельного кадастру, присвоюється кадастровий номер.

Як вбачається із наданих сторонами доказів кадастровий номер земельної ділянки позивача ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,7385 га є 3223387200:06:003:_____(далі наступні чотири цифри відсутні). Земельна ділянка, площею 0,7385 га, що належить відповідачу ОСОБА_1 має кадастровий номер 3223387200:06:003:0008 (повний набір цифр та знаків в системі нумерації).

Відповідно до статті 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

Позивач ОСОБА_2 на підставі розпорядження Переяслав-Хмельницької райдержадміністрації Київської області від 20 листопада 2002 № 752 року отримав у приватну власність із земель КСП «Агрофірма «Маяк» дві земельні ділянки, що підтверджується Державним актом на право приватної власності на землю серії Р1 № 266784 від 15 липня 2003 року.

Виділення позивачу земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, загальною площею 2,190 га (площами 1,451 га та 0,739 га), що розташовані на території Стовп`язької сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області, підтверджується і матеріалами поданої технічної документації, відповідно до якої саме за клопотанням голови Стовп`язької сільської ради відповідно до затвердженої Схеми розпаювання, позивачеві було виділено земельні ділянки під № 10/53. Отже, сільська рада була обізнана щодо номерів земельних ділянок, які були виділені позивачу.

Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що будь-яких порушень, недобросовісності в діях позивача чи подання ним неправдивих документів для можливості отримання спірних земельних ділянок не встановлено.

Розпорядження Переяслав-Хмельницької райдержадміністрації № 391 від 14 липня 2005 року в частині передачі у приватну власність ОСОБА_4 земельної ділянки (паю), площею 0,7385 га, що розташована на території Стовп`язької сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області, отримання нею державного акту на цю земельну ділянку, видача свідоцтва про право на спадщину на ім`я відповідача ОСОБА_1 після смерті ОСОБА_4 порушило вже наявне право власності на земельну ділянку позивача ОСОБА_2 , а відтак апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позовна вимога в цій частині є обґрунтованою.

Однак, позивач, за його поясненням та показаннями свідків, з 2003 року безперешкодно та відкрито користувався спірною земельною ділянкою. Проте, починаючи з 2012-2013 років він передав у користування виділені йому ділянки іншій особі - ОСОБА_6 . Така передача земельної ділянки відбулася без оформлення певного виду угоди - договору оренди.

До цього часу виданий ОСОБА_2 . Державний акт на спірну земельну ділянку недійним не визнавався. Прийняття оскаржуваного позивачем ОСОБА_14 розпорядження Переяслав-Хмельницької районної державної адміністрації Київської області від 14 липня 2005 року № 391 та видача державного акту на ім`я ОСОБА_4 на спірну земельну ділянку відбулося вже після отримання позивачем правовстановлюючих документів на земельну ділянку.

Однак, апеляційний суд звертає увагу на те, що кадастровий план земельної ділянки № НОМЕР_2 площею 0,7385 га, що належала ОСОБА_4 та яку успадкував відповідач ОСОБА_1 має кадастровий номер, графічні позначення, точки відліку, розміри та зазначення суміжних землекористувачів. Серед яких указані землі спільного використання; землі власників сертифікатів (без їх зазначення) та землевласника ОСОБА_15 .

Кадастровий номер ділянці, яка виділялася позивачу ОСОБА_2 не присвоєний, хоча зазначений її розмір, майже аналогічний ділянці відповідача (при умові застосування правила заокруглення чисел в арифметиці) та суміжні землекористувачі, серед яких є ОСОБА_7 та ОСОБА_8 . Однак, даних про суміжного користувача ОСОБА_15 технічна документація земельної ділянки ОСОБА_2 не містить.

Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що такий факт може свідчити як про наявність допущених технічних помилок чи описок іншими особами, які здійснювали виготовлення технічної документації, державних актів і т.п. щодо спірної ділянки так і наявність аналогічної земельної ділянки, котра не витребувана її власником.

Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що допущення помилки іншою особою (не позивачем) в нумерації земельних ділянок, за умови погодження такої нумерації Стовп`язькою сільською ради, затвердження технічної документації з такою нумерацією, виготовлення кадастрових планів земельних ділянок з такою нумерацією із зазначенням опису меж земельної ділянки та суміжних землекористувачів чи землевласників, передача межових знаків на земельні ділянки з такими номерами, вільне відкрите користування позивачем такими земельними ділянками з 2003 по 2012-2013 роки, не може слугувати підставою для позбавлення позивача ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку.

Виправлення таких технічних помилок відбувається відповідно до приписів чинного законодавства і не повинно порушувати будь-яких прав титульного власника чи добросовісного набувача. Спосіб захисту, що обраний позивачем у даному спорі, на думку суду, не є тим способом, що відновить його порушене право. Відновити своє порушене право можливо відповідно до вимог статті 388 ЦК України (правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду у цій справі від 11 січня 2023 року, де зазначено про те, що залежно від встановлених обставин, суду необхідно звернути увагу на спосіб захисту порушеного права, обраного позивачем).

Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що недбале ставлення позивача до здійснення свого права власності на передану йому земельну ділянку, що за твердженням колегії суддів Верховного Суду, яка переглядала попередні рішення у цій справі, може мати ознаки недобросовісності користування своїми правами, що вплинуло на те, коли він довідався або міг довідатися про те, що спірна земельна ділянка перебуває у іншої особи, яка передала її в оренду ТОВ «Агротрейд Груп», є причиною того, що спір виник не із-за протиправності чиїхось дій чи рішень, а із-за бездіяльність самого позивача, що полягала у несвоєчасному здійсненні ним оформлення відповідно до вимог закону свого права на передані йому у власність земельні ділянки.

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно із статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Обов`язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача.

Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав. При цьому поняття «позовна» вказує на форму захисту шляхом пред`явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах процесуальному (право на пред`явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту).

Питання про об`єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб`єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин.

Набуття права на захист, для здійснення якого встановлено позовну давність, завжди пов`язане з порушенням суб`єктивного матеріального цивільного права.

Суб`єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше регулятивне, друге охоронне.

Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.

Оскільки метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, можна зробити висновок, що об`єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб`єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.

Такий правовий висновок наведений Верховним Судом України у постанові від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-1674цс17.

Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ігнорування позивачем ОСОБА_2 , впродовж майже 17 років до дня звернення до суду, вимог закону щодо здійснення державної реєстрації земельних ділянок з присвоєними кадастровими номерами; його достеменна обізнаність про існування так званих «накладок» земельних ділянок, що були виділені йому та певній групі його однодумців першочергово із земельними ділянками інших пайовиків, котрим земельні ділянки в натурі виділялися пізніше; його упевненість у тому, що його земельна ділянка обробляється іншою особою, а тому не вибуде з його володіння та невжиття ним заходів по оформленню права такої особи користуватися такої земельною ділянкою відповідно до закону, оскільки їм обом були відомі причини неможливості присвоєння кадастрового номера, і є тим, невеликим та неповним масивом причини спливу позовної давності щодо його вимог.

Як вбачається з позовної заяви ОСОБА_2 зазначив, що дізнався про порушення свого права власності на земельну ділянку та неможливість внесення відомостей до Державного земельного кадастру після того, як звернувся до відділу Держгеокадастру у Переяслав-Хмельницькому районі ГУ Держгеокадастру у Київській області та отримав відповідь 05 березня 2020 року про відмову в присвоєнні належній йому земельній ділянці кадастрового номеру.

З урахуванням встановлених судом обставин, досліджених і оцінених доказів посилання відповідача, що він та його спадкодавець вільно і відкрито користуються/користувалися спірною земельною ділянкою з 2005 року, а третя особа ТОВ «Агротрейд Груп» використовує її за цільовим призначенням, є доказом можливості позивача дізнатися з того часу про порушено право.

Права позивача як власника земельної ділянки ніхто не оспорював, доказів щодо існування інших спорів щодо спірної земельної ділянки між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ТОВ «Агротрейд Груп» також не було надано.

Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що про порушене право позивач міг дізнатися не з рішення державного кадастрового реєстратора від 05 березня 2020 року, яким йому було відмовлено у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру, а саме від особи, яка відкрито, хоча й без достатніх законних підстав, користувалася не лише земельною ділянкою ОСОБА_2 , а й іншими суміжними ділянками та знала про існування накладок в кадастровій карті та неможливості присвоєння в зв`язку з цим ні ОСОБА_2 , ні суміжними землекористувачами кадастрових номерів - ОСОБА_6 . Опосередковано це підтверджується показами свідків ОСОБА_16 та ОСОБА_13 . Перший з них дав показання про те, що від дізнався про накладки земель у полі, де розташована земля ОСОБА_2 у 2015-2016 роках, коли виготовляв кадастровий номер для земельної ділянки своєї тещі.

Другий, як керівник ТОВ «Агротрейд груп», підтвердив доводи відповідача про те, що ОСОБА_6 та ОСОБА_10 обробляють удвох це поле, взявши в оренду (користування) землю в інших власників паїв. Обробітком вони займаються давно, а спір з приводу землі у цьому полі виник ще у 2004-2005 роках.

Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивач ОСОБА_2 не 05 березня 2020 року дізнався про те, що його право порушене, а значно раніше - після передачі ОСОБА_6 права користування земельною ділянкою без оформлення договору оренди, який не міг бути оформлений без наявності кадастрового номера. За поясненнями позивача та показаннями свідків ОСОБА_6 , ОСОБА_9 , ОСОБА_13 таким часом є період часу з 2012 по 2017 роки, у який інші сусідні землекористувачі вже довідалися про проблему накладення земельних ділянок на виділеному полі з іншими пайовиками ПП «Агрофірма «Маяк». Про такі обставини він міг довідатися не лише від сусідніх землекористувачів, а безпосередньо від ОСОБА_6 , якому він у не встановлений законом спосіб передав у 2012-2013 роках виділену йому земельну ділянку в користування для обробітку та вирощення сільськогосподарської продукції та якому це було достеменно відомо.

Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що перебіг позовної давності почався від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення свого права, що полягало в тому, що в полі, де йому була виділена земельна ділянка існують накладання меж земельних ділянок, що були виділені пайовикам, у тому числі йому, з ділянками, що були виділені іншим особам в результаті розпаювання землі згодом.

Відповідно до частини 1 статті 254 ЦК України такий строк, з огляду на неможливість визначити місяць та число, припадає на 01 січня 2018 року.

Судом не встановлено жодної підстави зупинення чи переривання перебігу позовної давності. Статтею 267 ЦК України передбачені наслідки спливу перебігу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Відповідач ОСОБА_1 та його представник заявили суду у встановлений законом строк про наслідки спливу позовної давності.

Оскільки позовні вимоги ОСОБА_2 не відносяться до передбачених статтею 268 ЦК України вимог, на які позовна давність не поширюється, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для відмови позивачу ОСОБА_2 у задоволенні його позовних вимог у зв`язку із спливом позовної давності, перебіг якої розпочався з 01 січня 2018 року відповідно до встановлених обставин та приписів частини 1 статті 254 ЦК України.

Щодо зустрічного позову, то враховуючи, що зустрічні позовні вимоги про незаконність акту індивідуальної дії органу державної влади та порушене право позивача за зустрічним позовом не доведені належними та допустимими доказами, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні зустрічного позову.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Пронін проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Враховуючи викладене, доводи апеляційних скарг не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду справи, правильності висновків суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному судовому рішенні, вони не спростовують, а тому відхиляються апеляційним судом у зв`язку з їх необґрунтованістю.

Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія апеляційного суду вважає, що рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 27 лютого 2024 року ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому правові підстави для задоволення апеляційних скарг відсутні.

Оскільки судове рішення залишено без змін, а апеляційні скарги без задоволення, то судовий збір сплачений за подання апеляційної скарги не відшкодовується та покладається на особу, яка подала апеляційну скаргу.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого додаткового рішення, дійшла висновку про таке.

Так, представник позивача за первісним позовом звертає увагу, що сторін не було викликано у судове засідання, судове засідання не проводилось, що суперечить висновкам викладеним у постанові Верховного Суду від 27 жовтня 2021 року у справі № 182/6521/16 та у постанові від 18 жовтня 2023 року у справі №466/8736/17. Тож, додаткове рішення було ухвалено за відсутності позивача та його представника, що не були повідомлені належним чином, копії заяви не отримували, а тому оскаржуване додаткове рішення підлягає скасуванню відповідно до пункту 3 частини 3 статті 376 ЦПК України.

Наголошує також на тому, що відповідач та його представник були присутні під час винесення основного рішення, а тому пропустили строк на звернення до суду із заявою про ухвалення додаткового судового рішення та стягнення судових витрат, питання про поновлення строку на звернення відповідачем не заявлялось та судом такий строк не поновлювався.

Вказує, що представником відповідача не надано детального опису виконаних робіт, а заявлений розмір витрат є необґрунтованим.

Крім того, судом не було враховано процесуальну поведінку відповідача ОСОБА_1 та його представника, які затягували розгляд справи, багаторазово не з`являлись в судові засідання, подавали явно необґрунтовані заяви та клопотання, чим фактично штучно збільшували обсяг робіт адвоката.

Відповідно до частини 8 статті 141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Докази на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Таким чином цивільним процесуальним законодавством визначено два варіанти подання доказів на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу: 1) до закінчення судових дебатів у справі; 2) протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, за умови, що сторона зробила про це відповідну заяву що до закінчення судових дебатів.

Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 8 червня 2021 року у справі № 550/936/18 (провадження № 14-26цс21) викладено висновок, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаними адвокатом роботами (наданими послугами); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі, впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Так, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, відшкодування витрат, понесених у зв`язку із реалізацією права на судовий захист або у разі подання до особи необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

З матеріалів справи вбачається, що 11 січня 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Гарницький П.П. подав до суду першої інстанції заяву про відшкодування понесених витрат, пов`язаних із розглядом справи судом першої інстанції, у якій просив суд покласти на позивача витрати на правову допомогу адвоката у розмірі 50 000 грн (а.с. 98-100 т. 2).

На підтвердження зазначеного розміру витрат до заяви додано:

квитанцію до прибуткового касового ордеру від 06 січня 2021 року № 01 про сплату ОСОБА_1 на користь адвоката Гарницького П.П. 50 000 грн на підставі додаткової угоди № 2 до договору від 21 грудня 2020 року (а.с. 101 т. 2);

попередній розрахунок витраченого часу адвокатом Гарницьким П.П. (а.с. 102 т. 2);

додаткова угода № 2 до договору про надання правової допомоги від 21 грудня 2020 року, пунктом 4 якого визначено, що гонорар за правову допомогу клієнту відповідно до цієї угоди становить 50 000 грн, кошти які повинні бути перераховані адвокату до закінчення судового провадження та оголошення судового рішення (а.с. 13 т. 2).

Таким чином представник ОСОБА_1 - адвокат Гарницький П.П. скористався своїм правом, передбаченим частиною 8 статті 141 ЦПК України, та подав докази на підтвердження понесених ОСОБА_1 витрат на правничу допомогу до закінчення судових дебатів у справі.

Надані представником ОСОБА_1 - адвокатом Гарницьким П.П. докази є належними та допустимими доказами понесення ним витрат на правову допомогу під час розгляду справи судом першої інстанції, які у встановленому законом порядку (стаття 81 ЦПК України) не спростовані позивачем.

Відповідно до частини 5 статті 137 ЦПК України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 6 статті 137 ЦПК України).

Саме заінтересована сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 27 лютого 2023 року у справі № 726/1142/22.

Позивачем, представник якого - адвокат Гичко О.А. 13 січня 2021 року ознайомився із матеріалами справи, що підтверджується його розпискою, яка наявна у матеріалах справи (а.с. 104 т. 2), тобто одразу після подання заяви представника Новака О.Г. про відшкодування судових витрат та ще до судових дебатів у суді першої інстанції, не заявлено про не співмірність розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, під час розгляду справи судом першої інстанції.

З матеріалів справи вбачається, що позивач не скористався своїм правом, передбаченим частиною 5 статті 137 ЦПК України, на подання клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Враховуючи викладене, у суду першої інстанції були відсутні підстави з власної ініціативи вирішувати питання про зменшення розміру заявлених судових витрат, які підтверджені належними доказами, які наявні у матеріалах справи.

До заяви представника ОСОБА_1 - адвоката Гарницького П.П. не надано доказів понесених витрат, бо такі були подані до закінчення судових дебатів у справі, та ним лише порушувалося питання про ухвалення додаткового рішення у зв`язку з тим, що судом першої інстанції у рішенні суду не вирішено питання про судові витрати, докази на підтвердження яких вже знаходилися в матеріалах справи.

За вказаних обставин, апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що розгляд судом першої інстанції заяви представника ОСОБА_1 - адвокатом Гарницьким П.П. про ухвалення додаткового рішення без виклику сторін позбавив позивача ОСОБА_2 на подання заяви про зменшення розміру витрат на правничу допомогу, а правильне по суті і законне додаткове рішення не може бути скасоване лише з формальних міркувань.

Враховуючи викладене, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду справи, правильності висновків суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному додатковому судовому рішенні, вони не спростовують, а тому відхиляються апеляційним судом у зв`язку з їх необґрунтованістю.

Враховуючи наведене, колегія апеляційного суду вважає, що додаткове рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 21 березня 2024 року ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому правові підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.

Керуючись статтями 367, 369, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд, -

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гарницького Павла Петровича залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Гичко Олени Анатоліївни залишити без задоволення.

Рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 27 лютого 2024 року та додаткове рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 21 березня 2024 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Дата складення повного судового рішення 10 лютого 2025 року.

Головуючий Г.І. Мостова

Судді Р.В. Березовенко

О.Ф. Лапчевська