Рішення

від 25.02.2025 по справі 363/4656/24

ВИШГОРОДСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

25.02.2025 Справа № 363/4656/24

РІШЕННЯ

Іменем України

25 лютого 2025 року м. Вишгород

Вишгородський районний суд Київської області у складі:

Головуючого судді Рукас О.В.;

за участю секретаря судових засідань Найдюк Б.М.,

позивача - ОСОБА_1 ,

представника позивача адвоката Коваленка Я.О. (у режимі відеоконференції),

розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження позовну заяву ОСОБА_1 (адреса проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ) до Петрівської сільської ради (адреса місцезнаходження: Київська область, Вишгородський район, с. Нові Петрівці, вул. Свято-Покровська, буд. 171; код ЄДРПОУ: 04359620) про визнання права власності, -

ВСТАНОВИВ:

До Вишгородського районного суду Київської області надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ПрАТ «ДТЕК Київські регіональні електромережі», Петрівської сільської ради про визнання права власності.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що ОСОБА_1 з 13.03.1990 року зареєстрована та фактично проживає за адресою: АДРЕСА_1 . ОСОБА_1 була вселена у вказану квартиру на підставі ордеру, виданого на неї та її колишнього чоловіка ОСОБА_2 Виробничим енергетичним об`єднанням «Київенерго». ОСОБА_1 виявила бажання реалізувати своє право на приватизацію квартири, однак ордер на вселення був втрачений.

З метою відновлення документів, необхідних для здійснення приватизації, ОСОБА_1 через свого представника зверталася до ПрАТ «ДТЕК Київські регіональні електромережі», яке є правонаступником ВЕК «Київенерго». Однак ПрАТ «ДТЕК Київські регіональні електромережі» було повідомлено, що вказана квартира, як і сам багатоквартирний будинок, не перебуває у власності, господарському чи оперативному управлінні підприємства. Аналогічну відповідь ОСОБА_1 отримала від Петрівської сільської ради, на території якої знаходиться вказаний багатоквартирний будинок.

При зверненні до КП «Вишгородське БТІ» ОСОБА_1 з`ясовано, що будь-яка технічна документація на квартиру АДРЕСА_1 не виготовлялася, право власності на нерухоме майно не оформлювалося. Так само відсутні будь-які відомості про будь-яке речове право на цю квартиру у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Таким чином, ОСОБА_1 позбавлена можливості в порядку приватизації отримати належну їй квартиру через втрату документів, а також через відсутність органу, який міг би відновити такі документи та здійснити процедуру приватизації нерухомого майна. Разом з тим, ОСОБА_1 протягом 34 років добросовісно, відкрито і безперервно володіє спірним майном, квартира не перебуває у власності інших осіб, у зв`язку з чим є підстави для визнання за ОСОБА_1 права власності на квартиру за набувальною давністю, оскільки тільки такий спосіб буде ефективно сприяти реалізації ОСОБА_1 своїх майнових прав.

З урахуванням вищевикладеного, ОСОБА_1 просила визнати за нею право власності на нерухоме майно у виді квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями головуючим суддею по справі визначено суддю Рукас О.В.

Ухвалою суду від 01.10.2024 року провадження у справі відкрито у порядку загального позовного провадження, призначено підготовче судове засідання, встановлено строк для реалізації учасниками своїх процесуальних прав, зокрема, шляхом подачі заяв по суті справи.

Ухвалою суду від 21.11.2024 року цивільний позов ОСОБА_1 до ПрАТ «ДТЕК Київські регіональні електромережі», Петрівської сільської ради про визнання права власності за заявою сторони позивача було залишено без розгляду в частині вимог до ПрАТ «ДТЕК Київські регіональні електромережі», продовжено судовий розгляд в частині вимог до Петрівської сільської ради.

Ухвалою суду від 12.12.2024 року було закрито підготовче провадження, а справу призначено до судового розгляду.

У судове засідання позивач ОСОБА_1 та її представник Коваленко Я.О. з`явилися, позовні вимоги підтримали у повному обсязі, просили їх задовольнити, визнати за ОСОБА_1 право власності на спірну квартиру, судові витрати залишити за стороною позивача.

У судове засідання представник відповідача Петрівської сільської ради не з`явився, будучи належним чином повідомленим про дату, час та місце судового розгляду. Під час підготовчого провадження та судового розгляду від Петрівської сільської ради неодноразово надходили клопотання про проведення розгляду справи за відсутності представника відповідача за наявними матеріалами на розсуд суду.

Сторона позивача не заперечувала проти проведення судового розгляду за відсутності представника відповідача.

Відповідно до ч. 1 ст. 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Враховуючи вищевикладене, зважаючи на те, що відповідач був належним чином повідомлений про дату, час та місце судового розгляду, зважаючи на прохання відповідача здійснювати розгляд справи за відсутності його представника, а також зважаючи на відсутність заперечень сторони позивача, суд приходить до висновку про можливість здійснення судового розгляду за відсутності сторони відповідача.

Розглянувши матеріали поданої позовної заяви, суд приходить до наступних висновків.

Статтею 41 Конституції України передбачено право кожного громадянина володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Відповідно з ст. 1 Першого Протоколу Конвенції про захист прав людини: і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Статтею 10 Загальної декларації прав людини визначено, що кожна людина має право володіти майном як одноособово, так і разом з іншими. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна.

Відповідно до ст. 316, 317, 319 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно ст. ст. 319-321 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майно на власний розсуд, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема і з правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Однією з підстав набуття права власності є набувальна давність, передбачена приписами ст. 344 ЦК України.

Відповідно до ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є.

Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред`явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п`ятнадцять, а на рухоме майно - через п`ять років з часу спливу позовної давності. Втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування.

Відповідно до п. 9-13 ПП ВССУ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» № 5 від 07.02.2014 року - при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке: володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна; володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності.

У разі втрати не із своєї волі майна його давнісним володільцем та повернення цього майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування набувальна давність не переривається (частина третя статті 344 ЦК). Не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є сингулярним чи універсальним правонаступником, оскільки в цьому разі вона може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК).

Враховуючи положення статей 335 і 344 ЦК, право власності за набувальною давністю може бути набуто на майно, яке належить на праві власності іншій особі (а не особі, яка заявляє про давність володіння), а також на безхазяйну річ. Отже, встановлення власника майна або безхазяйності речі є однією з обставин, що має юридичне значення, і підлягає доведенню під час ухвалення рішення суду.

Ураховуючи положення пункту 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК про те, що правила статті 344 ЦК про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом, та беручи до уваги, що ЦК набрав чинності з 1 січня 2004 року, положення статті 344 ЦК поширюються на правовідносини, що виникли з 1 січня 2001 року. Отже, визнання судом права власності на нерухоме майно за набувальною давністю може мати місце не раніше 1 січня 2011 року.

При цьому суди мають виходити з того, що коли строк давнісного володіння почався раніше 1 січня 2001 року, то до строку, який дає право на набуття права власності за набувальною давністю, зараховується лише строк з 1 січня 2001 року. Разом із тим, якщо перебіг строку володіння за давністю почався після цієї дати, то до строку набувальної давності цей період зараховується повністю.

Можливість пред`явлення до суду позову про визнання права власності за набувальною давністю випливає з положень статей 15, 16 ЦК, а також частини четвертої статті 344 ЦК, згідно з якими захист цивільних прав здійснюється судом шляхом визнання права. У зв`язку з цим особа, яка заявляє про давність володіння і вважає, що у неї є всі законні підстави бути визнаною власником майна за набувальною давністю, має право звернутися до суду з позовом про визнання за нею права власності.

Відповідачем за позовом про визнання права власності за набувальною давністю є попередній власник майна або його правонаступник. У разі якщо попередній власник нерухомого майна не був і не міг бути відомим давнісному володільцю, то відповідачем є орган, уповноважений управляти майном відповідної територіальної громади.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 Цивільного кодексу України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до ст. 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий), або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абз.2 ч.3 ст. 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (ч.2 ст. 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у Цивільному кодексі України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття.

Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17, від 24 січня 2019 року у справі № 755/16913/16-ц, від 25.03.2021 року у справі № 357/8020/19.

У постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. За висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Під час судового розгляду на обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 надала пояснення наступного змісту.

Приблизно у 1985 році або на початку 1986 року колишній чоловік ОСОБА_1 ОСОБА_3 , як працівник ЗАТ «А.Е.С. Київобленерго», отримав ордер на вселення у службову квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . На момент видачі ордера квартира перебувала на балансі ЗАТ «А.Е.С. Київобленерго». В ордері право на вселення також було надано членам сім`ї ОСОБА_2 ОСОБА_1 , як дружині, ОСОБА_4 , 1966 року народження, як доньці та ОСОБА_5 , 1988 року народження, як онуку.

Після заселення до квартири ОСОБА_1 та ОСОБА_3 спільними коштами та зусиллями зробили ремонт у квартирі, облаштували її для постійного та комфортного проживання. Крім того, вони зареєстрували місце свого проживання у вказаній квартирі.

Приблизно у 1989 році з квартири виписалася та з`їхала донька ОСОБА_4 , переїхавши до чоловіка у м. Київ. 13.03.1990 року ОСОБА_3 виїхав з вказаної квартири та переїхав жити за адресою: АДРЕСА_2 , де ОСОБА_3 побудував власне житло.

У 2007 році ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розлучилися. Після розлучення ОСОБА_1 продовжувала проживати за адресою: АДРЕСА_1 , а ОСОБА_3 у збудованому житлі на АДРЕСА_2 . ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.

ОСОБА_1 у своїх поясненнях зазначила, що з моменту отримання ордеру на вселення та по сьогоднішній день постійно та безперервно проживає у квартирі АДРЕСА_1 . ОСОБА_1 має зареєстроване місце проживання за вказаною адресою, за весь час не змінювала місце проживання, будь-якого іншого житла не має. Протягом всього часу ОСОБА_1 вільно та відкрито володіла вказаною квартирою, будь-яких претензій від третіх осіб, у тому числі від осіб, які можуть претендувати на цю квартиру, ОСОБА_1 не отримувала. Будь-яких речових прав на квартиру ані за ОСОБА_3 , ані за ОСОБА_1 не реєструвалося. На даний момент часу відсутні будь-які відомості щодо органу влади або підприємства, які уповноважені розпоряджатися вказаним майном, у зв`язку з чим ОСОБА_1 позбавлена можливості скористатися процедурою приватизації вказаної квартири та вимушена звернутися до суду.

Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у своїх показаннях зазначила, що особисто знайома з ОСОБА_1 з 2008 року, підтримують між собою дружні стосунки, є сусідами, оскільки проживають в одному будинку за адресою: АДРЕСА_3 .

ОСОБА_6 зазначила, що будинок АДРЕСА_4 має всього чотири квартири. У 2008 році ОСОБА_6 придбала квартиру АДРЕСА_5 у вказаному будинку. У подальшому ОСОБА_6 заселилася до квартири та зареєструвала там місце проживання. Право власності на квартиру попередньому власнику належало на підставі судового рішення, залишеного без змін рішенням суду апеляційної інстанції.

ОСОБА_6 підтвердила, що на момент придбання та заселення до квартири ОСОБА_1 вже проживала у квартирі АДРЕСА_6 цього будинку, де і продовжує безперервно проживати по сьогоднішній день. На даний момент ОСОБА_6 є власницею квартир АДРЕСА_7 , АДРЕСА_5 цього будинку, а ОСОБА_1 продовжує володіти квартирою АДРЕСА_6 . Будь-яких претензій щодо вказаних квартир ані ОСОБА_6 , ані ОСОБА_1 не отримували. Разом з тим, ОСОБА_6 зазначила, що придбала квартири в різні періоди часу, але право власності всіх попередніх власників було визнано за ними лише на підставі судових рішень, оскільки в іншій спосіб реалізувати свої права вони були позбавлені можливості.

У своїх показаннях ОСОБА_6 вказала на те, що в домовій книзі балансоутримувачем будинку АДРЕСА_8 значився «Київобленерго», правонаступником якого є ДТЕК. Деякий час були відомості щодо передачі будинку на баланс Петрівської сільської ради, однак потім було повідомлено, що сільська рада відмовилася від прийняття будинку, у зв`язку з чим ОСОБА_6 вважає балансоутримувачем цього будинку саме ДТЕК.

ОСОБА_6 підтвердила, що ОСОБА_1 безперервно проживає у квартирі АДРЕСА_6 вищезазначеного будинку, не приховує факту володіння квартирою, місце проживання жодного разу не змінювала, іншого житла не має.

Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у своїх показаннях зазначила, що знайома з ОСОБА_1 з 1988 року, є її сусідкою, проживає у квартирі АДРЕСА_9 .

ОСОБА_7 пояснила, що її чоловік працював у Київобленерго, у зв`язку з чим отримав дозвіл на вселення разом з членами сім`ї до вказаної квартири. На момент їх заселення ОСОБА_1 вже проживала у квартирі АДРЕСА_6 вказаного будинку. З того моменту ОСОБА_1 продовжує постійно та безперервно проживати за цією адресою, жодного разу місце проживання не змінювала, інших претендентів на це житло не було.

ОСОБА_7 наразі є співвласником квартири АДРЕСА_9 . Частку у праві власності на квартиру ОСОБА_7 отримала на підставі судового рішення про визнання права власності. Необхідність звернення до суду була обумовлена неможливістю здійснення приватизації квартири, однак ОСОБА_7 не відомі конкретні обставини з цього приводу, оскільки вона безпосередньо не займалася ані процесом приватизації квартири, ані процесом визнання права власності на неї, цим займався її чоловік.

Таким чином, з пояснень учасників справи та допитаних свідків судом встановлено, що квартира АДРЕСА_1 була службовою квартирою, а сам багатоквартирний будинок перебував на балансі відповідного підприємства. Наприкінці 1980-х років ОСОБА_1 отримала право проживання у зазначеній квартирі як член сім`ї ОСОБА_2 , який був працівником підприємства, яким надано дозвіл на вселення до службового житла. Проживаючи у службовому житлі, ОСОБА_1 разом з іншими членами своєї сім`ї поводилися з квартирою як з власною: зареєстрували в ній місце свого проживання, здійснили ремонтні роботи, відкрито та безперервно продовжували користуватися. Донька та онук ОСОБА_1 з`їхали зі службової квартири та переїхали до іншого місця проживання. Деякий час ОСОБА_1 та ОСОБА_3 продовжували проживати у службовій квартирі, у тому числі після припинення ОСОБА_3 трудових відносин з підприємством, що надало квартиру. Сам ОСОБА_3 з`їхав з квартири, а шлюб між ним та ОСОБА_1 було розірвано рішенням суду. Не зважаючи на це, після припинення ОСОБА_3 трудових відносин з підприємством, на підставі яких було надано зазначену квартиру в якості службового житла, після виїзду ОСОБА_2 на інше місце проживання та після втрати ОСОБА_1 правового статусу члена сім`ї ОСОБА_2 ОСОБА_1 продовжує безперервно та відкрито проживати у цій квартирі. Право власності на квартиру в установленому законодавством порядку не зареєстровано за жодною особою, будь-яка технічна документація на квартиру до моменту звернення ОСОБА_1 була відсутня. При цьому будь-яких претензій з боку третіх осіб за фактом продовження проживання в квартирі ОСОБА_1 не отримувала. Протягом всього часу підприємство, яке першочергово надавало дозвіл на заселення до службової квартири, неодноразово реорганізовувалося, а сам багатоквартирний будинок передавався на баланс з одного підприємства до іншого. На даний момент часу підприємство або орган влади, які уповноважені розпоряджатися квартирою у цьому будинку невідомі, у зв`язку з чим ОСОБА_1 позбавлена можливості у позасудовому порядку вирішити питання набуття права власності на цю квартиру.

Відповідно до ч. 1 ст. 118 Житлового кодексу України (далі також ЖК України) - службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті ради. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири.

Відповідно до ч. 1 ст. 122 ЖК України - на підставі рішення про надання службового жилого приміщення виконавчий комітет районної, міської, районної в місті ради видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення у надане службове жиле приміщення.

Відповідно до ст. 123 ЖК України порядок користування службовими жилими приміщеннями встановлюється цим Кодексом та іншими актами законодавства України.

До користування службовими жилими приміщеннями застосовуються правила про договір найму жилого приміщення, крім правил, передбачених статтями 73 - 76, 79 - 83, 85, 90, частиною шостою статті 101, статтями 103 - 106 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

У постанові від 17.04.2020 року у справі № 463/6203/17 КЦС ВС, вирішуючи питання збереження права члена сім`ї військовослужбовця користуватися службовим приміщенням після втрати такого права самим військовослужбовцем, якому надавалося це приміщення, зробив наступні висновки.

Права членів сім`ї військовослужбовця є похідними від права останнього на користування службовим житловим приміщенням. За таких обставин, члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним у службовому приміщенні, яке надано військовослужбовцю на час виконання ним обов`язків військової служби за місцем проходження ним військової служби, у разі переміщення такого військовослужбовця по службі, пов`язаного з переїздом в іншу місцевість, зобов`язані також звільнити службові житлові приміщення, які вони займали разом з військовослужбовцем за попереднім місцем служби.

Особливість права користування службовим житлом на підставі ордеру полягає, зокрема, у тому, що житло надається у зв`язку зі службовими відносинами, тимчасово, до настання певних умов. Особа, яка користується службовим житлом, усвідомлює, що після припинення її правовідносин з роботодавцем вона зобов`язана звільнити надане ним житлове приміщення у відповідності до статті 124 ЖК України.

Тобто, у разі втрати права користування службовим житлом працівником підприємства, якому надано дозвіл на вселення до такого житла, право користування цим житлом втрачають і члени сім`ї такої особи.

Як встановлено судом вище, наприкінці 1980-х років ОСОБА_1 отримала право користування квартирою за адресо.: АДРЕСА_1 , як член сім`ї (дружина) працівника підприємства ОСОБА_2 , якому ця квартира була надана в якості службового житла.

Таким чином, ОСОБА_1 вселилася до цього нерухомого майна на підставі відповідного титулу (правовій підставі).

З довідки про реєстрацію місця проживання № 1344 від 10.12.2018 року (а.с. 12) судом встановлено, що ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 з 13.03.1990 року по теперішній час.

Як встановлено з пояснень ОСОБА_1 , у 1990 році ОСОБА_3 , якому надавалося службове житло, виїхав з вказаної квартири і почав проживати за іншою адресою. На той момент трудові відносини між ОСОБА_3 та підприємством, яке надало службове житло, було припинено. У свою чергу, ОСОБА_1 залишилася проживати у вказаній квартирі.

З виписки з рішення Вишгородського районного суду Київської області від 13.02.2002 року у справі № 2-398 (а.с. 207), свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_2 від 26.12.2007 року (а.с. 206) судом встановлено, що у 2002 році шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було розірвано, про що Відділом реєстрації актів цивільного стану Вишгородського районного управління юстиції Київської області складено відповідний актовий запис № 306 від 26.12.2007 року.

Таким чином, ОСОБА_1 втратила правовий статус члена сім`ї особи, якій надано право користування службовим приміщенням, а відповідно і втратила право користування службовим приміщенням, тобто продовжувала фактично володіти квартирою без достатньої правової підстави (титулу) для цього.

З 2002 року і по сьогоднішній ОСОБА_1 не отримувала жодних претензій за фактом продовження проживання у службовій квартирі, до неї не зверталися ані представники відповідного підприємства, ані представники органів влади. Позови про виселення з квартири не пред`являлися. Тобто, ОСОБА_1 у 2002 році безтитульно та добросовісно заволоділа спірною квартирою.

З витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с. 19) судом встановлено, що в реєстрі речових прав відсутні відомості про будь-які речові права будь-яких осіб на квартиру АДРЕСА_1 .

З листа КП «Вишгородське бюро технічної інвентаризації» № 540 від 03.07.2024 року (а.с. 18) судом встановлено, що право власності на спірну квартиру не зареєстровано, технічний паспорт на квартиру не виготовлявся.

З листа Новопетрівської сільської ради Вишгородського району Київської області № 390 від 20.06.2006 року (а.с. 215) судом встановлено, що буд. АДРЕСА_4 , в якому розташована спірна квартира, знаходиться в межах села Нові Петрівці Вишгородського району Київської області.

Разом з тим, під час всього судового розгляду Петрівська сільська рада, як правонаступник Новопетрівської сільської ради, маючи достатній обсяг процесуального часу та відповідні процесуальні можливості, не надала жодних пояснень, підтверджень або заперечень щодо перебування вищезазначеного майна у власності, управлінні чи віданні територіальної громади. Тим самим, орган місцевого самоврядування фактично заперечив наявність будь-яких правомочностей щодо цього майна.

З наказу ЗАТ «А.Е.С. Київобленерго» № 210 від 13.06.2006 року (а.с. 214) вбачається надання вказаним товариством дозволу ОСОБА_8 здійснити приватизацію квартири АДРЕСА_9 .

Разом з тим, з листа ЗАТ «А.Е.С. Київобленерго» № 24/1341 від 06.07.2006 року (а.с. 213) вбачається повідомлення підприємством про неможливість здійснення приватизації квартири у вищезазначеному будинку, у зв`язку з тим, що підприємство не є уповноваженим органом приватизації цього майна.

Тобто, у двох листах одного і того ж підприємства, виданих з різницею в часі в один місяць, міститься повністю протилежна інформація щодо органу, уповноваженого займатися приватизацію квартир, розташованих у будинку АДРЕСА_4 .

З копії рішення Вишгородського районного суду Київської області від 23.02.2009 року у справі № 6\2-52\09 у (а.с. 20-21) справі за позовом ОСОБА_8 , ОСОБА_7 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 до ЗАТ «А.Е.С. Київобленерго» про визнання права власності вбачається, що станом на 2009 році буд. АДРЕСА_4 перебував на балансі ЗАТ «А.Е.С. Київобленерго» в оперативному управлінні. Цим же рішенням, зокрема, за ОСОБА_7 , яка є свідком в межах даної справи, визнано частку у праві власності на квартиру АДРЕСА_10 вказаного будинку.

З відзиву ПрАТ «ДТЕК Київські регіональні електромережі» (а.с. 97-102), який був поданий до залишення позову без розгляду в частині вимог до цього підприємства, вбачається, що ЗАТ «А.Е.С. Київобленерго» створено шляхом реорганізації ВАТ «А.Е.С. Київобленерго» та є його правонаступником. У подальшому найменування ЗАТ «А.Е.С. Київобленерго» було змінено на Публічне акціонерне товариство «Київобленерго». Внаслідок реєстрації змін до статуту підприємства найменування ПАТ «Київобленерго» було змінено на Приватне акціонерне товариство «Київобленерго». Після цього ПрАТ «Київобленерго» змінило назву на ПрАТ «ДТЕК Київські регіональні електромережі».

Таким чином, з наданого відзиву вбачається, що правонаступником ЗАТ «А.Е.С. Київобленерго», на балансі якого у 2009 році перебував будинок АДРЕСА_8 , в якому розташована спірна квартира, є ПрАТ «ДТЕК Київські регіональні електромережі».

Разом з тим, з листа ПрАТ «ДТЕК Київські регіональні електромережі» № 08/100/9308 від 30.10.2023 року (а.с. 13) та відзиву ПрАТ «ДТЕК Київські регіональні електромережі» (а.с. 7-102) вбачається, що квартира АДРЕСА_1 не перебуває у власності, оперативному управлінні чи господарському віданні товариства, не знаходиться на його балансі.

З відомостей про державне майно, що не увійшло до статутного фонду господарської організації ПрАТ «Київобленерго» (а.с. 105-107) судом встановлено, що серед майна, яке перебуває на балансі, але не увійшло до статутного капіталу ПрАТ «Київобленерго» (ПрАТ «ДТЕК Київські регіональні електромережі»), яке є правонаступником ЗАТ «А.Е.С. Київобленерго», відсутній будинок АДРЕСА_4 . На балансі ПрАТ «ДТЕК Київські регіональні електромережі» перебуває лише один будинок у с. Нові Петрівці Київської області, однак відсутні відомості щодо його точного номеру та адреси, у зв`язку з чим неможливо встановити, що цей будинок є будинком АДРЕСА_8 , в якому розташована спірна квартира.

З листа Міністерства енергетики України № 26/1.2-19.3-28780 від 29.11.2024 року (а.с. 158-159) судом встановлено, що будинок АДРЕСА_4 не перебуває у власності, управлінні чи віданні, балансі підприємств, установ та організацій, які входять до сфери підпорядкування Міністерства енергетики України.

Таким чином, з наданих суду матеріалів неможливо точно встановити підприємство, установу, організацію чи орган публічної влади, які б мали будь-які правомочності щодо будинку АДРЕСА_8 , в якому розташована спірна квартира. У зв`язку з цим у суду наявні підстави вважати, що власник як власник багатоквартирного будинку, в якому розташована спірна квартира, так і власник самої спірної квартири невідомі.

Факт відкритого та безперервного володіння ОСОБА_1 спірним майном протягом 10 років підтверджується показаннями допитаних у судовому засіданні свідків, які підтвердили, що з 1990 року і по сьогоднішній день ОСОБА_1 безперервно та відкрито володіє вказаною квартирою, проживаючи в ній. Враховуючи, що положення про набувальну давність застосовуються з 01.01.2001 року, а ОСОБА_1 без достатньої правової підстави добросовісно заволоділа спірною квартирою у 2002 році, то суд приходить до висновку про доведеність відкритого і безперервного володіння ОСОБА_1 спірною квартирою протягом періоду тривалістю більше 10 років з 2002 року і по сьогоднішній день.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права

Згідно зі статтею 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

Указані норми визначають непорушність права власності (в тому числі приватної) та неможливість позбавлення чи обмеження особи у здійсненні нею права власності.

Зазначені приписи покладають на державу позитивні зобов`язання забезпечити непорушність права приватної власності та контроль за виключними випадками позбавлення особи права власності не тільки на законодавчому рівні, а й під час здійснення суб`єктами суспільних відносин правореалізаційної та правозастосовчої діяльності. Обмеження позитивних зобов`язань держави лише законодавчим врегулюванням відносин власності без належного контролю за їх здійсненням здатне унеможливити реалізацію власниками належних їм прав, що буде суперечити нормам Конституції України та Конвенції.

Європейський суд з прав людини констатував, що «згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 40, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Як зазначає Європейський суд з прав людини, «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v.UKRAINE, № 30856/03, § 41, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). Тому Верховний Суд повинен встановити, чи відповідатиме виселення відповідача з квартири, що є службовим житлом, без надання іншого житлового приміщення критеріям, що викладені у пункті другому статті 8 Конвенції.

«Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 42, ЄСПЛ, від 02грудня 2010 року).

Європейський суд з прав людини вважає, що «вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 43, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Зазначеними приписами саме на суд покладено виконання позитивних зобов`язань держави щодо вирішення спорів між учасниками юридичного конфлікту, які виникають між ними у відносинах власності при реалізації належних їм правомочностей.

Суд повинен реалізовувати своє основне завдання (стаття 2 ЦПК України), а саме справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення спорів на засадах верховенства права з метою ефективного забезпечення кожному права на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Одним з основних принципів цивільного судочинства є змагальність сторін (стаття 12 ЦПК України). Статтею 81 ЦПК України на сторін покладено обов`язок довести ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень.

Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови ВС від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).

Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

З урахуванням вищевикладеного, суд за результатами повного, всебічного дослідження матеріалів позовної заяви, на основі достатньої сукупності належних, допустимих та достовірних доказів вважає доведеним, що ОСОБА_1 добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років, будучи при цьому позбавленою будь-якої іншої можливості захистити свої майнові права, у тому числі шляхом закінчення процедури приватизації через відсутність відповідного уповноваженого органу. У зв`язку з цим, з метою ефективного захисту прав та законних інтересів ОСОБА_1 , вичерпання приватно-правового спору та усунення ситуації необхідності повторного звернення до суду за захистом своїх прав, суд вважає за можливе задовольнити позовні вимоги, визнавши за ОСОБА_1 право власності на спірну квартиру.

Щодо судових витрат.

Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Сторона позивача просила залишити судові витрати за нею. Сторона відповідача про понесення судових витрат не заявляла. У зв`язку цим судові витрати покладаються на сторін по справі.

Враховуючи вищевикладене, керуючись положеннями ст.ст. 12, 81, 133, 141, 265 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Цивільний позов ОСОБА_1 (адреса проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ) до Петрівської сільської ради (адреса місцезнаходження: Київська область, Вишгородський район, с. Нові Петрівці, вул. Свято-Покровська, буд. 171; код ЄДРПОУ: 04359620) про визнання права власності задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ) право власності на нерухоме майно у виді квартири за адресою: АДРЕСА_1 .

Судові витрати залишити за сторонами справи.

Копію рішення суду негайно вручити учасникам справи, які присутні у судовому засіданні.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подачі апеляційної скарги.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач:

ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ; адреса проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ).

Відповідач:

Петрівська сільська рада (адреса місцезнаходження: Київська область, Вишгородський район, с. Нові Петрівці, вул. Свято-Покровська, буд. 171; код ЄДРПОУ: 04359620).

Головуючий суддя О.В. Рукас