Рішення

від 03.03.2025 по справі 711/5855/24

СОСНІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ЧЕРКАС

Справа № 711/5855/24

Провадження № 2/712/440/25

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 лютого 2025 року м. Черкаси

Соснівський районний суд м. Черкаси у складі:

головуючого/судді - Троян Т.Є.

при секретарі - Чумак Д.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Черкаси цивільну справу за позовом Управління Служби безпеки України в Черкаській області до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Служба безпеки України, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням,

В С Т А Н О В И В:

У липні 2024 року Управління Служби безпеки України в Черкаській області звернулося до суду із вказаним позовом.

В обґрунтування позовних вимог зазначали, Управлінню Служби безпеки України в Черкаській області належить право оперативного управління службовою квартирою АДРЕСА_1 . Вказана квартира включена до числа службових рішенням Черкаської міської ради від 15.12.2012 №1805.

Рішенням житлово-побутової комісії Управління від 21.02.2005 протокол №1, ОСОБА_1 (відповідач 1) зараховано на облік потребуючих поліпшення житлових умов співробітників Управління складом сім?ї 2 особи, він та дружина ОСОБА_2 (далі-відповідач 2).

На підставі рапорту ОСОБА_4 , рішенням житлово-побутової комісії Управління від 19.03.2012, протокол №1, було внесено зміни до справи квартирного обліку та постановлено вважати ОСОБА_1 таким, що перебуває на обліку складом сім?ї 3 особи: він, дружина ОСОБА_2 та син ОСОБА_3 (далі-відповідач 3).

На підставі клопотання Управління №5014 ЖКК від 12.12.2012, рішенням Черкаської міської ради №1805 від 15.12.2012 квартира АДРЕСА_1 надана в користування ОСОБА_1 , складом сім?ї: ОСОБА_1 , дружина ОСОБА_2 , син ОСОБА_3 .

Згідно з рішенням Черкаської міської ради від 15.12.2012 №1805 ОСОБА_1 видано спеціальний ордер №066906 серія А від 17.12.2012 на право користування службовою квартирою зазначеним складом сім?ї.

28.12.2012 відповідачами було зареєстровано місце проживання за адресою службової квартири, вони зареєстровані тут по теперішній час.

Проведеним 13.06.2024 обстеженням житлових умов за адресою: АДРЕСА_2 , встановлено, що в квартирі фактично проживають тільки ОСОБА_5 та ОСОБА_2 .

Син ОСОБА_3 проживає разом з дружиною за адресою АДРЕСА_3 , про що свідчать акти перевірки житлових умов від 13.06.2024.

Управлінню Служби безпеки України в Черкаській області належить право оперативного управління спірною квартирою, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права (номер запису 38562094 від 25.12.2012). Вказана квартира перебуває на балансову обліку Управління та оперативному обліку службового житла. Квартира взята на оперативний облік службового житла, що підтверджується витягом з журналу обліку службового житла Управління.

Щодо забезпеченості житлом ОСОБА_3 вказували, що він перебуває в шлюбі з ОСОБА_6 .

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, ОСОБА_7 на праві приватної власності належить житловий будинок за адресою: АДРЕСА_3 , де на даний час проживає ОСОБА_3 .

Проживання ОСОБА_3 за вказаною адресою підтверджується довідкою сектору мобілізаційною підготовки Управління від 05.06.2024 №12/10 щодо наданих ним особисто відомостей про фактичне місце проживання за адресою: АДРЕСА_3 та актом від 13.06.2024. Непроживання ОСОБА_3 у спірній квартирі підтверджується здійсненням ним підприємницької діяльності у м.Києві до 2022 року.

За ОСОБА_7 11.09.2015 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_4 , під час перебування у шлюбі із ОСОБА_3 .

Вказане майно відповідно до ст. 60 Сімейного кодексу України набуте подружжям за час шлюбу та належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку.

Отже, ОСОБА_3 у службовій квартирі не проживає упродовж тривалого часу, що підтверджується здійсненням ним підприємницької діяльності у м. Києві до 2022 року та актами перевірки житлових умов за адресою спірної квартири від 13.07.2018, від 13.06.2024.

Вказане свідчить, що службова квартира за призначенням ОСОБА_3 не використовується.

Так само, членом сім?ї ОСОБА_1 , якому виділено службове житло з урахуванням відповідача, що визначало його право на проживання в квартирі, він наразі не являється.

Щодо набуття права власності на нерухомість ОСОБА_8 та ОСОБА_2 зазначили, що ОСОБА_8 30.11.2007 року Управлінню надано зобов?язання про подання документів у разі змін в складі сім?ї та набуття права власності на житлове приміщення особисто чи членами сім?ї.

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ОСОБА_1 05.05.2017, в порядку спадкування, набув право власності на житловий будинок АДРЕСА_5 (загальною площею 219,8 м.кв., житловою 124 м.кв.).

22.09.2003 ОСОБА_2 , в порядку спадкування, набула право власності на квартири АДРЕСА_6 .

Про вказані факти відповідачі Управління не повідомляли, в порушення п.25 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР, затверджених постановою Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради від 11.12.1984 №470 та взятого зобов?язанням.

Прийняття спадщини - це вольовий акт, в якому знаходить своє вираження згода прийняти чи не прийняти спадщину. Цей акт односторонній, він являє собою висловлювання лише одної особи - спадкоємця, не вимагає участі чи згоди інших осіб.

Верховний Суд у постанові від 06.07.2022 у справі №303/2983/19 виснував, що для приватного права притаманна диспозитивність, зокрема в тому, що особа, з урахуванням принципу свободи правочину, сама вирішує вчиняти чи не вчиняти певний правочин.

Успадкувавши право власності на житловий будинок та квартири в м.Черкаси, відповідачі усвідомлювали, що мають змінити місце проживання, але продовжують проживати в спірній службовій квартирі на теперішній час, чим порушують права діючих військовослужбовців, які проходять військову службу та потребують поліпшення житлових умов.

Вказували, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , вже використали своє право на безоплатне забезпечення житлом від держави, що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 04.01.1997, згідно з яким квартира АДРЕСА_7 , на праві спільної сумісної власності належить ОСОБА_9 , ОСОБА_2 та ОСОБА_10 .

В подальшому, згідно договору дарування частини квартири АДРЕСА_8 від 22.01.2002 ОСОБА_10 , подарував свою частку квартири АДРЕСА_7 відповідачам.

20.03.2003 відповідачі подарували квартиру АДРЕСА_7 , своєму сину ОСОБА_10 .

Тобто, відповідачі розпорядились своїм правом на безоплатну приватизацію отриманого від держави житла.

Наразі, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право на забезпечення житлом від держави для постійного проживання не мають.

Вказували, що виселення відповідача зі службового житла після того, як відпала підстава його надання переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції - захист інтересів економічного добробуту країни та прав інших військовослужбовців УСБУ в Черкаській області, які потребують житло у зв?язку зі службою (рішення від 16 лютого 2017 року у справі «Каракуця проти України» («Karakutsya v. Ukraine»), заява №18986/06, § 71). Крім того, втручання у право на повагу до житла не тільки є «необхідним у демократичному суспільстві», тобто відповідає «нагальній суспільній необхідності», але також таке втручання у право особи на житло не буде непропорційним у розумінні ЄСПЛ, оскільки відповідачі в м. Черкаси на праві власності мають житло, в якому мають можливість проживати. Таким чином, наявне розумне співвідношення (обґрунтована пропорційність) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Просили позов задовольнити та визнати ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , такими, що?втратили право користування службовою квартирою АДРЕСА_1 та виселити їх з квартири АДРЕСА_1 , стягнути з відповідачів судові витрати.

Відповідно до автоматизованого розподілу судової справи між суддями, дана справа 29.07.2024 року надійшла в провадження судді Соснівського районного суду м. Черкаси Ватажок-Сташинської А.В.

Ухвалою судді Соснівського районного суду м. Черкаси Ватажок-Сташинської А.В. від 08.08.2024 року відкрито провадження по справі за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 16.09.2024 року задоволено самовідвід судді Ватажок-Сташинської А.В., справу передано до канцелярії Соснівського районного суду м. Черкаи для визначення головуючого судді у справі.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, справу передано на розгляд судді Троян Т.Є.

Ухвалою судді Соснівського районного суду м. Черкаси від 18.09.2024 року Троян Т.Є . справу прийнято до провадження за правилами загального позовного провадження.

Відповідач 1 - ОСОБА_1 скерував до суду відзив, в якому заперечував проти доводів позивача, вказуючи, що 21.02.2005 року його разом із дружиною ОСОБА_12 було зараховано позивачем на облік потребуючих поліпшення житлових умов співробітників УСБУ, а 19.03.2012 року позивач включив до осіб, які разом з ним потребують поліпшення житлових умов також його сина - ОСОБА_3

15.12.2012 року, Рішенням Черкаської міської ради №1805 позивачу та членам його сім?ї: відповідачам ОСОБА_12 та ОСОБА_3 було надано в користування квартиру АДРЕСА_1 , про що видано спеціальний ордер на право користування службовою квартирою №066906 серія А від 17.12.2012, без зняття з квартирного обліку.

При цьому позивач визнає, що він та члени його сім?ї отримали для проживання зазначену службову квартиру на законних підставах, відповідно до діючого законодавства.

Вказував, що ОСОБА_3 є членом сім`ї позивача в силу ст.64 ЖК України, проживає по теперішній час разом із відповідачем 1 та відповідачем 2. Твердження позивача, щ ОСОБА_3 проживає за іншою адресою не підтверджуються належними та допустимими доказами. Зокрема Акти обстеження та перевірки житлових умов не підтверджують факт не проживання ОСОБА_3 за адресою: кв. АДРЕСА_1 , оскільки складені неповноваженими комісіямі та не мають необхідну кількість підписів сусідей (не менш як 3 сусіда). Надана позивачем «Службова записка» Спеціаліста ІІ категорії СМТО УСБУ в Черкаській області від 05.06.2024 про ніби то зазначення відомостей щодо постійного місця проживання ОСОБА_3 у АДРЕСА_3 не є належним та допустимим доказом. Крім того рахунки на оплату за отримані комунальні послуги за квартиру: кв. АДРЕСА_1 саме виходячи з розрахунку на 3-х жильців, оскільки ОСББ контролює кількість споживачів цих послуг, заборгованості за комунальні послуги відсутня. Згідно Витягів з реєстру територіальної громади, вбачається, що місцем проживання ОСОБА_1 , ОСОБА_12 та ОСОБА_3 є саме квартира АДРЕСА_1 .

Щодо наявності у власності дружини ОСОБА_3 - ОСОБА_7 житлового будинку за адресою: АДРЕСА_3 та житлового будинку АДРЕСА_9 , вказував, що вона отримала вказану нерухомість за договором дарування, а тому є одноосібним власником даного майна, а у ОСОБА_3 відсутні будь-яки права щодо володіння, користування і розпорядження цим нерухомим майном нарівні з його дружиною ОСОБА_7 .

Позивач зазначив, що не може бути також підставою для позбавлення його та членів його сім?ї прав на проживання у службовій квартирі і та обставина, що він у квітні 2023 року набув у власність, в порядку спадкування після смерті матері позивача ОСОБА_13 , 21/100 частки у праві спільної часткової власності на житловий будинок з надвірними спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 , так як не доведено, що ця частка в праві власності на зазначений будинок знаходиться у придатному для проживання стані, позивачем набута у власність лише частка 21/100 частину від 124,0 кв. його житлової площі і при цьому підставою для набуття у власність цієї частини нерухомого майна було саме спадкування, а не поліпшення житлових умов відповідачів з боку держави.

За вказаних обставин, просив відмовити у задоволенні позовних вимог про виселення позивача та членів його сім?ї, оскільки це призведе до порушення вимог ч. 3 ст.47 Конституції України та статті 8 Конвенції про захист прав і основоположних свобод.

Відповідач 2 - ОСОБА_2 скерувала до суду відзив в якому заперечувала проти доводів позивача, вказуючи, що свої вимоги УСБУ в Черкаській області мотивувало тим, ОСОБА_1 проходив службу в органах СБУ, у зв?язку з чим у 2012 році по місцю служби отримав ордер на окреме службове жиле приміщення - двокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_2 на сім?ю з трьох осіб: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 (дружину) та сина ОСОБА_3 . Позивач вважає, що так як позивач - ОСОБА_1 в м.Черкаси на праві власності має житло, яке отримав в спадок після смерті своєї матері, в якому має можливість проживати наша сім?я, то позивач просить суд визнати відповідачів такими, що втратили право користування службовою квартирою АДРЕСА_1 та виселити їх з вказаної квартири.

Матеріалами, наданими позивачем підтверджено, що відповідач ОСОБА_2 набула право на житло у відповідній квартирі як члени сім?ї співробітника УСБУ - ОСОБА_1 (подружжя), а також, що відповідач ОСОБА_2 зареєстрована і проживає за вказаною адресою.

Крім того, на підставі документів, наданих позивачем підтверджується відсутність відомостей про наявність у ОСОБА_2 зареєстрованих прав на нерухоме майно, як на момент зарахування (на 21.02.2005 року) так і на момент надання відповідачу 1 в користування квартиру АДРЕСА_1 , про що видано спеціальний ордер на право користування службовою квартирою №066906 серія А від 17.12.2012.

Вказували, що виселення Відповідача 2- ОСОБА_2 з вказаної квартири, що є службовим житлом без надання іншого житлового приміщення є втручанням держави, що здійснюється «згідно із законом» у розумінні пункту другого статті 8 Конвенції.

Твердження позивача про те, що підставою для позбавлення ОСОБА_2 прав на проживання у службовій квартирі і та обставина, що ОСОБА_1 в порядку спадкування після смерті своєї матері набув право власності на 21/100 частки у праві спільної часткової власності на житловий будинок з надвірними спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 є безпідставними, так як позивачем не було доведено, що вказане житло (21/100 частки у праві спільної часткової власності на житловий будинок з надвірними спорудами), знаходиться в придатному для проживання стані; прийняття спадщини не залежить від волі спадкодавця, та вказані дії неможливо рахувати як поліпшення державою житлових умов відповідача ОСОБА_14 та членів його родини. ОСОБА_2 ніякого правового відношення до набутої внаслідок спадкування частини житлового будинку не має. Частка є особистою власністю ОСОБА_1 , а тому можливість її проживання в вказаному житлі перекладається на розсуд відповідача ОСОБА_1 , що являється неприпустимим та фактично вказує безспірно, що ОСОБА_2 будь- яким житлом взагалі не забезпечена та спірна службова квартира, що є предметом даного спору є єдиним та можливим житлом для її проживання.

Зазначали, що як стало відомо відповідачу 2, ОСОБА_1 взагалі подарував 21/100 частки у праві спільної часткової власності на житловий будинок з надвірними спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_10 , не поставивши ОСОБА_2 навіть до відома. Вказане доводить, що відповідач 1 ОСОБА_1 взагалі не розрахував та не вважав за потрібне вселяти ОСОБА_2 у вказану частину житлового будинку, що одержав у спадок.

Зазначила, що безпідставним твердження позивача в позовній заяві, з посиланням на вимоги ст. 60 СК України, що ОСОБА_3 не є членом нашої сім?ї, адже він є сином ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та постійно проживає з ними.

На даний час ОСОБА_3 являється дійсним військовослужбовцем СБУ, та проходить службу, як військовослужбовець. Отже, посилання позивача, що ОСОБА_3 не проживає в спірній квартирі грунтується на припущеннях.

Як на доказ, що підтверджує факт непроживання ОСОБА_3 у квартирі АДРЕСА_1 , - посилається на Акти перевірки житлових умов заявника від 13.07.2018р.та Акт обстеження житлових умов заявника від 13.06.2024. Проте, ці письмові докази не є належними і допустимими доказами на підтвердження зазначеної обставини, оскільки ОСОБА_2 ніколи не зверталась з будь якими заявами до Управління. Також зазначила, що Акт обстеження житлових умов заявника від 13.06.2024. був складений з внесенням до нього неправдивих даних про не проживання ОСОБА_3 . З огляду на зазначене, просила відмовити у задоволенні позову.

Відповідач 3 - ОСОБА_3 скерував до суду відзив, доводи якого аналогічні доводам Відповідача 1 та Відповідача 2. Просив відмовити узадоволенні позовних вимог.

Представник позивача скерував відповідь на відзив кожного із відповідачів, вказуючи на те, що сам по собі факт надання службового житла з підстав та в межах норм, передбачених Інструкцією про організацію забезпечення і надання військовослужбовцям Служби безпеки України та членам їх сімей житловими приміщеннями, затвердженої наказом СБУ від 06.11.2007 №792 та Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями затвердженого постановою КМУ від 03.08.2006 року №1081 не означає право особи безстроково користуватися ним.

В даному випадку реєстрація місця проживання ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_2 не підтверджує спільного проживання з іншими відповідачами у справі, бо є лише юридичним фактом реєстрації місця проживання позивача, а не фактичним його проживанням в якості члена сім`ї.

Оскільки ОСОБА_3 перебуває в шлюбі з ОСОБА_6 , отже, ним створена власна сім?я, що виключає статус члена сім?ї у двох родинах одночасно.

Про спільне проживання з дружиною у іншому житлі свідчать наступні обставини: за ОСОБА_7 зареєстрована, на підставі Договору про поділ житлового будинку в натурі та припинення спільної часткової власності від 11.09.2015, квартира АДРЕСА_9 НОМЕР_1, місце її роботи знаходиться в м. Київ.

Відповідно до ухвали Шевченківського районного суду м. Києва від 05.07.2018 у справі №761/11731/18 ОСОБА_3 працював на посаді директора ТОВ «ТОР Безпека» та ТОВ «Рестолайн», які здійснюють свою діяльність у м. Киеві.

Вказували, що користування службовими житловими приміщеннями здійснюється відповідно до Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2006 № 1081. Згідно п. 19 Порядку №1081 військовослужбовець та члени його сім?ї зобов?язані вивільнити займане ними службове житлове приміщення в разі переміщення по службі, пов?язаного з переїздом до іншого населеного пункту, звільнення з військової служби, одержання або придбання житла для постійного проживання, якщо інше не передбачено законодавством.

Право ОСОБА_1 на користування спірною квартирою, як правосуб?єкта отримання квартири із фонду службового житла Управління, обумовленого проходженням ним військової служби в одному із підрозділів позивача, визначає право на зайняття спірної квартири інших відповідачів у справі - ОСОБА_15 та ОСОБА_3 , ґрунтується на праві ОСОБА_1 і є похідним від нього.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 12 Закону України ««Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.2011 №2011-ХII (далі - Закон №2011-XII) - військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їх сімей надаються жилі приміщення для постійного проживання або за їх бажанням грошова компенсація за належне їм для отримання жиле приміщення. Такі жилі приміщення або грошова компенсація надаються їм один раз протягом усього часу проходження військової служби за умови, що ними не було використано право на безоплатну приватизацію житла.

Позивач ОСОБА_1 звільнений з військової служби у 2012 році, права на приватизацію службової квартири не має, оскільки ним вже було використано право на безоплатну приватизацію житла (квартира за адресою: АДРЕСА_11 ), також він набув право на житло для постійного проживання в порядку спадкування (частина будинку АДРЕСА_5 ). Просили позов задовольнити.

30.10.2024 року представником відповідача 1 скеровано заперечення на відповідь на відзив. Додатково зазначив, що відповідно до п.5.15-5.19 «Інструкції про організацію забезпечення і надання військовослужбовцям Служой безпеки України та членам їх сімей житлових приміщень», зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 26 листопада 2007 р. за N 1308/14575 (надалі «Інструкція») і зокрема акцентував увагу суду, що згідно п. 5.17. цієї «Інструкці» : « Зі службових житлових примиень без надання іншого житлового приміщення не може бути виселено: осіб, які мають вислугу або стаж роботи в СБ України не менш як десять років; осіб, що звільнені з посади, у зв?язку з якою їм було надано житлове приміщення, але не припинили військової служби в СБ України; осіб, звільнених у зв?язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів; пенсіонерів за віком, персональних пенсіонерів; членів сім?ї померлого співробітника, якому було надано службове житлове приміщення; інвалідів праці І і ІІ груп, інвалідів І і ІІ груп з числа військовослужбовців і прирівняних до них осіб». Тому ні сам ОСОБА_1 з дружиною, ні його син ОСОБА_3 - не можуть бути виселені з указаного службового житла зокрема й по тій причині, що ОСОБА_5 є офіцером запасу, має військову вислугу в системі СБУ повних 27-м років, був звільнений з військової служби за станом здоров?я, а його син також є співробіинком СБУ, який має стаж служби в СБУ більше 10-ти років, - тому належать до категорії осіб, які не можуть бути виселені зі службової квартири без надання іншого житлового приміщення. При цьому безпідставними є посилання Позивача на інші (загальні) правові норми , які суперечать зазначеній «Інструкції», оскільки інші норми права не можуть бути застосовані у даному випадку по тій причині, що відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності порушує вимогу «якості закону», а у разі коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов?язків осіб, національні органи зобов?язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід.На чому наголосив ЄСПЛ у справі «Щокін проти України» (заяви №23759/03 та №37943/06, п. 50-56) та неодноразово вказувала Велика Палата Верховного Суду.

Ухвалою судді Соснівського районного суду м.Черкаси від 26.11.2024 закрито підготовче провадження у справі.

В судовому засіданні позивач та його представники - Шевченко Т.П., Черевко Т.О. позов підтримали, просили суд задовольнити заявлені позовні вимоги з підстав, зазначених у позові.

Відповідач 1 та представник відповідача 1 - адвокат Міщенко С.В. в судовому засіданні заперечували проти задоволення позову з підстав, зазначених у відзиві, запереченні на відповідь на відзив.

Відповідач 2 та представник відповідача 2 - адвокат Чирва О.В. в судовому засіданні заперечували проти задоволення позову з підстав, зазначених у відзиві.

Відповідач 3 в судовому засіданні заперечував проти задоволення позову з підстав, зазначених у відзиві.

Свідок ОСОБА_16 в судовому засіданні пояснив, що проживає з відповідачами у сусідній квартирі АДРЕСА_12 з жінкою та дитиною з 2011 року. Вказував, що у квартирі АДРЕСА_13 проживають ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та їх син ОСОБА_3 . Від початку повномаштабного вторгнення сина ОСОБА_17 бачить рідше, також йому відомо, що ОСОБА_17 має дружину ОСОБА_18 . Також свідок зазначив, що періодично проживає за іншою адресою по АДРЕСА_14 (його інша квартира). Вказував, що при складанні Акту обстеження умов проживання пояснення щодо сусідів (родини ОСОБА_19 ) надавала його донька, який на той момент було 14 років, яка на той момент (липень 2018 року) перебувала одна вдома.

Допитана у якості свідка відповідачка ОСОБА_2 повідомила суду, що перша власна квартира їхньої родини - це кооперативна квартира її покійного свекра, за яку виплачувались гроші до ЖБК. Згодом, цю квартиру вони обміняли з доплатою на чотирьокімнатну ( АДРЕСА_11 ) таприватизували квартиру, після чого подарували молодшому сину ОСОБА_20 . ОСОБА_3 не брав участі у приватизації. Щодо тверджень про набуття нею у власність частки квартири за адресою: АДРЕСА_15 , то відповідальною квартиронаймачкою вказаної квартири була нова дружина її батька. Після смерті її батька, мачуха цю квартиру збирається поміняти на меншу, тому вона звернулась до ОСОБА_2 та її сестри, оскільки частка квартири належала батьку, щоб вони оформили спадкування частки. Відразу після оформлення квартира була відчужена, як і планувала мачуха. Щодо постановки на квартирний облік, вказувала, що відомості, яки були надані, всі правдиві. В грудні 2012 року вони отримали ордер на службову квартиру, квартира була після будівельників. На протязі 1,5 років вони робили ремонт у квартирі, повністю все міняли та робили перепланування. В подальшому, починаючи з 2015 року, коли закінчився ремонт позивачам стали пропонувати однокімнатни квартири без ремонту, не враховуючи, що їх у родини троє. Щодо складених актів обстеження, вказувала, що акт, який складений у 2024 році у її присутності не містив допису відносно ОСОБА_17 , що він прописаний проте не проживає. Вказаний допис був зроблений пізніше. Щодо успадкованої ОСОБА_1 частини будинку ( АДРЕСА_5 ), вказувала, що це частина фінського будиночку, там проживала мати ОСОБА_1 , яка була прикута до ліжка. Зазначила, що умов для проживання у даному приміщенні не створено, зокрема, там практично відсутня каналізація, протікає дах, немає фундаменту. Для того, щоб облаштувати там нормальні для проживання умови, треба все повністю перебудувати, на що вона з відповідачем 1 вже не мають ні сил, ні грошей. Просила врахувати, що позивачем так і не зазначена конкретна норма Закону, яка в даному випадку дозволяє виселити їх із службового житла.

Суд, вислухавши пояснення позивача, відповідачів та їх представників, допитавши свідків та вивчивши матеріали справи, приходить до такого висновку.

Як вбачається з матеріалів справи, Управлінню Служби безпеки України в Черкаській області належить право оперативного управління службовою квартирою АДРЕСА_1 . Вказана квартира включена до числа службових рішенням Черкаської міської ради від 15.12.2012 №1805.

Рішенням житлово-побутової комісії Управління від 21.02.2005 протокол №1, ОСОБА_1 (відповідач 1) зараховано на облік потребуючих поліпшення житлових умов співробітників Управління складом сім?ї 2 особи, він та дружина ОСОБА_2 (відповідач 2).

На підставі рапорту ОСОБА_4 , рішенням житлово-побутової комісії Управління від 19.03.2012, протокол №1, було внесено зміни до справи квартирного обліку та постановлено вважати ОСОБА_1 таким, що перебуває на обліку складом сім?ї 3 особи: він, дружина ОСОБА_2 та син ОСОБА_3 (відповідач 3).

На підставі клопотання Управління №5014 ЖКК від 12.12.2012, рішенням Черкаської міської ради №1805 від 15.12.2012 квартира АДРЕСА_1 надана в користування ОСОБА_1 , складом сім?ї: він, дружина ОСОБА_2 , син ОСОБА_3 .

Згідно з рішенням Черкаської міської ради від 15.12.2012 №1805 ОСОБА_1 видано спеціальний ордер №066906 серія А від 17.12.2012 на право користування службовою квартирою зазначеним складом сім?ї.

28.12.2012 відповідачами було зареєстровано місце проживання за адресою службової квартири, вони зареєстровані тут по теперішній час.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до положень статті 9 ЖК України громадяни мають право на одержання у безстрокове користування у встановленому порядку жилого приміщення в будинках державного чи громадського житлового фонду або на одержання за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення для категорій громадян, визначених законом, або в будинках житлово-будівельних кооперативів.

Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Представники позивача вказували, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , вже використали своє право на безоплатне забезпечення житлом від держави, що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 04.01.1997, згідно з яким квартира АДРЕСА_7 , на праві спільної сумісної власності належить ОСОБА_9 , ОСОБА_2 та ОСОБА_10 .

В подальшому, згідно договору дарування частини квартири АДРЕСА_8 від 22.01.2002 ОСОБА_10 , подарував свою частку квартири АДРЕСА_7 відповідачам.

20.03.2003 відповідачі подарували квартиру АДРЕСА_7 , своєму сину ОСОБА_10 . Тобто, розпорядились своїм правом на безоплатну приватизацію отриманого від держави житла.

Наразі, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право на забезпечення житлом від держави для постійного проживання не мають.

Суд критично ставиться до вказаного посилання представників позивача на те, що ОСОБА_1 не повідомив житлово-побутову комісію про використання в повному обсязі права на безоплатне отримання від держави житла (приватизація ним і дружиною чотирикімнатної квартири АДРЕСА_7 , свідоцтво про право власності на житло від 04.01.1997) оскільки останні приймали участь у безкоштовній державній приватизації житла, яке в подальшому відчужили, а отже втратили право на забезпечення житлом від держави.

Так, положеннями статті 35 Житлового кодексу України передбачено, що громадяни, які штучно погіршили житлові умови шляхом, зокрема, відчуження придатного і достатнього за розміром для проживання жилого будинку (частини будинку) не беруться на облік потребуючих поліпшення житлових умов протягом п`яти років з моменту погіршення житлових умов.

В даному випадку квартира приватизована у 1997 році, а ОСОБА_1 зараховано на облік потребуючих поліпшення житлових умов співробітників Управління складом сім?ї 2 особи, він та дружина ОСОБА_2 у 2005 році, службова квартира отримана ним у 2012 році. Тому суд вважає безпідставними викладені вище висновки позивача, крім цього, уповноважені особи позивача не були позбавлені можливості провести відповідну перевірку та отримати інформацію щодо обставин отримання житла та його приватизацію родиною відповідача 1.

Щодо твердження, що службова квартира ОСОБА_3 за призначенням не використовується.

В судовому засіданні встановлено, та підтверджено відповідачем ОСОБА_3 , що він перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_7 з 2013 року.

Стаття 3 Сімейного кодексу України визначає сім`ю як осіб, які спільно проживають, ведуть спільний побут, мають взаємні права та обов`язки. Подружжя традиційно вважається сім`єю, що передбачає їхнє спільне проживання.

Стаття 56 Сімейного кодексу України закріплює рівність подружжя у вирішенні питань життя сім`ї, зокрема місця проживання.

Стаття 29 ЦК України визначає місцем проживання фізичної особи як житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Стаття 405 ЦК України встановлює право членів сім`ї власника житла користуватися ним, якщо вони там зареєстровані чи мають інші правові підстави.

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, ОСОБА_7 на праві приватної власності належить житловий будинок за адресою: АДРЕСА_3 , де, на думку сторони позивача, проживає ОСОБА_3 разом із дружиною.

Представники позивача вказували, що проживання ОСОБА_3 за вказаною адресою підтверджується довідкою сектору мобілізаційною підготовки Управління від 05.06.2024 №12/10 щодо наданих ним особисто відомостей про фактичне місце проживання за адресою: АДРЕСА_3 та актом від 13.06.2024.

Зазначене підтверджується також актами перевірки житлових умов від 13.06.2024.

Крім того, за ОСОБА_7 11.09.2015 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_4 , під час перебування у шлюбі із ОСОБА_3 .

Вказане майно відповідно до ст. 60 Сімейного кодексу України набуте подружжям за час шлюбу та належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку.

На думку суду, якщо батьки та син залишаються зареєстрованими за однією адресою, зокрема: квартира АДРЕСА_1 то це не суперечить закону, але й не змінює факту існування окремої сім`ї ОСОБА_3 та ОСОБА_7 .

Досліджені судом докази не свідчать про постійне стале проживання ОСОБА_3 з батьками починаючи з 2013 року, оскільки в такому разі, вочевидь, його дружина також мала систематично проживати за місцезнаходженням спірного житла. Натомість, аналізуючи докази в сукупності, наявність у дружини ОСОБА_7 власного житла та відомості, які сам ОСОБА_3 повідомляє третім особам (за місцем служби та під час розгляду справи в суді тощо) про своє фактичне місце проживання, яке відрізняється від адреси спірного житла, суд погоджується з позицією сторони позивача про те, що він хоча і зареєстрований за адресою квартира АДРЕСА_1 , проте фактично проживає за іншою адресою разом із дружиною, водночас може періодично навідуватись до батьків.

Зазначене на думку суду свідчить, що службова квартира за призначенням відповідачем ОСОБА_3 не використовується, отже членом сім?ї ОСОБА_1 , якому виділено службове житло ОСОБА_3 наразі не являється.

Щодо набуття права власності на нерухомість ОСОБА_8 та ОСОБА_2 зазначили, що ОСОБА_8 30.11.2007 року Управлінню надано зобов?язання про подання документів у разі змін в складі сім?ї та набуття права власності на житлове приміщення особисто чи членами сім?ї.

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ОСОБА_1 05.05.2017, в порядку спадкування, набув право власності на частину 21/100 житлового будинку АДРЕСА_5 (загальною площею 219,8 м.кв., житловою 124 м.кв.).

Крім того, 22.09.2003 ОСОБА_2 , в порядку спадкування, набула право власності на квартири АДРЕСА_6 .

Вищевказані факти не були спростовані відповідачами, навпаки, відповідачи не заперечували, що такі житлові приміщення були набуті ними у власність.

Водночас вказували, що на момент розгляду справи відповідачі не мають у розпорядженні жодної житлової нерухомості.

Зокрема, відповідачем 1 наданий договір дарування від 11.10.2024 року, згідно умов якого ним відчужена 21/100 частка житлового будинку АДРЕСА_5 , тобто вже після відкриття провадження у справі.

З цього приводу суд зазначає наступне.

Згідно з статтею 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частини перша, друга цієї статті).

Відповідно до статті 118 ЖК України службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири.

Згідно зі статтею 124 ЖК України робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.

Положення статті 125 ЖК України визначають випадки коли особу не може бути виселено з службових жилих приміщень без надання іншого жилого приміщення, зокрема осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років (абзац третій зазначеної статті).

Так, відповідно до ст. 125 ЖК України, без надання іншого жилого приміщення не може бути виселено:

- осіб з інвалідністю внаслідок війни та інших осіб з інвалідністю з числа військовослужбовців, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при захисті чи при виконанні інших обов`язків військової служби, або внаслідок захворювання, зв`язаного з перебуванням на фронті; учасників Другої світової війни, які перебували у складі діючої армії; сім`ї військовослужбовців і партизанів, які загинули або пропали безвісти при захисті чи при виконанні інших обов`язків військової служби; сім`ї військовослужбовців; осіб з інвалідністю з числа осіб рядового і начальницького складу органів Міністерства внутрішніх справ, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при виконанні службових обов`язків;

- осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років;

- осіб, що звільнені з посади, у зв`язку з якою їм було надано жиле приміщення, але не припинили трудових відносин з підприємством, установою, організацією, які надали це приміщення;

- осіб, звільнених у зв`язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників;

- пенсіонерів по старості, персональних пенсіонерів; членів сім`ї померлого працівника, якому було надано службове жиле приміщення; осіб з інвалідністю внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання I і II груп, осіб з інвалідністю I і II груп з числа військовослужбовців і прирівняних до них осіб та осіб рядового і начальницького складу Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України;

- одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначає Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», який також встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

Згідно із частинами першою, третьою статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у порядку і відповідно до вимог, встановлених ЖК України та іншими нормативно-правовими актами.

Військовослужбовці (крім військовослужбовців строкової військової служби) та члени їх сімей, які проживають разом з ними, забезпечуються службовими жилими приміщеннями, що повинні відповідати вимогам житлового законодавства.

Порядок забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей жилими приміщеннями, а також розмір і порядок виплати військовослужбовцям грошової компенсації за піднайом (найом) ними жилих приміщень визначений Порядком забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2006 року № 1081 (далі - Порядок).

Відповідно до пунктів 5.15-5.17 Інструкії про організацію забезпечення і надання військовослужбовцям Служби безпеки України та членам їх сімей житлових приміщень, затвердженої наказом СБУ від 06.11.2007 року №792, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України від 26.11.2007 за №1308/14575 передбачено:

…«5.15. Виселення зі службових житлових приміщень здійснюється у порядку та на підставах, визначених законодавством України.

5.17. Зі службових житлових приміщень без надання іншого житлового приміщення не може бути виселено, зокрема, осіб, які мають вислугу або стаж роботи в СБ України не менш як десять років;»...

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 є офіцером запасу, має військову вислугу в системі СБУ 27 років, був звільнений з військової служби за станом здоров`я, а отже на нього поширюються гарантії передбачені статею 125 ЖК України та вказаної Інструкції від 06.11.2007 року №792 щодо неможливісті виселення останнього зі спірного службового житла без надання іншого жилого приміщення.

Матеріали справи не містять доказів наявності у власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 іншого рівноцінного житла, яке придатне для проживання, яке може бути негайно використано після виселення із службового.

На думку суду, хоча ОСОБА_1 і набув в порядку спадкування право власності на 21/100 частку житлового будинку АДРЕСА_5 , однак зазначене не є автоматичною підставою для виселення відповідачів із службового житла з огляду на відсутність доказів того, що набуте майно є рівноцінним для переселення.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Стаття 8 Конвенції стосується прав особливої важливості для особистості людини, її самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див., mutatis mutandis, рішення від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» («Connors v. the United Kingdom»), заява № 66746/01, § 82).

ЄСПЛ неодноразово висловлювався щодо можливості виселення особи з житлового приміщення. Так, у рішенні від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 19009/04, § 41) ЄСПЛ вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

Згідно з практикою ЄСПЛ втручання держави у право на житло є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснюється «згідно із законом», не переслідує легітимну мету - одну чи декілька з тих, що перелічені у пункті 2 вказаної статті, - чи не розглядається як «необхідне в демократичному суспільстві».

Формулювання «згідно із законом» не лише вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах та передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», § 43).

Втручання у право на повагу до житла має бути також «необхідним у демократичному суспільстві». Тобто, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності» та бути домірним переслідуваній легітимній меті (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» («Zehentner v. Austria»), заява № 20082/02, § 56).

Вирішуючи питання про «необхідність у демократичному суспільстві» виселення відповідачів зі службового житла, суд має оцінити, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого заходу та чи буде таке втручання у право особи на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазнає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.

В даному випадку, на думку суду відповідач 1 та відповідач 2 маючи постійний тривалий зв`язок з спірним житлом (більше 10 років) внаслідок втручання в їх право на повагу до житла несуть надмірний тягар.

За вказаних обставин, звернення до суду з позовною заявою про виселення відповідачів із квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житла, тобто без вказівки на те, яке саме житло буде надано подружжю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 складом сім`ї на двох осіб, замість спірного, є передчасним та такими, що обмежують права відповідачів більше, ніж це необхідно для досягнення легітимної мети.

З огляду на зазначене, суд вважає, що позовна заява Управління Служби безпеки України в Черкаській області до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням не підлягає задоволенню.

Керуючись ст.ст. 12, 13, 76-79, 81, 133, 141, 259, 263-265, 274 ЦПК України, ст. ст. 118, 124, 125 ЖК України, суд

У Х В А Л И В:

Позов Управління Служби безпеки України в Черкаській області до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Служба безпеки України, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням - залишити без задоволення.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Черкаського апеляційного суду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення виготовлений 03.03.2025 року.

Головуючий Т.Є.Троян