Постанова

від 19.02.2025 по справі 201/3333/19

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/899/25 Справа № 201/3333/19 Суддя у 1-й інстанції - Ткаченко Н. В. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 лютого 2025 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого - Городничої В.С.,

суддів: Петешенкової М.Ю., Красвітної Т.П.,

за участю секретаря судового засідання Гвоздєва М.С..,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпрі апеляційну скаргуТовариства зобмеженою відповідальністюКП Комфорт на рішення Жовтневого районного судум.Дніпропетровськавід 27липня 2020року ускладі суддіТкаченко Н.В.по цивільнійсправі запозовом Фондудержавного майнаУкраїни, ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,Товариства зобмеженою відповідальністюКП Комфорт,треті особи-Товариство зобмеженою відповідальністюДП Комфорт, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Зайченко Ірина Анатоліївна про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового приміщення та витребування майна з чужого незаконного володіння,

ВСТАНОВИЛА:

У березні 2019 року позивачі звернулися до суду з позовом, пред`явленим до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,ТОВ КПКомфорт,визначивши третімиособами ТОВДП Комфорт, приватного нотаріуса ДМНО Зайченко І.А., на предмет визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового приміщення № 401 гуртожитку літ. А-12, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 29 квітня 2016 року між ОСОБА_2 та ТОВ «КП Комфорт», посвідчений приватним нотаріусом ДМНО Зайченко І.А. (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 29491704 від 03 травня 2016 року), витребування з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 на користь держави в особі Фонду державного майна України житлове приміщення № 401 гуртожитку літ. А-12, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , яке належить ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу, укладеного 30 травня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом ДМНО Зайченко І.А. (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 35442956 від 30 травня 2017 року).

В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що 30 травня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 був укладений договір купівлі-продажу житлового приміщення № 401 в гуртожитку літ. А-12, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Право власності у ОСОБА_2 на нерухоме майно виникло на підставі договору купівлі-продажу, укладеного з ТОВ «КП «Комфорт» 29 квітня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом ДМНО Зайченко І.А.

ТОВ «КП Комфорт», в свою чергу, було власником спірного майна на підставі рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2015 року у справі № 904/10561/15.

Постановою Вищого господарського Суду України від 19 липня 2016 року вказане рішення було скасовано, а провадження по справі припинено. Таким чином, ТОВ КП «Комфорт» не мало права відчужувати вищевказане приміщенням, і власником приміщення № 401 гуртожитку літ. А-12 після тривалих судових спорів, є держава в особі Фонду державного майна України. Враховуючи, що зміст договору купівлі-продажу від 29 квітня 2016 року суперечить інтересам держави, як власника нерухомого майна, а також приймаючи до уваги, що майно за відплатним договором придбано в особи, яка не мала права його відчужувати, про що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 могли дізнатися, позивач вважає, що є всі підстави для визнання такого договору купівлі-продажу недійсним на підставі ст. 215 ЦК України, а спірне майно підлягає витребуванню, в силу ст. 388 ЦК України, від ОСОБА_3 , як у фактичного володільця цього майна.

Рішенням Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 27 липня 2020 року позовнівимоги Фонду державного майна України, ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ТОВ «КП Комфорт», треті особи - ТОВ ДП «Комфорт», приватний нотаріус ДМНО Зайченко І.А. про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового приміщення від 29 квітня 2016 року та витребування майна з чужого незаконного володіння - задоволено частково.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу житлового приміщення № 401 гуртожитку літ. А-12, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 29 квітня 2016 року між ОСОБА_2 та ТОВ «КП Комфорт», посвідчений приватним нотаріусом ДМНО Зайченко І.А. (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 29491704 від 03 травня 2016 року).

Витребувано на користь держави в особі Фонду державного майна України з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 житлове приміщення № 401 гуртожитку літ. А-12, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , яке належить ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу, укладеного 30 травня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом ДМНО Зайченко І.А. (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 35442956 від 30 травня 2017 року).

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння - відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ТОВ«КП Комфорт»на користьФонду державногомайна Українисудові витрати по сплаті судового збору в загальному розмірі 3842грн, тобто, по 1280,67 грн з кожного.

Стягнуто з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ТОВ «КП Комфорт» на користь ОСОБА_1 судовий збір у загальному розмірі 768,40 грн, тобто, по 256,13 грн з кожного.

Судовий збір, сплачений Фондом державного майна України по квитанції № 0.0.1331076384.1 від 19 квітня 2019 року в розмірі 60 грн та по квитанції № 0.0.1331078589.1 від 19 квітня 2019 року в розмірі 60 грн на розрахунковий рахунок 31212206004005, отримувач коштів УК у Собор.р.м.Дніпра/Собор.р/22030101, код отримувача (код за ЄДРПОУ) 37989269, Банк отримувача Казначейство України (ЕАП), Код банку отримувача (МФО) 899998, код класифікації доходів бюджету 22030101, призначення платежу - судовий збір - повернуто шляхом стягнення з Державного бюджету на користь Фонду державного майна України (а.с. 116119 Том ІІ).

Не погодившись з рішення суду першої інстанції, у вересні 2024 року ТОВ КП Комфорт подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невірне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, ставить питання про скасування оскаржуваного рішення та ухвалення нового про відмову в задоволенні позову (а.с. 1-3 Том IV).

Апеляційна скарга мотивована тим, що відповідач не був обізнаний про наявність цього спору та не був належним чином повідомлений про розгляд даної справи судом.

Разом з цим скаржник зазначає, що позивачем пропущений строк позовної давності, враховуючи його звернення з даним позовом у 2019 році, тоді як ще у 2009 році позивач звертався до суду з вимогами про визнання права власності на спірний гуртожиток за державою в особі Фонду та рішення від 09 липня 2014 року у справі №18/23-10 Фонду відмовлено у задоволенні позову. У зазначеній справі постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 06 жовтня 2014 року провадження у справі припинено. Дана постанова набрала законної сили за постановою Вищого господарського суду від 10 лютого 2015 року.

Разом з цим скаржник зазначає, що результатом розгляду позовних вимог ОСОБА_5 про визнання недійсною приватизації у складі цілісного майнового комплексу гуртожитку, здійснену шляхом викупу на підставі договору купівлі-продажу КП-151 від 08 вересня 1993 року, виключення гуртожитку з Переліку нерухомого майна, яке передавалось у власність Організації орендарів, створеною трудовим колективом Дніпропетровської виробничо-торгівельної взуттєвої фірми Оріль, було відмовлено. Зазначене свідчить, на думку скаржника, про те, що спірний гуртожиток був приватизований ЗАТ Оріль на законних підставахі, відповідно, не знаходився у власності держави. Разом із Актом прийому-передачі від 28 жовтня 1993 року, складеному в процесі приватизації гуртожитку, також була складена Розшифровка основних засобів залишкової вартості до договору купівлі-продажу №кп-151, в якій в переліку об`єктів значився спірний гуртожиток. Фонд держмайна не заперечує складання цього Акту, де вартість основних засобів збігається з вартістю основних засобів, зазначених у Розшифровці. На підставі цих документів 16 червня 1995 року Фонд державна видав довідку, підписану М.А.Гришиним, в якій зазначено, що АО Оріль було приватизовано, видано Свідоцтво про власність та АО Оріль є власником майна у відповідності до акту приймання-передачі від 28 жовтня 1993 року та балансової відомості.

Скаржник наголошує, що гуртожиток після приватизації майна АО Оріль не перебував у власності держави, а тому права позивача не порушені. Підстав для задоволення позову немає, зокрема, для визнання договору купівлі-продажу від 13 травня 2016 року та витребування майна, оскільки позивач не є власником цього майна.

Сторони своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України, не скористалися та відзивів на апеляційну скаргу не подавали, але, в силу вимог ч. 3 ст.360ЦПК України відсутність відзивів на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Згідно з ч. 3 ст.3ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог ч. 1 ст.367ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст.263ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що будівля гуртожитку по АДРЕСА_1 на 620 місць на Дніпропетровському взуттєвому об`єднанні була збудована за рахунок централізованих джерел фінансування, що підтверджується рішенням ради директорів підприємств взуттєвої промисловості МЛП УРСР від 3-4 квітня 1974р. «Про упорядкування обліку і розподілу жилої площі на підприємствах і в організаціях системи Міністерства легкої промисловості УРСР».

Рішенням Дніпропетровської міської ради народних депутатів трудящих від 29 березня 1974 року № 191 параграф 12 затверджено акт державної комісії від 28 березня 1974 року про прийняття до експлуатації гуртожитку на 682 місця зі столовою на 133 посадочних місця, збудованого СУ-1 треста «Дніпроміськбуд» для Дніпропетровського взуттєвого об`єднання та дозволено ввести даний гуртожиток в експлуатацію.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області №14/51-07(41/36-07) від14 лютого 2007 року за ДП«Оріль», яке створено шляхом перереєстрації ДП ЖКП «Комфорт» АТ «Оріль», що в свою чергу було створено правонаступником АТ«Оріль - ЗАТ «Оріль», було визнано право власності на будівлю гуртожитку літ.А-12, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , з урахуванням виконаної реконструкції, загальною площею 7500 кв.м., без додаткових актів введення в експлуатацію.

Постановою Вищого господарського суду України від 13 листопада 2008 року рішення Господарського суду Дніпропетровської області по справі № 14/51-07 ( 41/36-07) від 14 лютого 2007 року скасоване та справа направлена на новий розгляд (а.с.24-25 т.1).

Скасовуючи рішення Вищий господарський суд України зазначив, що укладений між Фондом державного майна України і ЗАТ «Оріль» договір купівлі-продажу КП- 151 від 08 вересня 1993 року не є підставою для набуття останнім права власності на будівлю гуртожитку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки розшифровка основних засобів по залишковій вартості на 28 жовтня 1993 року, як невід`ємна частина договору, не підписана Фондом держмайна України, а відтак спірний об`єкт залишився в державній власності (а.с.25 т.1).

При новому розгляді, ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 21 квітня 2009 року провадження у справі припинено.

Під час дії рішення Господарського суду Дніпропетровської області № 14/51-07 (41/36-07) від 14 лютого 2007 року між ДП «Оріль» та ТОВ «ДП Комфорт» 13 листопада 2007 року був укладений в простій письмовій формі договір купівлі-продажу частини будівлі гуртожитку літ. А-12, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Даний договір був визнаний дійсним на підставі ч. 2 ст. 220 ЦК України рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 26 лютого 2008 року та за ТОВ «ДП Комфорт» визнано право власності на частину будівлі гуртожитку літ. А-12, розташованого по АДРЕСА_1 (а.с.27-28 т.1).

Постановою Вищого господарського суду України від 18 лютого 2009 року рішення Господарського суду Дніпропетровської області по справі № 39/97-08 від 26 лютого 2008 року було скасовано та передано на новий розгляд до Господарського суду Дніпропетровської області, який ухвалою від 15 квітня 2009 року припинив провадження по справі.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2015 року по справі № 904/10561/15 за ТОВ «КП Комфорт» визнано право власності на передану йому, як внесок до статутного капіталу, будівлю гуртожитку літ. А-12 за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 5750 кв. м.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 12 травня 2016 року рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2015 року у справі № 904/10561/15 скасовано. У задоволенні позову ТОВ «КП-Комфорт» до ТОВ «ДП Комфорт» про визнання права власності відмовлено (а. с. 88-96 Том І).

Рішенням Вищого господарського суду України від 19 липня 2016 року постанова Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 12 травня 2016 року та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2015 року по справі №904/10561/15 скасовані повністю та припинено провадження по справі.

Рішенням Господарського суду м.Києва від 26 листопада 2013 року по справі № 910/10830/13 за позовом ОСОБА_5 до Фонду державного майна України (третя особа - КП «Промінь») про визнання приватизації недійсною, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 27 вересня 2016 року, що залишено без змін Постановою Вищого господарського суду України від 06 грудня 2016 року, встановлено, що до початку приватизації та після її завершення спірний гуртожиток, який розташований за адресою: м. Дніпропетровськ, вул.Набережна Перемоги, 46, не був у складі цілісного майнового комплексу Дніпропетровської виробничо-торгівельної взуттєвої фірми «Оріль».

Колегія суддів відзначає, що, з`ясовуючи характер спірних правовідносин, суд першої інстанції вірно встановив, що спірний об`єкт нерухомості внесений до Єдиного реєстру об`єктів державної власності, що підтверджується наданими позивачами відомостями з Єдиного реєстру об`єктів державної власності щодо державного майна, а отже є державною власністю, що встановлено судовими рішеннями.

Доводи скаржника про те, що спірний гуртожиток не є державною власністю та позивач не має права вимоги, оскільки не є власником спірного майна, спростовуються вищенаведеними судовими рішеннями, які мають для цієї справи преюдиційне значення, в розумінні ст. 82 ЦПК України.

Судом першої інстанції також встановлено, що 29 квітня 2016 року між ТОВ «КП Комфорт» та ОСОБА_2 був укладений договір купівлі-продажу житлового приміщення № 401 гуртожитку літ. А-12, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом ДМНО Зайченко І.А., зареєстрований в реєстрі за № 575.

Посвідчуючи 29 квітня 2016 року договір купівлі-продажу, приватний нотаріус ДМНО Зайченко І.А. зазначила, що право власності ТОВ «КП Комфорт» належить на підставі рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2015 року (справа № 904/10561/15) та зареєстровано за № 13002091 державним реєстратором - приватним нотаріусом ДМНО Зайченко І.А. 25 січня 2016 року, за реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна 833172312101.

30 травня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 був укладений договір купівлі-продажу вищевказаного приміщення № 401, посвідчений приватним нотаріусом ДМНО Зайченко І.А. та зареєстрований в реєстрі під № 1068.

З наданих до справи письмових доказів судом першої інстанції встановлено, що в житловому приміщенні № 401 гуртожитку літ. А-12, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , позивач ОСОБА_1 зареєстрований з 04 квітня 1989 року.

Колегія суддів наголошує, що за встановлених обставин суд першої інстанції обгрунтовано виходив із того, що ані ЗАТ «Оріль», правонаступником якого стало ДП «Оріль», ані ТОВ «ДП Комфорт», ані ТОВ «КП Комфорт» не набули у власність будівлю гуртожитку літ.А-12, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 і це майно залишилося у власності держави, що також встановлено вищенаведеними судовими рішеннями та є преюдиційною обставиною у цій справі, в силу ч.4 ст. 82 ЦПК України.

Отже, держава, інтереси якої в цій справі представляє Фонд державного майна України, є власником спірного приміщення гуртожитку літ. «А-12», розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Оскільки спірне житлове приміщення вибуло із володіння власника поза його волею, то суд першої інстанції дійшов правильного висновку про витребування майна із чужого незаконного володіння.

Вирішючи спір, суд першої інстанції також дійшов висновку про те, що позовні вимоги в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового приміщення № 401 гуртожитку літ. А-12, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладеного 29 квітня 2016 року між ОСОБА_2 та ТОВ «КП Комфорт», посвідченого приватним нотаріусом ДМНО Зайченко І.А. (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 29491704 від 03 травня 2016 року) підлягають задоволенню та визнав зазначений договір купівлі-продажу недійсним.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а такожна захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, провадження № 12-158гс18).

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Тлумачення вказаних норм права свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначені у статті 16 ЦК України, в якій зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у визначених у законі випадках (частина перша статті 388 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2023 року у справі № 373/326/17, пославшись на свою сталу та сформовану судову практику, вказала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою такого позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що за загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Близькі за змістом висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 , від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 та багатьох інших.

У пункті 11.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 607/15052/16-ц зазначено, що у даному випадку мала місце помилкова з огляду на обставини справи юридична кваліфікація позивачем і судами першої й апеляційної інстанцій позовної вимоги про витребування спірного приміщення на підставі статті 388 ЦК України, оскільки особу не можна вважати добросовісним набувачем цього майна. Вказане передбачає захист права власності територіальної громади шляхом витребування нежитлового приміщення із застосуванням припису статті 387 ЦК України.

Таким чином, та обставина, що суд першої інстанції задовольнив позовну вимогу про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового приміщення, що є неефективним способом захисту порушеного права, на правильність вирішення спору по суті не впливає, оскільки судом першої інстанції також задоволена і вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, та саме такий спосіб захисту порушеного права у цій справі і призведе до поновлення порушеного права позивача.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується як зі встановленими фактичними обатсивнами справи, так і з висновком суду першої інстанції про те, що спірне приміщення гуртожитку вибуло з володіння власника держави, не за його волею, а тому підлягає витребуванню із чужого незаконного володіння.

Таким чином спростовуються доводи апеляційної скарги про те, що спірний гуртожиток був приватизований АО «Оріль», а тому він не перебував у власності держави на момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу, позивач не є власником майна, а тому не може звертатися з вимогами про витребування майна.

Крім цього колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на те, що скаржник в апеляційній скарзі посилався на те, що позивачем пропущено строк позовної давності для звернення з зазначеним позовом, однак заяви про застосування строку позовної давності не подано, обґрунтовуючи тим, що ТОВ КП Комфорт було позбавлене можливості заявити клопотання про застосування строків позовної давності у суді першої інстанції, виходячи із того, що не знало про існування судового процесу та не було належним чином повідомлене про дату проведення судового засідання, усі конверти були повернуті із відміткою про відсутність адресата за вказаною адресою.

Колегія суддів, наджаючи правову оцінку порушеному скаржником питанню, відзначає, що питання позовної давності регламентовано Главою 19 ЦК України.

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Частиною першою статті 261 ЦК України передбачено, що початком перебігу строку є день, коли особа довідалась або повинна була (могла) довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

У пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2010 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» судам роз`яснено, що, встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього. Тобто, у випадку обґрунтованості позовних вимог суд відмовляє у їх задоволенні у зв`язку з пропуском строку позовної давності. У випадку недоведеності позову суд відмовляє у його задоволенні саме з цих підстав, а не одночасно застосовує наслідки пропуску позовної давності.

Отже, суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, пред`явлених позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.

Такі правові висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 та інших.

Так, колегією суддів встановлено, що в доводах апеляційної скарги міститься обґрунтування щодо пропуску позивачем строку позовної давності тим, що з 2009 року Фонд державного майна України знав про порушення свого права. Між тим, наводячи обгрунтування апеляційної скарги тим, що у відповідача не було можливості в суді першої інстанції зробити заяву про застосування строку позовної давності, апелянт не просить і в апеляційній скарзі.

У справі, яка переглядається, Фонд державного майна України звернувся до суду з позовом до трьох відповідачів. Однак, матеріали справи не містять заяв жодного з відповідачів про застосування строку позовної давності.

Посилання на те, що відповідач не був належним чином повідомлений про дату проведення судового засідання та був позбавлений можливості заявити клопотання про застосування строків позовної давності у суді першої інстанції є безпідставним.

Так, відповідач ТОВ КП Комфорт в жодне з призначених підготовчих та судових засідань свого представника не направляв, однак, був повідомлений належним чином, як юридична особа, за адресою, що міститься в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. До суду першої інстанції повернулись конверти з позначками за закінченням терміну зберігання та інші причини. Також судом першої інстанції розміщалось оголошення на офіційному сайті Судова влада щодо виклику відповідача ТОВ КП Комфорт для розгляду справи (а.с.110,111,143 Том І, а.с.14,39,57,74,83,84,88,103,107,109 Том ІІ).

Згідно статті 130 ЦПК України у випадку відсутності в адресата офіційної електронної адреси судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку, а юридичним особам - відповідній службовій особі, яка розписується про одержання повістки.

Розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення в той самий день особами, які її вручали, повертається до суду.

В частині 1 ст. 131 ЦПК України зазначено, що учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи.

У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають електронного кабінету, за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому суду адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає, не перебуває або не знаходиться.

Колегією суддів встановлено, що відповідач не повідомляв суд про зміну юридичної адреси свого місце знаходження, а тому, в силу положень ст. 131 ЦПК України, таке повідомлення відповідача відповідає процесуальному закону, а доводи скаржника не можуть бути прийняті до уваги.

Зазначене узгоджується із правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постановах: від 09 серпня 2019 року у справі № 906/142/18, від12 грудня 2018 року у справі № 752/11896/17.

Верховний Суд у постанові від 18 березня 2021 року у справі № 911/3142/19 сформував правовий висновок про те, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, в даному випадку, суду (близька за змістом правова позиція викладена упостанові Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі №800/547/17, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 913/879/17, від 21 травня 2020 року у справі № 10/249-10/19, від 15 червня 2020 року у справі № 24/260-23/52-б).

Попри те, що конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов`язки. Практика Європейського суду з прав людини визначає, що сторона, яка задіяна у ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

Заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Аліментарія Сандерс С.А. проти Іспанії" від 07 липня 1989 року). Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі № 757/48467/21.

Колегія суддів при цьому наголошує, що відносно гуртожитку літ.А-12, розташованого заадресою: АДРЕСА_1 з 2008 року періодично виникали судові справи з приводу визначення власника гуртожитку. Будучи учасником більшості цих судових справ, скаржник мав би цікавитися долею гуртожитку та справами, що знаходилися в судах, в тому числі і хто є його власником, враховуючи також з`ясування виникнення і у нього права власності на спірний гуртожиток.

За встановлених обставин у колегії суддів відсутні підстави як для застосування строку позовної давності, так і задоволення інших доводів апеляційної скарги.

Доводи апеляційної скарги не спростовують правових висновків суду та не дають підстав для висновку про неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, що привело або могло привести до неправильного вирішення справи.

Відповідно достатті 375 ЦПК Українисуд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки колегією суддів не встановлено порушення або неправильне застосування судом першої інстанції при розгляді цієї справи норм матеріального чи процесуального права та невідповідності висновків суду обставинами справи, то підстав для задоволення скарги і скасування судового рішення з ухваленням нового рішення немає.

Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю КП Комфорт залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 27 липня 2020 року залишити без змін.

Постанова апеляційногосуду набираєзаконної силиз дняїї ухвалення,але можебути оскарженав касаційномупорядку доВерховного Судупротягом тридцятиднів.

Вступна та резолютивна частини постанови проголошені 19 лютого 2025 року.

Повний текст постанови складенео 03 березня 2025 року.

Головуючий: В.С. Городнича

Судді: М.Ю. Петешенкова

Т.П. Красвітна