Постанова

від 19.02.2025 по справі 923/60/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 лютого 2025 року

м. Київ

cправа № 923/60/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І.С. - головуючого, Багай Н.О., Зуєва В.А.,

секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,

за участю представників:

Офісу Генерального прокурора - Костюк О.В.,

Херсонської міської ради - не з`явився,

Товариства з обмеженою відповідальністю «ВЛАДИ-МИР ПЛЮС» - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Заступника керівника Херсонської обласної прокуратури

на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 03.12.2024 (у складі колегії суддів: Колоколов С.І. (головуючий), Богатир К.В., Савицький Я.Ф.)

у справі № 923/60/19

за позовом Заступника керівника Херсонської місцевої прокуратури

до Херсонської міської ради, Товариства з обмеженою відповідальністю «ВЛАДИ-МИР ПЛЮС»

про визнання недійсними рішення, договору оренди земельної ділянки і скасування державної реєстрації,

ВСТАНОВИВ:

У січні 2019 року Заступник керівника Херсонської місцевої прокуратури (далі - прокурор) звернувся до суду з позовом в інтересах держави до Херсонської міської ради, Товариства з обмеженою відповідальністю «ВЛАДИ-МИР ПЛЮС» (далі - ТОВ «ВЛАДИ-МИР ПЛЮС»), в якому, з урахуванням заяви про зміну предмета позову, просить:

- визнати недійсним пункт 2 рішення Херсонської міської ради від 05.06.2018 № 1486, яким передано ТОВ «ВЛАДИ-МИР ПЛЮС» в оренду строком на 5 років земельну ділянку, площею 0,9236 га, із земель комунальної власності, по вул. Перекопській, 178-З, для розміщення та експлуатації будівель і споруд річкового транспорту, категорія земель - землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, охорони та іншого призначення, кадастровий номер земельної ділянки 6510100000:01:001:1205;

- визнати недійсним договір оренди земельної ділянки площею 0,9236 га, із земель комунальної власності, по вул. Перекопській, 178-З, наданої для розміщення та експлуатації будівель і споруд річкового транспорту, кадастровий номер земельної ділянки 6510100000:01:001:1205, укладений між Херсонською міською радою та ТОВ «ВЛАДИ-МИР ПЛЮС», зареєстрований 23.07.2018 за № 01180054;

- скасувати державну реєстрацію речового права ТОВ «ВЛАДИ-МИР ПЛЮС» на земельну ділянку площею 0,9236 га, по вул. Перекопській, 178-З, кадастровий номер 6510100000:01:001:1205, вартістю 2 557 413,82 грн, номер запису про інше речове право у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 27241365 від 23.07.2018.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що рішення органу місцевого самоврядування в оспорюваній частині та укладений на його підставі договір оренди землі суперечать вимогам чинного законодавства, зокрема положенням статей 116, 120, 123, 124, 134, 135 Земельного кодексу України (далі - ЗК), статті 377 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), оскільки земельну ділянку комунальної власності передано в оренду товариству без проведення земельних торгів та з порушенням порядку визначення розміру орендної плати за землі комунальної власності.

Рішенням Господарського суду Херсонської області від 26.11.2020 позов задоволено.

Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 19.04.2021 рішення Господарського суду Херсонської області від 26.11.2020 скасовано, позов залишено без розгляду на підставі пункту 2 частини 1 статті 226 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК).

Постановою Верховного Суду від 02.10.2024 постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 19.04.2021 скасовано, справу передано для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 03.12.2024 рішення Господарського суду Херсонської області від 26.11.2020 скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із висновками суду апеляційної інстанції, у грудні 2024 року Заступник керівника Херсонської обласної прокуратури подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадку, передбаченого пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, просить скасувати постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 03.12.2024, а рішення Господарського суду Херсонської області від 26.11.2020 залишити в силі.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 20.01.2025 відкрито касаційне провадження у справі № 923/60/19 за касаційною скаргою Заступника керівника Херсонської обласної прокуратури з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 19.02.2025.

Херсонська міська рада, ТОВ «ВЛАДИ-МИР ПЛЮС» у судове засідання своїх представників не направили.

Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.

Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК.

Так, за змістом частини 1, пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.

Явка в судове засідання представника сторони - це право, а не обов`язок сторони, і відповідно до положень статті 202 ГПК справа, за умови належного повідомлення сторони про дату, час і місце судового засідання, може розглядатися без її участі, якщо нез`явлення цього представника не перешкоджає розгляду справи по суті.

Ураховуючи положення статті 202 ГПК, наявність відомостей про направлення учасникам справи ухвал з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, відсутність заяв учасників щодо розгляду справи, у тому числі, клопотань про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності представників зазначених учасників справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника Офісу Генерального прокурора, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

При вирішенні спору судами попередніх інстанцій установлено, що згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_1 було зареєстровано право приватної власності на нежитлові приміщення, загальною площею 11,3 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 . Підставою реєстрації права власності стало подання заявником рішення Дніпровського районного суду м. Херсона від 02.04.2010 у справі № 2-1574/10 та технічного паспорту на об`єкт нерухомого майна, виданий Херсонським державним бюро технічної інвентаризації від 10.07.2017.

Відповідно до рішення загальних зборів засновників (учасників) ТОВ «ВЛАДИ-МИР ПЛЮС», оформленого протоколом від 12.07.2017 № 2, постановлено внести зміни до статуту цього товариства; ввести ще одного засновника в ТОВ «ВЛАДИ-МИР ПЛЮС», а саме ОСОБА_1 ; збільшити розмір статутного капіталу ТОВ «ВЛАДИ-МИР ПЛЮС» до 82 963,00 грн за рахунок майнового внеску ОСОБА_1 , а саме: нежитлової будівлі - будинку охорони за адресою: АДРЕСА_1 , основною площею 11,3 кв. м.

На підставі акту приймання-передачі від 04.08.2017 № 01, складеного між ОСОБА_1 та ТОВ «ВЛАДИ-МИР ПЛЮС», зазначене майно передано до статутного капіталу ТОВ «ВЛАДИ-МИР ПЛЮС».

У подальшому рішенням Херсонської міської ради від 05.06.2018 № 1486 (пункт 2) ТОВ «ВЛАДИ-МИР ПЛЮС» передано в оренду строком на 5 років земельну ділянку площею 0,9236 га із земель комунальної власності по вул. Перекопській, 178-З, для розміщення та експлуатації будівель і споруд річкового транспорту, категорія земель - землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, охорони та іншого призначення. Кадастровий номер земельної ділянки: 6510100000:01:001:1205.

23.07.2018 між Херсонською міською радою та ТОВ «ВЛАДИ-МИР ПЛЮС» укладено договір оренди зазначеної земельної ділянки.

Право оренди земельної ділянки ТОВ «ВЛАДИ-МИР ПЛЮС» зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 23.07.2018.

Також судом апеляційної інстанції установлено, що рішенням Херсонського міського суду Херсонської області від 21.03.2019 у справі № 766/46/19, залишеним без змін постановою Херсонського апеляційного суду від 16.10.2019, позов прокурора в інтересах держави в особі Херсонської міської ради до ОСОБА_1, ТОВ «ВЛАДИ-МИР ПЛЮС», Державного реєстратора Херсонської обласної філії комунального підприємства «Центр державної реєстрації» Садківської сільської ради та Гріциної О.Є. задоволено. Визнано недійсним рішення державного реєстратора Херсонської обласної філії комунального підприємства «Центр державної реєстрації» Гріциної О.Є. № 36388783 від 31.07.2017 про державну реєстрацію права власності на нежитлове приміщення - будинок охорони за адресою: АДРЕСА_1 , за ОСОБА_1 . Визнано недійсним рішення державного реєстратора Херсонської обласної філії комунального підприємства «Центр державної реєстрації» Гріциної О.Є. №36555305 від 10.08.2017 про державну реєстрацію права власності на нежитлове приміщення - будинок охорони за адресою: АДРЕСА_1 , за ТОВ «ВЛАДИ-МИР ПЛЮС». Скасовано державну реєстрацію права власності на нежитлове приміщення - будинок охорони, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , за ТОВ «ВЛАДИ-МИР ПЛЮС».

Судовим рішенням у справі № 766/46/19 встановлено обставини, за якими відповідно до листа Херсонського міського суду від 12.12.2018 № 13399/18-вих перевіркою алфавітних покажчиків цивільних справ Дніпровського районного суду м. Херсона за 2010 рік цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до Херсонської міської ради про визнання права власності не значиться.

Під № 2-1574/10 Дніпровським районним судом м. Херсона 27.04.2010 розглянута справа за позовом ОСОБА_2 до Херсонської міської ради, Фонду комунального майна м. Херсона, Відкритого акціонерного товариства «Проектно-будівельна фірма «Херсонбуд» про визнання права власності на квартиру.

Право власності на об`єкт нерухомого майна - будинок охорони, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі неіснуючого рішення суду. Відповідно незаконним є набуття у подальшому ТОВ «ВЛАДИ-МИР ПЛЮС» права власності на цей об`єкт нерухомого майна на підставі акта приймання - передачі майна від 04.08.2017.

26.10.2018 за фактом здійснення посадовими особами ТОВ «Влади-Мир Плюс» і Херсонської обласної філії КП «Центр державної реєстрації» державної реєстрації права власності на нежиле приміщення - будинок охорони за наведеною адресою на підставі підробленого судового рішення, а також внесення недостовірних даних до реєстраційної справи на земельну ділянку щодо наявності документації із землеустрою, на підставі якої здійснено її державну реєстрацію у державному земельному кадастрі, порушено кримінальне провадження за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 366 Кримінального кодексу України, слідство за яким триває.

Прокурор звернувся до суду з позовом про визнання недійсним пункту 2 рішення Херсонської міської ради від 05.06.2018 № 1486, яким ТОВ «ВЛАДИ-МИР ПЛЮС» передано в оренду зазначену земельну ділянку; визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, укладеного між Херсонською міською радою та ТОВ «ВЛАДИ-МИР ПЛЮС» та зареєстрованого 23.07.2018 за № 01180054; скасування державної реєстрації речового права ТОВ «ВЛАДИ-МИР ПЛЮС» на земельну ділянку площею 0,9236 га, по вул. Перекопській, 178-З, кадастровий номер 6510100000:01:001:1205, вартістю 2 557 413,82 грн, номер запису про інше речове право у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 27241365 від 23.07.2018.

В обґрунтування позовних вимог прокурор зазначив, що під час вивчення законності рішень Херсонської міської ради, Херсонською місцевою прокуратурою встановлено, що оспорюване рішення ради та укладений на його підставі договір оренди суперечать положенням статей 120, 124, 134 Земельного кодексу України (далі - ЗК) та статті 377 Цивільного кодексу України (далі - ЦК); передана в оренду земельна ділянка значно перевищує площу належного товариству нерухомого майна, отже земельна ділянка, на якій відсутнє належне товариству нерухоме майно, підлягає передачі в оренду виключно на конкурентних засадах за результатами аукціону; при укладені оспорюваного договору оренди також порушено порядок визначення розміру орендної плати за користування земельною ділянкою.

Прокурор зазначив, що оспорюване рішення ради суперечить інтересам територіальної громади м. Херсона та дозволяє суб`єкту господарювання фактично безоплатно та безпідставно отримати у користування земельну ділянку без проведення земельних торгів, що призводить до ненадходження коштів до місцевого бюджету.

Суд першої інстанції позов задовольнив і мотивував таке рішення тим, що за встановлених у справі обставин, оспорюване рішення ради прийнято з порушенням вимог статей 120, 124, 134 ЗК, статті 377 ЦК, оскільки рішення Херсонської міської ради від 05.06.2018 №1486 у частині пункту 2 не містить ні чіткого зазначення, яка саме частина зазначеної земельної ділянки (площа, установлені межі, як це передбачено частиною 1 статті 79 ЗК) призначається та є необхідною саме для розміщення та обслуговування нежитлової будівлі на вул. Перекопська, 178-З, відповідно до вимог частини 2 статті 377 ЦК, ні посилання на землевпорядну документацію, якою визначена така земельна ділянка відповідно до норм ДБН та СНІП. Необхідність отримання земельної ділянки значно більшого розміру для розміщення та обслуговування належного ТОВ «ВЛАДИ-МИР ПЛЮС» нерухомого майна та поза межами, визначеної статтею 134 ЗК процедури, у рішенні ради жодним чином не обґрунтовано. У цьому випадку земельна ділянка мала передаватися в користування на конкурентних засадах, а тому надання її у користування ТОВ «ВЛАДИ-МИР ПЛЮС» без конкурсу суперечить вимогам статей 120, 134, 135 ЗК.

Також суд дійшов висновку, що розмір орендної плати за користування земельною ділянкою визначено у договорі оренди без проведеної та затвердженої у встановленому законом порядку нормативної грошової оцінки земельної ділянки. Через не проведення грошової оцінки земельної ділянки, яка передана в оренду, істотно знижується орендна плата за її використання, що призводить до ненадходження коштів до бюджету, тобто порушуються інтереси держави.

Оскільки підставою для укладання оспорюваного договору оренди земельної ділянки від 23.07.2018 було рішення Херсонської міської ради від 05.06.2018 № 1486, пункт 2 якого прийнято всупереч чинному законодавству, тому суд першої інстанції дійшов висновку про визнання недійсним і договору оренди земельної ділянки як такого, що суперечить чинному законодавству.

Суд першої інстанції щодо вимог прокурора про скасування державної реєстрації речового права ТОВ «ВЛАДИ-МИР ПЛЮС» на земельну ділянку площею 0,9236 га, по вул. Перекопській, 178-З, кадастровий номер 6510100000:01:001:1205, зазначив, що ця вимога також підлягає задоволенню, оскільки державна реєстрація речового права відбулась на підставі недійсного договору оренди земельної ділянки. Тобто вимога про скасування державної реєстрації речового права є похідною від вимоги про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, яку суд задовольнив.

Водночас суд першої інстанції установив, що на земельній ділянці площею 0,9236 га, наданої у користування ТОВ «ВЛАДИ-МИР ПЛЮС» для розміщення та експлуатації будівель і споруд річкового транспорту по вул. Перекопська, 178-З, відсутні будь-які будівлі транспорту, а цільове призначення цієї земельної ділянки не відповідає містобудівній документації міста Херсона та визначено у порушення вимог земельного законодавства за відсутності документації із землеустрою, розробленої та затвердженої у встановленому законодавством порядку.

Отже, суд першої інстанції дійшов висновку, що внаслідок порушення порядку формування земельної ділянки площею 0,9236 га по вул. Перекопська, 178-З, визначення її цільового призначення, не додержано вимоги статей 59, 60, 61 ЗК, статей 85, 88, 89 Водного кодексу України щодо обмежень у використанні земельних ділянок прибережних захисних смуг уздовж річок, тому віднесення спірної земельної ділянки до земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, охорони та іншого призначення здійснено в порушення вимог статті 70 ЗК за відсутності на ній будівель та споруд транспорту.

З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку, що відповідачами не надано належних і допустимих доказів наявності на спірній земельній ділянці будівель та споруд транспорту, які належать ТОВ «ВЛАДИ-МИР ПЛЮС» на праві власності, розробки та затвердження у встановленому законодавством порядку документації із землеустрою щодо формування та відведення в оренду ТОВ «ВЛАДИ-МИР ПЛЮС» даної земельної ділянки та відповідно законності визначення цільового призначення земельної ділянки, що у сукупності з іншими встановленими фактичними обставинами справи є підставою для задоволення позову.

Суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції скасував та відмовив у задоволенні позовних вимог, з огляду на те, що позовна вимога прокурора про визнання недійсним пункту 2 рішення Херсонської міської ради від 05.06.2018 № 1486, яким передано в оренду спірну земельну ділянку, не є належним способом захисту, оскільки вичерпав свою дію виконанням у зв`язку з укладенням договору оренди земельної ділянки.

З огляду на обставини, встановлені судовим рішенням у справі № 766/46/19, що набрало законної сили, суд апеляційної інстанції установив, що ОСОБА_1., а в подальшому і ТОВ «ВЛАДИ-МИР ПЛЮС» не набували права власності на об`єкт нерухомого майна - будинок охорони, розташований за адресою: м. Херсон, вул. Перекопська. 178-З, у зв`язку із цим суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що договір оренди земельної ділянки площею 0,9236 га, із земель комунальної власності, по вул. Перекопській, 178-З, наданої для розміщення та експлуатації будівель і споруд річкового транспорту, кадастровий номер земельної ділянки: 6510100000:01:001:1205, укладений між Херсонською міською радою та ТОВ «ВЛАДИ-МИР ПЛЮС», зареєстрований 23.07.2018 за № 01180054 укладено між сторонами з порушенням вимог ЦК, ЗК, Закону України «Про оренду землі», без дотримання встановленої законодавчої конкурентної процедури (земельних торгів), а відтак існують підстави для визнання його недійсним на підставі частини 1 статті 203, частини 3 статті 215 ЦК.

Також суд установив, що підстави позову прокурора спрямовані на усунення вказаних порушень та відновлення становища, що існувало до укладення спірного договору.

Проте, оскільки у цій справі прокурор заявив позовну вимогу про визнання недійсним договору оренди землі, однак не заявив вимог щодо наслідків недійсності такого правочину, зокрема, про повернення земельної ділянки, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що така вимога не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав територіальної громади, а відтак у задоволенні позову у цій частині відмовив.

Також суд апеляційної інстанції зазначив, що позовна вимога про скасування державної реєстрації речового права ТОВ «ВЛАДИ-МИР ПЛЮС» на спірну земельну ділянку є похідною вимогою, а відтак, з огляду на відмову у задоволенні позову в частині визнання недійним договору, така вимога також не підлягає задоволенню.

У поданій касаційній скарзі Заступник керівника Херсонської обласної прокуратури в обґрунтування підстави касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції послався на неправильне застосування судом статей 13, 19 Конституції України статей 16,21,155, 167, 169, 170, 172, 203, 215, 216, 393 ЦК, статей 17, 21, 34 Закону України «Про оренду землі», статті 93, частини 1 статті 116, частини 1 статті 134 ЗК, Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні», порушенням норм процесуального права, а саме статті 236 ГПК та не врахування правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду та Верховного Суду України від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17, від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 24.04.2018 у справі № 401/2400/16-ц, від 15.05.2018 у справі № 809/739/17, від 20.09.2018 у справі № 126/1373/17, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-, від 20.03.2019 у справі № 756/5081/14-ц, від 03.07.2019 у справі № 756/5080/14-ц, від 16.06.2020 у справі № 554/9719/18, від 05.12.2018 у справі № 522/2110/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17, від 22.03. 2023 у справі №154/3029/14-ц, від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г; від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц: від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19, від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20, від 02.11.2022 у справі № 922/3166/22 , від 20.12.2022 у справі № 914/1688/21, від 20.11.2024 у справі № 918/391/23, від 15.02.2023 у справі № 910/18214/19, від 21.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, від 11.08.2021 у справі № 922/443/20, від 02.11.2016 у справі № 6-2161цс16, від 23.11.2016 у справі № 3-1058гс16, від 14.03.2023 у справі № 909/221/22 , від 27.03.2018 № 910/17999/16, від 25.04.2018 у справі № 925/3/7, від 25.04.2018 у справі № 910/24257/16, від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19, від 21.12.2016 у справі № 910/8956/15 та від 13.09.2017 у справі № 923/682/16, від 01.05.2015 у справі № 3-195гс15, постановах Вищого господарського суду України від 23.09.2014 у справі № 5011-34/10316-2012, від 15.04.2012 у справі № 16/558, від 24.12.2009 у справі № 16/96.

Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Верховний Суд, переглянувши судові рішення в межах, передбачених статтею 300 ГПК, виходить із такого.

У статті 4 ГПК передбачено право юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, фізичних осіб, які не є підприємцями, державних органів, органів місцевого самоврядування на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина 2).

Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини 1, 2 статті 5 ГПК).

За змістом статей 15, 16 ЦК кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Розглядаючи справу суд має з`ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.

Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Водночас, питання належності та ефективності обраного позивачем способу захисту порушеного права або законного інтересу підлягає вирішенню судами після повного встановлення усіх фактичних обставин справи, а також після з`ясування того, чи існує у позивача право або законний інтерес та чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем (близька за змістом правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 17.06.2020 у справі № 922/2529/19).

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові.

Так само підставою для відмови у позові є відсутність у позивача того права чи законного інтересу, про який він стверджує.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем (такий висновок наведено у постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17).

Таким чином, з огляду на положення процесуального закону (зокрема статті 236, 237, 267, 270, 282, 301, 315 ГПК) суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги.

За змістом положень статей 14, 269 ГПК передбачено обов`язок господарського суду при здійсненні правосуддя керуватися принципом диспозитивності, суть якого полягає у тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.

Так, предметом позову у процесуальному сенсі є звернення позивача до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який одночасно становить спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Прокурор у справі, що розглядається, обрав такий спосіб захисту порушеного права держави, як визнання недійсним пункту 2 рішення Херсонської міської ради від 05.06.2018 № 1486, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, укладеного між Херсонською міською радою та ТОВ «ВЛАДИ-МИР ПЛЮС», та скасування державної реєстрації речового права ТОВ «ВЛАДИ-МИР ПЛЮС» на спірну земельну ділянку.

Суд апеляційної інстанції установив, що пункт 2 рішення Херсонської міської ради від 05.06.2018 № 1486 виконаний на час звернення з позовом до суду шляхом укладення між Херсонською міською радою та ТОВ «ВЛАДИ-МИР ПЛЮС» договору оренди земельної ділянки.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду шляхом укладення відповідного договору оренди, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням, а можливість його скасування не дозволить позивачу ефективно відновити володіння відповідною земельною ділянкою (пункт 8.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21; подібний висновок викладений у пункті 9.67 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі № 483/448/20).

Крім того, рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване. Цей підхід у судовій практиці є усталеним (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 39), від 15.10.2019 у справі № 911/3749/17 (пункт 6.27), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 35), від 01.02.2020 у справі № 922/614/19 (пункт 52), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 (пункт 83), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 109), від 08.08.2023 у справі № 910/5880/21 (пункт 53)). Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред`явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia - «суд знає закони». Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення (пункт 109 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц).

Разом із тим договірні правовідносини виникають з моменту укладення сторонами договору оренди. Цей момент не пов`язується з моментом видання наказу (рішення) про передання в оренду земельної ділянки. Отже, такий наказ (рішення) не є правовстановлюючим документом, а вимога про визнання його незаконним не відповідає належному способу захисту (див. також пункт 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц).

З огляду на те, що на час звернення прокурора з позовом до господарського суду оспорюване рішення ради вже реалізоване та вичерпало свою дію виконанням, а саме шляхом укладення між відповідачами договору оренди, визнання незаконним і скасування зазначеного рішення не може забезпечити ефективного захисту прав та інтересів держави, оскільки вимагає спростування в судовому порядку законності укладення договору оренди та повернення спірної земельної ділянки (аналогічний висновок викладено в пункті 8.15 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21).

За таких обставин суд апеляційної інстанції правомірно відмовив у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним пункту 2 рішення Херсонської міської ради від 05.06.2018 № 1486 з мотивів неефективності обраного позивачем способу захисту інтересів держави.

Положення частини 2 статті 16 ЦК та статті 20 Господарського кодексу України передбачають такий спосіб захисту порушеного права, як визнання недійсним правочину (господарської угоди).

ЦК визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків; шляхом укладання правочинів суб`єкти цивільних відносин реалізують свої правомочності, суб`єктивні цивільні права за допомогою передачі цих прав іншим учасникам.

Статтею 203 ЦК передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частин 1, 3 статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3 , 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків та, у разі задоволення позовних вимог, зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

При цьому невідповідність правочину актам законодавства як підстава його недійсності повинна ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи про порушення певним правочином (чи його частиною) імперативного припису законодавства.

У справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції установив обставини, за якими ОСОБА_1., а в подальшому і ТОВ «ВЛАДИ-МИР ПЛЮС» не набували права власності на об`єкт нерухомого майна - будинок охорони, розташований за адресою: м. Херсон, вул. Перекопська. 178-З, та відсутність будь-якого іншого майна, належного відповідачу, що виключає отримання земельної ділянки в порядку статті 134 ЗК поза конкурсом.

У зв`язку із цим суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що договір оренди земельної ділянки площею 0,9236 га, із земель комунальної власності, по вул. Перекопській, 178-З, наданої для розміщення та експлуатації будівель і споруд річкового транспорту, кадастровий номер земельної ділянки: 6510100000:01:001:1205, укладений між Херсонською міською радою та ТОВ «ВЛАДИ-МИР ПЛЮС», зареєстрований 23.07.2018 за № 01180054 укладено між сторонами з порушенням вимог ЦК, ЗК, Закону України «Про оренду землі», без дотримання встановленої законодавчої конкурентної процедури (земельних торгів), а відтак існують підстави для визнання його недійсним на підставі частини 1 статті 203, частини 3 статті 215 ЦК.

Разом із тим частинами 1 і 2 статті 216 ЦК передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину (аналогічний висновок викладено в пунктах 64 і 65 постанови судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.09.2021 у справі № 904/1907/15).

Відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину, як і про визнання його недійсним, може бути заявлена однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Така вимога може бути об`єднана з вимогою про визнання правочину недійсним, що в цілому сприяє швидкому та ефективному відновленню правового становища сторін, яке існувало до вчинення правочину, або заявлена як самостійна вимога у вигляді окремого позову. Якщо позов щодо застосування наслідків недійсності правочину не подано, суд не може застосувати наслідки недійсності оспорюваного правочину з власної ініціативи, оскільки згідно з абзацом 2 частини 5 статті 216 ЦК зазначене право є у суду лише щодо нікчемних правочинів (такий правовий висновок викладено в пунктах 80-82 постанови судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.09.2021 у справі № 904/1907/15 та в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.09.2021 у справі № 925/1276/19).

Визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу) у спосіб реституції, що застосовується між сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження суперечать завданням господарського (цивільного) судочинства, наведеним у частині 1 статті 2 ГПК (аналогічні висновки сформульовано в пунктах 5.5-5.8, 5.12, 5.29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 908/976/19, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 26.05.2023 у справі № 905/77/21).

У разі, якщо на виконання оспорюваного правочину товариством сплачено кошти або передано інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не призводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача, зокрема, на підставі частини 1 статті 216, статті 387, частин 1, 3 статті 1212 ЦК (такий висновок наведено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 908/976/19, від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 26.05.2023 у справі № 905/77/21).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21 наголосила, що власник може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, і для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Крім того, не є належним способом захисту права або інтересу позивача вимога про скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, оскільки воно вичерпує свою дію в момент цієї реєстрації. Також Велика Палата Верховного Суду зауважила, що вимоги про визнання незаконним та скасування рішення нотаріуса, визнання незаконним та скасування наказу та визнання недійсним договору купівлі-продажу за певних умов можна розглядати як вимоги про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном, якщо саме ці рішення та реєстрація створюють відповідні перешкоди.

У справі, що розгадається, суд апеляційної інстанції установив, що підстави позову прокурора спрямовані на усунення зазначених порушень та відновлення становища, що існувало до укладення оспорюваного договору, однак без застосування наслідків недійсності правочину у вигляді повернення земельної ділянки, прокурор не зможе відновити порушені права територіальної громади, оскільки спірна земельна ділянка фактично залишиться у користуванні ТОВ «ВЛАДИ-МИР ПЛЮС».

З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції, з урахуванням наведених правових висновків Великої Палати Верховного Суду, зазначає, що саме по собі визнання недійсним рішення ради, яке вже було реалізоване та вичерпало свою дію виконанням, та визнання недійсним укладеного на його підставі договору оренди земельної ділянки без одночасного витребування земельної ділянки з володіння ТОВ «ВЛАДИ-МИР ПЛЮС» на користь держави (територіальної громади м. Херсона) в особі Херсонської міської ради, не призведе до поновлення майнових прав держави, що свідчить про неефективність обраних прокурором способів захисту, у зв`язку із чим суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову саме через неефективність обраних прокурором способів захисту.

Водночас суд касаційної інстанції вважає за необхідне зауважити, що прокурор не позбавлений права звернутися до суду з відповідним позовом для захисту інтересів держави у спірних правовідносинах, обравши належний та ефективний спосіб захисту порушених прав.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Оскарження судових рішень з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 зазначено, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

У поданій касаційній скарзі прокурор доводить, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано положення статей 13, 19 Конституції України статей 16, 21,155, 167, 169, 170, 172, 203, 215, 216, 393 ЦК, статей 17, 21, 34 Закону України «Про оренду землі», статті 93, частини 1 статті 116, частини 1 статті 134 ЗК, Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» та не враховано правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду та Верховного Суду України від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17, від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 24.04.2018 у справі № 401/2400/16-ц, від 15.05.2018 у справі № 809/739/17, від 20.09.2018 у справі № 126/1373/17, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-, від 20.03.2019 у справі № 756/5081/14-ц, від 03.07.2019 у справі № 756/5080/14-ц, від 16.06.2020 у справі № 554/9719/18, від 05.12.2018 у справі № 522/2110/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17, від 22.03.2023 у справі №154/3029/14-ц, від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г; від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц: від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19, від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20, від 02.11.2022 у справі № 922/3166/22, від 20.12.2022 у справі № 914/1688/21, від 20.11.2024 у справі № 918/391/23, від 15.02.2023 у справі № 910/18214/19, від 21.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, від 11.08.2021 у справі № 922/443/20, від 02.11.2016 у справі № 6-2161цс16, від 23.11.2016 у справі № 3-1058гс16, від 14.03.2023 у справі № 909/221/22 , від 27.03.2018 № 910/17999/16, від 25.04.2018 у справі № 925/3/7, від 25.04.2018 у справі № 910/24257/16, від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19, від 21.12.2016 у справі № 910/8956/15 та від 13.09.2017 у справі № 923/682/16, від 01.05.2015 у справі № 3-195гс15, у питаннях, що стосується ефективності способу захисту порушених прав.

Здійснивши аналіз зазначених постанов, на які послався прокурор в обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, суд касаційної інстанції зазначає, що у цих постановах Верховного Суду та Верховного Суду України відповідні положення норм права застосовано судом залежно від встановлених у цих справах фактичних обставин і правовідносин, які виникли між сторонами у кожній із цих справ.

Водночас зацитовані скаржником в касаційній скарзі правові висновки Верховного Суду та Верховного Суду України у наведених справах щодо способів судового захисту є загальними вимогами процесуального та матеріального законодавства, певним алгоритмом дій суду та мають бути дотримані судами при розгляді будь-якого судового спору. Однак у кожній з наведених справ, які переглядались Верховним Судом та Верховним Судом України, ці норми та принципи застосовані з урахуванням конкретних обставин справи та поданих сторонами доказів в межах конкретного предмету доказування.

При цьому у справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції урахував висновки щодо ефективного захисту порушених прав, викладених як у постановах Великої Палати Верховного Суду, так і постанові Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду, та за встановлених обставин обрання прокурором способу захисту, який не призведе до відновлення порушених прав держави у спірних правовідносинах, відмовив у задоволенні цих позовних вимог.

Разом із тим суд касаційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що обрання позивачем неналежного (неефективного) способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові.

При цьому висновки суду апеляційної інстанції, наведені в оскаржуваному судовому рішенні, у справі, що розглядається, не суперечить висновкам Верховного Суду та Верховного Суду України, викладеним у наведених скаржником постановах, що стосується питання способу захисту порушених прав.

Відмінність результату вирішення спору у справі, що розглядається, та у справах, на які послався скаржник, зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норм права, а неоднаковими встановленими судами фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними.

Разом із тим цитування скаржниками окремих висновків, наведених у зазначених постановах Верховного Суду та Верховного Суду України, не є належним правовим обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, а зміст зазначених скаржником постанов не свідчить про застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновків, викладених у цих постановах.

Крім того, Верховний Суд не приймає до уваги посилання прокурора в обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, на правові позиції, викладені у постановах Вищого господарського суду України, оскільки за змістом частини 4 статті 236 ГПК при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд має враховувати висновки щодо застосування норм права, викладені саме в постановах Верховного Суду. Постанови Вищого господарського суду України не є джерелом правозастосовчої практики в розумінні цієї правової норми.

З урахуванням встановлених фактичних обставин у справі, що розглядається, зазначені прокурором доводи про неправильне застосування судом апеляційної інстанції наведених норм матеріального та процесуального права з огляду на підстави оскарження є необґрунтованими, отже, підстава касаційного оскарження судового рішення, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, не знайшла свого підтвердження під час розгляду справи.

Інші доводи касаційної скарги не обґрунтовані підставами касаційного оскарження, визначеними частиною 2 статті 287 ГПК, не спростовують наведених висновків та не впливають на них. Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції, за результатами розгляду касаційної скарги, має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Статтею 309 ГПК передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Ураховуючи те, що доводи касаційної скарги про порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного судового рішення не знайшли свого підтвердження, суд касаційної інстанції дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції - без змін.

Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК покладається на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Заступника керівника Херсонської обласної прокуратури залишити без задоволення.

2. Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 03.12.2024 у справі № 923/60/19 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І.С. Берднік

Судді: Н.О. Багай

В.А. Зуєв