Ухвала від 07.02.2025 по справі 361/4287/18

Справа № 361/4287/18

Провадження № 1-кс/361/171/25

У Х В А Л А

07.02.2025 м. Бровари

Слідчий суддя Броварський міськрайонний суд Київської області ОСОБА_1 , секретар судового засідання ОСОБА_2 ,

розглянувши в судовому засіданні клопотання про скасування арешту майна у кримінальному провадженні №12015110100000760 від 09.04.2015, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_3 звернулась до Броварського міськрайонного суду Київської області з клопотання про скасування арешту майна у кримінальному провадженні №12015110100000760 від 09.04.2015.

Клопотання обґрунтоване наступним:

Ухвалою слідчого судді Броварського міськрайонного суду Київської області від 30 червня 2023 року (справа № 361/4287/18, пр. № 1-кс/361/987/23) (далі «Ухвала про накладення арешту») задоволено клопотання прокурора Броварської окружної прокуратури Київської області ОСОБА_4 про арешт майна у кримінальному провадженні, внесеному 09.04.2015 до ЄРДР за № 12015110100000760, за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 197-1, ч. 1 ст. 239 (чинна до 01.07.2020), ч. 1 ст. 364 (чинна з 04.06.2014 до 01.07.2020) Кримінального кодексу України (далі - «КК України») та накладено арешт на ряд земельних ділянок.

Зазначена земельна ділянка належить ОСОБА_3 на праві власності, що підтверджується Державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯМ № 271578 від 09.10.2012 року та Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, індексний номер 347111294 від 19.09.2023 року. Нею у відповідності до вимог чинного законодавства сплачується земельний податок з фізичних осіб (копії додаються).

Вважає, що накладений арешт порушує її права власника майна, щодо якого накладено арешт та вважає за необхідне скористатись своїм процесуальним правом подати відповідну заяву про скасування арешту, яку обґрунтовую таким.

Так, сама по собі імовірна наявність у об`єкта ознак речового доказу у кримінальному провадженні жодним чином не свідчить про необхідність автоматичного накладання арешту на такий об`єкт.

Оскільки в Ухвалі про накладення арешту не викладено підстав для накладення арешту, окрім як притаманність Земельній ділянці ознак речового доказу, наведене, імовірно, свідчить про певну формальність, стереотипність, автоматичність та тенденційність зазначених судом підстав для накладення арешту.

В той же час, з Ухвали про накладення арешту не зрозуміло, у чому ж співрозмірність, розумність та виключність накладення арешту, та як таке втручання, яке створює мені як власнику надмірний тягар відповідальності за дії інших осіб, може виправдовувати чиї-небудь інтереси (чи то прокурора (прокуратури), чи інших органів державної влади).

Більше того, судом не враховано, що арешт на належну ОСОБА_3 земельну ділянку накладено у кримінальному провадженні, відкритому за ч.1 ст. 364 Кримінального кодексу України (зловживання владою або службовим становищем), ч. 1 ст. 239 Кримінального кодексу України Кримінального кодексу України (Забруднення або псування земель речовинами, відходами чи іншими матеріалами), ч. 1 ст. 197-1 Кримінального кодексу України (Самовільне зайняття земельної ділянки, яким завдано значної шкоди її законному володільцю або власнику), тобто у зв`язку з начебто порушеннями публічних органів (та інших осіб щодо забруднення чи самовільного зайняття), а не нею як громадянина, що в будь-якому разі свідчить про порушення критерію пропорційності через втручання у моє право мирного володіння (див. ріш. «Stretch v. United Kingdom» («Стретч проти Об`єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії»).

Фактично наклавши арешт на належну мені Земельну ділянку, суд поклав на ОСОБА_3 , як власника, індивідуальний надмірний тягар через дії посадових осіб, які прокурор вважає незаконними, тим самим намагаючись перекласти ризики виправлення помилок держави (якщо такі є) на неї, що прямо суперечить зокрема викладеній вище практиці ЄСПЛ.

Оскільки в Ухвалі про накладення арешту не викладено підстав для накладення арешту, окрім як притаманність Земельній ділянці ознак речового доказу та того, що між кооперативом ОК «СТ «Стадне» та Вікторія-Плюс начебто існують якісь давні спори щодо якоїсь частини земельної ділянки, що належить на праві оренди ОК «СТ «Стадне» (без конкретного визначення цієї частини орендованої ділянки), наведене, імовірно, свідчить про певну стереотипність, автоматичність та тенденційність зазначених судом підстав для накладення арешту.

З приводу цього пояснює, що їй відомо що у кооперативу «Вікторія-Плюс» немає ніякої землі у розумінні вимог чинного законодавства та не було її і на час отримання в оренду землі ОК «СТ «Стадне».

В Ухвалі про накладення арешту викладено твердження щодо того, що якісь громадяни вступали в кооператив СДТ «Стадне» м. Київ з 1990 року для виділення земельних ділянок, який звертався до колгоспу ім. Щорса (в колишньому Броварський район Київської області) про виділення земельної ділянки членів кооперативу працівників 9-ти заводів.

З приводу зазначеного повідомляє, що кооператив «Стадне» (м. Київ) не має жодного відношення до ОК «СТ «Стадне», яке знаходиться у іншому місці селі Гнідин Київської області з моменту його створення.

Не існує жодного документа про виділення особам, які самовільно захопили земельні ділянки ОК «СТ «Стадне», земель заводами або колгоспам, як про це написано в Ухвалі про накладення арешту. Крім того, земля ОК «СТ «Стадне» ніколи не виділялася ні колгоспам, ні іншим учасникам конфлікту, що склався між кооперативами.

При цьому, ОСОБА_3 відомо, що СК «Вікторія-Плюс» або окремі його члени, зверталися з позовами до суду з метою визнання незаконним договору оренди ОК «СТ «Стадне», укладеного з Бориспільською РДА, проте в усіх випадках суди касаційної інстанції підтверджували законність договору оренди.

Звертає увагу суду, що за майже десять років досудового розслідування кримінального провадження не встановлені особи, причетні до вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст.197-1, ч. 1 ст.239, ч. 1 ст.364 КК України.

В судове засідання ОСОБА_3 не зявилась, направила на адресу суду клопотання про проведення судового засідання без її участі. Клопотання підтримала та просила його задовольнити в повному обсязі.

Прокурор, належним чином повідомлений про дату та час проведення судового засідання також не з`явився.

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов наступного висновку.

Відповідно до ч. 1 ст. 170 КПК України, арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна. Арешт майна скасовується у встановленому цим Кодексом порядку. Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження.

Статтею 98 КПК України встановлено, що речовими доказами є матеріальні об`єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об`єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення.

Заходи забезпечення кримінального провадження застосовуються з метою досягнення дієвості цього провадження (ч. 1 ст. 131 КПК України).

Застосування заходів забезпечення кримінального провадження не допускається, якщо слідчий, прокурор не доведе, що: 1) існує обґрунтована підозра щодо вчинення кримінального правопорушення такого ступеня тяжкості, що може бути підставою для застосування заходів забезпечення кримінального провадження; 2) потреби досудового розслідування виправдовують такий ступінь втручання у права і свободи особи, про який ідеться в клопотанні слідчого, прокурора; 3) може бути виконане завдання, для виконання якого слідчий, прокурор звертається із клопотанням. (ч. 3 ст. 132 КПК України).

У відповідності до ст. 174 КПК України, підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом. Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано.

Таким чином, слідчий суддя приходить до висновку про наявність у заявника права на звернення до суду з клопотанням про скасування арешту майна.

Так, статтями 7, 16 КПК України встановлено, що загальною засадою кримінального провадження є недоторканість права власності. Позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Ісмаїлов проти Росії» від 06.11.2008 року, де вказувалися порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, в якому зазначено, що кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права».

Відповідно до Постанови Європейського Суду від 09.06.2005 по справі «Бакланов проти Російської Федерації», Постанови Європейського Суду від 24 березня 2005 року по справі «Фрізен проти Російської Федерації», Судом наголошується на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання публічної влади у право на повагу до власності має бути законним, держави уповноважені здійснювати контроль за використанням власності шляхом виконання законів. Більше того, верховенство права, одна з засад демократичної держави, втілюється у статтях Конвенції. Питання у тому, чи було досягнуто справедливої рівноваги між вимогами загального інтересу та захисту фундаментальних прав особи, має значення для справи лише за умови, що спірне втручання відповідало вимогам законності і не було свавільним.

Як вбачається з мотивувальної частини ухвали Броварського міськрайонного суду Київської області від 30.06.2023, при накладенні арешту слідчий суддя виходив з того, що накладення арешту зумовлено потребами досудового розслідування з метою збереження речових доказів, з метою повного та всебічного дослідження обставин кримінального провадження, з метою подальшого призначення та проведення експертиз.

Крім того, слідчий суддя у вищевказаній ухвалі дійшов висновку про те, що вищезазначене майно має доказове значення у кримінальному провадженні та, що на даному етапі досудового розслідування була необхідність у забезпеченні збереження вказаного майна як речового доказу, оскільки незастосування арешту може призвести до його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження.

Між тим, статтею 28 КПК України передбачено, що під час кримінального провадження кожна процесуальна дія або процесуальне рішення повинні бути виконані або прийняті в розумні строки. Критерії для визначення розумності строків кримінального провадження визначені ч. 3 ст. 28 КПК України, однак він має бути об`єктивно необхідним для прийняття процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, продовження заходів забезпечення кримінального провадження, як упродовж досудового розслідування так і судового розгляду, ґрунтується на презумпції, що з перебігом ефективного розслідування справи та її судового розгляду зменшуються ризики, які стали підставою для застосування заходу забезпечення кримінального провадження, відповідно зі спливом певного часу орган досудового розслідування має навести додаткові доводи в обґрунтування наявних ризиків, що залишаються та їх аналіз, як підстави для подальшого втручання у права особи в тому числі щодо позбавлення або обмеження права власності.

Окрім того, Європейський суд з прав людини через призму своїх рішень неодноразово акцентував увагу на тому, що володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» [ВП], заява N 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі «Антріш проти Франції», від 22 вересня 1994 року, Series А N 296-А, п. 42, та «Кушоглу проти Болгарії», заява N 48191/99, пп. 49 - 62, від 10 травня 2007 року). Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції», пп. 69 і 73, Series A N 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства», n. 50, Series A N 98).

Незважаючи на те, що досудове розслідування здійснюється протягом тривалого проміжку часу, стороною обвинувачення не надано доказів, які б свідчили про будь-які логічні та об`єктивні підстави для накладення арешту на вказане майно, яке перебуває у власності заявника. Підозра заявнику не пред`явлена, цивільний позов у кримінальному провадженні не заявлено.

Стороною обвинувачення не надано суду допустимих, в розумінні ст. 86 КПК України, доказів що вказують про прямий, або опосередкований зв`язок заявника ОСОБА_3 з обставинами, які є предметом досудового розслідування у кримінальному провадженні №12015110100000760 від 09.04.2015, а також відсутні підстави відповідальності заявника за незаконні дії третіх осіб.

Версія органу досудового розслідування, що майно, на яке накладено арешт, відповідає ознакам, визначеним ст. 98 КПК України, тобто відповідає критеріям речових доказів у кримінальному провадженні №12015110100000760 від 09.04.2015, належним чином не досліджена та не підтверджена допустимими в розумінні ст. 86 КПК України доказами, а спростована наданими доказами в обґрунтування скасування арешту майна.

Саме по собі винесення слідчим постанови про визнання речовим доказом не спростовує цих обставин і не може слугувати підставою для подальшого позбавлення власника майна вільно користуватися ним.

Враховуючи вищевикладене, підстав вважати, що існує правова підстава для арешту майна заявника взагалі спростовується, а також враховуючи ту обставину, що однією з засад кримінального провадження є принцип змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом, тоді як представник сторони обвинувачення в судовому засіданні не представив слідчому судді належних доказів для безспірного висновку щодо необхідності продовження дії даного заходу забезпечення кримінального провадження, та принципу диспозитивності кримінального провадження, відповідно до якого сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених цим Кодексом, а слідчий суддя, суд у кримінальному провадженні вирішують лише ті питання, що винесені на їх розгляд сторонами та віднесені до їх повноважень цим Кодексом, слідчий суддя приходить до висновку про відсутність в кримінальному провадженні №12015110100000760 від 09.04.2015 даних, які б виправдовували подальше втручання держави у право на мирне володіння заявника належним йому майном, у зв`язку з чим вважає за доцільне скасувати арешт майна, не вбачаючи підстав для подальшого застосування вказаного заходу забезпечення кримінального провадження.

Керуючись ст.ст. 170, 171-174, 309, 372,КПК України, слідчий суддя,

ПОСТАНОВИВ:

Клопотання про скасування арешту майна задовольнити.

Скасувати накладенийза ухвалоюслідчого суддіБроварського міськрайонногосуду Київськоїобласті від30червня 2023року (справа№ 361/4287/18,пр.№ 1-кс/361/987/23) арешт на земельну ділянку з кадастровим номером 3220882600:04:007:1959, що розташована у Київській області, Бориспільському районі, Гнідинська сільська рада, ОК «СТ «Стадне», площа якої становить 0,0988га, власником якої є ОСОБА_3 .

Ухвала оскарженню не підлягає.

Слідчий суддя ОСОБА_5