Рішення від 26.03.2025 по справі 368/1863/23

Справа № 368/1863/23 2/368/160/25

Рішення

Іменем України

"26" березня 2025 р. Кагарлицький районний суд Київської області в складі: головуючогосудді Кириченка В.І.,

при секретарі Марчук Н.М.,

з участю представника відповідача Спасібухов Н.І.,

представника третьої особи Сербулова О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кагарлику позовну заяву Обухівської окружної прокуратури Київської області (адреса: 09201, Київської області, Обухівського району, м. Обухів, вул. В. Чаплінського, 7), в інтересах держави в особі: Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України (адреса: 01135, м. Київ, проспект Берестейський, 14) до ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 ), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Державне підприємство «Адміністрація річкових портів» (адреса: 04119, м. Київ, вул. Юрія Іллєнка (Мельникова), 40) про усунення перешкод у розпорядженні майном шляхом скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно, -

ВСТАНОВИВ:

Прокурор Обухівської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави звернувся до суду з позовом та просив усунути перешкоди у здійсненні державою в особі Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України права користування та розпоряджання державним майном - гідротехнічною спорудою «причал № 1» інв. № 24724 площею 1149,1 кв.м, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 шляхом скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на гідротехнічну споруду - Причал літ. «І», що є складовою частиною об`єкта нерухомого майна з реєстраційним номером 2460185732120, яким зареєстровано право приватної власності на виробничий будинок з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_2 , та на користь Київської обласної прокуратури стягнути 5368 грн. у відшкодування сплаченого судового збору.

Мотивував позов тим, що у державній власності перебуває гідротехнічна споруда - причал № 1 інв. № 24724 площею 1149,1 кв.м, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 .

Власником вказаної гідроспоруди є Міністерство інфраструктури України (на даний час - Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України), що підтверджується відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна 2641623232120, довідкою ДП «Адміністрація річкових портів» № 01/01-849 від 21.09.2022, а також Витягом з Єдиного реєстру об`єктів державної власності щодо державного майна № 10-15-2993 від 15.02.2022.

Балансоутримувачем вказаної гідроспоруди є ДП «Адміністрація річкових портів», яке володіє цим майном на праві господарського відання.

З`ясовано, що у 2021 році на замовлення ДП «Адміністрація річкових портів» проведено технічну інвентаризацію вказаного об`єкта нерухомого майна.

Листом від 05.07.2023 № 01/05-736 ДП «Адміністрація річкових портів» повідомило, що між ТОВ «БАРДЕ КОМПАНІ» та ДП «Адміністрація річкових портів» укладено договір № 01/1-710 від 11.10.2022 про надання послуг стоянки плавзасобів на причал № 1 інв. № 24724.

У подальшому, до ДП «Адміністрація річкових портів» листом № 1-05/23 від 01.05.2023 звернулось ТОВ «БАРДЕ КОМПАНІ» з інформацією про те, що директор Товариства виявив на причалі №1 плавзасіб типу «Дебаркадер» без реєстраційних знаків та назви, власником якого виявився ОСОБА_2 .

Опрацюванням даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно установлено, що за ОСОБА_2 зареєстровано право приватної власності на вищевказану гідротехнічну споруду внутрішніх водних шляхів (причал) без достатніх правових підстав, а саме: на підставі договору купівлі-продажу від 05.07.2002 № 2319, укладеного із ЗАТ «Стайки», незважаючи на те, що спірне нерухоме майно не було предметом вказаного договору.

Зокрема з`ясовано, що державним реєстратором Глевахівської сільської ради Київської області Кияницею Н.М. до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі Реєстру) внесені відомості про право приватної власності ОСОБА_2 на об`єкт нерухомого майна - Виробничий будинок з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами із реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна 2460185732120, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , про що прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 60478222 від 21.09.2021.

Складовими частинами вказаного об`єкта нерухомого майна, згідно відомостей Реєстру, визначені: Трансформаторна підстанція літ. «Б» загальною площею 64.5 кв.м, Адміністративна будівля літ. «В» загальною площею 48,2 кв.м, Тамбур літ. в, Причал літ. «І».

У свою чергу, підставою для реєстрації права власності за ОСОБА_2 на спірне нерухоме майно став договір купівлі-продажу від 05.07.2002 № 2319, укладений між ЗАТ «Стайки» (продавець) та СПД ОСОБА_2 (покупець), згідно якого продавець продав, а покупець купив цілісний майновий комплекс, який є власністю ЗАТ «Стайки», що розташований в АДРЕСА_2 (п. 1 Договору).

Предметом вказаного Договору (п. 2) визначено цілісний майновий комплекс загальною нежилою площею 507,6 кв.м, до складу якого входять нежилі приміщення: А - слісарня-майстерня нежилою площею 82,2 кв.м, Б трансформатор нежилою площею 64,5 кв.м, В адміністративний будинок нежилою площею 48,2 кв.м, Г столова нежилою площею 211,7 кв.м, Д гараж нежилою площею 91,6 кв.м.

Вказаний Договір підписаний сторонами, нотаріально посвідчений та складений в трьох примірниках, один з яких зберігається в справах Ржищівської держнотконтори, інші видані сторонам (п. 8 Договору).

Будь-яких інших правовстановлюючих документів, на підставі яких здійснено державну реєстрацію причалу в складі об`єкта нерухомого майна з реєстраційним номером 2460185732120 Державний реєстр речових прав на нерухоме майно не містить.

Таким чином текст вищевказаного договору засвідчує, що спірна гідротехнічна споруда причал не був предметом договору купівлі-продажу від 05.07.2002 № 2319, відповідно не відчужувався на користь СПД ОСОБА_2 , а державна реєстрація права приватної власності на останній здійснена на підставі документа, що не є правовстановлюючим для мети реєстрації права власності на об`єкт нерухомого майна відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», тому відповідна реєстрація прав є незаконною.

Згодом право власності на частку Виробничого будинку з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами з реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна 2460185732120, до складу якого безпідставно включено спірний причал, внаслідок смерті ОСОБА_2 перейшло до його дружини - ОСОБА_1 як частка у праві спільної сумісної власності на майно, набуте подружжям за час шлюбу, у зв`язку з чим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рильською Л.С. видано свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя (колишнього подружжя) від 25.05.2023 № 543.

Право власності на іншу частку вказаного об`єкта нерухомого майна перейшло до сина ОСОБА_2 гр. США ОСОБА_3 , який відмовився від своєї частки на користь ОСОБА_1 , у зв`язку з чим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рильською Л.С. ОСОБА_1 видано свідоцтво про право на спадщину від 25.05.2023 № 544.

Таким чином, єдиним власником об`єкта нерухомого майна - Виробничого будинку з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами з реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна 2460185732120 на даний час є ОСОБА_1 , що підтверджується актуальними відомостями Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Проведеним 30.10.2023 за участі представників ДП «Адміністрація річкових портів» (як балансоутримувача, який на праві господарського відання володіє спірним державним майном) оглядом місця події у кримінальному провадженні № 42023112340000267 від 13.10.2023 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 367 КК України, що розпочате за фактом службової недбалості в діях державного реєстратора Глевахівської сільської ради Київської області під час реєстрації права приватної власності на спірну гідротехнічну споруду, а саме огляду гідротехнічної споруди - причал № 1 інв. № 24724, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , установлено, що вказаний залізобетонний причал має довжину 110 метрів та ширину 10 метрів, має 4 швартові пристрої. З північної сторони частково огороджений. Під час огляду охоронець, який знаходився на огородженій частині території повідомив, що ним фактично здійснюється охорона усієї гідротехнічної споруди - причалу, який за його словами, належить ОСОБА_1 на праві приватної власності.

Таким чином, під час огляду місця події достеменно підтверджено факти, викладені у листі ДП «Адміністрація річкових портів» від 05.07.2023 № 01/05-736 стосовно того, що на об`єкт нерухомого майна, який перебуває у власності держави в особі Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України - причал № 1 інв. № 24724, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 , з реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна 2641623232120 одночасно зареєстровано право приватної власності за ОСОБА_1 як на складову частину Виробничого будинку з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами з реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна 2460185732120 під назвою Причал літ. «І», що розташований за адресою: АДРЕСА_2 .

При цьому, вказані об`єкти нерухомого майна з реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна 2641623232120 та причал літ «І» з реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна 2460185732120 є однією і тією ж гідротехнічною спорудою.

Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень врегульовані Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Статтею 1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що його дія поширюється на відносини, які виникають у сфері реєстрації речових прав на нерухоме майно, розміщене на території України, та обтяжень цих прав. Державна реєстрація речових прав на об`єкт незавершеного будівництва та їх обтяжень проводиться у порядку, визначеному цим Законом, з урахуванням особливостей правового статусу такого об`єкта.

Згідно із ч. 8 ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим/отриманим документам.

Відповідно до частини першої ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі:

1) укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката;

2) свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя у разі смерті одного з подружжя, виданого нотаріусом або консульською установою України, чи його дубліката;

3) свідоцтва про право на спадщину, виданого нотаріусом або консульською установою України, чи його дубліката;

4) виданого нотаріусом свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів) та свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів), якщо прилюдні торги (аукціони) не відбулися, чи їх дублікатів;

5) свідоцтва про право власності, виданого органом приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді, чи його дубліката;

6) свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого до 1 січня 2013 року органом місцевого самоврядування або місцевою державною адміністрацією, чи його дубліката;

7) рішення про закріплення нерухомого майна на праві оперативного управління чи господарського відання, прийнятого власником нерухомого майна чи особою, уповноваженою управляти таким майном;

8) державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право власності на землю, державного акта на право власності на земельну ділянку або державного акта на право постійного користування землею, виданих до 1 січня 2013 року;

9) судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно;

10) ухвали суду про затвердження (визнання) мирової угоди;

11) заповіту, яким установлено сервітут на нерухоме майно;

12) рішення уповноваженого законом органу державної влади про повернення об`єкта нерухомого майна релігійній організації;

13) рішення власника майна, уповноваженого ним органу про передачу об`єкта нерухомого майна з державної у комунальну власність чи з комунальної у державну власність або з приватної у державну чи комунальну власність;

13-1) договору, яким встановлюється довірча власність на нерухоме майно, та акта приймання-передачі нерухомого майна, яке є об`єктом довірчої власності;

13-2) актів приймання-передачі нерухомого майна неплатоспроможного банку перехідному банку, що створюється відповідно до статті 42 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»;

14) інших документів, що відповідно до законодавства підтверджують набуття, зміну або припинення прав на нерухоме майно.

Відповідно до п. 2 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127 в редакції від 02.07.2021, яка діяла на момент прийняття спірного рішення про державну реєстрацію (далі Порядок) закінчений будівництвом об`єкт - закінчений будівництвом об`єкт, який після прийняття об`єкта в експлуатацію є самостійним об`єктом нерухомого майна.

Відповідно до п. 40 Порядку державна реєстрація прав проводиться на підставі документів, необхідних для відповідної реєстрації, передбачених Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», іншими законами України та цим Порядком.

Згідно відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, документами, які стали підставою для державної реєстрації 16.09.2021 права власності ОСОБА_2 на Виробничий будинок з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами, зазначено виключно договір купівлі-продажу від 05.07.2002 № 2319, незважаючи на те, що спірний причал не був включений до складу придбаного цілісного майнового комплексу.

При цьому, серед документів, що стали підставою для реєстрації об`єкта нерухомого майна з реєстраційним номером 2460185732120, які містяться в матеріалах Реєстраційної справи Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відсутні будь-які підтверджуючі документи стосовно того, що спірний причал належав раніше на праві власності ЗАТ «Стайки». Із долучених до Реєстраційної справи у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно копій Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 6329047 від 26.01.2005 та Довідки № 2044 від 22.07.2021, виданої КП КОР «Південне БТІ» неможливо встановити, які складові частини нерухомого майна увійшли до складу цілісного майнового комплексу, відчуженого ЗАТ «Стайки» на користь ОСОБА_2 .

Також, в матеріалах Реєстраційної справи Державного реєстру речових прав на нерухоме майно містяться видані ТОВ «Проекттехсервісгруп» довідка № 184/21 від 05.09.2021 про показники об`єкта нерухомого майна та технічний паспорт виробничого будинку станом на 05.09.2021, а також витяг з Реєстру будівельної діяльності від 14.09.2021 № TI01:2471-7191-6746-0410, де причал літ. «І» зазначено як об`єкт благоустрою. При цьому, жодних відомостей про параметри та характеристики вказаного об`єкта у зазначених документах не наведено.

Тобто, у даному випадку жодних документів, які б достовірно підтверджували факт правомірного набуття права власності як ЗАТ «Стайки», так і ОСОБА_2 на спірний причал до здійснення ним державної реєстрації прав у складі об`єкта нерухомого майна з реєстраційним номером 2460185732120, заявником не надано, у тому числі такі відсутні і в архівній складовій Реєстру.

Більше того, КП КОР «Київське обласне бюро технічної інвентаризації» з листом від 28.09.2023 № 136 надано копію реєстраційної справи

ЗАТ «Стайки», опрацюванням якої установлено, що спірна гідротехнічна споруда причал, ніколи не перебувала у власності вказаного товариства.

Вказане узгоджується з положеннями Закону України «Про приватизацію державного майна» від 04.03.1992 № 2163-ХІІ, яким унормовано, що акваторії портів, причали всіх категорій і призначень, причальні у портах і гідрографічні споруди, набережні причалів, захисні споруди та системи сигналізації, портові системи інженерної інфраструктури та споруди зв`язку тощо віднесено до об`єктів, що мають загальнодержавне значення та, які не підлягають приватизації.

Аналогічна норма про те, що портові споруди віднесено до об`єктів, які не підлягають приватизації, продубльована і в постанові Верховної Ради України від 07.07.1992 № 2545-XII «Про Державну програму приватизації майна державних підприємств» та декреті Кабінету Міністрів України «Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається» від 31.12.1992 № 26-92.

Відповідно до пп. 18 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про внутрішній водний транспорт» гідротехнічні споруди внутрішніх водних шляхів - інженерно-технічні споруди (причали, пристані, пірси, інші види причальних споруд, дамби, моли, хвилеломи, інші види берегозахисних споруд, судноплавні шлюзи, судноплавні канали внутрішніх водних шляхів, інші підводні споруди штучного походження), призначені для забезпечення безпечного плавання, маневрування, стоянки, будівництва, ремонту, обслуговування та огляду суден, для захисту берегової смуги внутрішніх водних шляхів, операційної акваторії причалу (причалів), ведення господарської діяльності підприємствами внутрішнього водного транспорту, використання водних ресурсів та запобігання шкідливій дії вод.

Так, до основних структурних елементів системи річкових портових гідротехнічних споруд належать, окрім іншого, причальні споруди та пристрої (п. 2.1 наказу Міністерства транспорту України № 251 від 29.03.2004 «Про затвердження Правил технічної експлуатації річкових портових гідротехнічних споруд»).

Відповідно до Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000, затвердженого наказом Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації від 17.08.2000 року №507, під спорудами розуміється будівельні системи, пов`язані з землею, які створені з будівельних матеріалів, напівфабрикатів, устаткування та обладнання в результаті виконання різних будівельно-монтажних робіт.

Причал - гідротехнічна споруда (або їх комплекс), яка функціонує у складі порту або самостійно і призначена для підходу, швартування, стоянки та обслуговування суден, посадки і висадки пасажирів, вантажних операцій тощо. Механізований причал - берегова споруда, оснащена закріпленими береговими і плавучими навантажувально-розвантажувальними механізмами (Наказ «Про затвердження Інструкції щодо складання державного статистичного спостереження за формою № 2-вод "Звіт про наявність власних морських і річкових суден, вантажних та пасажирських причалів-набережних", затверджений Державним комітетом статистики України від 22.02.2001 № 102).

Такі обставини та факти вочевидь вказують на те, що оформлений у приватну власність причал не може бути складовою частиною виробничого будинку з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами, а в дійсності є гідротехнічною спорудою внутрішніх водних шляхів, яка до того ж, перебуває в державній власності.

З огляду на вказане, реєстрація права приватної власності на спірну гідротехнічну споруду причал № 1, обмежує як право власності держави на неї, так і права інших фізичних та юридичних осіб щодо належного її використання для підходу, швартування, стоянки та обслуговування суден, посадки і висадки пасажирів, здійснення вантажних операцій тощо.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 655 ЦК України).

Згідно з ч. 1 ст. 656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу може бути майно (товар), яке є у продавця на момент укладення договору або буде створене (придбане, набуте) продавцем у майбутньому.

Однак, державним реєстратором під час здійснення 16.09.2021 державної реєстрації права власності за ОСОБА_2 на спірне нерухоме майно проігноровано той факт, що причал не входив до складу цілісного майнового комплексу, який відчужувався згідно договору купівлі-продажу від 05.07.2002 № 2319 ЗАТ «Стайки» на користь

СПД ОСОБА_2 , та за відсутності будь-яких правовстановлюючих документів на вказане нерухоме майно прийняв рішення про державну реєстрацію права приватної власності на останнє, безпідставно включивши його в склад цілісного майнового комплексу з реєстраційним номером об`єкта нерухового майна 2460185732120.

Згідно зі ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Стаття 334 ЦК України визначає момент набуття права власності за договором, зокрема, право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

Разом з тим, державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації.

Суть державної реєстрації прав це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, які вже мали місце на підставі рішень відповідних органів, договорів чи інших правовстановлюючих документів, шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а не безпосереднє створення таких фактів зазначеними записами.

У п. 59 постанови Верховного Суду від 17.08.2023 у справі 911/30/22 зроблено висновок про те, що факт існування реєстрації права власності на майно за особою на підставі документів, які не підтверджують існування у неї відповідного речового права, суперечить самій суті державної реєстрації прав, позаяк правопорядок не може визнавати і підтверджувати право власності, якого не існує.

Відповідно до статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються правовий режим власності.

Законодавець визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має. Таким чином, системний аналіз наведених положень законодавчих актів дозволяє стверджувати, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.

При цьому звертаю увагу, що у відповідності до норми ч. 3 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції станом на момент внесення запису в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно від 16.09.2021 про право власності

ОСОБА_2 на спірне майно) речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов:

1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення;

2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації.

Таким чином, нездійснення державної реєстрації прав держави на спірне майно до 05.10.2022, не свідчить про відсутність такого права на це майно у держави в особі Міністерства інфраструктури України (на даний час - Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України), оскільки на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало обов`язкової їх реєстрації.

Статтею 326 ЦК України передбачено, що у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб`єктами.

Відповідно до ст. ст. 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Згідно із ст. 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Враховуючи відсутність будь-яких договірних відносин між позивачем (як уповноваженим державою органом) та відповідачем з приводу відчуження спірного нерухомого майна, а також будь-яких інших рішень уповноважених державою органів про передачу спірного майна у власність відповідача чи будь-якої іншої особи, даний об`єкт нерухомого майна не вибував з володіння їх власника держави, а державна реєстрація права приватної власності

ОСОБА_2 на цей об`єкт здійснена за відсутності передбачених законом підстав та відповідних правовстановлюючих документів чи документів, на підставі яких могло виникнути таке право.

При цьому у силу принципу Nemo plus iures transferre potest quam ipse habet («Ніхто не може передати більше прав, ніж має сам»), у даному випадку не виникає право власності й у майбутніх набувачів спірного нерухомого майна, у тому числі ОСОБА_1 після смерті ОСОБА_2 .

Статтею 3 ЦК України закріплено загальні засади цивільного законодавства, якими є: 1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; 2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; 3) свобода договору; 4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; 5) судовий захист цивільного права та інтересу; 6) справедливість, добросовісність та розумність.

Зі змісту ст.ст. 12, 13 ЦК України випливає, що особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом. Особа може відмовитися від свого майнового права. Відмова від права власності на транспортні засоби, тварин, нерухомі речі здійснюється у порядку, встановленому актами цивільного законодавства. Особа може за відплатним або безвідплатним договором передати своє майнове право іншій особі, крім випадків, встановлених законом. Якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом (ст. 12 ЦК України).

Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Так, відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

При цьому Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17 погодилась з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 21.11.2018 у справі № 577/5321/17 про те, що правочином є правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб`єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту. Однак, цивільні правочини, які порушують публічний порядок, є нікчемними.

Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину.

Відповідно до п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11. 2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочинами, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності Українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо.

При цьому при кваліфікації правочину за ст. 228 ЦК України потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін.

Отже, якщо недійсність певного правочину встановлена законом, вимога про визнання його недійсним за загальним правилом не є належним способом захисту права чи інтересу позивача.

Велика Палата Верховного Суду неодноразова звертала увагу й на те, що такий спосіб захисту, як встановлення нікчемності правочину, також не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом, а також відзначила, що такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів.

За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину. (Аналогічні висновки викладені також в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 463/5896/14-ц (п. 72)).

Таким чином, з огляду на відсутність в дійсності у спадкодавця права власності на спірне нерухоме майно причал літ. «І», що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , чи причал № 1, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 , ОСОБА_1 як спадкоємець після смерті ОСОБА_2 не могла отримати спірний об`єкт нерухомого майна у спадщину, а тому видані останній свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя (колишнього подружжя) від 25.05.2023 № 543 та про право на спадщину від 25.05.2023 № 544 в частині права власності на спірний причал є як такими, що порушують публічний порядок та суперечать інтересам держави, а отже є нікчемними.

Відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути відновлення становища, яке існувало до порушення, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, їхніх посадових і службових осіб.

За змістом ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

З огляду на викладене, вбачається, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у розпоряджанні власністю.

Негаторний позов подається у випадках, коли власник або титульний володілець (в тому числі орендар) має своє майно у володінні, але дії інших осіб перешкоджають йому вільно його використовувати або розпоряджатися ним. Характерною ознакою негаторного позову є його спрямованість на захист права від порушень, не пов`язаних з позбавленням володіння майном, а саме у разі протиправного вчинення іншою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження та користування належним йому майном. Однією з умов подання такого позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову.

З огляду на викладені обставини справи, спірний об`єкт нерухомого майна причал № 1, перебував і продовжує перебувати у державній власності, ніколи не відчужувався на користь будь-яких інших фізичних та юридичних осіб, і не міг бути відчужений останніми на користь третіх осіб. У свою чергу, наявність зареєстрованого права приватної власності на об`єкт нерухомості державної власності перешкоджає належному володінню, розпорядженню та користуванню цим державним майном.

Згідно з положеннями ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до ч. 8 ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим документам.

Документи, що подаються для державної реєстрації прав, повинні відповідати вимогам, встановленим цим Законом та іншими нормативно-правовими актами (ст. 22 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Статтею 24 вказаного Закону визначено, що у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом, подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження, наявні суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяження.

За наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав, державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав.

Так, відповідно до ч. 3 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню, крім випадків, передбачених п. 1 ч. 7 ст. 37 цього Закону.

У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому п. 1 ч. 7 ст. 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.

У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому п. 1 ч. 7 ст. 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав, що здійснюється державним реєстратором або, у випадку скасування рішення Міністерства юстиції України, прийнятого відповідно до п. 1 ч. 7 ст. 37 цього Закону, посадовою особою Міністерства юстиції України. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.

Розглядаючи справи про скасування державної реєстрації прав, суд фактично вирішує спір про право, оскільки скасування такої реєстрації безпосередньо пов`язано з підставою її проведення, з одночасним визнанням того, хто набуватиме це право, так як сама по собі державна реєстрація не є окремою підставою набуття особою права власності, а є офіційним засвідченням державою набутого певною особою права власності.

Під час розгляду справ цієї категорії суд надає оцінку всім обставинам, які мали місце при здійсненні реєстрації права, а саме: (а) неправомірність дій особи, яка зазначена у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно як власник (адже саме ці дії призвели до внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно цих відомостей); (б) тим самим суд констатує, що ці дії не були здатні призвести до набуття права власності особою, яка позначена в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно як власник, а тому (в) в цієї особи відсутнє право власності, а отже (г) право власності належить позивачеві (якщо позивач доведе всі наведені вище обставини).

Суд, задовольняючи позов, зокрема, про скасування державної реєстрації прав, має чітко визначитися з тим, кому саме і яке речове право внаслідок задоволення такого позову належить.

Тобто, задоволення вимоги про скасування державної реєстрації права власності призводить до відновлення порушених прав особи (дійсного власника), оскільки суд вирішує спір про право, наявний між сторонами.

Отже, такий спір щодо законності державної реєстрації речового права на нерухоме майно пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване аналогічне право щодо того ж нерухомого майна. Належним відповідачем у такому спорі є особа, речове право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

При цьому Велика Палата Верховного суду у постанові від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20) виснувала, що «з урахуванням конкретних обставин справи та положень аб.аб. 2 та 3 ч. 3 ст. 26 Закону № 1952-IV задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності може призвести до відновлення порушених прав особи без застосування додаткових способів захисту, таких як поновлення права власності (за умови, якщо суд, задовольнивши таку позовну вимогу, вирішить тим самим спір про право, наявний між сторонами).

Задоволення такого позову призводить до внесення державним реєстратором до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про речове права позивача на спірне майно, чим опосередковується відновлення становища, яке існувало до порушення, що відповідає способу захисту, передбаченому п. 4 ч. 2 ст. 16 ЦК України, та є ефективним способом захисту порушених прав держави.

Обґрунтування наявності порушення інтересів держави та підстав для їх представництва прокурором.

Відповідно до п. 5 ч. 3 ст. 5 Закону України «Про внутрішній водний транспорт» центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері внутрішнього водного транспорту, здійснює визначені законодавством повноваження з питань управління об`єктами інфраструктури внутрішнього водного транспорту державної форми власності.

Пунктами 11, 18, 30, 38 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» передбачено, що уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань ведуть облік об`єктів державної власності, що перебувають в їх управлінні, здійснюють контроль за ефективним використанням та збереженням таких об`єктів; у випадках передбачених законодавством погоджують або приймають рішення про передачу об`єктів державної власності, у тому числі, до сфери управління інших органів; виконують інші передбачені законодавством функції з управління об`єктами державної власності.

Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України (Мінінфраструктури) є центральним органом виконавчої влади, головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує, серед іншого, державну політику у сфері внутрішнього водного транспорту, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України (п. 1 Положення про Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30.06.2015 № 460).

Згідно з п. 55 цього Положення Мінінфраструктури виконує відповідно до законодавства функції з управління об`єктами державної власності, тобто уповноважене державою на виконання функцій власника та органу управління спірним нерухомим майном, на яке поза волею держави незаконно зареєстровано право власності та яке використовується на цей час всупереч існуючих законодавчих обмежень.

Як зазначено вище, право власності на державне майно - гідротехнічну спорудою - причал № 1 інв. № 24724 площею 1149,1 кв.м, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , зареєстровано за Мінінфраструктури.

Частиною 2 ст. 2 ЦК України передбачено, що одним з учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно із ст.ст. 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Згідно із ст. 28 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи звертаються до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.

Враховуючи, що органом, уповноваженим державою на здійснення функцій держави у спірних правовідносинах, визначено Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України, яке в силу положень ст.ст. 2, 318, 326 ЦК України, ст.ст. 1, 4, 6 Закону України «Про управління об`єктами державної власності», ст. 28 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» та інших нормативно-правових актів уповноважене управляти державним майном, яке перебуває у його власності, саме це Міністерство й наділене повноваженнями звертатись до суду за виявленим у цьому спорі фактом порушення майнових прав держави, чого останнім не зроблено.

У зв`язку з викладеним, уповноваженим органом, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту інтересів держави у спірних правовідносинах, є Мінінфраструктури.

Відповідно до ст. 131-1 Конституції України на органи прокуратури України покладено функції у тому числі щодо представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Статтею 23 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Згідно ст. 56 Цивільного процесуального кодексу України визначено право прокурора в позовній заяві самостійно визначати, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовувати необхідність захисту інтересів держави, а також зазначати орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.

Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття «інтерес держави».

Виходячи із змісту рішення Конституційного Суду України у справі №3-рп/99 від 08.04.1999, прокурор або його заступник самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Згідно рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 № 3-рп/99, поняття «орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах» означає орган, на який державою покладено обов`язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави.

Одночасно у відповідності до вищевказаного рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 № 3-рп/99 в основі поняття «інтереси держави» завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо. Інтереси держави можуть збігатись повністю, частково або не збігатись зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств, з часткою державної власності в статутному фонді. Проте, держава, може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

Таким чином, інтереси держави охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом.

Надмірна формалізація інтересів держави, особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

При цьому, нездійснення захисту виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17 та від 28.11.2018 у справі № 914/2612/17.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці зауважує, що при визначенні суспільних інтересів завдяки безпосередньому знанню суспільства та його потреб національні органи мають певну свободу розсуду, оскільки вони першими виявляють проблеми, які можуть виправдовувати позбавлення володіння в інтересах суспільства, та знаходять засоби для їх вирішення (рішення Європейського суду з прав людини рішення у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.1986).

У даній справі наявність «інтересу держави» полягає у порушенні прав власності держави, яка є дійсним власником спірного майна у зв`язку із реєстрацією права приватної власності на той самий об`єкт нерухомості, неможливість здійснювати функції з управління, належного використання та розпорядження таким державним майном.

Європейський суд з прав людини, оцінюючи можливість захисту права особи за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, загалом перевіряє доводи про те, що втручання в право власності відбулося у зв`язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зважаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії» від 22.02.1994, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 05.07.2001, «Аркурі та інші проти Італії» від 05.07.2001, «Ріела проти Італії» від 04.09.2001, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 06.11.2008).

Таким чином, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Положеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і практики Європейського суду з прав людини забезпечено врахування принципу справедливої рівноваги між суспільними інтересами та необхідністю дотримання прав власників.

Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Трегубенко проти України» від 02.11.2004 категорично ствердив, що «правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес» (п. 54 рішення).

Прокурор або його заступник самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, в чому полягає порушення інтересів держави чи в чому існує загроза інтересам держави, і ця заява є підставою для порушення справи в суді.

Аналогічна правова позиція відображена у постанові Верховного Суду від 08.02.2019 у справі № 925/20/18, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

У відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пунктах 6.21, 6.22 постанови від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11, у пунктах 4.19, 4.20 постанови від 26.02.2019 у справі № 915/478/18, постанова від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц).

Поряд з викладеним, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.10.2019 у справі № 903/129/18 зазначено, що за подібних обставин необхідність захисту інтересів держави прокурором полягає у необхідності відновлення законності та справедливої рівноваги між інтересами суспільства й відповідача, що відповідає принципу, закріпленому у Конституції України, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (ст. 3).

З метою захисту інтересів держави прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежним чином.

У даному випадку у зв`язку з нездійсненням захисту інтересів держави, прокурор звертається до суду в інтересах Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України.

Варто зазначити, що позивач, як уповноважений суб`єкт владних повноважень, за наявності факту порушення інтересів держави, не звертався до суду за їх захистом.

Більше того, останній, надаючи інформацію на запит прокурора у порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», жодної інформації щодо намірів та компетенції самостійного вирішення у позасудовому або судовому порядку порушених питань з метою усунення допущених порушень інтересів, не надав (лист Мінінфраструктури № 13200/16/10-23 від 11.08.2023).

Враховуючи викладене, зазначені дії Мінінфраструктури як органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних правовідносинах, свідчать про неналежне здійснення своїх повноважень щодо захисту інтересів держави, а саме невжиття представницьких заходів для скасування рішення про державну реєстрацію права приватної власності на спірне нерухоме майно та ефективного захисту інтересів держави у цих правовідносинах.

Так, у постанові Верховного Суду від 16.04.2019 у справі № 910/3486/18 суд дійшов висновку, що представництво прокурором у суді законних інтересів держави здійснюється у разі, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює відповідний орган. При цьому прокурор не зобов`язаний встановлювати причини, за яких позивач не здійснює захист своїх інтересів.

Відповідну правову позицію викладено в постановах Верховного Суду від 18.04.2019 у справі № 906/506/18, від 11.04.2019 у справі № 904/583/18, від 13.02.2019 у справі № 914/225/18, від 21.05.2019 у справі № 921/31/18.

Розглядаючи питання обґрунтування прокурором підстав представництва інтересів держави у суді, Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 наголошено, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу. При цьому бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло і з власності держави), а також таких чинників як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», і, якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва.

Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного суб`єкта владних повноважень про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від суб`єкта владних повноважень, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.

Окрім того, відповідно до правової позиції, викладеної у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 (справа № 806/1000/17), від 10.05.2018 (справа № 910/18283/17), від 17.10.2018 (справа № 910/11919/17) не здійснення захисту виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

Зважаючи на викладене, Обухівською окружною прокуратурою у повній мірі виконано вимоги, передбачені ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» шляхом надання належного обґрунтування, підтвердженого достатніми доказами, зокрема, направленим повідомленням прокурора на адресу відповідного суб`єкта владних повноважень про звернення до суду, запитами, а також копіями документів, отриманими від суб`єкта владних повноважень, що свідчать про наявність підстав для відповідного представництва.

Таким чином, керівник Обухівської окружної прокуратури Київської області звертається з даним позовом до суду на захист інтересів держави в особі органів, уповноважених здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, в порядку ч. 3 ст. 56 Цивільного процесуального кодексу України, ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» у зв`язку з нездійсненням Мінінфраструктури захисту інтересів держави у суді, як суб`єктом, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження.

Про пред`явлення цього позову до суду Обухівською окружною прокуратурою повідомлено Мінінфраструктури листом від 18.12.2023 за № 56-13950вих-23 про здійснення представництва інтересів держави в суді.

Враховуючи що єдиним володільцем спірного об`єкта причалу в складі Виробничого будинку з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами з реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна 2460185732120 на даний час є ОСОБА_1 , яка успадкувала спірне майно на підставі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя (колишнього подружжя) від 25.05.2023 № 543 та свідоцтва про право на спадщину від 25.05.2023 № 544, які є нікчемними в цій частині, то відновлення порушених інтересів держави можливе шляхом усунення перешкоди у здійсненні нею в особі уповноваженого органу управління спірним державним майном, а саме Міністерством розвитку громад, територій та інфраструктури України, права користування та розпорядження вищевказаним державним майном спірною гідротехнічною спорудою - причалом № 1 інв. № 24724 площею 1149,1 кв.м, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , шляхом скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на гідротехнічну споруду - Причал літ. «І», що є складовою. частиною об`єкта нерухомого майна з реєстраційним номером 2460185732120, яким зареєстровано право приватної власності останньої на виробничий будинок з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_2 .

Одночасно варто зазначити, що більша частина документів, зазначених у додатках до позовної заяви, отримана із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» Державний реєстр речових прав на нерухоме майно єдина державна інформаційна система, що забезпечує обробку, збереження та надання відомостей про зареєстровані речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів таких прав.

Інформація про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження, що міститься у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, є відкритою та загальнодоступною.

Для посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, судів, органів Національної поліції, органів прокуратури, органів Служби безпеки України, Національного банку України, Національного антикорупційного бюро України, Національного агентства з питань запобігання корупції, адвокатів, нотаріусів інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у зв`язку із здійсненням ними повноважень, визначених законом, надається за суб`єктом права чи за об`єктом нерухомого майна в електронній формі шляхом безпосереднього доступу до цього реєстру, за умови ідентифікації відповідної посадової особи за допомогою електронного цифрового підпису.

Інформація про зареєстровані права та їх обтяження, отримана в електронній чи паперовій формі за допомогою програмного забезпечення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, має однакову юридичну силу та використовується відповідно до законодавства.

Умови, підстави для безпосереднього доступу посадових осіб державних органів, адвокатів та нотаріусів, органів місцевого самоврядування до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у зв`язку із здійсненням ними повноважень, визначених законом, та процедуру отримання інформації з цього реєстру, права та обов`язки суб`єктів, що є учасниками зазначеної процедури визначено Порядком доступу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127.

Форма та зміст інформації з Державного реєстру прав на нерухоме майно, що може бути отримана шляхом доступу до зазначеного Реєстру, визначаються у Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 26.10.2011 № 1141.

Відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державний реєстр прав містить відомості про зареєстровані речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про зареєстровані права власності на об`єкти незавершеного будівництва та їх обтяження, а також про взяття на облік безхазяйного нерухомого майна і ціну (вартість) нерухомого майна та речових прав на нього чи розмір плати за користування нерухомим майном за відповідними правочинами, відомості та електронні копії документів, подані у паперовій формі, або документи в електронній формі, на підставі яких проведено реєстраційні дії, а також документи, сформовані за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру прав під час проведення таких реєстраційних дій, та відомості реєстрів (кадастрів), автоматизованих інформаційних систем, отримані державним реєстратором шляхом безпосереднього доступу до них чи в порядку інформаційної взаємодії таких систем з Державним реєстром прав.

Згідно з пунктами 6, 7 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2019 № 1127, державна реєстрація прав проводиться за заявою заявника шляхом звернення до суб`єкта державної реєстрації прав або нотаріуса. Для державної реєстрації прав заявник подає оригінали документів, необхідних для відповідної реєстрації, передбачені Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», іншими законами України та цим Порядком.

Відповідно до пункту 10 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, під час формування та реєстрації заяви державний реєстратор виготовляє електронні копії оригіналів документів чи відповідно оформлених копій документів у випадку, передбаченому абзацом другим пункту 7 цього Порядку, поданих заявником для державної реєстрації прав, шляхом їх сканування та долучає до відповідної заяви.

Згідно з пунктом 16 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, заява, що долучалася до документів, поданих для державної реєстрації прав, заява про відкликання раніше поданої заяви, а також інші документи, що були отримані у паперовій формі державним реєстратором під час розгляду заяви та не підлягають поверненню заявнику, зберігаються суб`єктом державної реєстрації прав, нотаріусом протягом трьох років. Документи та/або відомості, сформовані державним реєстратором за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру прав під час розгляду заяви, зберігаються в електронній формі у зазначеному Реєстрі.

В судовому засіданні прокурор позов підтримав та просив задоволити в повному обсязі.

Представник Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України позов підтримав.

Відповідач ОСОБА_1 в судове засідання не з`явилась. Представники відповідача пояснили, що позов не підлягає задоволенню з підстав які зазначено у відзиві. Подано відзив, відповідно до якого позов не визнають з наступних підстав.

У позові зазначено, що Держава в особі Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України є власником причалу № 1, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 , споруда площею 1149,1 кв.м (Інформаційна довідка № 359094391 від 19.12.2023 року, технічний паспорт реєстраційний № ТІ01:5779-9422-8413-4035 від 17.02.2022 року) (надалі - Причал №1).

При цьому у позові прокурор робить припущення, що Причал № 1 є причалом літ. «І», розташованим за адресою: АДРЕСА_2 , об`єкт благоустрою (Інформаційна довідка № 359094701 від 19.12.2023 року, технічний паспорт реєстраційний номер № НОМЕР_2 : НОМЕР_3 від 14.09.2021 року) (надалі - Причал І), право власності на який належить ОСОБА_1 .

Таке припущення прокурор обґрунтовує:

- наказом Міністерства транспорту та зв`язку України від 31.01.2006 року № 86 (надалі - Наказ № 86);

- спільним наказом Фонду державного майна України та Міністерства транспорту та зв`язку України від 19.07.2007 року № 1211/614 (надалі - Наказ №1211/614).

У п. 2 Наказу № 86 зазначено, що комісії з передачі державного майна, яке не ввійшло до статутних фондів річкових портів і акціонерної судноплавної компанії "Укррічфлот", до сфери управління Мінтрансзв`язку України, наказано у місячний термін:

2.1. Здійснити передачу майна, зазначеного в додатку до розпорядження Кабінету Міністрів України від 25 січня 2006 року № 29-р зі сфери управління Фонду державного майна України до сфери управління Міністерства транспорту та зв`язку України.

2.2. Оформити акти прийому-передачі державного майна, яке не ввійшло до статутних фондів річкових портів і акціонерної судноплавної компанії "Укррічфлот" та подати їх на затвердження Міністерству транспорту та зв`язку України.

Проте, прокурор не надав суду разом із позовною заявою Розпорядження Кабінету Міністрів України від 25 січня 2006 р. № 29-р разом із додатком «Перелік державного майна, яке не ввійшло до статутних фондів річкових портів і акціонерної судноплавної компанії "Укррічфлот" та передається до сфери управління Мінтрансзв`язку» (надалі - Розпорядження № 29).

Розпорядження № 29 доступне за посиланням (режим доступу: https://zakon.rada.gov.uaЛaws/show/29-2006-%D1%80#Text), на офіційному веб - порталі Верховної ради України, але не включає жодного об`єкту, розташованого у с. Стайки Київської обл.

Виходячи з того, що дія Наказу № 86 поширюється виключно на майно, яке включене до додатку Розпорядження № 29, його дія не поширюється на причал розташований за адресою: вул. Берегова, 1, с. Стайки, Київська обл.

У преамбулі Наказу № 1211/614 зазначено, що він складений на підставі Положення про порядок передачі об`єктів права державної власності, затвердженого Постановою Кабінету міністрів України від 21.09.1998 року № 1482.

У п. 10 вищезазначеного Положення у редакції, яка діяла на дату складання спільного наказу Фонду державного майна України та Міністерства транспорту та зв`язку України від 19.07.2007 року № 1211/614, встановлено, що передача оформляється актом приймання-передачі за формою згідно з додатком до Порядку подання та розгляду пропозицій щодо передачі об`єктів з комунальної у державну власність та утворення і роботи комісії з питань передачі об`єктів у державну власність, затвердженого цією постановою. Акт складається у чотирьох примірниках, підписується головою і членами комісії та затверджується органом, який створив комісію. Право на управління об`єктом передачі виникає з дати підписання акта приймання-передачі. До акта приймання-передачі підприємства додаються: нотаріально засвідчені копії статуту підприємства (положення) і свідоцтва про його державну реєстрацію; контракт з керівником підприємства; договір оренди цілісного майнового комплексу; договори найму (оренди) нежитлових приміщень...»

Прокурором не додано до позову акту приймання-передачі державного майна - причалу, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , з усіма необхідними додатками, складеного на виконання п. 2 Наказу № 1211/614.

Не надав прокурор й акт приймання-передачі в управління Мінтрансзв`язку будь-якого державного майна, розташованого у с. Стайки Київської обл. , на виконання п. 2.2 Наказу № 86.

Також, звертаємо увагу суду на відомості, зазначені в інформаційній довідці № 359094391 від 19.12.2023 року, що серед документів, поданих для державної реєстрації прав на Причал № 1, не міститься акт приймання-передачі в управління Міністерству транспорту та зв`язку України чи його правонаступників.

Таким чином, прокурором не доведено факту набуття Державою права власності на спірне майно в порядку та на підставі, визначених законодавством України, а також факту виникнення права управління будь-яким причалом у с. Стайки Київської області у Міністерства розвитку громад, території та інфраструктури України, в тому числі належним Відповідачці Причалом І.

За відсутності доказів набуття Державою прав на Причал І, в тому числі права управління чи господарського відання набуття права власності ОСОБА_1 на ОСОБА_4 не порушує та не може порушити будь-яких прав Держави в особі Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України.

Враховуючи те, що прокурор не надав доказів, що будь-які об`єкти у с. Стайки, Київська обл., передавалися в управління Державі в особі Міністерству розвитку громад, територій та інфраструктури України в порядку, встановленому чинним законодавством України, на яке посилається прокурор, а відтак й передачі у господарське відання ДП «Адміністрація річкових портів» не тільки Причалу І, а й Причалу № 1 чи будь-якого об`єкту, розташованого у с. Стайки Київської області, то право власності ОСОБА_1 на Причал І ніяким чином не порушує та не може порушити права Держави.

Для обґрунтування своєї позиції, Прокурор надав:

- Витяг з Реєстру будівельної діяльності щодо інформації про технічну інвентаризацію Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва (реєстраційний номер документу: ТІ01:2471-7191-6746-0410 від 14.09.2021 року, зареєстрований за Відповідачкою, Причал І знаходиться за адресою:

АДРЕСА_3 ; літер: І, Об`єкт благоустрою, вид будівництва - існуюча забудова.

- Витягу з Реєстру будівельної діяльності щодо інформації про технічну інвентаризацію Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва (реєстраційний номер документу: ТІ01:5779-9422-8413-4035) від 17.02.2022 року, зареєстрований за державою, Причал № 1 знаходиться за адресою:

АДРЕСА_2 без зазначення номеру, та_є спорудою площею 1149,1 кв.м.

Таким чином, порівняння цих витягів засвідчує те, що гідротехнічна споруда

- Причал № 1 та об`єкт благоустрою - Причал І знаходяться за різними адресами.

Відповідно до ч. 1 ст. 26-3 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» адресою об`єкта нерухомого майна (далі - адреса) є унікальна структурована сукупність реквізитів, що використовуються для ідентифікації об`єкта та визначення місця його розташування на місцевості.

На час проведення технічної інвентаризації Причалу № 1 та Причалу І її проведення врегульовувала Інструкція про порядок проведення технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна, затверджена Наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України 24.05.2001 року № 127. Згідно із п.п. 7, 8 та 10 глави 1 розділу ІІІ цієї Інструкції на кожний об`єкт, розташований на земельній ділянці або території за одним місцезнаходженням (адресою) у тому числі на захисні споруди, запроваджується літерування будинків, господарських будівель та нумерація споруд (п. 7). Кожен будинок та господарська будівля, починаючи з основної, літерується великими літерами алфавіту. Наприклад, "А" - житловий будинок; "Б"; "В" - господарські будівлі (сарай, гараж, літня кухня тощо). Громадські та виробничі будинки літеруються аналогічно з врахуванням того, що основним будинком є адміністративний будинок або будинок, у якому є адміністративні приміщення (п. 8). Літерування будівель, яке проводиться під час проведення технічної інвентаризації, не стосується місцезнаходження (адреси) об`єкта нерухомості (п. 10).

Більше того, відповідно п.п. 6-7 Порядку ведення Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 2021 року № 681 (надалі - Порядок) держателем електронної системи є Мінінфраструктури (п. 6). Держатель вживає організаційних заходів, пов`язаних із забезпеченням функціонування електронної системи, у тому числі: 1) забезпечує здійснення організаційних заходів, які пов`язані із створенням, модернізацією та функціонуванням електронної системи, а також нормативно - правове, методологічне та інформаційне забезпечення у сфері ведення електронної системи; ... 6) забезпечує оприлюднення інформації електронної системи у формі відкритих даних відповідно до Закону України Про доступ до публічної інформації ... (п. 7).

У п. 59 Порядку встановлено, що «Реєстр будівельної діяльності електронної системи є компонентом електронної системи, який забезпечує створення, збирання, накопичення, обробку, захист, облік, зокрема, інформації про об`єкти будівництва та закінчені будівництвом об`єкти, у тому числі: ...

- відомостей про присвоєння, зміну, коригування, анулювання адрес об`єктів будівництва та закінченим будівництвом об`єктів;

- ідентифікаторів об`єктів будівництва та закінчених будівництвом об`єктів;

- інвентаризаційних справ, матеріалів технічної інвентаризації, технічних паспортів об`єктів незавершеного будівництва, закінчених будівництвом об`єктів та їх частин ...»

Відповідно до п. 89 Порядку визначають вимоги до змісту, структури і технічних характеристик електронного документа, що мають містить координати поворотних точок меж контурів об`єкта будівництва, їх висотності.

Згідно із п. 101 Порядку під час присвоєння ідентифікатора об`єкта будівництва (закінченого будівництвом об`єкта) автоматично створюється двовимірний матричний штрих-код, зчитування якого відповідним сканером та/або розпізнавання програмними засобами надає актуальну інформацію про об`єкт будівництва, який міститься в Реєстрі будівельної діяльності електронної системи.

Таким чином, двомірні матричні штрих-коди, які нанесені на технічні паспорти Причалу І та Причалу № 1, дозволяють отримати актуальні відомості про ці об`єкти у Реєстрі будівельної діяльності в реальному часі, в тому числі прив`язку за координатами до карти.

За результатами розпізнавання двомірного матричного штрих-коду, який нанесений на Технічний паспорт виробничого будинку реєстраційний номер: ^01:2471-7191-6746-0410, складеному 14 вересня 2021 року, на веб-сайті е- construction.gov.ua відображається зображення об`єкту благоустрію - Причалу І, в тому числі плавзасіб «Дебаркадер» (Зображення № 5 - скріншот веб-сайту е- construction. gov.ua).

За результатами розпізнавання двомірного матричного штрих-коду, який нанесений на Технічному паспорті виробничого будинку реєстраційний номер: ^01:5779-9422-8413-4035, складеному 17 лютого 2022 року, на веб-сайті е- construction.gov.ua відображається місцезнаходження гідротехнічної споруди - Причалу № 1, яке знаходиться нижче на півтора кілометри за течією річки Дніпро об`єкту, належного позивачці, (Зображення № 6 - скріншот веб-сайту е- construction. gov.ua).

Таким чином, за публічно оприлюдненими Міністерством розвитку громад, територій та інфраструктури України на веб-сайті e-construction.gov.ua даними Причал І та Причал № 1 є різними об`єктами, які розташовані на відстані приблизно 1,5 км один від одного.

З огляду на вищезазначене, Причал І та Причал № 1 не є та не можуть бути тотожними об`єктами, оскільки розташовані за різними адресами, за різними координатами поворотних точок меж контурів цих об`єктів та мають різне функціональне призначення. Отже, доводи прокурора про тотожність Причалу № 1 та Причалу І є безпідставними

Враховуючи вищевикладене, Міністерству розвитку громад, територій та інфраструктури України було достовірно відомо про безпідставність та незаконність позовних вимог ще до дати подання позову, а також про те, що у с. Стайки Київської області знаходиться 3 причали, два з яких можливо знаходяться в управлінні цього Міністерства, а третій - належить ОСОБА_1 , місцезнаходження Причалу І та Причалу № 1 не співпадають.

Отже, позов є втручанням у право власності ОСОБА_1 з метою безпідставного та незаконного позбавлення її майна.

Прокурор додав до позову лист від 05.07.2023 № 01/05-736 ДП «Адміністрація річкових портів», у якому зазначено, що ДП «Адміністрація річкових портів» уклало з ТОВ «БАРДЕН КОМПАНІ» № 01/10-710 від 11.10.2022 року про надання послуг стоянки плавзасобів на Причалі № 1, інв. № 24724. ТОВ «БАРДЕН КОМПАНІ» звернулося до Третьої особи з листом № 1-05/23 від 01.05.2023 року, яким повідомило, «що директор Товариства виявив на причалі № 1 плав засіб типу «Дебаркадер» без реєстраційних знаків та назви. В подальшому було встановлено власника даного плав засобу, яким виявився ФОП ОСОБА_2 , який у свою чергу повідомив, що даний причал належить йому на праві власності.»

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

При цьому, прокурор не подав разом із позовом доказів існування договору, укладеного між ДП «Адміністрація річкових портів» з ТОВ «БАРДЕН КОМПАНІ» № 01/10-710 від 11.10.2022 року про надання послуг стоянки плавзасобів на Причалі № 1.

Враховуючи відсутність вищезазначеного договору, прокурор не надав доказів того, що був укладений договір за участю Третьої особи і він будь-яким чином стосується Причалу І, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 .

Відповідно до ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно із ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Як зазначалося вище, підтвердження передачі в управління Міністерства транспорту України у період з 2006 року по 2009 рік прокурор мав надати в якості доказу акти приймання-передачі, як те вимагається постановою Кабінету Міністрів України від 21.09.1998 року № 1482 «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності».

Враховуючи вищевикладене, прокурор не надав суду, ні передбачені чинним законодавством України, докази виникнення у Позивача права управління та господарського відання у Третьої особи, ні нормативно-правові акти, які визначають які засоби доказування можуть підтвердити ці обставини.

Разом з тим, прокурор довів належними та допустимими доказами правомірність набуття права власності Відповідачкою на об`єкт благоустрою - Причал І як складової частини цілісного майнового комплексу, розташованого в АДРЕСА_2 внаслідок ряду послідовних та безпосередньо пов`язаних правочинів:

по-перше, держава в особі Фонду державного майна України передала з державної у колективну власність товариству покупців членів-трудового колективу Стайківського цегельного заводу Державного міжнародного аеропорту «Бориспіль» Цілісний майновий комплекс у 1995 році, частиною якого був бетонний причал, який не є самостійним об`єктом нерухомості,

по-друге, після перереєстрації Стайківського цегельного заводу Державного міжнародного аеропорту «Бориспіль» в закрите акціонерне товариство «Стайки» останньому був переданий Цілісний майновий комплекс;

по-третє, набуття ФОП ОСОБА_2 права власності на цілісний майновий комплекс, розташований в АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 05.07.2002 року № 2319, рішення про реєстрацію якого було прийнято 26.01.2005 року, про що було виданий Витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 6329047 від 26.01.2005 року;

по-четверте, набуття ОСОБА_1 як дружиною та спадкоємицею ОСОБА_2 права власності на майно, що складало цілісний майновий комплекс, в тому числі об`єкт благоустрою - Причал І та яке розташоване за адресою: АДРЕСА_2 .

Окремо вважаємо за необхідне звернути увагу суду на докази, додані прокурором до позовної заяви, а саме:

- витяг з Єдиного державного реєстру досудових розслідувань щодо кримінального провадження № 42023112340000267, відомості про яке було внесено до ЄРДР 13.10.2023 року;

- копія протоколу огляду гідротехнічної споруди від 30.10.2023 року.

Відповідно до ч. 2 ст. 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом.

Статтею 222 КПК України встановлено, що відомості досудового розслідування можна розголошувати лише з письмового дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають можливим (ч. 1). Слідчий, прокурор попереджає осіб, яким стали відомі відомості досудового розслідування, у зв`язку з участю в ньому, про їх обов`язок не розголошувати такі відомості без його дозволу. Незаконне розголошення відомостей досудового розслідування тягне за собою кримінальну відповідальність, встановлену законом (ч. 2).

Позовну заяву підписано керівником Обухівської окружної прокуратури Київської області Романом Ковалем. При цьому відповідно до відомостей витягу із ЄРДР щодо кримінального провадження № 42023112340000267 керівник Обухівської окружної прокуратури Київської області Роман Коваль не входить до групи прокурорів, на яких покладено обов`язок із здійснення процесуального керівництва у кримінальному провадженні № 42023112340000267. Відтак, прокурор не має права без дозволу слідчого, який здійснює досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42023112340000267, чи прокурору із групи прокурорів, який здійснює процесуальне керівництво у цьому кримінальному провадженні, розголошувати відомості досудового розслідування.

Враховуючи вищевикладене, керівник Обухівської окружної прокуратури Київської області Роман Коваль, додавши до позовної заяви копію протоколу огляду гідротехнічної споруди від 30.10.2023 року, незаконно розголосив відомості досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42023112340000267.

Звертаємо увагу суду, що це не єдине порушення, допущене прокурором при наданні суду протоколу огляду гідротехнічної споруди від 30.10.2023 року (надалі - Протокол). До Протоколу було доєднано фотографії Причалу І, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , та належного ОСОБА_1 плавзасобу типу «Дебаркадер», тобто старший слідчий СВ Обухівського районного управління поліції Головного управління Національної поліції в Київській області майор поліції Варенко Д.А. за участю прокурора Обухівської окружної прокуратури Курінного С.О. здійснили огляд володіння ОСОБА_1 .

Згідно із ч. 2 ст. 237 КПК України огляд житла чи іншого володіння особи здійснюється згідно з правилами цього Кодексу, передбаченими для обшуку житла чи іншого володіння особи.

Відповідно до ст. 233 КПК України ніхто не має права проникнути до житла чи іншого володіння особи з будь-якою метою, інакше як лише за добровільною згодою особи, яка ними володіє, або на підставі ухвали слідчого судді, крім випадків, установлених частиною третьою цієї статті. Під іншим володінням особи розуміються транспортний засіб, земельна ділянка, гараж, інші будівлі чи приміщення побутового, службового, господарського, виробничого та іншого призначення тощо, які знаходяться у володінні особи.

Таким чином, майно ОСОБА_1 , розташоване за адресою АДРЕСА_2 , є іншим володінням ОСОБА_1 в розумінні ст.ст. 233-237 КПК України.

Про проведення огляду 30.10.2023 року слідчим у кримінальному провадженні № 42023112340000267 володіння, належного Відповідачці, вона довідалася при ознайомленні із позовною заявою та додатками до неї, отриманими 17.01.2024 року, тобто огляд володіння ОСОБА_1 було здійснено без її добровільної згоди.

У Протоколі зазначено, що огляд Причалу І проводився «на підставі КП № 42023112340000267 від 13.10.23», тобто на момент проведення огляду слідчий не мав ухвали слідчого судді, яка б надавала дозвіл на проведення огляду володіння ОСОБА_1 .

Частиною 3 ст. 233 КПК України встановлено, що слідчий, дізнавач, прокурор має право до постановлення ухвали слідчого судді увійти до житла чи іншого володіння особи лише у невідкладних випадках, пов`язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні кримінального правопорушення. У такому разі прокурор, слідчий, дізнавач за погодженням із прокурором зобов`язаний невідкладно після здійснення таких дій звернутися до слідчого судді із клопотанням про проведення обшуку. Слідчий суддя розглядає таке клопотання згідно з вимогами статті 234 цього Кодексу, перевіряючи, крім іншого, чи дійсно були наявні підстави для проникнення до житла чи іншого володіння особи без ухвали слідчого судді. Якщо прокурор відмовиться погодити клопотання слідчого, дізнавача про обшук або слідчий суддя відмовить у задоволенні клопотання про обшук, встановлені внаслідок такого обшуку докази є недопустимими, а отримана інформація підлягає знищенню в порядку, передбаченому статтею 255 цього Кодексу.

У Протоколі не міститься відомостей, що огляд володіння Відповідачки проводився у зв`язку із врятуванням життя людей та майна чи з посереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у чиненні кримінального правопорушення. Прокурор не додав до позову ані клопотання слідчому судді про надання дозволу на проведення огляду володіння ОСОБА_1 , складеного та поданого слідчому судді негайно після огляду володіння Відповідачки, ані ухвали слідчого судді про надання дозволу на проведення огляду володіння ОСОБА_1 до проведення огляду.

Таким чином, огляд володіння Відповідачки - Причалу І, проведено незаконно та безпідставно, а інформація, отримана під час огляду слідчим Д. Варенком та прокурором Курінним С.О. має бути знищена в порядку ст. 255 КПК України, оскільки є недопустимим доказом.

Звертаємо також увагу суду, що слідчий та прокурор, перебуваючи за адресою: вул. Берегова, 1, с. Стайки, Київська обл., зазначили, що здійснювали огляд «За участю власника (користувача) приміщення чи іншого володіння особи охоронця огородженої території причалу ОСОБА_5 ».

Протокол від 30.10.2023 р. не містить відомостей, яким чином та коли охоронець огородженої території причалу набув статус власника/користувача Причалу І, які повноваження в охоронця огородженої території Причалу І, в тому числі для допуску без належних правових підстав слідчого та прокурора для огляду Причалу І - власності ОСОБА_1 та надання інформації.

Верховний Суд у постанові від 18 липня 2022 року по справі № 698/937/13-к виклав наступні висновки щодо застосування положень ст. 233 КПК України:

«Відповідно до вимог ст. 13 КПК не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим судовим рішенням, крім як у випадках, передбачених цим Кодексом.

Згідно з ч. 1 ст. 233 КПК ніхто не має права проникнути до житла чи іншого володіння особи з будь-якою метою інакше як лише за добровільною згодою особи, яка ним володіє, або на підставі ухвали слідчого судді, крім як у випадках, установлених ч. 3 цієї статті.

Наведені гарантії щодо недоторканності житла чи іншого володіння особи спрямовані на реалізацію захисту прав особи від зловживань правоохоронних органів, які здійснюють проникнення.

Разом з цим вказані гарантії забезпечують насамперед дотримання прав саме володільця/користувача вказаним житлом чи майном, а не третіх осіб, які до вказаного житла чи майна не мають ніякого відношення.

Законодавцем, окрім можливості проникнення до житла чи іншого володіння особи на підставі судового рішення, передбачено іншу процесуальну гарантію захисту прав особи, а саме можливість проникнути до житла чи іншого володіння особи за добровільною згодою особи, яка ним володіє.

Виходячи з аналізу кримінальних процесуальних норм, а саме ч. 1 ст. 233, ч. 2 ст. 234 та ч. 2 ст. 237 КПК, огляд житла чи іншого володіння особи може бути проведено за добровільною згодою особи, яка ним володіє (є власником чи користується на праві оренди, іншому праві оплатного чи безоплатного передання у користування та володіння), за умови, що було дотримано процесуальні гарантії, які забезпечували здатність особи висловлювати свою справжню думку під час надання такої згоди.»

У постанові від 20.11.2023 року по справі № 359/10291/19 Верховний Суд надав висновки щодо застосування положень ч. 3 ст. 233 КПК України: «245. По- третє, ч. 3 ст. 233 КПК України передбачає можливість для слідчого, прокурора проникнути в житло до постановлення ухвали слідчого судді у "лише у невідкладних випадках, пов`язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні кримінального правопорушення . У подальшому слідчий суддя при розгляді клопотання про проведення цього обшуку має перевірити "крім іншого, чи дійсно були наявні підстави для проникнення до житла чи іншого володіння особи без ухвали слідчого судді .

246. Однак передбачені ч. 3 ст. 233 КПК України підстави невідкладного проникнення в житло без ухвали слідчого судді не були зазначені в подальшій ухвалі слідчого судді про надання дозволу на обшук цієї квартири. Не встановив таких обставин і Верховний Суд.

247. За таких обставин обшук в квартирі за адресою АДРЕСА АДРЕСА_4 , був проведений незаконно, що тягне визнання недопустимими виявлені під час нього докази, а також похідні докази - відповідні висновки експертиз.»

Прокурором не було надано доказів добровільного допуску ОСОБА_1 слідчого та прокурора у кримінальному провадженні № 42023112340000267 до огляду Причалу І, який належить Відповідачці на праві приватної власності. Прокурором не було надано також ухвали слідчого судді, яким би були встановлені обставини чи дійсно були наявні підстави для проникнення до житла чи іншого володіння без ухвали слідчого судді для проведення огляду Причалу І, належного Щербаковій М.Ф.

Одночасно, Протокол від 30.10.23р. свідчить про те, що слідчий та прокурор, перебуваючи за адресою: вул. Берегова, 1, с. Стайки, Київська обл., проводили огляд «гідротехнічної споруди - державної форми власності - причал № 1 інвентарний номер № 24274, розташований за адресою: АДРЕСА_2 , без номеру».

Звертаємо увагу, що замість використання даних Реєстру будівельних об`єктів, який містить офіційні актуальні про Причал № 1 та Причал І, в тому числі дані про їхнє місцезнаходження слідчий Д. Варенко при складанні Протоколу використав додаток «Кадастр иА», тобто додатку, який надає доступ до інформації про земельні ділянки без прив`язки до об`єктів нерухомості (об`єктів будівництва у Реєстрі будівельної діяльності) та за відсутності інформації про кадастровий номер земельної ділянки. Крім того, публічний доступ до даних Державного земельного кадастру (в тому числі і через ресурс Кадастр UА) був заблокований рішенням з Печерського районного суду м. Києва № 757/2857/23- к від 28.08.2023 р.

Таким чином, без достовірних даних щодо розміщення споруд на місцевості, слідчий проводив огляд Причалу І, хибно уявляючи, що він проводить огляд Причал № 1.

Відтак, внаслідок порушення слідчим Д. Варенком порядку проведення огляду та неналежного джерела інформації про об`єкт нерухомості Протокол містить недостовірні відомості, які не відповідають ні вимогам належності, ні допустимості та ні достовірності.

Прокурор не надав доказів того, що у кримінальному провадженні № 42023112340000267 у встановленому порядку ОСОБА_1 було повідомлено підозру, а інформація зафіксована у Протоколі може бути використана для формування позовних вимог, в тому числі Міністерством розвитку громад, територій та інфраструктури України.

Відтак, незаконний огляд Причалу І в межах досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42023112340000267 був здійснений з метою збору інформації для безпідставного звернення з позовом в порядку цивільного судочинства до Відповідачки.

Таким чином, службовими особами державних органів здійснюється незаконне втручання в мирне володіння майном ОСОБА_1 , що є порушенням ст. 41 Конституції України та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Обґрунтовуючи неможливість набуття у власність Причалу під час здійснення приватизації цілісного майнового комплексу Стайківського цегельного заводу Державного Міжнародного аеропорту «Бориспіль», Прокурор посилається на Закон України «Про приватизацію державного майна», Постанову ВРУ «Про державну програму приватизації майна державних підприємств» від 07.07.1992 № 2545-ХІІ та Декрет КМУ «Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається» від 31.12.1992р №26-92 які, начебто, містять заборону на приватизацію зазначеного майна.

Як свідчить додані прокурором Договір № 6/25 МП-ДВ купівлі-продажу державного майна Стайківського цегельного заводу Державного міжнародного аеропорту «Бориспіль» від 28.07.1995 року, Акт прийому-передачі державного майна цілісного майнового комплексу Стайківського цегельного заводу Державного-міжнародного аеропорту «Бориспіль» від 29.09.1995 року та Свідоцтво про власність № 47-МП/ЗД від 29.09.1995 року, виданого Регіональним відділенням по Київські області Фонду державного майна України, приватизація державного майна цілісного майнового комплексу Стайківського цегельного заводу Державного Міжнародного аеропорту «Бориспіль» відбулася 29.09.1995 року.

Відповідно до положень ч.ч. 1 та 2 ст. 5 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» у редакції, яка діяла станом на 29.09.1995 року, «до об`єктів державної власності, що підлягають приватизації, належали:

майно підприємств, цехів, виробництв, дільниць, інших підрозділів, що виділяються в самостійні підприємства і є єдиними (цілісними) майновими комплексами;

незавершене будівництво;

частки (паї, акції), що належать державі у майні господарських товариств та інших об`єднань (ч. 1).»

У подальшому Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» закон було викладено в редакції, за якою найменування Закону було змінено на Закон України «Про приватизацію державного майна».

Тобто, Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» на який посилається позивач, набрав чинність 19.02.1997 року, тобто через 1,5 роки після проведення приватизації державного майна цілісного майнового комплексу Стайківського цегельного заводу Державного міжнародного аеропорту «Бориспіль».

Доказів зворотньої дії у часі Закону «Про приватизацію державного майна» прокурором не надано.

При посиланні прокурором на вищезазначені Постанову ВР та Декрет КМУ, не визначено конкретних норм які підтверджують позицію Позивача. Виходячи з того, що жодний з цих актів (в редакції чинній на момент здійснення приватизації) не містить навіть слова «Причал», - визначити обґрунтованість тверджень прокурора неможливо.

Крім того, прокурор обґрунтував своє припущення, що оформлений у приватну власність причал не може бути складовою частиною виробничого будинку з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами, а в дійсності є гідротехнічною спорудою внутрішніх водних шляхів, яка до того ж, перебуває у державній власності» посиланнями на визначення терміну «причал» у наказі Міністерства транспорт України № 251 від 29.04.2004 року та Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000, затвердженого наказом Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації від 17.08.2000 року № 507 та наказом «Про затвердження Інструкції щодо складання державного статистичного спостереження за формою № 2-вод «Звіт про наявність власних морських і річкових суден, вантажних та пасажирських причалів -набережних» від 22.02.2001 року №102.

Звертаємо увагу суду, що ці акти є підзаконними, а тому не можуть встановлювати підстави припинення права власності, а відтак посилання на них є безпідставним та незаконне, оскільки, як вірно зазначив прокурор у позовній заяві, відповідно до ст. 92 Конституції України виключно законами України визнається правові режими власності.

В обґрунтування начебто неправомірность набуття ОСОБА_2 права власності на Причал І, прокурор посилається на положення ст.ст. 655 та 656 Цивільного кодексу України, який набув чинність 01.01.2004 року, у той час як ОСОБА_2 набув право власності на об`єкт благоустрою - Причал І як складову Цілісного майнового комплексу на підставі договору купівлі-продажу від 05.07.2002 року, тобто тоді, коли правовідносини купівлі-продажу врегульовувалися Цивільним кодексом Української РСР.

Відповідно до ст. 224 ЦК УРСР за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

А в ст. 255 ЦК УРСР встановлено, що право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові. Якщо продавець майна не є його власником, покупець набуває права власності лише в тих випадках, коли згідно з статтею 145 цього Кодексу власник не вправі витребувати від нього майно.

Згідно із ст. 145 ЦК УРСР якщо майно за плату придбане у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не повинен був знати (добросовісний набувач), то власник праві витребувати це майно від набувача лише в разі, коли майно загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадено у того чи іншого, або вибуло з їх володіння іншим шляхом поза їх волею.

Відповідно до наданих прокурором Договору № 6/25 МП-ДВ купівлі-продажу державного майна Стайківського цегельного заводу Державного міжнародного аеропорту «Бориспіль» від 28.07.1995 року та Акту прийому-передачі державного майна цілісного майнового комплексу Стайківського цегельного заводу Державного-міжнародного аеропорту «Бориспіль» від 29.09.1995 року та Свідоцтва про власність № 47-МП/ЗД від 29.09.1995 року, виданого Регіональним відділенням по Київські області Фонду державного майна України, цілісний майновий комплекс Стайківського цегельного заводу Державного-міжнародного аеропорту «Бориспіль», в тому числі й спірний Причал І вибув із державної власності з волевиявлення власника держави Україна в особі уповноваженого на здійснення приватизації державного органу - Фонду державного майна України та з дотриманням вимог законодавства, чинного на час проведення приватизації.

Згодом, право власності було зареєстроване за ОСОБА_2 26.01.2005 року, що підтверджується наданим прокурором Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно №6329047, виданим Кагарлицьким бюро технічної інвентаризації.

Згідно із ч. 5 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з діючими нормативно -правовими актами до набрання чинності цим Законом, визнаються державою. Відповідно до цього Закону реєстрація речових прав на нерухомість, їх обмежень здійснюється лише в разі вчинення правочинів щодо нерухомого майна, а також за заявою власника (володільця) нерухомого майна.

Таким чином, станом на 26.01.2005 року Законом закріплювалася гарантія визнання права власності ЗАТ «Стайки» на цілісний майновий комплекс Стайківського цегельного заводу Державного-міжнародного аеропорту «Бориспіль» та право на передачу його у власність ОСОБА_2 на підставі договору купівлі - продажу від 05.07.2002 року.

Враховуючи вищевикладене, право власності на цілісний майновий комплекс Стайківського цегельного заводу Державного-міжнародного аеропорту «Бориспіль», в тому числі Причал І виникло з 26.01.2005 року. Вимоги чинного на цей момент законодавства не встановлювали, що витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно має містити перелік складових цього майна.

Відповідно до положень ч. 3 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» станом на 16.09.2021 року, коли державний реєстратор Кияниця Наталія Миколаївна прийняла рішення та внесла запис до Державного реєстру речових прав про державну реєстрацію права власності на цілісний майновий комплекс, розташований за адресою: АДРЕСА_2 , за ОСОБА_2 , речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнавалися дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації.

Оскільки реєстрація права власності за ОСОБА_2 на цілісний майновий комплекс, який був власністю ЗАТ «Стайки», який розташований в АДРЕСА_2 , була здійснена 26.01.2005 року, то в силу приписів ч. 3 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у державного реєстратора Кияниці Н.М. не було жодних правових підстав для відмови ОСОБА_2 в державній реєстрації права власності на цілісний майновий комплекс, в тому числі Причал І.

Відповідно до п.п. 1 та 6 ч. 1 ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі: 1) укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката; 6) свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого до 1 січня 2013 року органом місцевого самоврядування або місцевою державною адміністрацією, чи його дубліката.

Враховуючи вищевикладене,державний реєстраторКияниця Н.М.,здійснюючи державнуреєстрацію праваприватної власностіза ОСОБА_2 на цілісниймайновий комплекс,розташований заадресою: АДРЕСА_2 ,діяла правомірнота законно,тобто оскаржуванепрокурором рішеннядержавного реєстратораКияниці Н.М.прийняте неюу відповідностідо законодавстваУкраїни. Отже, норми матеріального права, на які посилається прокурор у позовній заяві в обґрунтування вимог, не підтверджують їх, а, навпаки, свідчать про дотримання законодавства при здійсненні приватизації ЗАТ «Стайки» цілісного майнового комплексу, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , укладенні та виконанні Сторонами договору купівлі-продажу від 05.07.2002 року, набутті права приватної власності на цілісний майновий комплекс, розташований за адресою: АДРЕСА_2 , ОСОБА_2 , а пізніше за його спадкоємицею - ОСОБА_1 , при прийнятті рішення про державну реєстрацію права приватної власності державним реєстратором Кияницею Н.М. на цілісний майновий комплекс, розташований за адресою: АДРЕСА_2 за ОСОБА_2 .

ОСОБА_1 є власником Причалу І, право власності до якої перейшло за рядом правочинів, укладених з дотриманням чинного законодавства України. Ці правочини не були оспорені, розірвані чи визнані недійсними з 1995 року до теперішнього часу.

Використання ОСОБА_1 майна, яке належить їй на праві приватної власності, на власний розсуд та без порушенням норм чинного законодавства не є та не може бути перешкоджанням у здійсненні прав Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України чи ДП «Адміністрація річкових портів» на Причал № 1, який розташований в іншій частині с. Стайки Київської області нижче за течією ріки Дніпро. Більше того, Протокол засвідчує, що на Причал І без отримання попередньої згоди власника потрапили слідчий та прокурор із третіми особами без будь-яких перешкод.

Отже, фактично прокурор звернуся із позовом в інтересах невласника, яким оспорює виникнення та здійснення права власності власником ОСОБА_1 на Причал І.

У постанові Верховного Суду від 16 лютого 2023 року по справі № 907/742/16 викладено наступний висновок: «34. Разом з тим, вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України слід враховувати, що за змістом вказаної статті судове рішення не породжує право власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.

Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності в судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами права власності на майно, яке (право) оспорюється або не визнається іншою особою, а також доведеність належними доказами порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно .»

Як зазначено вище прокурор не надав докази набуття Міністерством розвитку громад, територій та інфраструктури України права управління та ДП «Адміністрація річкових портів» права господарського відання на Причал І, розташований за адресою: АДРЕСА_2 , а надав лише докази державної реєстрації права господарського відання на Причал № 1, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , за ДП «Адміністрація річкових портів» та права управління за Міністерством розвитку громад, територій та інфраструктури України, які фізично розташовані в різних частинах с. Стайки, Киъвська обл.

У пунктах 84-87 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц, предметом позову в якій є витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння та скасування державної реєстрації права власності на таке майно, сформульовано висновок щодо питання застосування норм статей 387, 388 ЦК України та статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", а саме:

При цьому відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див., зокрема, пункт 100 постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18))...

Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень право власності підлягає державній реєстрації. Задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності суперечить зазначеній імперативній вимозі закону, оскільки виконання судового рішення призведе до прогалини в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно в частині належності права власності на спірне майно. Отже, замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача. Такий запис, як зазначено вище, вноситься на підставі судового рішення про задоволення віндикаційного позову .

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц наведено висновки про те, що: «62. З урахуванням зазначеної специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток у статутному капіталі ТОВ, інших нематеріальних об`єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності).

63. Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.»

З огляду на вищезазначений висновок Великої Палати Верховного Суду володільцем Причалу І є ОСОБА_1 , а отже вона не порушує та не може порушувати права на користування та/або розпорядження Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України та ДП «Адміністрація річкових портів» на Причал № 1, які є різними об`єктами нерухомого майна і ідентифікуючі ознаки яких не співпадають.

Фактично, позовні вимоги обґрунтовуються оспорюванням права власності ОСОБА_1 на Причал І, спрямованим на припинення права її власності нього та скасування запису у Державному реєстрі речових прав про право власності на складову частину цілісного майнового комплексу, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 .

У той час як прокурором, Позивачем та Третьою особою не надано належних та допустимих доказів, що їм передавався Причал І чи Причал № 1 в порядку, визначеному чинним законодавством України.

Враховуючи вищевикладене, вимоги про усунення перешкод у здійсненні державою в особі Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України права користування та розпорядження державним майном - гідротехнічною спорудою «причал № 1» інв. № 24724 площею 1149,1 кв.м, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , шляхом скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на гідротехнічну споруду - Причал літ «І», що є складовою частиною об`єкта нерухомого майна з реєстраційним номером 2460185732120, яким зареєстровано право приватної власності за на виробничий будинок з господарським (допоміжними) будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_2 , є вимогами про припинення права власності ОСОБА_1 шляхом скасування запису про державну реєстрацію цього права, внесеного 16.01.2021 року, які у разі задоволення позову не скасовують, в свою чергу, рішення про реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на комплекс, прийнятого 26.01.2005 року, тобто не припинить право власності ОСОБА_1 на Причал І як спадкоємиці ОСОБА_2 .

Крім того, заявлені позовні вимоги не матимуть своїм правовим наслідком внесення до додатку до Розпорядження № 29 «Перелік державного майна, яке не ввійшло до статутних фондів річкових портів і акціонерної судноплавної компанії "Укррічфлот" будь-якого майна, розташованого у с. Стайки, Київська обл., в тому числі й Причалу І.

З огляду на вищезазначене, задоволення позовних вимог не легалізує заволодіння Причалом І Міністерством розвитку громад, територій та інфраструктури України, як й не легалізує безпідставного заволодіння Міністерством розвитку громад, територій та інфраструктури України та. ДП «Адміністрація річкових портів» Причалом № 1.

Таким чином, прокурором обрано неналежний спосіб захисту прав Міністерством розвитку громад, територій та інфраструктури України, який не може створити правові підстави набуття державою права власності на Причал І.

Третя особа,яка незаявляє самостійнихвимог щодопредмета споруна стороніпозивача:Державне підприємство«Адміністрація річковихпортів» Поданопояснення відповіднодо якого: Відповідно до пункту 3 частини першої статті 42 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають право подавати заяви та клопотання. Використовуючи передбачене процесуальним законом право, Державне підприємство «Адміністрація річкових портів».

ДП «Адміністрація річкових портів» (далі - Підприємство) є державним спеціалізованим підприємством, яке створено з метою забезпечення проведення єдиної державної політики у питаннях ефективного використання державного майна

- гідротехнічних споруд на внутрішніх водних шляхах, утримання їх в належному стані на всій території України.

04.10.2022 зареєстровано право власності держави в особі Міністерства інфраструктури України на причал №1 інв. №24724 за адресою: Київська область, с. Стайки, вул. Берегова, б/н (далі також - Об`єкт, ГТС).

07.10.2022 зареєстровано право господарського відання в особі ДП «Адміністрація річкових портів» на причал №1 інв. №24724 за адресою: АДРЕСА_2 . На даний час правовий статус вказаного майна не змінено.

Гідротехнічна споруда - причал № 1 інв. № 24724 площею 1149,1 кв.м, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 був побудована за часів колишнього СРСР, на підтвердження чого, серед іншого, є архівний примірник «КАРТА КАНЕВСКОГО ВОДОХРАНИЛИЩА» «Экз. №872» від 1982 року (копія додається) на якому позначений вказаний об`єкт.

ДП «Адміністрація річкових портів» повністю підтверджує наявність обставини, викладених в позовній заяві Обухівської окружної прокуратури щодо ГТС.

В свою чергу, вважаємо за доцільне звернути на наступне.

Законодавчими актами України в різні періоди передбачалось об`єкти, які не підлягають приватизації, а відповідно, не могли бути вкладом держави до статутного фонду акціонерного товариства.

У 1992 році Верховною Радою України Постановою «Про Державну програму приватизації майна державних підприємств» від 07.07.1992 було затверджено перелік підприємств та об`єктів, що не підлягають приватизації в 1992 році.

31.12.1992 Кабінетом Міністрів України Декретом № 26-92 «Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається» було затверджено Перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація яких не допускається.

Вказані нормативно-правові акти визначали, що не підлягають приватизації портові споруди.

Відповідно до Правил технічної експлуатації портових споруд, затверджених Міністерством річкового флоту РФРСР 29.11.1973, введені в дію на території України наказом Головного управління річкового флоту при Раді Міністрів УРСР від 31.05.1976 №189, портові споруди: гідротехнічні та берегові. До портових споруд відносяться причальні споруди, загороджувальні та берегоукріплювальні споруди, портові склади, пасажирські та службово-виробничі будівлі, підкранові шляхи, автодороги, площадки відкритого зберігання вантажів, акваторії, рейди, мережі зливової каналізації.

Таким чином, поняття «портові споруди» є більш широким та включає у себе в тому числі «гідротехнічні споруди».

Законом України «Про приватизацію державного майна» від 04.03.1992 №?2163-ХІІ в редакції з 19.02.1997 до об`єктів, що мають загальнодержавне значення та не підлягали приватизації було віднесено акваторії портів, причали всіх категорій і призначень, причальні у портах і гідрографічні споруди, набережні причалів, захисні споруди та системи сигналізації, портові системи інженерної інфраструктури та споруди зв`язку, енерговодопостачання та водовідведення, автомобільні дороги та залізничні колії (до першого розгалуження за межами території порту), навчальний та гідрографічний флот, майнові комплекси судноплавних інспекцій.

Таким чином, суб`єкти господарювання недержавної форми власності не можуть мати у власності гідротехнічні споруди, які побудовані до приватизаційних процесів в державі.

Приватизація причальних гідротехнічних споруд внутрішніх водних шляхів стала можливою з набуттям чинності Закону України «Про внутрішній водний транспорт» 01.01.2022, яким внесено зміни до статті 4 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна», якою передбачено, можливість приватизації річкових причальних споруд.

Закон України «Про господарські товариства» визначав, що товариство є власником:

- майна, переданого йому засновниками і учасниками у власність;

- продукції, виробленої товариством в результаті господарської діяльності;

- одержаних доходів;

- іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом.

Стаття 13 Закону України «Про господарські товариства» передбачала, що вкладами учасників та засновників товариства можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права

користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, в тому числі в іноземній валюті. Вклад, оцінений у карбованцях, становить частку учасника та засновника у статутному фонді.

Таким чином, майно, яке передавалось державою до статного фонду акціонерного товариства, було вкладом держави.

Акціонерне товариство, створене у процесі приватизації шляхом перетворення державного підприємства, набуло у власність лише те державне майно, яке передане йому як вклад у статутний фонд.

Відповідно до наказів Фонду державного майна України від 25.11.2003 №2097, 12.01.2017 № 17 документом, який визначає перелік об`єктів, які включені до статутного фонду (капіталу) при приватизації державних підприємств є перелік об`єктів нерухомого майна, переданого у власність відкритому акціонерному товариству, форма якого затверджена відповідним наказом. Перелік затверджується державним органом приватизації на підставі поданих акціонерним товариством (його правонаступником, іншими визначеними суб`єктами) документів.

Отже, до статутного фонду акціонерного товариства, створеного у процесі приватизації, включені виключно ті об`єкти нерухомого майна, які вказані у переліку, що затверджений органом приватизації.

Пункт 9 листа Вищого арбітражного суду України від 31.01.2001 року № 01-8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов`язані із здійсненням права власності та його захистом» визначив правовий статус державного майна, «що ж до права державної власності, то незалежно від того, на балансі якого підприємства знаходиться майно, воно не втрачає статусу державної власності».

Таким чином, майно (об`єкти), яке не передане у статутний фонд акціонерного товариства, створеного в процесі приватизації, а саме:

- майно, яке не підлягало приватизації;

- майно, щодо якого не було проведено оцінку згідно з встановленою законодавством методикою;

- майно, щодо якого було прийнято рішення про його не включення до статутного фонду акціонерного товариства, у т.ч. т.зв. об`єкти соціально-побутового призначення;

- майно, яке не було належним чином обліковане під час проведення інвентаризації при приватизації державного підприємства, належить державі незалежно від того, на балансі якого підприємства воно обліковується чи взагалі не обліковується.

Відповідно до п. 3 наказу Фонду державного майна України та Міністерства економіки України від 19.05.1999 №908/68, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 24.06.1999 за №414/3707 встановити, що

забезпечення реалізації Положення про управління державним майном, яке не увійшло до статутних фондів господарських товариств у процесі приватизації, згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 28.10.98 №1703 «Про Концепцію розподілу між центральними і місцевими органами виконавчої влади повноважень з управління об`єктами державної власності та заходи щодо її реалізації» здійснюють державні органи приватизації (центральний апарат та регіональні відділення Фонду державного майна України) (згідно з чинним законодавством).

Згідно п. 4.1. Положення про управління державним майном, яке не увійшло до статутних капіталів господарських товариств у процесі приватизації, але перебуває на їх балансі, затвердженого наказом Фонду державного майна України та Міністерства економіки України від 19.05.1999 №908/68, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 24.06.1999 за №414/3707 Регіональні відділення Фонду державного майна України організовують контроль за утриманням, зберіганням та використанням державного майна, яке не увійшло до статутних капіталів господарських товариств у процесі приватизації, та звітують про стан управління майном відповідно до встановленого законодавством порядку.

Відповідно до статті 5 Закону України «Про Фонд державного майна України» від 09.12.2011 Фонд державного майна України проводить інвентаризацію, оцінку цілісних (єдиних) майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів, що передаються в оренду Фондом державного майна України, а також нерухомого майна та майна, що не увійшло до статутного капіталу господарських товариств, утворених у процесі приватизації (корпоратизації), або виступає її замовником, укладає договори на проведення оцінки зазначеного майна та затверджує акти оцінки (висновки про вартість майна); приймає рішення про подальше використання державного майна (крім матеріальних носіїв секретної інформації), що не увійшло до статутного капіталу господарських товариств у процесі приватизації.

Закон України «Про внутрішній водний транспорт» від 03.12.2020, який набрав чинності 01.01.2021, визначає, що центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері внутрішнього водного транспорту здійснює визначені законодавством повноваження з питань управління об`єктами інфраструктури внутрішнього водного транспорту державної форми власності.

Таким чином, до набуття чинності Закону України «Про внутрішній водний транспорт» управління гідротехнічними спорудами, які не увійшли до статутних фондів господарських товариств у процесі приватизації мав здійснювати Фонд державного майна України, крім випадків, коли окремі об`єкти були передані до сфери управління інших органів.

Після набрання чинності Закону України «Про внутрішній водний транспорт» органом управління державними гідротехнічними спорудами є Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України.

Згідно матеріалів приватизаційної справи гідротехнічна споруда «причал №1» інв. 24724 не входила у цілісний майновий комплекс Стайківського цегляного заводу Державного Міжнародного аеропорту «Бориспіль», який Регіональним відділенням Фонду державного майна України відповідно до Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» від 04.03.1992 продано на підставі договору купівлі- продажу №6/25-МП/ДВ від 28.07.1995.

З огляду на вищенаведене, відсутність документів, що підтверджують набуття ЗАТ «Стайки» Об`єкту у спосіб, встановлений законодавством України, ЗАТ «Стайки» не мало законних прав на відчуження Об`єкту на користь ОСОБА_2 .

Судом встановлено, що у державній власності перебуває гідротехнічна споруда - причал № 1 інв. № 24724 площею 1149,1 кв.м, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 .

Власником вказаної гідроспоруди є Міністерство інфраструктури України (на даний час - Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України), що підтверджується відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна 2641623232120, довідкою ДП «Адміністрація річкових портів» № 01/01-849 від 21.09.2022, а також Витягом з Єдиного реєстру об`єктів державної власності щодо державного майна № 10-15-2993 від 15.02.2022.

Балансоутримувачем вказаної гідроспоруди є ДП «Адміністрація річкових портів», яке володіє цим майном на праві господарського відання.

У 2021 році на замовлення ДП «Адміністрація річкових портів» проведено технічну інвентаризацію вказаного об`єкта нерухомого майна.

Листом від 05.07.2023 № 01/05-736 ДП «Адміністрація річкових портів» повідомило, що між ТОВ «БАРДЕ КОМПАНІ» та ДП «Адміністрація річкових портів» укладено договір № 01/1-710 від 11.10.2022 про надання послуг стоянки плавзасобів на причал № 1 інв. № 24724.

У подальшому, до ДП «Адміністрація річкових портів» листом № 1-05/23 від 01.05.2023 звернулось ТОВ «БАРДЕ КОМПАНІ» з інформацією про те, що директор Товариства виявив на причалі №1 плавзасіб типу «Дебаркадер» без реєстраційних знаків та назви, власником якого виявився ОСОБА_2 .

Згідно даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно установлено, що за ОСОБА_2 зареєстровано право приватної власності на вищевказану гідротехнічну споруду внутрішніх водних шляхів (причал) без достатніх правових підстав, а саме: на підставі договору купівлі-продажу від 05.07.2002 № 2319, укладеного із ЗАТ «Стайки», незважаючи на те, що спірне нерухоме майно не було предметом вказаного договору.

Державним реєстратором Глевахівської сільської ради Київської області Кияницею Н.М. до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі Реєстру) внесені відомості про право приватної власності ОСОБА_2 на об`єкт нерухомого майна - Виробничий будинок з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами із реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна 2460185732120, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , про що прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 60478222 від 21.09.2021.

Складовими частинами вказаного об`єкта нерухомого майна, згідно відомостей Реєстру, визначені: Трансформаторна підстанція літ. «Б» загальною площею 64.5 кв.м, Адміністративна будівля літ. «В» загальною площею 48,2 кв.м, Тамбур літ. в, Причал літ. «І».

Підставою для реєстрації права власності за ОСОБА_2 на спірне нерухоме майно став договір купівлі-продажу від 05.07.2002 № 2319, укладений між ЗАТ «Стайки» (продавець) та СПД ОСОБА_2 (покупець), згідно якого продавець продав, а покупець купив цілісний майновий комплекс, який є власністю ЗАТ «Стайки», що розташований в АДРЕСА_2 (п. 1 Договору).

Предметом вказаного Договору (п. 2) визначено цілісний майновий комплекс загальною нежилою площею 507,6 кв.м, до складу якого входять нежилі приміщення: А - слісарня-майстерня нежилою площею 82,2 кв.м, Б трансформатор нежилою площею 64,5 кв.м, В адміністративний будинок нежилою площею 48,2 кв.м, Г столова нежилою площею 211,7 кв.м, Д гараж нежилою площею 91,6 кв.м.

Вказаний Договір підписаний сторонами, нотаріально посвідчений та складений в трьох примірниках, один з яких зберігається в справах Ржищівської держнотконтори, інші видані сторонам (п. 8 Договору).

Будь-яких інших правовстановлюючих документів, на підставі яких здійснено державну реєстрацію причалу в складі об`єкта нерухомого майна з реєстраційним номером 2460185732120 Державний реєстр речових прав на нерухоме майно не містить.

Текст вищевказаного договору засвідчує, що спірна гідротехнічна споруда причал не був предметом договору купівлі-продажу від 05.07.2002 № 2319, відповідно не відчужувався на користь СПД ОСОБА_2 , а державна реєстрація права приватної власності на останній здійснена на підставі документа, що не є правовстановлюючим для мети реєстрації права власності на об`єкт нерухомого майна відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», тому відповідна реєстрація прав є незаконною.

Згодом право власності на частку Виробничого будинку з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами з реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна 2460185732120, до складу якого безпідставно включено спірний причал, внаслідок смерті ОСОБА_2 перейшло до його дружини - ОСОБА_1 як частка у праві спільної сумісної власності на майно, набуте подружжям за час шлюбу, у зв`язку з чим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рильською Л.С. видано свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя (колишнього подружжя) від 25.05.2023 № 543.

Право власності на іншу частку вказаного об`єкта нерухомого майна перейшло до сина ОСОБА_2 гр. США ОСОБА_3 , який відмовився від своєї частки на користь ОСОБА_1 , у зв`язку з чим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рильською Л.С. ОСОБА_1 видано свідоцтво про право на спадщину від 25.05.2023 № 544.

Таким чином, єдиним власником об`єкта нерухомого майна - Виробничого будинку з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами з реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна 2460185732120 на даний час є ОСОБА_1 , що підтверджується актуальними відомостями Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Проведеним 30.10.2023 за участі представників ДП «Адміністрація річкових портів» (як балансоутримувача, який на праві господарського відання володіє спірним державним майном) оглядом місця події у кримінальному провадженні № 42023112340000267 від 13.10.2023 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 367 КК України, що розпочате за фактом службової недбалості в діях державного реєстратора Глевахівської сільської ради Київської області під час реєстрації права приватної власності на спірну гідротехнічну споруду, а саме огляду гідротехнічної споруди - причал № 1 інв. № 24724, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , установлено, що вказаний залізобетонний причал має довжину 110 метрів та ширину 10 метрів, має 4 швартові пристрої. З північної сторони частково огороджений. Під час огляду охоронець, який знаходився на огородженій частині території повідомив, що ним фактично здійснюється охорона усієї гідротехнічної споруди - причалу, який за його словами, належить ОСОБА_1 на праві приватної власності.

Таким чином, під час огляду місця події підтверджено факти, викладені у листі ДП «Адміністрація річкових портів» від 05.07.2023 № 01/05-736 стосовно того, що на об`єкт нерухомого майна, який перебуває у власності держави в особі Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України - причал № 1 інв. № 24724, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 , з реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна 2641623232120 одночасно зареєстровано право приватної власності за ОСОБА_1 як на складову частину Виробничого будинку з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами з реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна 2460185732120 під назвою Причал літ. «І», що розташований за адресою: АДРЕСА_2 .

При цьому, вказані об`єкти нерухомого майна з реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна 2641623232120 та причал літ «І» з реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна 2460185732120 є однією і тією ж гідротехнічною спорудою.

Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень врегульовані Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Статтею 1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що його дія поширюється на відносини, які виникають у сфері реєстрації речових прав на нерухоме майно, розміщене на території України, та обтяжень цих прав. Державна реєстрація речових прав на об`єкт незавершеного будівництва та їх обтяжень проводиться у порядку, визначеному цим Законом, з урахуванням особливостей правового статусу такого об`єкта.

Згідно із ч. 8 ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим/отриманим документам.

Відповідно до частини першої ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі:

1) укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката;

2) свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя у разі смерті одного з подружжя, виданого нотаріусом або консульською установою України, чи його дубліката;

3) свідоцтва про право на спадщину, виданого нотаріусом або консульською установою України, чи його дубліката;

4) виданого нотаріусом свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів) та свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів), якщо прилюдні торги (аукціони) не відбулися, чи їх дублікатів;

5) свідоцтва про право власності, виданого органом приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді, чи його дубліката;

6) свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого до 1 січня 2013 року органом місцевого самоврядування або місцевою державною адміністрацією, чи його дубліката;

7) рішення про закріплення нерухомого майна на праві оперативного управління чи господарського відання, прийнятого власником нерухомого майна чи особою, уповноваженою управляти таким майном;

8) державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право власності на землю, державного акта на право власності на земельну ділянку або державного акта на право постійного користування землею, виданих до 1 січня 2013 року;

9) судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно;

10) ухвали суду про затвердження (визнання) мирової угоди;

11) заповіту, яким установлено сервітут на нерухоме майно;

12) рішення уповноваженого законом органу державної влади про повернення об`єкта нерухомого майна релігійній організації;

13) рішення власника майна, уповноваженого ним органу про передачу об`єкта нерухомого майна з державної у комунальну власність чи з комунальної у державну власність або з приватної у державну чи комунальну власність;

13-1) договору, яким встановлюється довірча власність на нерухоме майно, та акта приймання-передачі нерухомого майна, яке є об`єктом довірчої власності;

13-2) актів приймання-передачі нерухомого майна неплатоспроможного банку перехідному банку, що створюється відповідно до статті 42 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»;

14) інших документів, що відповідно до законодавства підтверджують набуття, зміну або припинення прав на нерухоме майно.

Відповідно до п. 2 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127 в редакції від 02.07.2021, яка діяла на момент прийняття спірного рішення про державну реєстрацію (далі Порядок) закінчений будівництвом об`єкт - закінчений будівництвом об`єкт, який після прийняття об`єкта в експлуатацію є самостійним об`єктом нерухомого майна.

Відповідно до п. 40 Порядку державна реєстрація прав проводиться на підставі документів, необхідних для відповідної реєстрації, передбачених Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», іншими законами України та цим Порядком.

Згідно відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, документами, які стали підставою для державної реєстрації 16.09.2021 права власності ОСОБА_2 на Виробничий будинок з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами, зазначено виключно договір купівлі-продажу від 05.07.2002 № 2319, незважаючи на те, що спірний причал не був включений до складу придбаного цілісного майнового комплексу.

При цьому, серед документів, що стали підставою для реєстрації об`єкта нерухомого майна з реєстраційним номером 2460185732120, які містяться в матеріалах Реєстраційної справи Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відсутні будь-які підтверджуючі документи стосовно того, що спірний причал належав раніше на праві власності ЗАТ «Стайки». Із долучених до Реєстраційної справи у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно копій Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 6329047 від 26.01.2005 та Довідки № 2044 від 22.07.2021, виданої КП КОР «Південне БТІ» неможливо встановити, які складові частини нерухомого майна увійшли до складу цілісного майнового комплексу, відчуженого ЗАТ «Стайки» на користь ОСОБА_2 .

Також, в матеріалах Реєстраційної справи Державного реєстру речових прав на нерухоме майно містяться видані ТОВ «Проекттехсервісгруп» довідка № 184/21 від 05.09.2021 про показники об`єкта нерухомого майна та технічний паспорт виробничого будинку станом на 05.09.2021, а також витяг з Реєстру будівельної діяльності від 14.09.2021 № TI01:2471-7191-6746-0410, де причал літ. «І» зазначено як об`єкт благоустрою. При цьому, жодних відомостей про параметри та характеристики вказаного об`єкта у зазначених документах не наведено.

Тобто, у даному випадку жодних документів, які б достовірно підтверджували факт правомірного набуття права власності як ЗАТ «Стайки», так і ОСОБА_2 на спірний причал до здійснення ним державної реєстрації прав у складі об`єкта нерухомого майна з реєстраційним номером 2460185732120, заявником не надано, у тому числі такі відсутні і в архівній складовій Реєстру.

КП КОР «Київське обласне бюро технічної інвентаризації» з листом від 28.09.2023 № 136 надано копію реєстраційної справи ЗАТ «Стайки» з якої вбачається, що спірна гідротехнічна споруда причал, ніколи не перебувала у власності вказаного товариства.

Вказане узгоджується з положеннями законодавчих актів України якими передбачалось об`єкти, які не підлягають приватизації, а відповідно, не могли бути вкладом держави до статутного фонду акціонерного товариства.

У 1992 році Верховною Радою України Постановою «Про Державну програму приватизації майна державних підприємств» від 07.07.1992 було затверджено перелік підприємств та об`єктів, що не підлягають приватизації в 1992 році.

31.12.1992 Кабінетом Міністрів України Декретом № 26-92 «Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається» було затверджено Перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація яких не допускається.

Вказані нормативно-правові акти визначали, що не підлягають приватизації портові споруди.

Відповідно до Правил технічної експлуатації портових споруд, затверджених Міністерством річкового флоту РФРСР 29.11.1973, введені в дію на території України наказом Головного управління річкового флоту при Раді Міністрів УРСР від 31.05.1976 №189, портові споруди: гідротехнічні та берегові. До портових споруд відносяться причальні споруди, загороджувальні та берегоукріплювальні споруди, портові склади, пасажирські та службово-виробничі будівлі, підкранові шляхи, автодороги, площадки відкритого зберігання вантажів, акваторії, рейди, мережі зливової каналізації.

Таким чином, поняття «портові споруди» є більш широким та включає у себе в тому числі «гідротехнічні споруди».

Законом України «Про приватизацію державного майна» від 04.03.1992 №?2163-ХІІ в редакції з 19.02.1997 до об`єктів, що мають загальнодержавне значення та не підлягали приватизації було віднесено акваторії портів, причали всіх категорій і призначень, причальні у портах і гідрографічні споруди, набережні причалів, захисні споруди та системи сигналізації, портові системи інженерної інфраструктури та споруди зв`язку, енерговодопостачання та водовідведення, автомобільні дороги та залізничні колії (до першого розгалуження за межами території порту), навчальний та гідрографічний флот, майнові комплекси судноплавних інспекцій.

Таким чином, суб`єкти господарювання недержавної форми власності не можуть мати у власності гідротехнічні споруди, які побудовані до приватизаційних процесів в державі.

Приватизація причальних гідротехнічних споруд внутрішніх водних шляхів стала можливою з набуттям чинності Закону України «Про внутрішній водний транспорт» 01.01.2022, яким внесено зміни до статті 4 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна», якою передбачено, можливість приватизації річкових причальних споруд.

Закон України «Про господарські товариства» визначав, що товариство є власником:

- майна, переданого йому засновниками і учасниками у власність;

- продукції, виробленої товариством в результаті господарської діяльності;

- одержаних доходів;

- іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом.

Стаття 13 Закону України «Про господарські товариства» передбачала, що вкладами учасників та засновників товариства можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права

користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, в тому числі в іноземній валюті. Вклад, оцінений у карбованцях, становить частку учасника та засновника у статутному фонді.

Таким чином, майно, яке передавалось державою до статного фонду акціонерного товариства, було вкладом держави.

Акціонерне товариство, створене у процесі приватизації шляхом перетворення державного підприємства, набуло у власність лише те державне майно, яке передане йому як вклад у статутний фонд.

Відповідно до наказів Фонду державного майна України від 25.11.2003 №2097, 12.01.2017 № 17 документом, який визначає перелік об`єктів, які включені до статутного фонду (капіталу) при приватизації державних підприємств є перелік об`єктів нерухомого майна, переданого у власність відкритому акціонерному товариству, форма якого затверджена відповідним наказом. Перелік затверджується державним органом приватизації на підставі поданих акціонерним товариством (його правонаступником, іншими визначеними суб`єктами) документів.

Отже, до статутного фонду акціонерного товариства, створеного у процесі приватизації, включені виключно ті об`єкти нерухомого майна, які вказані у переліку, що затверджений органом приватизації.

Пункт 9 листа Вищого арбітражного суду України від 31.01.2001 року № 01-8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов`язані із здійсненням права власності та його захистом» визначив правовий статус державного майна, «що ж до права державної власності, то незалежно від того, на балансі якого підприємства знаходиться майно, воно не втрачає статусу державної власності».

Таким чином, майно (об`єкти), яке не передане у статутний фонд акціонерного товариства, створеного в процесі приватизації, а саме:

- майно, яке не підлягало приватизації;

- майно, щодо якого не було проведено оцінку згідно з встановленою законодавством методикою;

- майно, щодо якого було прийнято рішення про його не включення до статутного фонду акціонерного товариства, у т.ч. т.зв. об`єкти соціально-побутового призначення;

- майно, яке не було належним чином обліковане під час проведення інвентаризації при приватизації державного підприємства, належить державі незалежно від того, на балансі якого підприємства воно обліковується чи взагалі не обліковується.

Відповідно до п. 3 наказу Фонду державного майна України та Міністерства економіки України від 19.05.1999 №908/68, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 24.06.1999 за №414/3707 встановити, що

забезпечення реалізації Положення про управління державним майном, яке не увійшло до статутних фондів господарських товариств у процесі приватизації, згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 28.10.98 №1703 «Про Концепцію розподілу між центральними і місцевими органами виконавчої влади повноважень з управління об`єктами державної власності та заходи щодо її реалізації» здійснюють державні органи приватизації (центральний апарат та регіональні відділення Фонду державного майна України) (згідно з чинним законодавством).

Згідно п. 4.1. Положення про управління державним майном, яке не увійшло до статутних капіталів господарських товариств у процесі приватизації, але перебуває на їх балансі, затвердженого наказом Фонду державного майна України та Міністерства економіки України від 19.05.1999 №908/68, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 24.06.1999 за №414/3707 Регіональні відділення Фонду державного майна України організовують контроль за утриманням, зберіганням та використанням державного майна, яке не увійшло до статутних капіталів господарських товариств у процесі приватизації, та звітують про стан управління майном відповідно до встановленого законодавством порядку.

Відповідно до статті 5 Закону України «Про Фонд державного майна України» від 09.12.2011 Фонд державного майна України проводить інвентаризацію, оцінку цілісних (єдиних) майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів, що передаються в оренду Фондом державного майна України, а також нерухомого майна та майна, що не увійшло до статутного капіталу господарських товариств, утворених у процесі приватизації (корпоратизації), або виступає її замовником, укладає договори на проведення оцінки зазначеного майна та затверджує акти оцінки (висновки про вартість майна); приймає рішення про подальше використання державного майна (крім матеріальних носіїв секретної інформації), що не увійшло до статутного капіталу господарських товариств у процесі приватизації.

Закон України «Про внутрішній водний транспорт» від 03.12.2020, який набрав чинності 01.01.2021, визначає, що центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері внутрішнього водного транспорту здійснює визначені законодавством повноваження з питань управління об`єктами інфраструктури внутрішнього водного транспорту державної форми власності.

Таким чином, до набуття чинності Закону України «Про внутрішній водний транспорт» управління гідротехнічними спорудами, які не увійшли до статутних фондів господарських товариств у процесі приватизації мав здійснювати Фонд державного майна України, крім випадків, коли окремі об`єкти були передані до сфери управління інших органів.

Після набрання чинності Закону України «Про внутрішній водний транспорт» органом управління державними гідротехнічними спорудами є Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України.

Такі обставини та факти вказують на те, що оформлений у приватну власність причал не може бути складовою частиною виробничого будинку з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами, а в дійсності є гідротехнічною спорудою внутрішніх водних шляхів, яка до того ж, перебуває в державній власності.

З огляду на вказане, реєстрація права приватної власності на спірну гідротехнічну споруду причал № 1, обмежує як право власності держави на неї, так і права інших фізичних та юридичних осіб щодо належного її використання для підходу, швартування, стоянки та обслуговування суден, посадки і висадки пасажирів, здійснення вантажних операцій тощо.

Відповідно до ст. 224 ЦК УРСР за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

А в ст. 255 ЦК УРСР встановлено, що право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові. Якщо продавець майна не є його власником, покупець набуває права власності лише в тих випадках, коли згідно з статтею 145 цього Кодексу власник не вправі витребувати від нього майно.

Згідно із ст. 145 ЦК УРСР якщо майно за плату придбане у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не повинен був знати (добросовісний набувач), то власник праві витребувати це майно від набувача лише в разі, коли майно загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадено у того чи іншого, або вибуло з їх володіння іншим шляхом поза їх волею.

Однак, державним реєстратором під час здійснення 16.09.2021 державної реєстрації права власності за ОСОБА_2 на спірне нерухоме майно проігноровано той факт, що причал не входив до складу цілісного майнового комплексу, який відчужувався згідно договору купівлі-продажу від 05.07.2002 № 2319 ЗАТ «Стайки» на користь СПД ОСОБА_2 , та за відсутності будь-яких правовстановлюючих документів на вказане нерухоме майно прийняв рішення про державну реєстрацію права приватної власності на останнє, безпідставно включивши його в склад цілісного майнового комплексу з реєстраційним номером об`єкта нерухового майна 2460185732120.

Згідно зі ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Стаття 334 ЦК України визначає момент набуття права власності за договором, зокрема, право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

Разом з тим, державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації.

Суть державної реєстрації прав це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, які вже мали місце на підставі рішень відповідних органів, договорів чи інших правовстановлюючих документів, шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а не безпосереднє створення таких фактів зазначеними записами.

У п. 59 постанови Верховного Суду від 17.08.2023 у справі 911/30/22 зроблено висновок про те, що факт існування реєстрації права власності на майно за особою на підставі документів, які не підтверджують існування у неї відповідного речового права, суперечить самій суті державної реєстрації прав, позаяк правопорядок не може визнавати і підтверджувати право власності, якого не існує.

Відповідно до статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються правовий режим власності.

Законодавець визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має. Таким чином, системний аналіз наведених положень законодавчих актів дозволяє стверджувати, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.

У відповідності до норми ч. 3 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції станом на момент внесення запису в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно від 16.09.2021 про право власності ОСОБА_2 на спірне майно) речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов:

1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення;

2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації.

Таким чином, нездійснення державної реєстрації прав держави на спірне майно до 05.10.2022, не свідчить про відсутність такого права на це майно у держави в особі Міністерства інфраструктури України (на даний час - Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України), оскільки на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало обов`язкової їх реєстрації.

Статтею 326 ЦК України передбачено, що у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб`єктами.

Відповідно до ст. ст. 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Згідно із ст. 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Враховуючи відсутність будь-яких договірних відносин між позивачем (як уповноваженим державою органом) та відповідачем з приводу відчуження спірного нерухомого майна, а також будь-яких інших рішень уповноважених державою органів про передачу спірного майна у власність відповідача чи будь-якої іншої особи, даний об`єкт нерухомого майна не вибував з володіння їх власника держави, а державна реєстрація права приватної власності ОСОБА_2 на цей об`єкт здійснена за відсутності передбачених законом підстав та відповідних правовстановлюючих документів чи документів, на підставі яких могло виникнути таке право.

Статтею 3 ЦК України закріплено загальні засади цивільного законодавства, якими є: 1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; 2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; 3) свобода договору; 4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; 5) судовий захист цивільного права та інтересу; 6) справедливість, добросовісність та розумність.

Зі змісту ст.ст. 12, 13 ЦК України випливає, що особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом. Особа може відмовитися від свого майнового права. Відмова від права власності на транспортні засоби, тварин, нерухомі речі здійснюється у порядку, встановленому актами цивільного законодавства. Особа може за відплатним або безвідплатним договором передати своє майнове право іншій особі, крім випадків, встановлених законом. Якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом (ст. 12 ЦК України).

Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Так, відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

При цьому Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17 погодилась з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 21.11.2018 у справі № 577/5321/17 про те, що правочином є правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб`єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту. Однак, цивільні правочини, які порушують публічний порядок, є нікчемними.

Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину.

Відповідно до п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11. 2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочинами, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності Українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо.

При цьому при кваліфікації правочину за ст. 228 ЦК України потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін.

Отже, якщо недійсність певного правочину встановлена законом, вимога про визнання його недійсним за загальним правилом не є належним способом захисту права чи інтересу позивача.

Велика Палата Верховного Суду неодноразова звертала увагу й на те, що такий спосіб захисту, як встановлення нікчемності правочину, також не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом, а також відзначила, що такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів.

За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину. (Аналогічні висновки викладені також в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 463/5896/14-ц (п. 72)).

Таким чином, з огляду на відсутність в дійсності у спадкодавця права власності на спірне нерухоме майно причал літ. «І», що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , чи причал № 1, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 , ОСОБА_1 як спадкоємець після смерті ОСОБА_2 не могла отримати спірний об`єкт нерухомого майна у спадщину, а тому видані останній свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя (колишнього подружжя) від 25.05.2023 № 543 та про право на спадщину від 25.05.2023 № 544 в частині права власності на спірний причал є як такими, що порушують публічний порядок та суперечать інтересам держави, а отже є нікчемними.

Відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути відновлення становища, яке існувало до порушення, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, їхніх посадових і службових осіб.

За змістом ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

З огляду на викладене, вбачається, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у розпоряджанні власністю.

Негаторний позов подається у випадках, коли власник або титульний володілець (в тому числі орендар) має своє майно у володінні, але дії інших осіб перешкоджають йому вільно його використовувати або розпоряджатися ним. Характерною ознакою негаторного позову є його спрямованість на захист права від порушень, не пов`язаних з позбавленням володіння майном, а саме у разі протиправного вчинення іншою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження та користування належним йому майном. Однією з умов подання такого позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову.

З огляду на викладені обставини справи, спірний об`єкт нерухомого майна причал № 1, перебував і продовжує перебувати у державній власності, ніколи не відчужувався на користь будь-яких інших фізичних та юридичних осіб, і не міг бути відчужений останніми на користь третіх осіб. У свою чергу, наявність зареєстрованого права приватної власності на об`єкт нерухомості державної власності перешкоджає належному володінню, розпорядженню та користуванню цим державним майном.

Згідно з положеннями ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до ч. 8 ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим документам.

Документи, що подаються для державної реєстрації прав, повинні відповідати вимогам, встановленим цим Законом та іншими нормативно-правовими актами (ст. 22 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Статтею 24 вказаного Закону визначено, що у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом, подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження, наявні суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяження.

За наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав, державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав.

Так, відповідно до ч. 3 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню, крім випадків, передбачених п. 1 ч. 7 ст. 37 цього Закону.

У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому п. 1 ч. 7 ст. 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.

У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому п. 1 ч. 7 ст. 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав, що здійснюється державним реєстратором або, у випадку скасування рішення Міністерства юстиції України, прийнятого відповідно до п. 1 ч. 7 ст. 37 цього Закону, посадовою особою Міністерства юстиції України. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.

Розглядаючи справи про скасування державної реєстрації прав, суд фактично вирішує спір про право, оскільки скасування такої реєстрації безпосередньо пов`язано з підставою її проведення, з одночасним визнанням того, хто набуватиме це право, так як сама по собі державна реєстрація не є окремою підставою набуття особою права власності, а є офіційним засвідченням державою набутого певною особою права власності.

Під час розгляду справ цієї категорії суд надає оцінку всім обставинам, які мали місце при здійсненні реєстрації права, а саме: (а) неправомірність дій особи, яка зазначена у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно як власник (адже саме ці дії призвели до внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно цих відомостей); (б) тим самим суд констатує, що ці дії не були здатні призвести до набуття права власності особою, яка позначена в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно як власник, а тому (в) в цієї особи відсутнє право власності, а отже (г) право власності належить позивачеві (якщо позивач доведе всі наведені вище обставини).

Суд, задовольняючи позов, зокрема, про скасування державної реєстрації прав, має чітко визначитися з тим, кому саме і яке речове право внаслідок задоволення такого позову належить.

Тобто, задоволення вимоги про скасування державної реєстрації права власності призводить до відновлення порушених прав особи (дійсного власника), оскільки суд вирішує спір про право, наявний між сторонами.

Отже, такий спір щодо законності державної реєстрації речового права на нерухоме майно пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване аналогічне право щодо того ж нерухомого майна. Належним відповідачем у такому спорі є особа, речове право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

При цьому Велика Палата Верховного суду у постанові від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20) виснувала, що «з урахуванням конкретних обставин справи та положень аб.аб. 2 та 3 ч. 3 ст. 26 Закону № 1952-IV задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності може призвести до відновлення порушених прав особи без застосування додаткових способів захисту, таких як поновлення права власності (за умови, якщо суд, задовольнивши таку позовну вимогу, вирішить тим самим спір про право, наявний між сторонами).

Задоволення такого позову призводить до внесення державним реєстратором до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про речове права позивача на спірне майно, чим опосередковується відновлення становища, яке існувало до порушення, що відповідає способу захисту, передбаченому п. 4 ч. 2 ст. 16 ЦК України, та є ефективним способом захисту порушених прав держави.

СПД ОСОБА_2 і відповідач ОСОБА_1 не є добросовісними набувачами спірного майна так як майно за плату придбане у особи, яка не мала права його відчужувати, про що вказані набувачі повинні були знати так як оприлюднені нормативні акти, про які зазначав суд, і згідно яких приватизація причальних гідротехнічних споруд внутрішніх водних шляхів стала можливою тільки з набуттям чинності Закону України «Про внутрішній водний транспорт» 01.01.2022, яким внесено зміни до статті 4 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна», якою передбачено, можливість приватизації річкових причальних споруд. Вказані особи мали реальну можливість ознайомитись з вказаними нормативними актами і самою річковою причальною спорудою. Заперечення представників відповідача , що причал № 1 та об`єкт благоустрою - Причал І знаходяться за різними адресами суперечать поясненням представників відповідача, що спірне майно набуто законно в порядку приватизації трудовим колективом і про приватизацію майна трудовим колективом зазначає прокурор в позові , але вказує, що спірне майно не ввійшло в перелік цілісного майнового комплексу.

В цій справі наявні порушення інтересів держави та підстав для їх представництва прокурором.

Відповідно до п. 5 ч. 3 ст. 5 Закону України «Про внутрішній водний транспорт» центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері внутрішнього водного транспорту, здійснює визначені законодавством повноваження з питань управління об`єктами інфраструктури внутрішнього водного транспорту державної форми власності.

Пунктами 11, 18, 30, 38 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» передбачено, що уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань ведуть облік об`єктів державної власності, що перебувають в їх управлінні, здійснюють контроль за ефективним використанням та збереженням таких об`єктів; у випадках передбачених законодавством погоджують або приймають рішення про передачу об`єктів державної власності, у тому числі, до сфери управління інших органів; виконують інші передбачені законодавством функції з управління об`єктами державної власності.

Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України (Мінінфраструктури) є центральним органом виконавчої влади, головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує, серед іншого, державну політику у сфері внутрішнього водного транспорту, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України (п. 1 Положення про Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30.06.2015 № 460).

Згідно з п. 55 цього Положення Мінінфраструктури виконує відповідно до законодавства функції з управління об`єктами державної власності, тобто уповноважене державою на виконання функцій власника та органу управління спірним нерухомим майном, на яке поза волею держави незаконно зареєстровано право власності та яке використовується на цей час всупереч існуючих законодавчих обмежень.

Як зазначено вище, право власності на державне майно - гідротехнічну спорудою - причал № 1 інв. № 24724 площею 1149,1 кв.м, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , зареєстровано за Мінінфраструктури.

Частиною 2 ст. 2 ЦК України передбачено, що одним з учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно із ст.ст. 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Згідно із ст. 28 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи звертаються до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.

Враховуючи, що органом, уповноваженим державою на здійснення функцій держави у спірних правовідносинах, визначено Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України, яке в силу положень ст.ст. 2, 318, 326 ЦК України, ст.ст. 1, 4, 6 Закону України «Про управління об`єктами державної власності», ст. 28 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» та інших нормативно-правових актів уповноважене управляти державним майном, яке перебуває у його власності, саме це Міністерство й наділене повноваженнями звертатись до суду за виявленим у цьому спорі фактом порушення майнових прав держави, чого останнім не зроблено.

У зв`язку з викладеним, уповноваженим органом, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту інтересів держави у спірних правовідносинах, є Мінінфраструктури.

Відповідно до ст. 131-1 Конституції України на органи прокуратури України покладено функції у тому числі щодо представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Статтею 23 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Згідно ст. 56 Цивільного процесуального кодексу України визначено право прокурора в позовній заяві самостійно визначати, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовувати необхідність захисту інтересів держави, а також зазначати орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.

Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття «інтерес держави».

Виходячи із змісту рішення Конституційного Суду України у справі №3-рп/99 від 08.04.1999, прокурор або його заступник самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Згідно рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 № 3-рп/99, поняття «орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах» означає орган, на який державою покладено обов`язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави.

Одночасно у відповідності до вищевказаного рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 № 3-рп/99 в основі поняття «інтереси держави» завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо. Інтереси держави можуть збігатись повністю, частково або не збігатись зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств, з часткою державної власності в статутному фонді. Проте, держава, може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

Таким чином, інтереси держави охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом.

Надмірна формалізація інтересів держави, особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

При цьому, нездійснення захисту виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17 та від 28.11.2018 у справі № 914/2612/17.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці зауважує, що при визначенні суспільних інтересів завдяки безпосередньому знанню суспільства та його потреб національні органи мають певну свободу розсуду, оскільки вони першими виявляють проблеми, які можуть виправдовувати позбавлення володіння в інтересах суспільства, та знаходять засоби для їх вирішення (рішення Європейського суду з прав людини рішення у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.1986).

У даній справі наявність «інтересу держави» полягає у порушенні прав власності держави, яка є дійсним власником спірного майна у зв`язку із реєстрацією права приватної власності на той самий об`єкт нерухомості, неможливість здійснювати функції з управління, належного використання та розпорядження таким державним майном.

Європейський суд з прав людини, оцінюючи можливість захисту права особи за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, загалом перевіряє доводи про те, що втручання в право власності відбулося у зв`язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зважаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії» від 22.02.1994, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 05.07.2001, «Аркурі та інші проти Італії» від 05.07.2001, «Ріела проти Італії» від 04.09.2001, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 06.11.2008).

Таким чином, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Положеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і практики Європейського суду з прав людини забезпечено врахування принципу справедливої рівноваги між суспільними інтересами та необхідністю дотримання прав власників.

Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Трегубенко проти України» від 02.11.2004 категорично ствердив, що «правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес» (п. 54 рішення).

Прокурор або його заступник самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, в чому полягає порушення інтересів держави чи в чому існує загроза інтересам держави, і ця заява є підставою для порушення справи в суді.

Аналогічна правова позиція відображена у постанові Верховного Суду від 08.02.2019 у справі № 925/20/18, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

У відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пунктах 6.21, 6.22 постанови від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11, у пунктах 4.19, 4.20 постанови від 26.02.2019 у справі № 915/478/18, постанова від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц).

Поряд з викладеним, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.10.2019 у справі № 903/129/18 зазначено, що за подібних обставин необхідність захисту інтересів держави прокурором полягає у необхідності відновлення законності та справедливої рівноваги між інтересами суспільства й відповідача, що відповідає принципу, закріпленому у Конституції України, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (ст. 3).

З метою захисту інтересів держави прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежним чином.

У даному випадку у зв`язку з нездійсненням захисту інтересів держави, прокурор звертається до суду в інтересах Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України.

Варто зазначити, що позивач, як уповноважений суб`єкт владних повноважень, за наявності факту порушення інтересів держави, не звертався до суду за їх захистом.

Більше того, останній, надаючи інформацію на запит прокурора у порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», жодної інформації щодо намірів та компетенції самостійного вирішення у позасудовому або судовому порядку порушених питань з метою усунення допущених порушень інтересів, не надав (лист Мінінфраструктури № 13200/16/10-23 від 11.08.2023).

Враховуючи викладене, зазначені дії Мінінфраструктури як органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних правовідносинах, свідчать про неналежне здійснення своїх повноважень щодо захисту інтересів держави, а саме невжиття представницьких заходів для скасування рішення про державну реєстрацію права приватної власності на спірне нерухоме майно та ефективного захисту інтересів держави у цих правовідносинах.

Так, у постанові Верховного Суду від 16.04.2019 у справі № 910/3486/18 суд дійшов висновку, що представництво прокурором у суді законних інтересів держави здійснюється у разі, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює відповідний орган. При цьому прокурор не зобов`язаний встановлювати причини, за яких позивач не здійснює захист своїх інтересів.

Відповідну правову позицію викладено в постановах Верховного Суду від 18.04.2019 у справі № 906/506/18, від 11.04.2019 у справі № 904/583/18, від 13.02.2019 у справі № 914/225/18, від 21.05.2019 у справі № 921/31/18.

Розглядаючи питання обґрунтування прокурором підстав представництва інтересів держави у суді, Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 наголошено, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу. При цьому бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло і з власності держави), а також таких чинників як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», і, якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва.

Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного суб`єкта владних повноважень про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від суб`єкта владних повноважень, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.

Окрім того, відповідно до правової позиції, викладеної у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 (справа № 806/1000/17), від 10.05.2018 (справа № 910/18283/17), від 17.10.2018 (справа № 910/11919/17) не здійснення захисту виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

Обухівською окружною прокуратурою у повній мірі виконано вимоги, передбачені ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» шляхом надання належного обґрунтування, підтвердженого достатніми доказами, зокрема, направленим повідомленням прокурора на адресу відповідного суб`єкта владних повноважень про звернення до суду, запитами, а також копіями документів, отриманими від суб`єкта владних повноважень, що свідчать про наявність підстав для відповідного представництва.

Таким чином, керівник Обухівської окружної прокуратури Київської області звертається з даним позовом до суду на захист інтересів держави в особі органів, уповноважених здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, в порядку ч. 3 ст. 56 Цивільного процесуального кодексу України, ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» у зв`язку з нездійсненням Мінінфраструктури захисту інтересів держави у суді, як суб`єктом, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження.

Про пред`явлення цього позову до суду Обухівською окружною прокуратурою повідомлено Мінінфраструктури листом від 18.12.2023 за № 56-13950вих-23 про здійснення представництва інтересів держави в суді.

Позовні вимоги прокурора у даному спорі спрямовані на усунення перешкод у здійсненні Мінінфраструктури прав користування та розпорядження спірним нерухомим майном державної власності, на яке на цей час існує подвійна державна реєстрація в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а саме як на причал № 1 інв. № 24724, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2641623232120) державної форми власності та як на складову частину Виробничого будинку з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2460185732120) під назвою Причал літ. «І», що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , приватної форми власності. За таких обставин, наслідком задоволення таких позовних вимог стане не «збагачення» позивача, а виключно відновлення його порушених прав.

Враховуючи що єдиним володільцем спірного об`єкта причалу в складі Виробничого будинку з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами з реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна 2460185732120 на даний час є ОСОБА_1 , яка успадкувала спірне майно на підставі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя (колишнього подружжя) від 25.05.2023 № 543 та свідоцтва про право на спадщину від 25.05.2023 № 544, які є нікчемними в цій частині, то відновлення порушених інтересів держави можливе шляхом усунення перешкоди у здійсненні нею в особі уповноваженого органу управління спірним державним майном, а саме Міністерством розвитку громад, територій та інфраструктури України, права користування та розпорядження вищевказаним державним майном спірною гідротехнічною спорудою - причалом № 1 інв. № 24724 площею 1149,1 кв.м, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , шляхом скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на гідротехнічну споруду - Причал літ. «І», що є складовою. частиною об`єкта нерухомого майна з реєстраційним номером 2460185732120, яким зареєстровано право приватної власності останньої на виробничий будинок з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_2 .

В рішенні суду зазначено, що повний текст рішення буде складено 07.04.2025 року. Але повний текст рішення складено 15.04.2025 року у зв`язку з перебуванням судді на лікарняному з 01.04.2025 року по 07.04.2025 року.

Керуючись ст. 13, 14, 19, 131-1 Конституції України ст. ст. 16, 21 Цивільного кодексу України, ст. 145,224,255 ЦК УРСР, Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», ст.76, 81,263-265, 273 ч.4 ЦПК України,-

вирішив:

Позов задоволити.

Усунути перешкоди у здійсненні державою в особі Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України права користування та розпоряджання державним майном - гідротехнічною спорудою «причал № 1» інв. № 24724 площею 1149,1 кв.м, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 шляхом скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на гідротехнічну споруду - Причал літ. «І», що є складовою частиною об`єкта нерухомого майна з реєстраційним номером 2460185732120, яким зареєстровано право приватної власності на виробничий будинок з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_2 .

Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_5 ) на користь Київської обласної прокуратури 5368 грн. у відшкодування сплаченого судового збору.

Апеляційна скарга подається протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення. Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст. 273 ЦПК України.

Повний текст рішення складено 15.04.2025 року.

Суддя В.І. Кириченко