Рішення

від 06.05.2025 по справі 487/8730/24

КАЗАНКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 487/8730/24

Провадження № 2/487/588/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06.05.2025 Заводський районний суд міста Миколаєва в складі:

головуючого судді: Лагоди А.А.,

за участю секретаря: Мамчур К.Е.,

позивача: ОСОБА_1 ,

представника відповідача: Горнецької М.В.,

розглянувши увідкритому засіданніу залісуду вм.Миколаєві впорядку загальногопозовного провадженняцивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду,

ВСТАНОВИВ:

07.10.2024 позивач звернувся до суду із вищевказаним позовом, в якому просив стягнути з ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві на його користь середньомісячну заробітну плату за час вимушеного прогулу при затримці виконання рішення про поновлення на роботі працівника за час затримки з 08.11.2022 по 08.01.2024 у сумі 389457,55 грн. та спричинену моральну шкоду у сумі 20000,00 грн.

Позовні вимоги обґрунтовує тим, що рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 07.11.2022 у справі №487/2528/21 його позов до ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено в повному обсязі, а саме скасовано наказ № 213ос від 29.12.2020 про його звільнення з посади інспектора сектору матеріально-технічного забезпечення ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві, поновлено його на посаді з 30.12.2020 та стягнуто з ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 600147,70 грн., яка визначена без утримання сум податків та інших обов`язкових платежів. Позивач зазначає, що відповідно до наказу відповідача №2-ОС від 08.01.2024 наказ №213ос від 29.12.2020 «Про звільнення» скасовано та поновлено ОСОБА_1 з 30.12.2020 на посаді начальника інспектора сектору матеріально-технічного забезпечення ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві. Оскільки згадане рішення від 07.11.2022 по справі 487/2528/21 у частині поновлення позивача на посаді з 30.12.2020 підлягало негайному виконанню, проте виконано відповідачем тільки 08.01.2024, час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі відповідно до статті 236 КЗпП України становить 305 робочих днів з 08.11.2022 (наступний день після ухваленого рішення у справі №487/2528/21) по 08.01.2024 (дата винесення наказу про поновлення). Правовою основою позову позивач вказує ст.ст.19, 43 Конституції України, ст.ст.236, 237-1 КЗпП України, ст.23 ЦК України, ст.27 Закону України «Про оплату праці», Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою КМУ №100 від 08.02.1995, численними висновками Верховного Суду. Позивач вважає, що звертається з позовом до суду в межах строку встановленого ч.1, 2 ст.233 КЗпП, оскільки повідомлення про суми, нараховані та виплачені при звільненні ним не отримано, а дізнався лише 19.09.2024 (день проведення розрахунку). Окремо зазначає, що неправомірними діями відповідача йому спричинена моральна шкода, яку він оцінює у 20000,00 грн. Вказані обставини стали підставою для звернення до суду.

Ухвалою суду від 09.10.2024 позовну заяву залишено без руху та надано час на усунення недоліків.

10.10.2024 на адресу суду через систему «Електронний суд» від сторони позивача надійшла заява на усунення недоліків з додатками.

Ухвалою суду від 11.10.2024 прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за вказаним позовом, постановлено здійснювати розгляд справи в порядку загального позовного провадження.

28.10.2024 на адресу суду від представника ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві Горнецької М.В. надійшли відзив на позовну заяву та заява про застосування строку позовної давності.

У відзиві сторона відповідача просить суд відмовити позивачу у задоволені позову повністю. Відзив мотивовано тим, що ОСОБА_1 жодних активних дій спрямованих на своєчасне поновлення на посаді та продовження трудових відносин з ТУ ДБР у м. Миколаєві не вживав. ТУ ДБР у м. Миколаєві, діючи добровільно, вжило необхідних заходів задля фактичного виконання рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 07.11.2022 у справі № 420/2528/21 про поновлення ОСОБА_1 на посаді. Проте, фактичне місцезнаходження ОСОБА_1 за місцем реєстрації ( АДРЕСА_1 ) не встановлено. За інформацією ТУ ДБР у м. Миколаєві позивач фактично проживав у м. Одеса. Водночас актуальна інформація про мобільний номер телефону та електронної пошти в особовій справі ОСОБА_1 також була відсутня. Таким чином, ТУ ДБР у м. Миколаєві не було можливості довести до відома або безпосередньо вручити ОСОБА_1 наказ про поновлення на посаді, внести відповідні записи до трудової книжки позивача та інші дії зумовлені поновленням позивача на посаді в ТУ ДБР у м. Миколаєві. Лише після отримання 08.01.2024 від ОСОБА_1 заяви про звільнення з посади інспектора сектору матеріально-технічного забезпечення ТУ ДБР у м. Миколаєві, у ТУ ДБР у м. Миколаєві з`явилась можливість виконати рішенням суду від 07.11.2022 у справі № 420/2528/21 та ознайомити ОСОБА_1 з наказом про поновлення на посаді інспектора сектору матеріально-технічного забезпечення ТУ ДБР у м. Миколаєві з 30.12.2020. В той же день, 08.01.2024, ТУ ДБР у м. Миколаєві видано наказ від 08.01.2024 №4-ос про звільнення ОСОБА_1 з посади інспектора сектору матеріально-технічного забезпечення ТУ ДБР у м. Миколаєві за угодою сторін. Дії ОСОБА_1 , у формі зволікання та ухилення від поновлення на посаді і продовження виконання трудових обов`язків в ТУ ДБР у м. Миколаєві, мають прямий причинно-наслідковий зв`язок із фактом затримки виконання рішення суду, та підтверджує недобросовісну поведінку позивача у правовідносинах з ТУ ДБР у м. Миколаєві, адже така поведінка ОСОБА_1 відповідає характерним рисам «зловживання правом» працівника, як суб`єкта трудових відносин. Вищенаведені обставини, свідчать про те, що ТУ ДБР у м. Миколаєві рішення Заводського районного суду м. Миколаєва у справі №487/2528/21 про поновлення ОСОБА_1 на посаді, не виконано з поважних причин, що виключає фактичні передумови та правові підстави для застосування до ТУ ДБР у м. Миколаєві відповідальності передбаченої статтею 236 КЗпП України. Факт визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень не є безумовною і достатньою підставою для стягнення з останнього моральної шкоди. Враховуючи неподання ОСОБА_1 доказів на підтвердження завдання йому моральної шкоди та належного обґрунтування її розміру, визнання протиправним звільнення позивача та поновлення його на роботі відповідно до рішення Заводського районного суду м. Миколаєва у справі № 487/2528/21, є достатньою і справедливою сатисфакцією.

В заяві про застосування строку позовної давності сторона відповідача вказує, що строк звернення до суду з позовною заявою про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення для ОСОБА_1 сплив 08.04.2024. ОСОБА_1 звернувся з позовною заявою на підставі статті 236 КЗпП України лише 04.10.2024, обґрунтовуючи строк звернення до суду положеннями частини 2 статті 233 КЗпП України.

Ухвалою суду від 28.01.2025 провадження в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві в частині стягнення стягнення з ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві на користь ОСОБА_1 середньомісячної заробітної плати за час вимушеного прогулу при затримці виконання рішення про поновлення на роботі працівника за час затримки з 08.11.2022 по 08.01.2024 у сумі 389457,55 грн закрито. Роз`яснено позивачу про право на звернення до суду за захистом свого порушеного права в порядку статті236 КЗпП Українидо суду першої інстанції в межах позовного провадження у цивільній справі №487/2528/21. Продовжено розгляд справи в частині стягнення моральної шкоди.

04.02.2025 сторона позивача подала апеляційну скаргу на ухвалу суду від 28.01.2025 про закриття провадження в частині стягнення заробітної плати.

18.02.2025 суд прийняв ухвалу якою закрив підготовче провадження по справі в частині стягнення моральної шкоди та призначив розгляд справи по суті.

05.03.2025 Миколаївським апеляційним судом прийнято постанову якою апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, ухвалу суду від 28.01.2025 про закриття провадження в частині стягнення заробітної плати скасовано, справу направлено до суду для продовження розгляду

Ухвалою суду від 26.03.2025 розгляд справи повернуто до стадії підготовчого провадження.

01.04.2025 за допомогою системи «Електронний суд» представник відповідача звернулась до суду з додатковими поясненнями. В додаткових поясненнях, представник відповідача зазначає, що моральна шкода завжди є похідною від факту порушення прав та інтересів потерпілого, остаточне рішення у справі №487/8730/24 не прийнято, а по справі №487/2528/21 судом касаційної інстанції не вирішено питання про відкриття касаційного провадження. Крім того, ОСОБА_1 не довів та жодними доказами не підтвердив ступінь своїх моральних страждань заподіяних його особі незаконними діями або бездіяльністю ТУ ДБР у м. Миколаєві, не підтвердив причинно-наслідкового зв`язку між діями відповідача та негативними змінами, що відбулися в його житті, не обґрунтував розмір моральної шкоди.

10.04.2025 суд прийняв ухвалу якою закрив підготовче провадження по справі, розгляд справи по суті призначив.

01.05.2025 за допомогою системи «Електронний суд» позивач звернувся до суду з додатковими поясненнями. В додаткових поясненнях позивач наголошує, що звільнений від сплати судового збору за вимогою про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що узгоджується з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 (провадження № 14-47цс21). Позивач неодноразово звертався до відповідача про виконання рішення суду та поновлення його на роботі. Відповідачу була відома інформація про мобільний номер телефону позивача (зазначений номер у позивача один та не змінювався останні десять років). Про зазначені факти свідчить телефонна переписка позивача с представником відповідача. Позивач наголошує, що працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу як складової належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Також позивач не позбавлений права після ухвалення судового рішення про поновлення його на роботі в подальшому звернутися до суду із позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, якщо такі вимоги не розглянуті у справі про поновлення на роботі (постанова Верховного Суду від 08.02.022 у справі №755/12623/19).

Позивач в судовому засіданні підтримав позовні вимоги та просив суд їх задовольнити з підстав викладених в позовній заяві та додаткових поясненнях. При цьому зазначив, що саме у відповідача був обов`язок поновити його на роботі після прийняття рішення суду по справі № 487/8730/24 від 07.11.2022, разом з тим цього зроблено не було. У зв`язку із чим він у грудні 2023 звернувся до Заводського районного суду м. Миколаєва та отримав відповідний судовий наказ та відповідно його поновили на посаді відбулося в порядку примусового виконання рішення суду. Раніше позивач не ставив питання про примусове виконання рішення про його поновлення на посаді, через те що мав надію на добру волю сторони відповідача. Окремо заперечив проти заяви сторони відповідача про застосування наслідків спливу строку звернення до суду з вказаним позовом, посилаючись на те, що він стягує заробітну плату та відповідно такі строки не застосовуються, окрім того про наявні порушення його прав на заробітну плату він дізнався вже після остаточного виконання рішення суду № 487/8730/24 від 07.11.2022, а саме 18.09.2024 коли отримав усі суми заробітку за час вимушеного прогулу визначені рішенням суду. Такі протиправні дії сторони відповідача призвели до значних моральних страждань, які мають бути відшкодовані.

В судовому засіданні представник відповідача заперечила проти задоволення позовних вимог в повному обсязі, з підстав викладених у відзиві на позовну заяву, клопотанні, додаткових поясненнях та поданих в судовому засіданні документах. Окремо додала, що саме недобросовісна поведінка позивача стала основною причиною не виконання рішення суду № 487/8730/24 від 07.11.2022, щодо його поновлення на роботі, а саме він жодних дій не вчиняв пов`язаних з прибуттям на робоче місце. Крім того одразу після поновлення на роботі, ним 08.01.2024 написана заява про звільнення з посади за угодою сторін, та прийнято відповідний наказ про його звільнення, виплату всіх належних платежів за фактично відпрацьований час та виплати компенсації за невикористану відпустку. З наказом про звільнення позивач був ознайомлений у відділі кадрів 08.01.2024 та отримав трудову книжку. В цей же день всі належні виплати за фактично відпрацьований час йому були нараховані та виплачені 10.01.2024. Вважає, що позивач пропустив встановлений тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні. Тобто з вказаним позовом позивач мав звернутись у строк до 08.04.2024, чого ним не було зроблено та є окремою підставу для відмови у позові.

Дослідивши подані документи, вислухавши представників сторін, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи на яких ґрунтуються вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду та вирішення позову, суд встановив такі обставини справи та надав їм оцінку.

Відповідно до ст.43 Конституції Україникожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у ст.5-1 КЗпП Україниправовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Відповідно до ст.233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Згідно зі ст.236 КЗпП України, у разі затримки роботодавцем виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

У п. 34 постанови Пленуму ВСУ від 06.11.1992 № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз`яснено, що належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі слід вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов`язків.

Судом з матеріалів справи встановлено, що рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 07.11.2022 у справі № 487/2528/21 позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено, а саме скасовано наказ № 213ос від 29.12.2020 про звільнення ОСОБА_1 , поновлено ОСОБА_1 на посаді інспектора сектору матеріально-технічного забезпечення ТУ ДБР, розташованого у м. Миколаєві з 30.12.2020, стягнуто з ТУ ДБР, розташованого у м. Миколаєві на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 600147,70 грн.

Також судом встановлено, що відповідач, видав наказ №2-ОС від 08.01.2024 та поновив ОСОБА_1 на посаді інспектора сектору матеріально-технічного забезпечення ТУ ДБР, розташованого у м. Миколаєві з 30.12.2020. Підставою такого наказу визначено рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 07.11.2022 у справі №487/2528/21. З цим наказом ОСОБА_1 ознайомився 08.01.2024.

08.01.2024 ОСОБА_1 звернувся до відповідача з заявою про звільнення за угодою сторін та цього ж дня на підставі наказу № 4-ОС його було звільнено з посади інспектора сектору матеріально-технічного забезпечення ТУ ДБР, розташованого у м. Миколаєві. Також наказано виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку. З цим наказом ОСОБА_1 ознайомився 08.01.2024 та вказав, що станом на 08.01.2024 на лікарняному, у відпустці та відрядженні не перебуває.

08.01.2024 відповідач, на виконання наказу №4-ОС від 08.01.2024, здійснив з позивачем повний розрахунок за фактично відпрацьований час під час звільнення, що підтверджується платіжними інструкціями №1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8 від 08.01.2024.

Крім того, судом встановлено, що 18.09.2024 відповідач, на виконання рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 07.11.2022 у справі № 487/2528/21, перерахував ОСОБА_1 461532,75 грн. в рахунок компенсації заробітку за час вимушеного прогулу.

Суду позивачем не надано докази на підтвердження зловживання відповідачем своїми обов`язками, як зазначає позивач на підставі його телефонних звернень до представника відповідача, щодо поновлення трудових прав позивача. Під час звільнення позивач власноруч підтвердив, що станом на 08.01.2024 на лікарняному, у відпустці та відрядженні не перебував, доказів вчинення позивачем дій щодо свого поновлення на посаді, отримання судового наказу одразу після набрання рішенням суду законної сили та пред`явлення його до виконавчої служби з метою примусового виконання рішення суду, позивачем не надано, як і доказів існування перепон для позивача з боку відповідача у виконанні позивачем своїх трудових обов`язків до 08.01.2024.

Таким чином, відповідач визнав факт неналежного виконання судового рішення від 07.11.2022 по справі №487/2528/22, визнав необхідність його виконання в належний спосіб, фактичне поновлення позивача на роботі відбулось 08.01.2024 і його одночасне звільнення за угодою сторін, що свідчить про наявність підстав для задоволення позовних вимог по суті спору в частині стягнення середнього заробітку при затримці виконання рішення про поновлення на роботі позивача, оскільки трудове законодавство не встановлює обов`язок та відповідальність працівника за ухилення від виконання судового рішення прийнятого на його користь.

Щодо застосування строків позовної давності в частині вимог про стягнення середньомісячної заробітної плати за час вимушеного прогулу при затримці виконання рішення про поновлення на роботі працівника за час затримки з 08.11.2022 по 08.01.2024 у сумі 389457,55 грн., суд зазначає наступне.

Відмовити у задоволенні позову через пропуск без поважних причин строку звернення до суду можливо лише у тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог при пропуску строку звернення до суду в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог (Зазначений висновок узгоджується із висновками, викладеними в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23.01.2013 року № 6-44041св12 та від 03.06.15 року № 6-12356св15).

За змістом ч. 2 статті 233 КЗпП Україниіз заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Правова природа строку звернення до суду дозволяє констатувати, що запровадження строку, у межах якого особа може звернутися до суду з позовом, обумовлена передусім необхідністю дотримання принципу правової визначеності, що є невід`ємною складовою верховенства права.

Забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а від судів вимагається дотримуватися встановлених законом правил при прийнятті процесульних рішень.

Згідно із ч. 1 ст. 3та ст. 4 КЗпП Українитрудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається зКЗпП Українита інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Відповідно до ч. 1 ст. 94КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першоюстатті 1 Закону України «Про оплату праці»,заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно зі статтею 1 Конвенції про захист заробітної плати № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30.06.1961, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

У Рішенні від 15.10.2013 № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Структура заробітної плати визначенастаттею 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Трудовий договір повинен укладатись, як правило, у письмовій формі (частина першастатті 24 КЗпП України) або оформлюватись наказом чи розпорядженням роботодавця (частина третястатті 24 КЗпП України).

Припинення, розірвання трудового договору пов`язано зі звільненням працівника.

З огляду на зазначене, якщо працівник був незаконно звільнений, трудовий договір з ним був незаконно припинений роботодавцем в односторонньому порядку. Виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника полягає у відновленні трудового договору, який раніше існував і був незаконно припинений роботодавцем.

До моменту фактичного виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника трудові правовідносини, які існували до порушення з боку роботодавця, не виникають. У зв`язку з цим, виплати, які мають бути здійснені роботодавцем на користь незаконно звільненого працівника, у тому числі середній заробіток за час вимушеного прогулу або різниця у заробітку за час виконання нежчеоплачуваної роботи, не можуть вважатись заробітною платою та не витікають із трудового договору як підстави для виплат. Ці виплати не можуть кваліфікуватись як плата за виконану роботу.

Отже, за змістом норм чинного законодавства середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінністатті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі працівника не входить до структури заробітної плати,а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, отже строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботіобмежуються трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Вказаний правовий висновок узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі №910/4518/16 (провадження № 12-301гс18) та у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10.10.2019 у справі № 522/13736/15 (провадження № 61-25545сво18).

Верховний Суд в постанові від 21.04.2021 №461/1303/19 зазначив, що середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою, тому строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення зазначеного заробітку обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, тобто з часу видачі наказу про поновлення на роботі (частина першастатті 233 КЗпП України).

Виходячи з аналізу прецедентної практики Європейського суду з прав людини щодо застосування пункту 1 статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод в аспекті «права на суд», тлумачення статті 233 КЗпП України, висновки Верховного Суду, суд робить висновок, що початок перебігу строку звернення особи для захисту порушених законних прав та інтересів у сфері трудових правовідносин слід обчислювати від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про обставини порушення її прав.

Вирішуючи питання про застосування строків, встановлених статтею 233 КЗпП України, судом встановлено, що у даному випадку початок перебігу тримісячного строку звернення до суду для позивача розпочався, щонайменше з 10.01.2024, а саме дати виконання по платіжним інструкціям № 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8 від 08.01.2024 на виконання наказу № 4-ОС від 08.01.2024 (про звільнення з посади), а саме повного розрахунку з позивачем за фактично відпрацьований час та компенсації по відпусткам.

Таким чином станом на день надходження позову до суду через систему «Електронний суд» 04.10.2024 закінчився передбачений ч.2 ст. 233 КЗпП України тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Всупереч зазначеним положенням закону, позивачем не заявлялось клопотання про поновлення строків позовної давності та не надано доказів того, що він не мав реальної можливості звернутися з даним позовом у межах строку, визначеного законом, а тому суд приходить до висновку про відмову в задоволені позовних вимог, у зв`язку з пропуском строку звернення позивачем до суду за захистом свого порушеного права при затримці виконання рішення про поновлення на роботі працівника.

Таким чином, за результатами розгляду справи було встановлено про наявність підстав для задоволення позовних вимог по суті спору, проте, у зв`язку із пропуском строку на звернення до суду з відповідним позовом, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимогу зв`язку з пропуском строку позовної давності, що є самостійної підставою для відмови у позові.

Щодо стягнення моральної шкоди.

Суд розглядаючи в цій справі вимоги про стягнення з ТУ ДБР, розташованого у місті Миколаєві на користь позивача моральної шкоди у сумі 20000,00 грн. виходить також з наступного.

Відповідно дост. 15 ЦК Україникожна особа має право на захист цивільних прав та інтересів у разі їх порушення.

Частиною 2ст. 16 ЦК Українивизначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; відшкодування моральної шкоди, тощо.

За положеннями ст.23 ЦК України особа маєправо навідшкодування моральноїшкоди,завданої внаслідокпорушення їїправ,яка полягає,зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів, у приниженнічесті тагідності фізичноїособи,а такожділової репутаціїфізичної абоюридичної особи. Якщоінше невстановлено законом,моральна шкодавідшкодовується грошовимикоштами,іншим майномабо вінший спосіб. Розміргрошового відшкодуванняморальної шкодивизначається судомзалежно відхарактеру правопорушення,глибини фізичнихта душевнихстраждань,погіршення здібностейпотерпілого абопозбавлення йогоможливості їхреалізації,ступеня виниособи,яка завдаламоральної шкоди,якщо винає підставоюдля відшкодування,а такожз урахуваннямінших обставин,які маютьістотне значення.При визначеннірозміру відшкодуваннявраховуються вимогирозумності ісправедливості. Моральнашкода відшкодовуєтьсянезалежно відмайнової шкоди,яка підлягаєвідшкодуванню,та непов`язаназ розміромцього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зіст. 237-1 КЗпП Українивідшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Зазначена норма закону містить перелік юридичних фактів, що складають підставу виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди.

Як зазначено у п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Пунктом 13 вказаної Постанови Пленуму Верховного Суду України визначено, що відповідно дост.237-1 КЗпП Україниза наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Верховний Суд у справі № 815/3998/16 звертає увагу на те, що неможливість особою домогтися виконання судового рішення, винесеного на її користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, що викладене у першому реченні п.1 ст.1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Обґрунтовуючи вимогу про відшкодування моральної шкоди, позивач зазначив, що незаконне звільнення порушило його звичне життя, позбавило його права працювати та отримувати дохід в такий складний період, що значно погіршило його фінансовий стан, призвело до погіршення стану здоров`я та моральних страждань через неможливість домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь.

Як зазначалось вище рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 07.11.2022 у справі № 487/2528/21 трудові права ОСОБА_1 було захищено та надано належну оцінку діям і рішенням відповідача щодо незаконного звільнення позивача, перед цим поновлено позивачу строк для звернення до суду, з огляду на його ознайомлення з наказом про звільнення та звернення до адміністративного суду і порушення справи № 400/736/21 від 10.02.2021. Тому суд стягнув на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 600147,70грн.

Позивач не навів доказів належними та допустимими доказами погіршення його фінансового стану з моменту незаконного звільнення, не вказав свої джерела фінансових надходжень та витрат для власного існування.

Крім того, позивач вказуючи про незаконне його звільнення пов`язує це з наслідками погіршення стану здоров`я та моральних страждань через неможливість домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, що є саме по собі суперечливим аргументом бо в цій справі розглядаються майнові вимоги позивача саме пов`язані з затримкою виконання судового рішення про поновлення на роботі, а до цього було захищено в судовому порядку трудові права ОСОБА_1 .

Доказів збоку ОСОБА_1 щодо наполегливихдій і вимог до відповідача з виконання судового рішення від 07.11.2022 у встановленому порядку матеріали справи не містять.

Суд не вбачає, що позивач за встановлених у справі обставин зазнав втрат нематеріального характеру, а тому в частині стягнення моральної шкоди слід відмовити.

Згідно ч.1ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст.ст.15, 16, 23 ЦК України, ст.ст.2,4,12,13,27,64,76,81,95,258-259,263-265,268,274,279,354 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду залишити без задоволення.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Миколаївського апеляційного суду безпосередньо протягомтридцяти днів з дня складання повногосудового рішення.

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1

Відповідач:Територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві, адреса: м. Миколаїв, вул. Погранична, 9, код ЄДРПОУ 42341034.

Суддя А.А. Лагода