Ухвала від 12.06.2025 по справі 912/3563/19

УХВАЛА

12 червня 2025 року

м. Київ

cправа № 912/3563/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Малашенкової Т.М. (головуючої), Бенедисюка І.М., Колос І.Б.,

розглянувши матеріали касаційної скарги Руссо Тетяни Вікторівни (далі - Руссо Т.В. , скаржниця, заявниця)

на рішення Господарського суду Кіровоградської області від 27.11.2024

та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 05.05.2025

у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Маркхолдер»

до Фізичної особи - підприємця Руссо Тетяни Вікторівни

про стягнення 120 000,00 грн,

ВСТАНОВИВ:

Руссо Т.В. 23.05.2025 через Електронний суд звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Кіровоградської області від 27.11.2024 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 05.05.2025 у справі №912/3563/19, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Як убачається з матеріалів касаційної скарги та Єдиного державного реєстру судових рішень (далі - ЄДРСР), Товариство з обмеженою відповідальністю «Маркхолдер» (далі - ТОВ «Маркхолдер») звернулося до суду про стягнення з Фізичної особи - підприємця Руссо Тетяни Вікторівни (далі - ФОП Руссо Т.В.) 120 000,00 грн збитків.

Господарський суд Кіровоградської області рішенням від 27.11.2024 у справі №912/3563/19, залишеним без змін Центральним апеляційним господарським судом постановою від 05.05.2025, позов задовольнив повністю. Стягнув з ФОП Руссо Т.В. на користь ТОВ «Маркхолдер» 120 000,00 грн, а також 1 921,00 грн судового збору.

Зі змісту оскаржуваних судових рішень, що містяться в Єдиному державному реєстрі судових, убачається, що спір між сторонами виник щодо стягнення збитків за фактом порушення ФОП Руссо Т.В. при здійсненні комерційної діяльності використання торговельної марки. Попередні судові інстанції виходили з того, що позовні вимоги про стягнення з Руссо Т.В. збитків у розмірі 120 000,00 грн є доведеними, обґрунтованими, підтвердженими вірогідними доказами та такими, що відповідають фактичним обставинам справи і не спростованими належним чином у встановленому законом порядку відповідачем. Відповідач, використовуючи товарний знак без згоди власника, позбавив позивача права одержати дохід у вигляді ліцензійного платежу, який він міг би отримувати, якби його право надавати згоду на використання товарного знаку не було порушено. За звичайних обставин позивач міг би одержати від відповідача 120 000 грн доходу, про що свідчать ліцензійний договір укладений у споріднених правовідносинах з іншим суб`єктом господарювання та наказ позивача про встановлення розміру роялті протягом 2019 - 2020 років.

Вирішуючи питання щодо прийнятності касаційної скарги та наявності підстав для відкриття/відмови у відкритті касаційного провадження, дослідивши доводи касаційної скарги Руссо Т.В. у контексті оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження з огляду на таке.

Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», частина перша статті 17 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Отже, оскарження рішень судів у касаційному порядку можливе лише у випадках, встановлених законом.

За приписами пункту 1 частини першої статті 287 ГПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо:

а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;

б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;

в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;

г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

Отже, перелік випадків для касаційного оскарження судових рішень у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, наведений у пункті 2 частини другої статті 287 ГПК України, є вичерпним.

Згідно з частинами третьою та п`ятою статті 12 ГПК України спрощене позовне провадження призначене для розгляду малозначних справ, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи; для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

За змістом частини сьомої статті 12 ГПК України для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.

Стаття 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2019 рік» з 01.01.2019 встановлює прожитковий мінімум на одну працездатну особу в розрахунку на місяць у розмірі 1 921 гривень.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 163 ГПК України у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.

Предметом позову у справі №912/3563/19 є стягнення 120 000 грн збитків, а отже, ціна позову у цій справі не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб х 1 921,00 грн = 192 100, 00 грн), адже є малозначною у розумінні статті 12 ГПК України.

Верховний Суд звертає увагу на те, що за такого правового регулювання можливість відкриття касаційного провадження у малозначних справах залежить виключно від значення кожної з них для формування єдиної правозастосовчої практики та обставин конкретної справи, при наявності випадків, передбачених підпунктами «а» - «г» пункту 2 частини третьою статті 287 ГПК України.

Тягар доказування наявності випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.

Верховний Суд зазначає, що, визначені підпунктами «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки є винятком із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.

Руссо Т.В. у касаційній скарзі з посиланням на підпункти «а», «в» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України зазначає, зокрема, що:

у справі №912/3563/19 відповідач з урахуванням позиції позивача відносно того, що у цій справі позовні вимоги заявлені про стягнення збитків за один рік незаконного користування торговим знаком « ІНФОРМАЦІЯ_1 » з 24.10.2019 до 23.10.2020, покладався на оцінку, надану національними судами у справі №912/3562/19 відносно того, що факт використання відповідачем зображення « ІНФОРМАЦІЯ_1 » понад один рік вказує на законність та обґрунтованість вимог позивача щодо стягнення збитків у розмірі 120 000 грн. Проте, у справах №912/3546/19, №912/3561/19, №912/3563/19 національні суди оцінили так, що на законність та обґрунтованість вимог позивача щодо стягнення збитків у розмірі 120 000 грн вказує факт використання відповідачем зображення « ІНФОРМАЦІЯ_1 » протягом одного дня. Скаржниця вказує, що враховуючи викладене, національні суди у справах №912/3546/19, №912/3561/19, №912/3563/19 відступили від визначених національними судами у справі №912/3562/19 підстав для стягнення збитків у розмірі 120 000 грн в частині періоду незаконного використання зображення « ІНФОРМАЦІЯ_1 », а тому скаржник вважає, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосвчої практики, оскільки відсутня єдина правозастосовча практика в питанні застосування презумпції права (частини сьома статті 75 ГПК України) в контексті правовідносин, яким характерна презумпція факту (частина четверта статті 75 ГПК України) відносно не наведення судом поважних причин для відступу від наданої судом у попередній справі оцінки, на яку покладається сторона з питання, яке також виникло у справі, що розглядається;

за змістом рішень у справах №912/3546/19, №912/3561/19, №912,3562/19, №912/3563/19 вбачається, що персональний склад суддів у таких справах однаковий та розглянуті колегією суддів Центрального апеляційного господарського суду у складі суддів Кощеєва І.М, Чус О.В., Дарміна М.О. За змістом рішень у справах №912/3546/19, №912,3562/19 вбачається, що такі справи розглянуті суддею Господарського суду Кіровоградської області Коваленко Н.М. Скаржниця зазначає, що не навівши жодних поважних причин для відступу, колегія суддів Центрального апеляційного господарського суду у складі суддів Кощеєва І.М., Чус О.В., Дарміна М.О. у справах №912/3546/19, №912/3561/19, №912/3563/19 та суддя Господарського суду Кіровоградської області Коваленко Н.М. у справі №912/3546/19 відступили від визначених такими суддями у справі №912/3562/19 підстав для стягнення збитків у розмірі 120 000 грн в частині періоду незаконного використання зображення « ІНФОРМАЦІЯ_1 », а тому скаржник вважає, що справа становить значний суспільний інтерес, оскільки серйозну, обґрунтовану зацікавленість, яка має неабияке виняткове значення для суспільства в цілому викликає наявність суперечливих судових рішень, прийнятих у однаковому складі суду відносно однакових питань як ознака, що вселяє недовіру громадськості до судової системи.

Також скаржниця у касаційній скарзі посилається на пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України зазначає, що принцип правової визначеності як складова верховенства права зобов`язує суд навести поважні причини для відступу від наданої судом у попередній справі оцінки, на яку покладається сторона з питання, яке також виникає у справі, що розглядається, а тому Верховному Суду необхідно сформувати висновок щодо питання застосування норм права пункту 1 частини третьої статті 2, частин четвертої, сьомої статті 75 ГПК України у подібних правовідносинах: суд не навів поважних причин для відступу від наданої судом у попередній справі оцінки, на яку покладалася сторона з питання, яке також виникло у справі, що розглядається.

Руссо Т.В. у касаційній скарзі з посиланням на пункти 1, 4 частини другої статті 287 ГПК України та пункт 1 частини третьої статті 310 ГПК України вказує, що:

- застосування національними судами у цій справі положень пункту 5 частини четвертої статті 238, пункту 3 частини першої статті 282 ГПК України, яким кореспондують положення пункту 3 частини четвертої статті 265, пункту 3 частини першої статті 382 Цивільного процесуального кодексу України, зроблено без урахування висновків Верховного Суду, викладених Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 10.06.2021 у справі №11-104сап21, від 16.12.2021 у справі №11-164сап21, від 16.11.2023 у справі №11-228сап21, вказані судові рішення прийняті за аналогічних з цією справою обставин, суд не пояснив, чому погодився з одними та відкинув інші доводи;

- суд не дослідив зібрані у справі докази.

Розглянувши наведені міркування у контексті наявності / відсутності випадків передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України касаційної скарги та доданих до неї документів та змісту оскаржуваних судових рішень, колегія суддів дійшла висновку про недоведеність наявних випадків щодо можливого касаційного оскарження у малозначних справах з огляду на таке.

Верховний Суд зазначає, що тягар доказування наявності випадків, передбачених підпунктами «а» - «г» пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.

У кожній конкретній справі скаржник має аргументовано обґрунтувати і довести наявність випадків передбачених підпунктами «а» - «г» пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України

Верховний Суд виходить з того, що поняття «винятковість значення справи для скаржника», «суспільний інтерес», «значення для формування єдиної правозастосовчої практики» є оціночними і залежить від аргументованості і обґрунтованості доводів скаржника у контексті подолання «процесуальних фільтрів», передбачених підпунктами «а» - «г» пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України.

Верховний Суд, з огляду на статтю 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».

Колегія суддів зауважує, що у судовій практиці сталі та послідовні позиції, щодо застосування оціночних критеріїв, як-то: «фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики», «винятковість значення справи для скаржника», «суспільний інтерес» про, що свідчать ухвали Верховного Суд, які розміщені в Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Так, зокрема, фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.

Верховний Суд звертається до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 07.12.2018 у справі №922/6554/15, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути, з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.

Якісні показники характеризуються відсутністю сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема, невизначеністю на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема, відсутністю національних процесуальних механізмів вирішення виключної правової проблеми іншими способами, ніж із використанням повноважень Великої Палати Верховного Суду тощо.

Такі критерії, серед іншого, можливо використовувати для визначення, чи має справа фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, адже останнє є оціночним поняттям.

Скаржниця не наводить обґрунтувань, які дозволяють дійти висновку, що при перегляді оскаржуваних судових рішень у цій справі має бути усунута невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися, що питання має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, або існує необхідність вирішити питання застосування аналогії закону чи права; існує необхідність забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.

Верховний Суд зазначає, що всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичний склад у справі, що формується, з урахуванням підстав, вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування, який може змінюватися в процесі її розгляду. Відтак алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить насамперед від позиції сторін спору, а також доводів і доказів, якими вони обґрунтовують свою позицію.

Касаційний суд вказує, що наведені у касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди скаржниці з висновками судів попередніх інстанцій стосовно наявності збитків у розмірі 120 000 грн та з оцінкою доказів і встановлених на їх підставі обставин, при цьому доводи скарги спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів та встановленні інших обставин у тому контексті, який, на думку скаржниці, свідчить про наявність підстав для відмови в позові.

Щодо обсягу та міри обґрунтування судових рішень Верховний Суду виходить з того, що міра якою обґрунтовуються судові рішення залежить від характеру спірних правовідносин.

І в цьому випадку Верховний Суд ураховує, що існують сталі правові позиції щодо доведеності елементів правопорушення під час розгляду справ щодо стягнення збитків і розподілу тягаря доказування в них.

Верховний Суд, оцінивши доводи скаржниці щодо застосування зазначених ним норм права, дійшов висновку, що аргументи та мотиви, викладені у касаційній скарзі, не є переконливими, доречними і достатніми, враховуючи критерії, визначені Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 07.12.2018 у справі №922/6554/15, що ця справа містить правове питання щодо застосування норми права і її розгляд Верховним Судом є необхідним для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, як суду права, а не факту. Адже дослідження доказів є прерогативою судів першої та другої інстанцій, які здійснюються в порядку статті 86 ГПК України.

Посилання скаржниці, що у справі №912/3563/19 відповідач з урахуванням позиції позивача відносно того, що у цій справі позовні вимоги заявлені про стягнення збитків за один рік незаконного користування торговим знаком «ІНФОРМАЦІЯ_1» з 24.10.2019 до 23.10.2020, покладався на оцінку, надану національними судами у справі №912/3562/19 відносно того, що факт використання відповідачем зображення «ІНФОРМАЦІЯ_1» понад один рік вказує на законність та обґрунтованість вимог позивача щодо стягнення збитків у розмірі 120 000 грн, а у справах №912/3546/19, №912/3561/19, №912/3563/19 національні суди оцінили так, що на законність та обґрунтованість вимог позивача щодо стягнення збитків у розмірі 120 000 грн вказує факт використання відповідачем зображення «ІНФОРМАЦІЯ_1» протягом одного дня Верховним Судом до уваги не приймаються з огляду на те, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін, учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених ГПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. При цьому Суд констатує, що спір у цій справі з інтелектуальної власності та виник щодо стягнення збитків за фактом порушення ФОП Руссо Т.В. при здійсненні комерційної діяльності використання торговельної марки, а тому скаржниця має довести свою правову позицію, в тому числі щодо розміру збитків. Щодо твердження скаржниці про заміну позиції однієї і тієї ж колегії суддів, то Верховний Суд відхиляє цей довід з огляду на повноваження суду апеляційної інстанції як суду факту і статей 269 «Межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції», 275 «Повноваження суду апеляційної інстанції», 287 «Право касаційного оскарження» ГПК України.

Вказані твердження щодо необхідності відкриття касаційного провадження на підставі підпункту «в» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, судом відхиляються як необґрунтовані з огляду на таке.

Верховний Суд також виходить з того, що вжите законодавцем словосполучення «значний суспільний інтерес», зокрема, слід розуміти як серйозну, обґрунтовану зацікавленість, яка має неабияке виняткове значення для усього суспільства в цілому, певних груп людей, територіальних громад, об`єднань громадян тощо, до певної справи в контексті можливого впливу ухваленого у ній судового рішення на права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Вказане поняття охоплює ті потреби суспільства або окремих його груп, які пов`язані із збереженням, примноженням, захистом існуючих цінностей, девальвація та/або втрата яких мала б значний негативний вплив на розвиток громадянського суспільства.

Доводи скаржниці, що справа становить значний суспільний інтерес не є аргументованими і переконливими обґрунтуваннями щодо цих правовідносин, а зводяться лише до незгоди із судовими рішеннями судів попередніх інстанцій і в цілому до заперечення результату розгляду цієї справи та до власного викладення обставин справи стороною у справі щодо переоцінки доказів, які були здійсненні судами, що в силу приписів статті 300 ГПК України не входить в повноваження суду касаційної інстанції.

Таким чином, подана касаційна скарга не містить належних обґрунтувань, які можуть бути визнані такими, що підпадають під пункт 2 частини третьої статті 287 ГПК України, і, які надають повноваження Верховному Суду переглянути, як «суду права», цю справу.

Колегія суддів відзначає, що незгода із рішеннями судів попередніх інстанцій не свідчить автоматично про неправильність застосування або порушення норм матеріального / процесуального права при ухваленні судових рішень, як і не може вказувати на таку обставину, як негативні наслідки для скаржника внаслідок прийняття цих рішень, оскільки настання таких наслідків у випадку прийняття судового рішення не на користь однієї зі сторін є звичайним передбачуваним процесом.

Верховний Суд під час аналізу доводів та аргументів касаційної скарги також взяв до уваги: предмет позову, правову природу спірних правовідносин, стягнення збитків, складність справи, чинне на час виникнення спірних правовідносин законодавство, факт розгляду цієї справи судами двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію та врахував межі, порядок, повноваження судів щодо розгляду справи.

Отже, Верховний Суд констатує, що доступ до правосуддя у скаржниці відбувся та справу розглянуто двома попередніми судовими інстанціями.

Касаційний господарський суд також враховує, що переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є «судом фактів».

Отже, наведені скаржницею у касаційній скарзі доводи у контексті оскаржуваних судових рішень у цій справі не дають підстав для висновку про те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, або наявні інші підстави для відкриття касаційного провадження, передбачені частиною третьої статті 287 ГПК України. Наведені скаржницею доводи зводяться до заперечення встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи з одночасним тлумаченням стороною власного викладення обставин справи, до переоцінки доказів, які були здійсненні судами під час розгляду справи по суті, заперечення, зокрема, але не виключно щодо розміру збитків і в цілому до заперечення результату розгляду справи.

Верховний Суд відзначає, що, визначені підпунктами «а», «в» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки, є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.

У частині четвертій статті 11 ГПК України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надала Верховна Рада України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 23.10.1996 «Справа «Леваж Престасьон Сервіс проти Франції» (Levages Prestations Services v. France, заява №21920/93, пункт 48) вказано, що, зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, роль якого обмежено перевіркою правильності застосування норм закону, процесуальні процедури в такому суді можуть бути більш формальними, особливо якщо провадження здійснюється після його розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.

Разом з тим Суд також враховує позицію, висловлену Європейським Судом з прав людини в ухвалі від 9 жовтня 2018 року щодо неприйнятності у справі «Азюковська проти України» (Azyukovska v. Ukraine, заява №26293/18). Суд визнав, що заява є неприйнятною ratione materiae у сенсі пункт 3 (а) статті 35 Конвенції і має бути відхилена відповідно до пункту 4 цієї статті. ЄСПЛ зазначив, що застосування критерію малозначності справи в цій справі було передбачуваним, справу розглянули суди двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію, заявниця не продемонструвала наявності інших виключних обставин, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи. В ухвалі також ідеться, що в контексті аналізу застосування критерію ratione valoris щодо доступу до вищих судових інстанцій ЄСПЛ також брав до уваги наявність або відсутність питання щодо справедливості провадження, яке здійснювалося судами нижчих інстанцій. Однак у цій справі тією мірою, в якій заявниця ставила питання щодо справедливості провадження в судах першої і другої інстанцій, ЄСПЛ не визнав, що мали місце порушення процесуальних гарантій пункт 1 статті 6 Конвенції.

Верховний Суд виходить з того, що скаржниця у цій справі розуміла, що вказана справа малозначна, а отже, застосування наявності / відсутності випадків у контексті пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України було прередбачуваним, скаржниця у касаційній скарзі обґрунтовано аргументовано не довела наявності виключних випадків, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи.

Так, законодавець цілком свідомо надав Верховному Суду право використовувати процесуальний фільтр, закріплений у частині першій статті 293 ГПК України, і це повністю узгоджується з положеннями статті 129 Конституції України, завданнями та принципами господарського судочинства. Водночас Суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем «розумних обмежень» в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.

У постанові від 18.05.2021 у справі №914/1570/20 (провадження №12-90гс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов`язкове судове рішення. Введення процесуальних «фільтрів» не порушує права на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, та можна стверджувати, що введення процесуальних «фільтрів» допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує права доступу до правосуддя.

Отже, обставин, з яких би вбачалося необхідність перегляду цієї справи, у касаційній скарзі з огляду на зазначені мотиви не наведені.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 293 ГПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

Беручи до уваги вищевказане, з огляду на принципи господарського судочинства (змагальності та диспозитивності, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, юридичної визначеності), колегія суддів дійшла висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Руссо Т.В. на рішення Господарського суду Кіровоградської області від 27.11.2024 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 05.05.2025 у справі №912/3563/19, оскільки вона подана на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

Керуючись статтями 234, 235, 287, 293 ГПК України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Руссо Тетяни Вікторівни на рішення Господарського суду Кіровоградської області від 27.11.2024 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 05.05.2025 у справі №912/3563/19.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя Т. Малашенкова

Суддя І. Бенедисюк

Суддя І. Колос