Постанова від 26.06.2025 по справі 369/8770/16-ц

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 червня 2025 року м. Київ

Справа № 369/8770/16

Провадження: № 22-ц/824/6440/2025

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О.,

суддів Верланова С. М., Нежури В. А.,

секретар Сакалош Б. В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 вересня 2024 року та на додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10 грудня 2024 року, ухвалені під головуванням судді Янченка А. В.

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Федоренко Олена Ігорівна, Києво-Святошинська об`єднана податкова інспекція ГУ ДФС у Київській області, про визнання договору дарування земельної ділянки удаваним в частині змісту правовідносин, статусу сторін та ціни об`єкта відчуженої нерухомості,

за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , приватного нотаріуса Скадовського районного округу Херсонської області Гришка Сергія Миколайовича, третя особа ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , про поділ належних подружжю частини житлового будинку, частини земельної ділянки, визнання недійсними договорів купівлі-продажу частини житлового будинку та земельної ділянки, визнання незаконними рішень, визнання цих частин житлового будинку та земельної ділянки сумісною власністю, витребування їх з чужого незаконного володіння та поділ між подружжям та стягнення грошових коштів частин ринкової вартості автомобілів ,

у с т а н о в и в:

У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що він перебував у шлюбі з ОСОБА_2 з 1981 року. З 1994 по 2003 року шлюб був розірваний, однак, 13 вересня 2003 року шлюб з ОСОБА_2 знову був зареєстрований. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 19 грудня 2016 року у справі № 761/20140/16-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 22 березня 2017 року, шлюб розірваний. В період шлюбу подружжям набуте наступне майно, яке є спільною сумісною власністю.

25 липня 2008 року сторонами набутий автомобіль марки Renault, модель Megane, тип легковий седан, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , державний номер НОМЕР_2 , який зареєстрований на ім`я ОСОБА_2 .

У подальшому, цей автомобіль був проданий відповідачкою без письмової згоди ОСОБА_1 іншій особі (їхньому спільному сину ОСОБА_3 ).

За період 2009-2010 років було заново збудовано 71/100 частину житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 . Вказане будівництво здійснене на місці демонтованих та знесених в 2009 році 17/50 частин вказаного житлового будинку.

15 березня 2011 року в реєстрі прав власності на нерухоме майно внесений запис про реєстрацію на ім`я ОСОБА_2 права власності на 71/100 частину житлового будинку.

Заново збудована за рахунок спільних сумісних коштів подружжя 71/100 частина вказаного житлового будинку розташована на земельній ділянці площею 0.0232 га, кадастровий номер 6524710100:01:001:0904, за адресою АДРЕСА_2 , яка була зареєстрована на ім`я ОСОБА_2

03 серпня 2016 року відповідачка уклала договори купівлі-продажу на земельну ділянку та 71/100 частину житлового будинку з ОСОБА_6 .

Оскільки ці договори були укладені без згоди позивача, ОСОБА_1 , який, вважає, це майно спільним сумісним майном подружжя, це стало підставою для звернення до суду із позовом.

21 лютого 2011 року набутий автомобіль марки Renault, модель Koleos, тип легковий універсал-B, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_3 , державний номер НОМЕР_4 , який зареєстрований за ОСОБА_2 . У подальшому цей автомобіль був проданий відповідачкою без письмової згоди позивача іншій особі (їхньому спільному сину ОСОБА_3 ).

14 вересня 2012 року відповідачці та сину, ОСОБА_3 , сторонніми особами ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , подарована земельна ділянка з кадастровим номером 3222486601:01:019:5004 площею 0.0658 га, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована за адресою АДРЕСА_3 , хоча на вказану ділянку позивач вніс до сімейного бюджету кошти у розмірі, еквівалентному 20 000 доларів США.

У 2013-2015 роках, на земельній ділянці, яка була подарована відповідачці та їх спільному сину, був збудований житловий будинок АДРЕСА_3 , з належними до нього господарськими спорудами.

Вказує, що основна сума затрат на будівництво здійснена за рахунок коштів сімейного бюджету ОСОБА_1 та відповідачки. Хоча, іншим забудовником будинку окрім ОСОБА_2 був син подружжя - ОСОБА_3 , однак основні кошти на будівництво пішли з сімейного бюджету, отже 1/3 частина вказаного будинку, яка зареєстрована за на ім`я відповідачки, на його думку, є спільною сумісною власністю.

Також, повідомив, що не дивлячись на те, що нерухоме майно та автомобілі набуті подружжям у спільну сумісну власність, частина цих об`єктів власності вибули з володіння та користування позивача без його згоди, крім того, він, позивач був позбавлений можливості володіння та користування частиною об`єктів власності.

За викладених обставин, ураховуючи заяву про зміну підстав позову (т. 5, а. с. 192), ОСОБА_1 просив суд:

Визнати 1/3 частку житлового будинку АДРЕСА_4 , загальною площею 298.6 м.кв. житловою площею 93.8 м.кв., нежитловою площею 204.8 м.кв. та 1/3 частину земельної ділянки кадастровий номер 3222486601:01:019:5004 площею 0.0658 з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибної ділянки), розташованої за адресою: АДРЕСА_3 , спільною сумісною власністю позивача, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Здійснити поділ 1/3 частки житлового будинку АДРЕСА_4 , загальною площею 298.6 м.кв. житловою площею 93.8 м.кв., нежитловою площею 204.8 м.кв. шляхом: визнання за ним, ОСОБА_1 , права власності на 1/6 частку житлового будинку АДРЕСА_4 , загальною площею 298.6 м.кв. житловою площею 93.8 м.кв., нежитловою площею 204.8 м.кв.; визнання за ОСОБА_2 права власності на 1/6 частку вказаного житлового будинку.

Здійснити поділ 1/3 частини земельної ділянки кадастровий номер 3222486601:01:019:5004 площею 0.0658 з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибної ділянки), розташованої за адресою АДРЕСА_3 , шляхом: визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/6 частину земельної ділянки кадастровий номер 3222486601:01:019:5004 площею 0.0658 з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибної ділянки), розташованої за адресою АДРЕСА_3 та визнання за ОСОБА_2 права власності на 1/6 частину вказаної земельної ділянки.

Також, просив визнати недійсним:

договір купівлі-продажу від 03 серпня 2016 року 71/100 частини житлового будинку з належними до неї господарськими будівлями та спорудами за адресою АДРЕСА_1 , укладений ОСОБА_2 та ОСОБА_6 , посвідчений 03 серпня 2016 року приватним нотаріусом Скадовського районного нотаріального округу Херсонської області Гришком С.М. за реєстраційним номером 517;

договір купівлі-продажу від 03 серпня 2016 року частини земельної ділянки кадастровий номер 6524710100:01:001:0904, площею 0.0232 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибної ділянки), яка розташована за адресою АДРЕСА_2 , укладений ОСОБА_2 та ОСОБА_6 , посвідчений 03 серпня 2016 року приватним нотаріусом Скадовського районного нотаріального округу Херсонської області Гришком С.М. за реєстраційним номером 518.

Визнати незаконним та скасувати: рішення приватного нотаріусу Скадовського районного нотаріального округу Херсонської області Гришка С. М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), яким внесений індексний запис 30830096 від 08 серпня 2016 року про реєстрацію права власності на 71/100 частини житлового будинку з належними до нього господарськими будівлями та спорудами за адресою АДРЕСА_1 , за ОСОБА_6 ; рішення приватного нотаріусу Скадовського районного нотаріального округу Херсонської області Гришка С. М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), яким внесений індексний запис 30887380 від 11 серпня 2016 року про реєстрацію права власності на земельну ділянку кадастровий номер 6524710100:01:001:0904, площею 0.0232 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибної ділянки), яка розташована за адресою АДРЕСА_2 , за ОСОБА_6 ;

Визнати 71/100 частину житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 , загальною площею 116.1 м.кв., житловою площею 55.3 м.кв. з належними до нього будівлями та спорудами та земельну ділянку кадастровий номер 6524710100:01:001:0904, площею 0.0232 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибної ділянки), яка розташована за адресою АДРЕСА_2 , спільною сумісною власністю позивача, ОСОБА_1 , та ОСОБА_2 .

Витребувати від набувача, ОСОБА_6 71/100 частини житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 , загальною площею 116.1 м.кв., житловою площею 55.3 м.кв. з належними до нього будівлями та спорудами та земельну ділянку кадастровий номер 6524710100:01:001:0904, площею 0.0232 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибної ділянки), яка розташована за адресою АДРЕСА_2 .

Здійснити поділ 71/100 частини житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 , загальною площею 116.1 м.кв., житловою площею 55.3 м.кв. з належними до нього будівлями та спорудами, шляхом:

Визнати за ОСОБА_1 права власності на 71/200 частини житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 , загальною площею 116.1 м.кв., житловою площею 55.3 м.кв. з належними до нього будівлями та спорудами;

Визнати за ОСОБА_2 права власності на 71/200 частини житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 , загальною площею 116.1 м.кв., житловою площею 55.3 м.кв. з належними до нього будівлями та спорудами.

Здійснити поділ земельної ділянки кадастровий номер 6524710100:01:001:0904, площею 0.0232 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибної ділянки), яка розташована за адресою АДРЕСА_2 , шляхом: визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину земельної ділянки кадастровий номер 6524710100:01:001:0904, площею 0.0232 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибної ділянки), яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 та визнання за ОСОБА_2 права власності на 1/2 частину цієї земельної ділянки.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 вартість 1/2 частини вартості автомобіля марки Renault, модель Koleos, тип легковий універсал-B, номер шассі (кузова, рами) НОМЕР_3 , державний номер НОМЕР_5 - 230 869 грн 35 коп.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 вартість 1/2 частини вартості автомобіля марки Renault, модель Megane, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , тип легковий седан - 20 000 грн.

Всього стягнути з ОСОБА_2 250869 грн 35 коп.

Визнати договір дарування від 14 вересня 2012 року, посвідчений 14 вересня 2012 року приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Федоренко О. І., зареєстрований у реєстрі за №1210, удаваним в частині змісту правовідносин, статусу сторін та ціни об`єкта нерухомості з моменту його укладення, визнавши що цей договір є договором купівлі-продажу земельної ділянки розташованої за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею0.0658 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, кадастровий номер 3222486601:01:019:5004, реальною ринковою вартістю на час продажу в сумі еквівалентній 50 тис. доларам США, що дорівнює 1350000 грн., продавцями якої є ОСОБА_4 та ОСОБА_5 (в рівних частинах кожна), а покупцями якої є ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (в рівних частинах кожний).

Всі судові витрати покласти на відповідачів.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 вересня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Скасовано заходи забезпечення позову, накладені ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 березня 2017 року в частині накладення заборони на відчуження:

1) 1/3 частини житлового будинку АДРЕСА_4 , з належними до нього господарськими спорудами.

2) 1/3 частки земельної ділянки з кадастровим номером 3222486601:01:019:5004, площею 0,0658 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташована за адресою:

АДРЕСА_3 ) 71/100 частки житлового будинку АДРЕСА_5 з належними до нього господарськими будівлями та спорудами.

4) земельної ділянки з кадастровим номером 6524710100:01:001:0904, площею 0,0232 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 .

Судові витрати зі сплати судового збору покладено на позивача.

Додатковим рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10 грудня 2024 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 30 000 (тридцять тисяч) грн.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 понесені витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 20 000 грн.

Не погодившись із такими судовими рішеннями, ОСОБА_1 подав апеляційні скарги, в яких, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, рішення суду та додаткове рішення просив скасувати та ухвалити нові судові рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі, а, відповідно, додаткове рішення буде підлягати скасуванню, як похідне.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 зазначив, що в ході судового розгляду суд не взяв до уваги докази, подані ним, позивачем, як і не взяв до уваги покази свідків ОСОБА_1 , які повідомили під присягою, що вважали сім`ю ОСОБА_8 зразковою, а також підтвердили факт спільного проживання сторін до 2015 року. Зауважує, що спірний будинок в с. Тарасівка збудований за спільні сімейні кошти та введений в експлуатацію в 2015 році, в період спільного проживання подружжя. Вказує, що за час спільного проживання в спірному будинку, позивачем, за власні кошти була придбана побутова техніка, крани для води та частина меблів (кухня). Проте, 8 січня 2016 року син (відповідач) змусив фізичною силою покинути його, ОСОБА_1 , будинок. Зазначає, що в 2016 році йому також стало відомо про існування договору дарування земельної ділянки, на якій побудований спірний будинок, а саме, спірну земельну ділянку було подаровано відповідачці та сину ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , проте, вказує, що така земельна ділянка була придбана за спільні сімейні кошти, що підтверджує численними доказами. Вважає, договір дарування удаваним, оскільки договір дарування майна завжди є безоплатним відносно обдарованого, а договір, згідно якого обдарований вчиняє на користь дарувальника будь-яку дію майнового чи немайнового характеру, не може вважатися договором дарування.

Звертає увагу й на те, що в суді першої інстанції, відповідачка фактично визнала в судовому засіданні частину майна, в тому числі автомобілі, спільною власністю подружжя, що підтверджується аудіо записом судового засідання від 26.01.2022 року. Однак, суд першої інстанції все одно не взяв до уваги те, що спірні автомобілі були набуті сторонами в період перебування в шлюбі, а саме авто Рено Колеос в 2011 році та Рено Меган в 2008 році. Звертає увагу й на те, що відповідачка 04.01.2017 року здійснила фіктивний продаж авто Рено Колеос сину, ОСОБА_3 , за 49 000 грн, який, в свою чергу здійснив перепродаж спірного авто своєму адвокатові Артюху С. за 260 954 грн 65 коп.

Посилається й на те, що відповідач, ОСОБА_3 , у своїх свідченнях (т. 2, а. с. 83; т. 3, а. с. 37, аудіозапис судового засідання від 05.12.2018 року) та відповідачі у справі ОСОБА_4 т ОСОБА_5 неправдиво свідчили про те, що відповідач, ОСОБА_3 , нібито в 2009 році лікував дочку відповідачки ОСОБА_4 , вводячи таким чином суд в оману, так як відповідач, ОСОБА_3 , на той час лікарем ще не був (довідка про навчання та закінчення інтернатури в 2012 році - т. 6, а. с. 141), відповідач не вмів нікого лікувати та не мав права займатися лікувальною діяльністю до проходження інтернатури.

Щодо житлового будинку в м. Скадовськ зазначив, що суд не дослідив та не взяв до уваги ті обставини, що з 1994 по 2003 року шлюб між сторонами був розірваний лише фіктивно, та з часу придбання будинку 1996 рік по 2016 року, вся родина відпочивала в цьому будинку. Вказує, що судом залишено поза увагою те, що фактично, спірний будинок був споруджений в 2009-2010 роках, в тому числі, за спільні сімейні кошти, проте, скаржник відмічає, що не зберіг квитанції про оплату будівництва, оскільки довіряв відповідачці. Зазначив, що відповідачка, в 2016 році відчужила шахрайськими методами вказаний будинок та земельну ділянку, при цьому, вказавши в договорі купівлі-продажу фіктивну суму (104400 грн 53 коп) та після встановлення такого факту судом, відповідачка почала звинувачувати дочку ОСОБА_9 у викраденні коштів із продажу будинку. Також повідомив суд про те, що відповідачка ініціювала звернення до суду із позовом до доньки, намагаючись відсудити подаровані їй кошти за договором дарування (761/29221/17).

Вважає, що оскаржуване рішення суд першої інстанції ухвалив жодним чином не врахувавши законні права, свободи та інтереси ОСОБА_1 , а також судом першої інстанції не з?ясовано істотні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги на додаткове рішення зазначив, що основне рішення ухвалено з порушенням норм процесуального та матеріального права, є таким, що підлягає скасуванню, додаткове рішення, як невід`ємна частина основного рішення також підлягає скасуванню. При цьому, звертає увагу суду, що в матеріалах справи відсутні договір про надання правової допомоги відповідачці та відповідачу, а копії таких договорів були надані вже після ухвалення рішення у справі. Звертає окрему увагу, що адвокат Старовойт В. П. до 01.03.2019 року представляв інтереси відповідачки за нотаріальним дорученням, оскільки не був адвокатом, а отже взагалі не має права на гонорар успіху. Крім того, зазначені адвокатом дані, які наведені у всіх актах прийому-передачі наданих послуг, є тотожними і такими, що не відповідають дійсності, адже розрахунки проведені між адвокатом та клієнтом в доларах США, в той час, як в Україні розрахунковою одиницею є гривня. Вважає, такі витрати незаконними та надуманими. Також, просить суд звернути увагу й на те, що у заяві адвокатом викладено розрахунки виконаних робіт, де правову допомогу в одному провадженні він, адвокат Старовойт В. П., надавав декільком особам (відповідачу ОСОБА_3 ), однак, вважає, що адвокат не може претендувати на гонорар успіху декілька разів для учасників одного судового процесу. Ураховуючи вищевикладене, Микитенко О. П. вважає, такі витрати неспівмірними та нерозумними.

Ухвалами Київського апеляційного суду від 05 лютого 2025 року відкрито апеляційне провадження у справі, справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні.

У відзиві на апеляційну скаргу адвокат Богатиренко О. В. в інтересах ОСОБА_4 та ОСОБА_5 заперечувала проти доводів апеляційної скарги в частині удаваності договору дарування та зазначила, що такі доводи позивача ґрунтуються суто на його припущеннях, крім того, такі доводи не підтверджуються жодними належними доказами.

У відзиві на апеляційну скаргу адвокат Старовойт В. П. в інтересах ОСОБА_2 та ОСОБА_3 вважав доводи, викладені в апеляційній скарзі ОСОБА_1 необґрунтованими. Зазначив, що з позивачем у відповідачки сумісне життя у одній квартирі не склалося, виникали сварки, під час яких ОСОБА_1 постійно застосовував фізичну силу, принижував і ображав, а саме застосовував домашнє насилля психологічного і фізичного характеру, брутальні погрози і неодноразові вимоги звільнити місце сумісного проживання ( АДРЕСА_6 ) з боку позивача і призвели до припинення будь-яких відносин із ним. 09.02.2014 року ОСОБА_1 надзвичайно агресивно став наполягати, щоб відповідачка, ОСОБА_2 , залишила ключі від квартири та звільнила її без власних речей та документів, залякував фізичною розправою та ображав, що і стало причиною виклику наряду правоохоронних органів та залишення в той же день відповідачкою квартири. З того часу, з 10.02.2014 року, ОСОБА_1 та відповідачка, ОСОБА_2 , проживають окремо один від одного. Зазначив, що частка житлового будинку АДРЕСА_5 , була набута ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу 09 квітня 1996 року, в той час коли відповідачка та позивач не перебували у шлюбі, а відповідно до п.1 ч. 1 ст. 57 Сімейного кодексу України, майно, набуте до шлюбу, являється особистою приватною власністю дружини, отже не підлягає поділу.

Земельна ділянка яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , була отримана відповідачкою ОСОБА_2 , у порядку приватизації на підставі рішення Скадовської міської ради Херсонської області № 129 від 16.06.2010 року.

Вказує, що позивач, не маючи відповідних знань у галузі будівництва та архітектури, заявляючи як підставу визнання спільною сумісною власністю, нібито повний демонтаж частки житлового будинку АДРЕСА_5 та побудови її заново, внаслідок чого істотно збільшилась його вартість, не підтверджує такі доводи жодними належними доказами.

Навпаки, наданими до суду відповідачкою ОСОБА_2 доказами підтверджується, що ОСОБА_2 здійснила лише реконструкцію належної їй частки житлового будинку та облаштуванню мансардного поверху, а не здійснила повний демонтаж та нове будівництво, як помилково стверджує позивач.

На даний час вказані документи не визнані недійсними та не скасовані, а отже спростовують безпідставне твердження позивача про заново збудовану частину житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Вказує, що у наданих позивачем до суду матеріалах немає доказів, які б підтверджували, що останній взагалі поніс будь-які витрати на будівельні роботи з реконструкції та облаштування мансардного поверху домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 .

Окремо, звертає увагу на те, що жодних «сімейних рішень», щодо придбання земельної ділянки у передмісті Києва та будівництва будинку між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не приймалось, оскільки їх шлюб був лише формальністю, спільного бюджету, як вже раніше зазначалося, вони не вели. У заяві про зміну підстави позову позивач зазначає, що він, ОСОБА_1 , нібито, особисто колись передав відповідачці кошти у загальному розмірі, еквівалентному 20'000 доларів США. Проте, такі доводи позивача, не підтверджені належними, достовірними та достатніми доказами, а є лише припущенням. Однак, відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У відзиві на апеляційну скаргу, адвокат Головатенко О. С. в інтересах ОСОБА_6 зазначила, що відповідачем, ОСОБА_6 , з моменту придбання нею нерухомості був проведений значний об`єм ремонтних робіт в житловому будинку. Зазначила, що в ході судового розгляду, в суді першої інстанції, приватний нотаріус спростував доводи позивача та зазначила, що оформлення договорів купівлі-продажу відбувалося відповідно до вимог чинного законодавства, отже, вважає, що рішення суду є законним та обґрунтованим. Більш того, позивачем в суді першої інстанції не було надано жодного письмового доказу на підтвердження шахрайського продажу будинку Микитенко В. В.

В судовому засіданні ОСОБА_1 підтримав апеляційну скаргу, з викладених в ній підстав.

Адвокат Головатенко О. С. в інтересах ОСОБА_6 , адвокат Старовойт В. П. в інтересах ОСОБА_2 та ОСОБА_3 заперечували проти доводів апеляційної скарги та вважали їх необґрунтованими, просили залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін.

Інші учасники у судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, а тому колегія суддів відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за їх відсутності.

Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Вислухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково.

Щодо прийняття та дослідження нових доказів

Відповідно до ч. 3 ст. 367 ЦПК України, докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

До апеляційної скарги позивачем додано ряд документів, які з невідомих причин не були подані до суду першої інстанції не зважаючи на те, що дана справа перебувала в провадженні Києво-Святошинського районного суду Київської області вісім років.

Оскільки до апеляційної скарги позивачем не додані докази неможливості своєчасної подачі доказів до суду першої інстанції, колегія суддів не приймає їх до уваги.

Щодо вирішення позовних вимог по суті

Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, сторони перебували в шлюбі з 1981 року. У період з 1994 по 2003 рік шлюб було розірвано (т. 2, а. с. 19), однак, 13 вересня 2003 року подружжя повторно зареєструвало шлюб (т. 1, а. с. 21).

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 19 грудня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 22 березня 2017 року та постановою Верховного Суду від 04 лютого 2019 року у справі № 761/20140/16-ц, шлюб між сторонами розірвано. Цим же рішенням встановлено фактичну дату припинення сімейних відносин - 10 лютого 2014 року (т. 1, а. с. 8 -16).

ОСОБА_1 зазначив, що під час шлюбу подружжя набуло таке майно, яке, на його думку, є об`єктом спільної сумісної власності:

- два автомобілі марки Renault (моделі Megane та Koleos), зареєстровані на ім`я ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 40-44);

- житловий будинок у АДРЕСА_7 частини якого збудовано у 2009-2010 роках (за твердженням ОСОБА_1 за рахунок спільних коштів подружжя), на земельній ділянці площею 0,0232 га (кадастровий номер 6524710100:01:001:0904), зареєстрованій на ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 36-38);

- житловий будинок та земельна ділянка в АДРЕСА_3 . (За твердженням ОСОБА_1 будівництво об`єкта відбувалося у 2013-2015 роках за рахунок коштів сімейного бюджету, попри те, що співзабудовником був їхній син, ОСОБА_3 . Частка будинку, зареєстрована на відповідачку) (т. 1, а. с. 25-35).

В ході судового розгляду в суді першої інстанції відповідачами було зазначено про те, що:

будівництво будинку в с. Тарасівка здійснювалося за їхні власні кошти (включно з позиками);

земельна ділянка, на якій розташовано будинок, була набута на підставі договору дарування, укладеного 14 вересня 2012 року, що підтверджено документально та показами свідків і нотаріуса;

автомобіль Renault Megane вибув із власності подружжя у 2009 році за згодою позивача з компенсацією.

Свідки ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 та ОСОБА_13 підтвердили окреме проживання сторін і фінансування будівництва виключно відповідачем, ОСОБА_3 , та його родиною.

Перевіряючи висновки суду першої інстанції щодо вимог про визнання 1/3 частки житлового будинку та земельної ділянки в с. Тарасівка спільною сумісною власністю та поділ відповідно по 1/6 кожному із подружжя, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 ЦК України).

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Аналогічні правові висновки містяться у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843 цс 17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц, провадження № 14-325 цс 18.

Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення.

Щодо земельної ділянки в с. Тарасівка

Відмовляючи в задоволенні позову в частині визнання 1/3 частини земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 , спільною сумісною власністю, а також здійснення її поділу, суд першої інстанції виходив з того, що земельна ділянка подарована відповідачці та її сину згідно договору дарування, а отже, за приписами ст. 57 СК України, є особистою приватною власністю ОСОБА_2 .

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

З матеріалів справи убачається, що 14 вересня 2012 року приватним нотаріусом Києво-Святошинського нотаріального округу Федоренко О. І. було посвідчено договір дарування, за умовами якого дарувальники ОСОБА_4 та ОСОБА_5 (кожна в рівних частках) передали у власність ОСОБА_3 та ОСОБА_2 (теж у рівних частках) земельну ділянку загальною площею 0,0658 га з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку (т. 3, а. с. 27-29).

Відповідно до положень ч.1 ст. 57 СК України, майно, набуте на підставі договору дарування, навіть у період шлюбу, є особистою приватною власністю того з подружжя, кому воно подароване, та не підлягає поділу як спільне майно.

Крім того, згідно з усталеною практикою Верховного Суду (постанова від 03.10.2018 року у справі № 522/2155/15-ц; від 12.11.2020 року у справі № 760/20440/18), майно, набуте на підставі договору дарування, навіть під час шлюбу, належить до особистої приватної власності того з подружжя, кому воно подароване, і не входить до складу спільного сумісного майна. Таке майно не підлягає поділу, якщо відсутні докази того, що воно фактично набувалося за рахунок спільних коштів подружжя, а договір дарування є лише формальним прикриттям.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, зазначаючи, що позивачем не доведено обставини, які б свідчили про фіктивність договору дарування або придбання зазначеної земельної ділянки за спільні кошти подружжя, зокрема, матеріали справи не містять належних і допустимих доказів грошових витрат або інших дій ОСОБА_1 , спрямованих на оплату чи інвестування у набуття зазначеної земельної ділянки.

При цьому, позивач, ОСОБА_1 , також порушив питання щодо удаваності договору дарування, укладеного 14 вересня 2012 року, вважаючи, що цей правочин насправді приховує інший, а саме договір купівлі-продажу.

Перевіряючи висновки суду першої інстанції у цій частині позовних вимог, колегія суддів зазначає таке.

Згідно зі ст. 235 Цивільного кодексу України, удаваним вважається правочин, укладений сторонами з метою приховати інший правочин, який вони насправді вчинили. У такому випадку юридичні наслідки мають визначатися не формою зовнішньо оформленого документа, а змістом реального правочину. Ключовим елементом для встановлення удаваності є наявність доказів того, що сторони насправді мали намір укласти інший правочин, а також що фактичні дії учасників спрямовувалися на досягнення інших, ніж заявлено, правових наслідків.

В постанові Верховного Суду від 05.01.2023 у справі № 711/7715/20 чітко наголошується: договори дарування нерідко укладаються задля уникнення оподаткування, однак навіть за таких обставин удаваність правочину повинна бути підтверджена належними доказами, зокрема, наявністю прихованого наміру укласти інший договір, а не той, що підписаний сторонами.

Також, в постанові Верховного Суду від 18.11.2020 у справі № 357/3132/15-ц зазначено: вирішальним у справах про удавані правочини є доведення того, що учасники фактично досягали не тих правових наслідків, які відповідають формі правочину, а тих, що характерні для іншого виду договору , у цьому випадку, купівлі-продажу.

У даній справі суд першої інстанції обґрунтовано врахував показання дарувальниць ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , які категорично заперечили факт передачі будь-яких коштів або інших зустрічних дій з боку обдаровуваних. Ці свідчення не були спростовані або поставлені під сумнів у межах розгляду справи.

Крім того, відповідно до ст. 203 ЦК України, правочин є дійсним за умови, що волевиявлення сторін було вільним, усвідомленим та таким, що відповідало їхній внутрішній волі. З наявних в матеріалах справи доказів убачається, що договір дарування був укладений без жодного примусу, за згодою всіх сторін, з дотриманням вимог законодавства, та був спрямований на досягнення саме тих правових наслідків, що передбачені даруванням.

Щодо доводів позивача про те, що його син, ОСОБА_3 , нібито не міг бути обдаровуваним, оскільки на той час не працював лікарем і не міг надавати консультацій дарувальникам, колегія суддів зазначає, що ці обставини не мають жодного юридичного значення для оцінки дійсності правочину, в даному випадку, вони є лише припущеннями і не свідчать про прихований намір сторін укласти договір купівлі-продажу.

Крім того, позивач посилався на факт передачі коштів у сумі, еквівалентній 20 000 доларів США, однак, не надав суду жодних підтверджень цієї передачі у вигляді квитанцій, банківських переказів або інших письмових доказів. Колегія суддів звертає увагу скаржника на положення ч. 6 ст. 81 ЦПК України, якими передбачено, що суд не може визнати належними докази, якщо вони ґрунтуються виключно на припущеннях.

У сукупності, всі вищенаведені обставини свідчать, про відсутність ознак удаваності спірного договору дарування. Укладення цього правочину відбулося в межах правомірної реалізації цивільної правосуб`єктності дарувальників і не має правових підстав для перекваліфікації.

Відтак, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог щодо визнання договору дарування удаваним, а також вимог про визнання спільною сумісною власністю та поділ земельної ділянки, подарованої на підставі зазначеного договору.

Щодо поділу житлового будинку, розташованого на спірній земельній ділянці, в с. Тарасівка, колегія суддів відмічає наступне.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 щодо визнання 1/3 частини житлового будинку АДРЕСА_4 , загальною площею 298.6 м.кв. житловою площею 93.8 м.кв., нежитловою площею 204.8 м.кв. спільною сумісною власністю та здійснення її поділу, суд першої інстанції виходив з того, що спірний будинок введено в експлуатацію 25.11.2015 року (коли відповідачка та позивач вже не вели спільного господарства та не мали спільного бюджету), та який збудований не на кошти відповідачки і не на кошти позивача, не може вважатися майном, набутим відповідачкою у шлюбі, а отже, й спільним сумісним майном.

Перевіряючи такі висновки суду першої інстанції колегія суддів виходить з наступного.

Як зазначено колегією суддів вище, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення.

З матеріалів справи убачається, що на вищезазначеній земельній ділянці, яка була подарована ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в 2013-2015 роках, здійснювалося будівництво житлового будинку, з належними до нього господарськими спорудами.

Матеріали справи свідчать також про те, що житловий будинок АДРЕСА_8 споруджувався, в більшій частині, за кошти ОСОБА_3 , що в свою чергу підтверджується такими доказами, як: копією договору Генерального підряду на будівництво від 02.03.2013 року, копіями договорів про надання послуг, купівлю-продаж будівельних матеріалів (т. 2, а. с. 14,-15, 16-35,42-43).

З вищенаведеного убачається, що житловий будинок АДРЕСА_8 споруджувався з 2012 року за кошти ОСОБА_3 (сина) та його сім`ї. Процес будівництва - контролювався й фінансувався ОСОБА_3 .

Вказані обставини також підтверджуються показаннями свідків, допитаних в суді першої інстанції, які вказали, що участі позивача, ОСОБА_1 у будівництві житлового будинку за спірною адресою не спостерігали. Натомість, за свідченнями, ОСОБА_2 частину коштів на спорудження будинку (в сумі 30 000 доларів США) позичала в борг (т. 9, а.с. 69-70).

Наведені обставини виключають припущення позивача про спільне інвестування в об`єкт нерухомості з сімейного бюджету та додатково підтверджують, що будівництво велося за рахунок особистих коштів відповідачки та її сина, що узгоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання права спільної сумісної власності.

Обгрунтовуючи позовні вимоги щодо поділу спірного будинку в с. Тарасівка, ОСОБА_3 зазначав про те, що кошти на будівництво такого будинку, нібито, витрачались з сімейного бюджету (його та відповідачки).

Однак, як убачається з матеріалів справи, будівництво будинку здійснювалося поетапно, починаючи з березня 2013 року (укладення договору генерального подряду на будівництво (т. 2, а. с. 14-16).

1 етап - котлован, фундамент, коробка стін, вікна, дах (03.2013-12.2013)

2 етап - електрика, сантехніка, опалення, каналізація, вода, газ, огорожа (03.14.-12-2014)

3 етап- внутрішні малярні роботи, поклейка шпалер, встановлення меблів (03.2015-11.2015).

1/3 частина будинку АДРЕСА_3 , введено в експлуатацію 25.11.2015 року, з набуттям права власності 19.01.2016 року(т. 2, а. с. 16-43).

При цьому, як зазначено колегією суддів вище, рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 19 грудня 2016 року у справі №761/20140/16-ц встановлено фактичну дату припинення сімейних відносин, а саме 10 лютого 2014 року.

Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень (постанова КЦС ВС від 19.12.2019 по справі №520/11429/17).

Обставини укладення шлюбу та встановлення фактичної дати припинення сімейних відносин, встановлені рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 19 грудня 2016 року, яке набрало законної сили, є обов`язковими для суду у цій справі.

Тобто, будинок офіційно введений в експлуатацію в 2015 році, в той же час, коли сторони фактично вже припинили шлюбні відносини.

Позивачем не надано суду інших доказів, крім як доходів з заробітної плати (т. 4, а. с. 15-17). При цьому, колегія суддів, дослідивши довідки про доходи позивача, урахувавши його буденні витрати (такі як сплата комунальних послуг, харчування, тощо) вважає, що таких доходів було замало для здійснення будівництва будинку, а доводи позивача про таке фінансування нічим не підтверджені.

За наведених обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду, що ОСОБА_1 належними доказами не підтверджено внесення грошових коштів або приймання участі у будівництві будинку саме за рахунок його грошових коштів, а отже, таке майно не може вважатися спільним сумісним майном подружжя, відповідно, воно не підлягає поділу.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про визнання спільною сумісною власністю подружжя 71/100 частини житлового будинку та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_9 , витребувати їх у набувача ОСОБА_6 , скасувати відповідні рішення про державну реєстрацію прав власності, та здійснити поділ зазначеного нерухомого майна, визнавши за кожним із подружжя по 71/200 частини будинку та по 1/2 частині земельної ділянки, колегія суддів зазначає наступне.

Щодо визнання права власності за ОСОБА_1 та поділу земельної ділянки в м. Скадовськ.

Як убачається з матеріалів справи, земельна ділянка, кадастровий номер 6524710100:01:001:0904, розташована за адресою: АДРЕСА_2 , набута відповідачкою на підставі рішення органу місцевого самоврядування шляхом приватизації відповідно до ст. 118 ЗК України (т. 1, а. с. 25).

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 57 СК України, земельна ділянка, набута за час шлюбу внаслідок приватизації в межах норм безоплатної приватизації, є особистою приватною власністю дружини та не підлягає поділу.

Щодо поділу між подружжям житлового будинку в м. Скадовськ.

З матеріалів справи убачається, що частка житлового будинку АДРЕСА_10 набута відповідачкою на підставі договору купівлі-продажу від 09 квітня 1996 року ( т. 3, а. с. 2). Тобто, в період, коли позивач та відповідачка не перебували в зареєстрованому шлюбі, відповідно до положень ст. 57 СК України, таке майно є особистою приватною власністю дружини.

Водночас, положеннями частини першої статті 62 Сімейного кодексу України передбачено, якщо майно дружини або чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно може бути визнано об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Істотність такого збільшення підлягає оцінці суду, з урахуванням обсягу внесків, їх характеру та реального впливу на приріст вартості об`єкта.

Правові висновки Великої Палати Верховного Суду, зокрема у постановах від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц та від 21 квітня 2022 року у справі № 453/467/17, наголошують, що факт перебування у шлюбі сам по собі не є підставою для визнання майна спільною сумісною власністю. Необхідно довести сукупність двох чинників: істотне збільшення вартості майна та причинний зв`язок цього приросту із трудовими або грошовими затратами іншого з подружжя, який не є власником.

Позивач, як на підставу визнання спільною сумісною власністю житлового будинку, заявляє про нібито повний демонтаж частки житлового будинку АДРЕСА_1 та побудови її заново, внаслідок чого збільшилась його вартість, однак, такі доводи не підтверджує жодними належними доказами.

Навпаки, з матеріалів справи (зокрема, акт перевірки № 92/с та протоколи 2010 року) убачається, що саме відповідачкою було здійснено реконструкцію та облаштування мансардного поверху (т. 4, а. с. 10-14).

Позивач не надав належних, допустимих та достатніх доказів, які б підтверджували наявність істотного збільшення вартості майна відповідачки внаслідок його власних затрат або спільної діяльності подружжя. В матеріалах справи відсутні документи, які свідчили б про внесення ним грошових коштів, придбання будівельних матеріалів, укладення договорів з підрядниками або участь у виконанні робіт.

Суд першої інстанції, оцінюючи ці обставини, дійшов правильного висновку про те, що положення статті 62 СК України у даному випадку, не підлягають застосуванню, оскільки позивачем не доведено ані істотного приросту вартості, ані причинного зв`язку з власними затратами. Крім того, позивач не довів, що первісний об`єкт, нерухомість, яка перебувала у власності відповідачки, був настільки трансформований, щоб втратити свою самостійність або бути перетвореним у новий об`єкт за змістом і складом, який би підпадав під дію режиму спільної сумісної власності.

Суд першої інстанції також обґрунтовано послався на усталену судову практику, яка підтверджує, що у разі недоведення істотності приросту вартості особистого майна та його зв`язку зі спільними затратами, майно зберігає статус особистої приватної власності.

З урахуванням вищевикладених обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для визнання спірного нерухомого майна, житлового будинку та земельної ділянки, об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Експертний висновок №03-17 від 08.12.2017 року свідчить, що вартість домоволодіння збільшилась лише на 12%, вартість робіт становить 35 835 грн. Таке збільшення не є істотним у розумінні ч. 1 ст. 62 СК України. Крім того, позивач не надав жодного доказу, що він брав участь у фінансуванні чи здійсненні вказаних робіт.

Також у справі міститься договір підряду від 12.10.2009 року, укладений між відповідачкою та підрядником, де визначено вартість робіт і факт оплати саме відповідачкою.

Слід зазначити, що в ході судового розгляду справи позивач самостійно відмовився від клопотання про призначення експертизи, що свідчить про відсутність наміру обґрунтувати відповідні доводи доказами. Водночас, після відчуження будинку відповідачка передала отримані від продажу кошти доньці ОСОБА_14 (т. 2, а. с. 52), що свідчить про відсутність наміру зберігати такі кошти як спільні чи належні подружжю.

Більш того, в матеріалах справи також міститься лист ТОВ «Екоспертно-правової консалтингової компанії «Юрекс» від 23.04.2018 року, в якому зазначено, що на даний час не існує технічної можливості шляхом лабораторних досліджень визначити точний час виконання основних будівельних робіт , так як і період часу їх виконання (т. 6, а. с. 215).

За таких обставин, у частині вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу 71/100 частини житлового будинку, частини земельної ділянки, скасування реєстраційних дій нотаріуса, визнання майна спільною сумісною власністю, витребування та поділ спірного майна - підстав для задоволення позову не вбачається. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції та вважає їх обґрунтованими і законними. Також, доводи позивача не спростовують факт правомірності відчуження відповідачкою спірного житлового будинку, який належав їй на праві особистої приватної власності, тому договір купівлі-продажу житлового будинку від 03 серпня 2016 року без згоди позивача не суперечив чинному законодавству.

Ураховуючи те, що договір купівлі-продажу спірного будинку та земельної ділянки відбулися в межах чинного законодавства , відсутні підстави для задоволення позову в частині визнання незаконного та скасування рішення нотаріуса, як і відсутня потреба входити в обговорення питання щодо витребування такого майна з володіння ОСОБА_6 .

Щодо житлового будинку по АДРЕСА_9 .

Як убачається з матеріалівсправи, 71/100 частини житлового будинку були набуті відповідачкою ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 09 квітня 1996 року (т. 3, а.с. 2). Тобто, до повторної реєстрації шлюбу з позивачем, яка відбулася лише 13 вересня 2003 року. Отже, у відповідності до положень ст. 57 СК України, це майно належить їй на праві особистої приватної власності.

Разом з тим, відповідно до ч. 1 ст. 62 СК України, майно одного з подружжя, яке під час шлюбу істотно збільшилося у вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат іншого з подружжя, може бути визнане об`єктом права спільної сумісної власності.

У цьому контексті суд зобов`язаний перевірити два ключових елементи: наявність істотного приросту вартості майна та причинний зв`язок такого приросту з затратами іншого з подружжя, який не є власником.

ОСОБА_1 , заявляючи про реконструкцію та нібито повний демонтаж об`єкта, не надав суду жодних належних, допустимих чи достатніх доказів, які б підтверджували його участь у фінансуванні або виконанні таких робіт. Відсутні квитанції, банківські документи, договори підряду, чеки на будівельні матеріали чи інші свідчення реальних трудових чи грошових затрат.

Навпаки, з матеріалів справи, зокрема, з акту перевірки № 92/с та протоколів 2010 року (т. 4, а.с. 10-14), убачається, що реконструкцію житлового будинку, включно з облаштуванням мансардного поверху, здійснювала сама ОСОБА_2 . Це підтверджується також договором підряду від 12.10.2009 року, укладеним між нею та підрядною організацією, в якому чітко зафіксована вартість робіт, а також доказами їхньої оплати саме відповідачкою.

Крім того, експертний висновок №03-17 від 08.12.2017 року засвідчив, що внаслідок проведених робіт вартість домоволодіння зросла лише на 12%, що еквівалентно 35 835 грн. З урахуванням правових висновків Великої Палати Верховного Суду (зокрема, у справах № 214/6174/15-ц та № 453/467/17), така зміна не може вважатися істотним приростом у розумінні ч. 1 ст. 62 СК України.

Додатково, слід відзначити, що сам позивач під час розгляду справи відкликав клопотання про призначення будівельно-технічної експертизи, що свідчить про відсутність наміру доводити свої твердження належними засобами доказування.

Також, із матеріалів справи (т. 2, а.с. 52) вбачається, що після відчуження зазначеного нерухомого майна відповідачка передала отримані кошти доньці, що вказує на її розпорядження коштами як власними, без наміру розглядати їх частиною сімейного бюджету.

Щодо визнання недійсними договорів та скасування реєстраційних дій.

Позивач просив визнати недійсними договори купівлі-продажу 71/100 частини будинку та частини земельної ділянки, укладені між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 , а також скасувати рішення нотаріуса про державну реєстрацію прав власності на ім`я набувача.

Однак, з огляду на те, що спірне майно є особистою приватною власністю відповідачки, її дії з відчуження цього майна не вимагали згоди іншого з подружжя, що також правильно зазначено судом першої інстанції. Договір купівлі-продажу від 03 серпня 2016 року укладений відповідно до чинного законодавства та не суперечить вимогам Сімейного або Цивільного кодексів України.

У даному випадку, позовні вимоги про скасування рішень нотаріуса, які стосуються державної реєстрації прав власності, є безпідставними, як і вимоги про витребування майна від ОСОБА_6 . Підстав для втручання у право власності набувача не вбачається.

Ураховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог у частині визнання майна спільною сумісною власністю, його поділу, витребування, а також скасування нотаріальних дій та визнання недійсності укладених договорів. Рішення суду першої інстанції в цій частині є обґрунтованим і таким, що відповідає нормам матеріального та процесуального права.

Щодо позовних вимог про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 вартості 1/2 частини вартості автомобілів Renault Koleos та Renault Megane як об`єктів спільної сумісної власності подружжя, у розмірах 230 869 грн 35 коп. та 20 000 грн.

Відмовляючи в стягненні з ОСОБА_2 частини вартості автомобілів суд першої інстанції виходив з недоведення позивачем дійсної ринкової вартості зазначених транспортних засобів на момент розгляду справи.

Проте, колегія суддів не може в повній мірі погодитися з такими висновками суду, з огляду на наступне.

З матеріалів справи убачається, що 25 липня 2008 року набутий автомобіль марки Renault, модель Megane, тип легковий седан, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , державний номер НОМЕР_2 , який зареєстрований на ім`я ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 40-44).

У подальшому цей автомобіль був переданий сину ОСОБА_3

21 лютого 2011 року набутий автомобіль марки Renault, модель Koleos, тип легковий універсал-B, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_3 , державний номер НОМЕР_4 , який зареєстрований на ім`я ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 40-44)

Вказані транспортні засоби набуті сторонами в період шлюбу, а тому відповідно до положень ч. 1 ст. 60, ч. 3 ст. 368, ст. 70 Сімейного кодексу України, є спільною сумісною власністю подружжя, незалежно від того, на чиє ім`я вони зареєстровані.

Однак, судом першої інстанції не було враховано зазначених обставин.

Щодо вартості автомобіля Renault Megane.

ОСОБА_1 , звертаючись з вимогою про стягнення половини вартості зазначеного автомобіля, визначив її в сумі 40 000 грн, не надавши при цьому жодного належного доказу, що підтверджував би дійсну ринкову вартість транспортного засобу на момент розгляду справи. Зазначена сума є договірною, розрахованою умовно, і не базується на висновках експерта або інших доказах, допустимих у розумінні ч. 1 ст. 81 ЦПК України.

Позивач не вжив усіх необхідних процесуальних заходів, які могли б обґрунтувати його вимоги, зокрема, не порушував питання щодопроведення експертизи, не подав ринкових оцінок чи документального підтвердження стану транспортного засобу. За таких обставин, суд був позбавлений можливості виходити за межі позовних вимог і самостійно встановлювати вартість автомобіля або розраховувати компенсаційну частку. Відповідно, визначена позивачем сума є недоведеною.

Крім того, як убачається з матеріалів справи, 12 травня 2009 року зазначений автомобіль за згодою сторін був переданий у користування їхньому сину - ОСОБА_3 на підставі нотаріальної довіреності з правом розпорядження. Ця дія була приурочена до народження в нього ( ОСОБА_3 ) першої дитини, що свідчить про добровільний характер передачі автомобіля з боку обох батьків. Протягом наступного періоду позивач не висловлював заперечень щодо передачі автомобіля та не ставив питання про його повернення або компенсацію вартості.

У сукупності наведених обставин, а також відсутності доказів дійсної вартості транспортного засобу, недоведення вимог, добровільної згоди на його передачу синові та відсутності ознак спору щодо володіння, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позовна вимога про стягнення частини вартості автомобіля Renault Megane є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення.

Щодо вартості автомобіля Renault Koleos

21 лютого 2011 року набутий автомобіль марки Renault, модель Koleos, тип легковий універсал-B, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_6 0C0VUCЗЗ1656, державний номер НОМЕР_4 , який зареєстрований на ім`я ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 40-44).

Автомобіль Renault Koleos у даному випадку, відчужено відповідачкою без згоди позивача, що позбавила позивача можливості володіння, користування й розпорядження належною йому часткою у спірному майні.

Колегія суддів відмічає, що у разі відчуження майна одним із подружжя без згоди іншого ринкова вартість майна визначається на момент розгляду справи, а не на час відчуження. Відсутність можливості встановити дійсну вартість конкретного майна не позбавляє сторону права на компенсацію, яка визначається виходячи з вартості подібного об`єкта на час розгляду спору.

Правова позиція щодо подібних правовідносин ґрунтується на висновках, викладених в постановах: Верховного Суду від 03.10.2018 року у справі №?127/7029/15-ц; постанові Верховного Суду від 18.02.2021 року у справі №?314/2224/17; постанові Верховного Суду від 02.10.2024 року у справі №?686/26591/2.

Позивач в обґрунтування своїх вимог посилався на звіт про оцінку від 17.06.2016 року, відповідно до якого вартість транспортного засобу становить 461 738 грн 70 коп., а отже, - 230 869 грн 35 коп (т. 1, а. с. 80).

Незважаючи на зауваження відповідачки про нібито необ`єктивність цієї оцінки (та наявність рецензії), суд першої інстанції не призначив експертизи, хоча мав таку можливість відповідно до ст. 109 ЦПК України, чим порушив принцип змагальності.

Колегія суддів відмічає, що відсутність додаткової експертизи не може бути підставою для повної відмови у задоволенні позову, якщо оцінка вже надана позивачем, а відповідачка її не спростувала належним чином.

Ураховуючи, що відповідачка не надала жодного альтернативного звіту або обґрунтованого розрахунку, вартість, визначена позивачем, є найбільш об`єктивним джерелом для розрахунку компенсації.

У зв`язку з чим, сумау розмірі230 869 грн 35 коп. (1/2 від 461 738 грн 70 коп.) підлягає стягненню на користь позивача як вартість його частки у спільному майні.

Посилання суду першої інстанції на відсутність належної оцінки спірного автомобілю є помилковим, оскільки позивач надав звіт про оцінку від 17.06.2016 року щодо автомобіля Renault Koleos.

Незважаючи на те, що на поданий звіт є рецензія від 20.11.2017 року, яка містить зауваження до оформлення, колегія суддів зазначає, що рецензія не є експертним висновком і не містить самостійної оцінки об`єкта. Вона не може визнаватися достатнім доказом для спростування звіту про оцінку, який подано позивачем.

Відсутність додаткової експертизи не є підставою для повної відмови у задоволенні позову, якщо сторона вже надала відповідний доказ і він не був належним чином спростований іншою стороною.

Наведена вартість, зазначена в звіті, є найбільш об`єктивною в межах наявних матеріалів справи. Вона також суттєво перевищує договірну ціну відчуження, що підтверджує реальний розрив між умовною сумою продажу та ринковою вартістю автомобіля, і, відповідно, збитковість дій відповідачки для позивача.

Отже, відмова суду першої інстанції у задоволенні вимоги про стягнення вартості автомобіля Renault Koleos є помилковою та такою, що ґрунтується на неповному з`ясуванні обставин справи.

У зв`язку з наведеним, рішення суду першої інстанції у цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог шляхом стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 230 869 грн 35 коп. як компенсації за частину вартості автомобіля Renault Koleos.

Щодо інших доводів апеляційної скарги.

Доводи скаржника про те, що суд першої інстанції не врахував подані ним докази, в тому числі покази свідків, не заслуговують на увагу, оскільки вони не містять нових або переконливих відомостей, які могли б вплинути на правову кваліфікацію спірного майна.

Посилання на покази свідків, які охарактеризували шлюб сторін як «зразковий», а також підтвердили спільне проживання до 2015 року, не є достатніми для доведення режиму спільної сумісної власності на об`єкти нерухомості. Сам по собі факт спільного проживання сторін у шлюбі не створює правової підстави для визнання майна, набутого на ім`я одного з подружжя, об`єктом спільної сумісної власності.

Щодо доводів позивача про купівлю побутової техніки та меблів за особисті кошти, слід зазначити, що відповідні витрати (за їх належного підтвердження) могли б бути предметом окремих вимог про компенсацію витрат, однак, як вже було зазначено колегією суддів вище, позивач таких вимог не заявляв, а доказів їх здійснення суду не надано.

Стосовно договору дарування земельної ділянки, позивач не надав жодного належного доказу, який би підтверджував, що дана ділянка була фактично придбана за кошти подружжя. Зібрані у справі докази, у тому числі покази дарувальників, свідчать про безоплатність передачі майна та відсутність будь-яких зобов`язань чи компенсацій з боку обдарованих. Доводи позивача щодо удаваності правочину є його власнимприпущеннями, що не підтверджені жодними доказами, як того вимагає стаття 235 ЦК України.

Щодо довідки про навчання сина та його участь у лікуванні - ця обставина не впливає на дійсність договору дарування, укладеного між дарувальниками та обдарованими, адже закон не вимагає, щоб дарування відбувалося виключно з причин матеріальної допомоги чи на підставі спеціальних заслуг.

Доводи про «фіктивність» розірвання шлюбу в 1994-2003 роках не мають юридичного значення при розгляді даної справи, оскільки розірвання шлюбу оформлюється виключно за рішенням компетентного органу, яке має преюдиційне значення і не може бути поставлене під сумнів позивачем у даному провадженні.

Довідка про начебто шахрайські дії при відчуженні будинку в м. Скадовськ також не знайшли свого підтвердження в ході апеляційного перегляду справи, адже відповідачка вчинила правочин щодо належного їй особистого майна, відповідно до чинного законодавства, а оспорення суми договору без надання доказів розрахунків або спростування законності правочину, є, з юридичної точки зору безпідставним.

Щодо посилань на інше судове провадження (761/29221/17), слід зазначити, що це не є предметом розгляду в даній справі, а тому не впливає на оцінку спірних правовідносин.

Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі т. 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).

Отже, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги зводяться переважно до суб`єктивних оцінок, припущень та недоведених обставин, які були належно досліджені судом першої інстанції та оцінені відповідно до вимог статей 76-81 ЦПК України.

Щодо додаткового рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10 грудня 2024 року, колегія суддів відмічає наступне.

Задовольняючи частково заяву про ухвалення додаткового рішення, суд першої інстанції, ураховуючи складність справи та виконані роботи, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), беручи до уваги принципи співмірності та розумності судових витрат, не надання доказів не співмірності вказаних витрат, дійшов висновку про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесених витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 30 000 грн, а також на користь ОСОБА_3 понесених витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 20 000 грн.

Перевіряючи вказані висновки суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів зазначає про таке.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Частиною першою статті 133 ЦПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

При цьому, пункт 1 частини третьої статті 133 ЦПК України відносить витрати на професійну правничу допомогу саме до витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.

Разом із тим законом визначено критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на професійну правничу допомогу.

Статею 137 ЦПК України визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Отже, склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження), а також документи, що свідчать про фактичне надання таких послуг.

Відтак, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні цих витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення.

З матеріалів справи убачається, що на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу адвокатом Старовойтом В. П. були подані орієнтовні розрахунки судових витрат із зазначеням, що відповідні докази фактичного їх понесення буде подано впродовж п`яти днів з моменту ухвалення судового рішення. Вказані документи були подані у визначений строк: щодо ОСОБА_2 19 червня 2023 року, щодо ОСОБА_3 28 серпня 2024 року.

На підтвердження витрат понесених ОСОБА_2 на правничу допомогу надано: договір про надання професійної правової допомоги № 2 від 07.03.2019 року, додаток № 1 до договору від 07.03.2019 року, акт приймання-передачі наданих послуг № 2 від 25.12.2019 року, акт приймання-передачі наданих послуг № 1 від 28.12.2020 року, акт приймання-передачі наданих послуг № 3 від 27.12.2021 року, акт приймання-передачі наданих послуг № 4 від 26.12.2022 року, акт приймання-передачі наданих послуг № 5 від 25.12.2023 року, акт приймання-передачі наданих послуг № 6 від 23.08.2024 року, акт приймання-передачі наданих послуг № 7 від 18.09.2024 року, квитанція до прибуткового касового ордеру № 1 від 25.12.2019 року, квитанція до прибуткового касового ордеру № 2 від 28.12.2020 року, квитанція до прибуткового касового ордеру № 3 від 27.12.2021 року, квитанція до прибуткового касового ордеру № 4 від 26.12.2022 року, квитанція до прибуткового касового ордеру № 5 від 25.12.2023 року, квитанція до прибуткового касового ордеру № 6 від 23.08.2024 року, ордер про надання правничої допомоги серії АІ № 1000794 від 23.05.2019 року, свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю серія КС № 7353/10 від 01.03.2019 року.

На підтвердження понесених відповідачем ОСОБА_3 витрат на професійну правову допомогу надано такі документи: договір про надання професійної правової допомоги № 31 від 05.12.2023 року, додаток № 1 до договору від 05.12.2023 року, акт приймання-передачі наданих послуг № 1 від 25.12.2023 року, акт приймання-передачі наданих послуг № 2 від 23.08.2024 року, акт приймання-передачі наданих послуг № 3 від 18.09.2024 року, квитанція до прибуткового касового ордеру № 1 від 25.12.2023 року, квитанція до прибуткового касового ордеру № 2 від 23.08.2024 року, ордер про надання правничої допомоги серії АІ № 1500995 від 05.12.2023 року, свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю серія КС № 7353/10 від 01.03.2019 року.

З наданих представником відповідачів доказів щодо розміру витрат на правничу допомогу вбачається, що відповідні витрати складаються з оплати послуг адвоката за надання консультацій, вивчення матеріалів справи та документів, наданих клієнтом, здійснення системного аналізу обставин справи, складання відзиву, заперечень по суті позову та інших процесуальних документів. Загальний розмір витрат становить: на користь ОСОБА_3 - 134 730 грн 62 коп., на користь Микитенко В.В. - 110 730 грн 62 коп."

Чинне процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу. Відповідно, суд зазначив, що процесуальним законодавством передбачено такі основні критерії визначення та розподілу судових витрат, як їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін.

В питанні критеріїв також слід згадати висновки Великої Палати у справі № 755/9215/15-ц. Так, суд наголосив, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Важливими є також висновки у постановах Верховного Суду у справі № 905/1795/18 та у справі № 922/2685/19, де визначено, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

В іншій своїй постанові у справі № 922/3812/19 Верховний Суд підтвердив власні висновки, що визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами ст. 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність». У разі відсутності у тексті договору таких умов (пунктів) щодо порядку обчислення, форми та ціни послуг, що надаються адвокатом, суди, в залежності від конкретних обставин справи, інших доказів, наданих адвокатом, використовуючи свої дискреційні повноваження, мають право відмовити у задоволенні заяви про компенсацію судових витрат, задовольнити її повністю або частково.

Отже, при зверненні за відшкодуванням варто пам`ятати, що при оцінці наданого стороною розміру гонорару адвоката, суд застосовує ряд критеріїв (дійсність, обґрунтованість, розумність, реальність, пропорційності, співмірність) та факти на підтвердження таких критерії (складність справи, значення справи для сторін, фінансовий стан сторін, ринкові ціни адвокатських послуг і т.п.)

Процесуальним законодавством передбачено механізм зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката шляхом подання відповідного клопотання. Слід зауважити, що на сторону, яка подає клопотання про зменшення витрат, покладено обов`язок доведення неспівмірності витрат.

Так, в питанні зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу варто враховувати висновки Об`єднаної Палати Верховного Суду у справі № 922/445/19, в якому, серед іншого наголошено, що: зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони щодо неспівмірності заявлених іншою стороною витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт; суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Подібні висновки також викладені в ряді постанов Верховного Суду за минулий рік, зокрема, у справі № 922/3436/20, у справі № 910/7586/19, у справі № 910/16803/19.

Як свідчить судова практика, при зменшенні витрат на правову допомогу слід також ураховувати чи змінювалася правова позиція сторін у справі в судах першої, апеляційної та касаційної інстанції; чи потрібно було адвокату вивчати додаткові джерела права, законодавство, що регулює спір у справі, документи та доводи, якими протилежні сторони у справі обґрунтували свої вимоги, та інші обставини (див. постанову Верховного Суду № 910/20852/20).

Тобто, при вирішенні питання зменшення витрат на професійну правничу допомогу необхідно перевіряти чи подавалось від іншої сторони клопотання про зменшення витрат і наскільки таке клопотання є обґрунтованим відносно критерію неспівмірності заявленого розміру витрат.

Як свідчить судова практика, при зменшенні витрат на правову допомогу слід також ураховувати чи змінювалася правова позиція сторін у справі в судах першої, апеляційної та касаційної інстанції; чи потрібно було адвокату вивчати додаткові джерела права, законодавство, що регулює спір у справі, документи та доводи, якими протилежні сторони у справі обґрунтували свої вимоги, та інші обставини (див. постанову Верховного Суду № 910/20852/20).

Тобто, при вирішенні питання зменшення витрат на професійну правничу допомогу необхідно перевіряти чи подавалось від іншої сторони клопотання про зменшення витрат і наскільки таке клопотання є обґрунтованим відносно критерію неспівмірності заявленого розміру витрат.

З матеріалів справи убачається, що 19.11.2024 року від позивача до суду надійшли заперечення на заяву про відшкодування витрат на правничу допомогу та такі заперечення були враховані судом (т. 12, а.с. 26-41).

У постанові Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 922/2685/19 зазначено, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі її витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. Отже, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.

Оцінюючи обсяг правничих послуг, наданих адвокатом відповідачам, та ураховуючи заперечення позивача, а також тривалість судового розгляду справи, понад 8 років, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо обґрунтованості та співмірності розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають відшкодуванню позивачем.

Щодо доводів апеляційної скарги на додаткове рішення, колегія суддів зазначає наступне.

Доводи скаржникапро відсутність договорів про надання правничої допомоги є необґрунтованими. Відповідно до ст. 137 ЦПК України, належними доказами витрат на професійну правничу допомогу є не лише самі договори, а й платіжні документи, акти приймання-передачі послуг, розрахунки. Колегія суддів відмічає, що у даному випадку всправі наявні відповідні акти, а також подані копії договорів, і, хоча вони були подані після ухвалення основного рішення, це відбулося у межах п`ятиденного строку, передбаченого законом і вказаного представником при поданні первинних розрахунків.

Щодо представництва ОСОБА_15 , то колегія суддів відмічає, що факт його діяльності як адвоката після 01.03.2019 року підтверджено, і саме в цей період надавалися послуги, які є предметом компенсації. Відшкодуванню підлягають саме послуги, надані у статусі адвоката. Всі обставини, що передували отриманню свідоцтва, не впливають на розрахунок витрат у межах додаткового рішення.

Доводи ОСОБА_1 щодо розрахунків у доларах США також є безпідставними та не приймаються колегією суддів до уваги, адже валюта, в якій проводяться внутрішні розрахунки між адвокатом і клієнтом, не впливає на обов`язок відшкодування фактично понесених витрат, які можуть бути перераховані у національну валюту, гривню, при підтвердженні відповідними документами.

Колегія суддів звертає увагу скаржника на те, що закон не містить заборони на укладення договорів про надання послуг в іноземній валюті, а на момент подання доказів суми були відображені у гривневому еквіваленті.

Щодо доводів ОСОБА_1 про те, що адвокат надавав правову допомогу одразу кільком особам у межах одного провадження, колегія суддів зазначає, що це не виключає права на компенсацію витрат кожною зі сторін окремо, якщо послуги стосувались захисту їхніх прав та інтересів. Судова практика виходить з того, що надання правничої допомоги кільком учасникам процесу не створює обмежень для відшкодування витрат у межах розумного та співмірного обсягу, з урахуванням фактичного обсягу роботи та складності справи.

Доводи скаржника про тотожність формулювань в актах приймання-передачі послуг не спростовують факту реального надання правничої допомоги, особливо з огляду на складність справи, значний обсяг підготовлених процесуальних документів, проведення аналізу доказів та участь адвоката в судових засіданнях.

Судом встановлено, що розгляд справи тривав понад вісім років, що, безперечно, зумовило збільшення обсягу роботи адвоката в часі, а отже і витрат на правничу допомогу. Крім того, при вирішенні питання про розмір витрат, суд першої інстанції врахував подану самим позивачем заяву про зменшення розміру витрат, що свідчить про належне дотримання принципів розумності, співмірності та процесуальної рівності сторін.

За таких підстав, розмір витрат, визначений додатковим рішенням суду першої інстанції, є достатньо обґрунтованим, підтвердженим належними доказами та не підлягає зміні чи скасуванню за доводами апеляційної скарги. Колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги в цій частині.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (ч. 13 ст. 141 ЦПК України).

Згідно ч.ч. 1,10 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

При частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку, сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу.

Як убачається з матеріалів справи, позивач, ОСОБА_1 , звертався до суду з трьома окремими позовами, а саме:

23 вересня 2016 року - з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , нотаріуса ОСОБА_16 та інших третіх осіб про поділ житлового будинку, земельної ділянки, автомобілів, визнання недійсними договорів та витребування майна.

Отже, судовий збір, який підлягав сплаті позивачем при зверненні до суду (в загальному розмірі) становив 12 488 грн 20 коп (2 204,80 + 6 890,00 + 640,00 + 2 753,40).

Відтак, при поданні апеляційної скарги позивач мав сплатити судовий збір у розмірі 18 732,30 грн (12 488,20 ? 1,5), відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір».

Оскільки внаслідок апеляційного перегляду справи позовні вимоги задоволено частково, а саме в частині поділу майна, автомобіля Renault Koleos, (ціна цієї частини позову становила 461 738,70 грн (100%), з яких задоволено на 230 869,35 грн (50%). Отже, судовий збірякий позивач мав сплатити за подання вимоги у цій частині становить 2 308,68 грн( 230 869,35 ? 1%) та за подання апеляційної скарги 3 463,02 грн(2 308,68 ? 1,5).

Оскільки внаслідок апеляційного перегляду справи позовні вимоги задоволено лише до відповідачки, ОСОБА_2 , а також з урахуванням пропорційності, на неї покладається обов`язок зі сплати судового збору у сумі 5 772,04 грн.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 вересня 2024 року в частині вирішення позовних вимог щодо стягнення грошової компенсації вартості 1/2 частин автомобілів в порядку поділу майна подружжя, належного на праві спільної сумісної власності, скасувати та ухвалити нове судове рішення в цій частині.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 в порядку поділу майна подружжя грошову компенсацію за 1/2 частини ринкової вартості автомобіля Renault Koleos у розмірі 230 869 (двісті тридцять тисяч вісімсот шістдесят дев`ять) грн 35 коп

В решті рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 вересня 2024 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_7 , адреса АДРЕСА_11 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_8 , адреса АДРЕСА_12 ) витрати по сплаті судового збору у розмірі 5 772 (п`ять тисяч сімсот сімдесят дві) грн 04 коп.

Додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10 грудня 2024 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повне судове рішення 18 липня 2025 року.

Головуючий Т. О. Невідома

Судді С. М. Верланов

В. А. Нежура