Постанова від 29.07.2025 по справі 755/8496/24

справа № 755/8496/24 головуючий у суді І інстанції Гаврилова О.В.

провадження № 22-ц/824/8286/2025 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 липня 2025 року м. Київ

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого судді - Березовенко Р.В.,

суддів: Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,

з участю секретаря Щавлінського С.Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 поданою представником - адвокатом Бойкінічем Романом Сергійовичем на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 15 січня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Комфорт Таун», про поділ спільного майна,-

В С Т А Н О В И В:

У травні 2024 року представник ОСОБА_2 - адвокат Тонконог В.В. звернувся до Дніпровського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, у якому просив:

визнати спільним майном подружжя сторін майнові права на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 85,1 кв.м. житловий комплекс «Комфорт Таун»;

визнати за сторонами у порядку поділу майна подружжя за кожним по 1/2 частці майнових прав на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 85,1 кв.м., що придбані за Попереднім договором купівлі-продажу квартири від 21 грудня 2018 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Магомедовою М.Г., реєстровий №4594, що укладений з ТОВ «Компанія з управління активами «Валприм» (код ЄДРПОУ 37449096), що діє від свого імені та за рахунок активів Пайового закритого недиверсифікованого венчурного інвестиційного фонду «Комфорт Тайн» (код ЄДРПОУ 2331567)

Вимоги позову обґрунтовані тим, що 09 квітня 2010 року між позивачем та відповідачем було укладено шлюб, проте, спільне життя між сторонами не склалося, рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 17 жовтня 2023 року у справі №755/14056/23, яке постановою Київського апеляційного суду від 17 квітня 2024 року залишено без змін, шлюб між сторонами розірвано.

За час шлюбу сторонами було придбане побутове майно та майнові права на нерухоме майно, зокрема: 27 вересня 2017 року між ОСОБА_1 , за письмової згоди її чоловіка ОСОБА_2 , та ПАТ «НЕО ВІТА» було укладено Договір Б-0104/3/163 про участь у будівництві об`єкту нерухомості, за яким Товариство забронювало за ОСОБА_1 , як Інвестором Об`єкт нерухомості в Об`єкті будівництва: квартиру за будівельним номером - АДРЕСА_2 та зобов`язалось передати його Інвестору у власність шляхом погашення Лота Інвестора, а Інвестор зобов`язався в порядку і в строки, визначені цим Договором та Проспектом емісії, набути право власності на Лот і пред`явити його до погашення на умовах даного Договору.

27 вересня 2017 року між ОСОБА_1 та ТОВ «КОМПАНІЯ З УПРАВЛІННЯ АКТИВАМИ «ВАЛПРИМ» що діє від свого імені та за рахунок активів Пайового закритого недиверсифікованого венчурного інвестиційного фонду «Комфорт Таун» за участі ТОВ «Інформаційно-депозитарний центр «ГЛОБАЛ» було укладено Договір купівлі-продажу облігацій №БВ-135/17-1, який був припинений 21 грудня 2018 року з вирішенням одночасного укладення Попереднього договору купівлі-продажу квартири.

Так, 21 грудня 2018 року між ТОВ «Компанія з управління активами «Валприм», що діє від свого імені та за рахунок активів Пайового закритого недиверсифікованого венчурного інвестиційного фонду «Комфорт Тайн», та дружиною ОСОБА_2 в особі ОСОБА_1 було укладено Попередній договір купівлі-продажу квартири та на прохання сторін посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Магомедовою М.Г. і зареєстровано в реєстрі за №4594, відповідне майно, шо набуте сторонами під час перебування у шлюбі підлягає поділу. З вересня 2017 року, перебуваючи у шлюбних відносинах, сторони вносили плату згідно графіку та умов договору, грошові зобов`язання за договором виконанні на 90 %.

29 липня 2024 року до суду надійшли пояснення третьої особи ТОВ «Комфорт Таун», за змістом яких останнє здійснює утримання житлового комплексу «Комфорт Таун» на підставі договорів про надання послуг, станом на 01 липня 2024 року сума заборгованості, що обліковується за квартирою АДРЕСА_3 становить 8 682,39 грн, відповідачем заборгованість не погашена.

30 липня 2024 року до суду надійшов відзив на позовну заяву відповідача ОСОБА_1 , в якому остання просила відмовити в задоволенні позову. Відповідачем не заперечується придбання майнових прав на спірну квартиру сторонами під час перебування у шлюбі та зазначається, що на дату укладання попереднього договору, гривневий еквівалент купівельної ціни становив 2 236 353,43 грн.

За доводами відзиву, станом на 30 липня 2024 року відповідачем належним чином у повному обсязі виконані зобов`язання за попереднім договором від 21 грудня 2018 року та сплачено на користь ТОВ «Компанія з управління активами «Валприм» грошові кошти в сумі 2 417 789,32 грн. При цьому відповідачем стверджується, що сплата грошових коштів у сумі 2 220 800,00 грн за майнові права на квартиру відбулась за рахунок коштів, позичених нею за договором позики від 21 листопада 2018 року. Оскільки зобов`язання зі сплати боргу у визначені договором строки відповідачем виконані не були, рішенням Обухівського районного суду Київської області від 30 березня 2023 року по справі №372/3302/22 з відповідача стягнуто заборгованість за договором у розмірі 80 000,00 доларів США, що еквівалентно 2 220 800,00 грн.

За доводами відповідача, договір позики укладено в інтересах сім`ї з метою подальшого придбання спірної квартири. 22 липня 2024 року відповідачем частково виконані зобов`язання за договором позики від 21 листопада 2018 року в розмірі 1 410 000,00 грн. Крім того, на даний час в провадженні суду перебуває цивільна справа за позовом про стягнення індексу інфляції та 3% річних. Тому відповідач вважає, що боргові зобов`язання мають враховуватись при поділі майна подружжя, враховуючи також, що погашення заборгованості за договором позики відбулось після розірвання шлюбу та за рахунок коштів, які були особистою приватною власністю відповідача.

21 серпня 2024 року до суду надійшла відповідь на відзив позивача ОСОБА_2 , подана представником - адвокатом Тонконогом В.В. через систему «Електронний суд», за доводами якої позивач посилається на неправдивість тверджень відповідача про те, що надані за договором позики кошти отримувались для купівлі квартири. Позивач посилається на відсутність згоди другого із подружжя на укладання договору позики для купівлі квартири, що суперечить вимогам ст. 65 СК України і, як наслідок, не може бути взято до уваги при розгляді справи.

За доводами відповіді, відповідачка та її матір, за попередньою змовою, уклали заднім числом договір позики із зазначенням обставин про начебто на купівлю квартири. При цьому, виконання рішення суду про стягнення боргу за договором позики відбулось не в рамках виконавчого провадження, а у добровільному порядку. Крім того, позивач вважає неспроможними доводи відповідача про те, що начебто отримані за договором позики кошти в розмірі 2 220 800,00 грн були спрямовані на придбання спірного майна, оскільки платежі за квартиру здійснювались згідно графіку мінімальними сумами.

Крім того, за доводами позивача, притягнення відповідача до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 173-2 КУпАП свідчать про намагання відповідача заволодіти більшою частиною спільного сумісного майна. Також позивач посилається на те, що встановлені рішенням Обухівського районного суду Київської області від 30 березня 2023 року по справі №372/3302/22 обставини не є преюдиційними, не мають доказової сили і підлягають доведенню та вивченню. Крім того, матеріали справи не містять доказів укладання договору позики в інтересах сім`ї, передачу та отримання цих коштів відповідачем від матері та використання цих коштів для придбання квартири. За наведеними у відповіді доводами, до обставин, що доводять не укладання договору позики в інтересах сім`ї і не використання коштів в інтересах сім`ї відноситься: відсутність згоди позивача на укладання договору позики від 21 листопада 2018 року; очевидність створення штучного боргу відповідачем та її матерію (не залучення позивача у справі про стягнення цих коштів, відсутність примусового виконання рішення суду, відсутність доказів передачі та повернення коштів (квитанція, банківська виписка); не внесення суми у розмірі 2 220 800,00 грн, як регулярного платежу по графіку згідно довідки №2305/1 від 23 травня 2024 року; відсутність інформації щодо часу та цілі витрачання цих коштів, у випадку їх реальної передачі; неодноразове притягнення відповідача до адміністративної відповідальності за вчинення домашнього насильства.

27 серпня 2024 року через систему «Електронний суд» до суду надійшли заперечення відповідачки ОСОБА_1 , в яких зазначено, що частина платежів за квартиру - у розмірі 119 000,00 грн та в сумі 429 429,20 грн була внесена відповідачем під час окремого проживання сторін та не ведення ними спільного господарства (у період з липня 2022 року по грудень 2022 року та після подання позовної заяви про розірвання шлюбу), ще частина коштів у розмірі 59 500,00 грн була сплачена сином відповідача, тому значна частина майнових права не є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Крім того, відповідач вважає постанову суду про притягнення до адміністративної відповідальності неналежним та недопустимим доказом, оскільки вона не стосується предмету доказування. Крім того, відповідач посилається на зазначення позивачем неправдивих відомостей, неправомірність отримання останнім довідки ВПО щодо дитини та допомоги як внутрішньо переміщеної особи в сумі 60 000,00 грн, чим було завдано збитків державі.

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 15 січня 2025 року позов задоволено. Визнано майнові права на квартиру - будівельний АДРЕСА_4, спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . В порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнано за:

- ОСОБА_2 1/2 частину майнових прав на квартиру - будівельний АДРЕСА_4;

- ОСОБА_1 1/2 частину майнових прав на квартиру - будівельний АДРЕСА_4.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у сумі 13 080,96 грн.

Не погодившись із таким рішенням суду, представник ОСОБА_1 - адвокат Бойкініч Роман Сергійович 20 лютого 2025 року засобами поштового зв`язку подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неправильне встановлення обставин справи, які мають значення, просив змінити рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 15 січня 2025 року та ухвалити нове рішення, відповідно до якого виключити з мотивувальної частини судового рішення висновки суду та оцінку судом доказів, які стосуються стягнення грошових коштів в порядку зворотної вимоги (регресу) наступного змісту:

«Крім того, рішенням Обухівського районного суду Київської області від 30 березня 2023 року встановлено, що договір позики було укладено 21 листопада 2018 року, така ж дата договору відображена й у копії договору, наявній в матеріалах справи (т. 1 а.с. 103-104).

В пункті 2.3. попереднього договору купівлі-продажу квартири від 21 грудня 2018 року передбачено право покупця сплачувати забезпечувальні платежі достроково, проте за інформацією, відображеною в довідці ТОВ «Компанія з управління активами «ВАЛПРИМ» 6UX.M2305/1 від 23 травня 2024 року (т. 1 а.с. 243-243-в), в листопаді та грудні 2018 року за попереднім договором не було здійснено жодного платежу, наступні платежі в 2019 році здійснювались щомісяця майже рівними частинами, при цьому з березня по серпень оплата проводилась, як кредиторська заборгованість, в подальшому також здійснювались періодичні платежі один - три рази на місяць, остання оплата була здійснена 24 січня 2024 року. При цьому 23 платежі були здійснені до дати укладання договору позики.

Крім того, за умовами договору позики від 21 листопада 2018 року, позика надається шляхом передачі готівки (п.3.2. договору).

В п. 2.4. попереднього договору купівлі-продажу квартири обумовлено право покупця здійснювати платежі з власного поточного рахунку або через касу банку на поточний рахунок продавця.

При цьому, згідно довідки ТОВ «Компанія з управління активами «ВАЛПРИМ» вих.М2305/1 від 23 травня 2024 року (т.1 а.с.243-243-в), з вересня 2019 року платежі здійснювались переважно з рахунків у різних банківських установах.

Отже здійснення 118 платежів за квартиру в період з 27 вересня 2017 року по 24 січня 2024 року спростовує доводи відповідача про те, що сума позики в розмірі 80 000, 00 доларів США або її еквівалент у сумі 2 220 800,00 грн були спрямовані на придбання спірної квартири (майнових прав на неї), а саме по собі зазначення в договорі позики цілі отримання коштів у позику не свідчить про те, що ці кошти були витрачені саме на її придбання.

Крім того, 21 листопада 2018 року було укладено договір позики, а не договір дарування грошових коштів, тому отримані за таким договором кошти, в силу вимог статті 57 СК України, не є особистим майном одного з подружжя».

З позиції апелянта, незважаючи на те, що ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 15 серпня 2024 року у справі №755/8496/24 зустрічну позовну заяву ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів в порядку зворотної вимоги (регресу) повернуто заявнику, в мотивувальній частині рішення суд зазначає про Договір позики та надає його відповідну правову оцінку.

Однак, предметом розгляду даного спору є виключно поділ майна подружжя - майнових прав на квартиру, а оскільки своєю ухвалою суд відмовив ОСОБА_1 у прийнятті зустрічного позову з вимогами про стягнення грошових коштів в порядку зворотної вимоги (регресу), то відповідно суд не може оцінювати ці докази як підставу наданих відповідачем заперечень.

Виклавши мотивувальну частину судового рішення у відповідній редакції, суд встановив певні обставини, які не є предметом розгляду даного спору, проте мають преюдиційний характер.

Такими діями суд першої інстанції порушив права ОСОБА_1 , що може в подальшому негативно вплинути на висновки суду при розгляді справи про стягнення грошових коштів в порядку зворотної вимоги (регресу) в іншому позовному провадженні.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 11 квітня 2025 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 поданою представником - адвокатом Бойкінічем Романом Сергійовичем на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 15 січня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Комфорт Таун», про поділ спільного майна, надано учасникам справи строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу.

29 квітня 2025 року представник ОСОБА_2 - Голубничий О.І. подав відзив, у якому заперечив проти задоволення вимог апеляційної скарги, вважаючи рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим.

Вказав, що саме відповідач (апелянт) обрав для себе позицію у справі, яка полягала у тому, що позивачу має бути відмовлено у позові з підстав наявності боргового зобов`язання, яке, на думку, Відповідача було отримано та витрачене на придбання квартири. Дана позиція була відображена як в відзиві, так і в запереченнях на відповідь на відзив. Вказана позиція та загалом юридична конструкція, протирічить як діючим нормам матеріального права, так і судовій практиці, проте, це є право Відповідача обрати її.

При цьому, наразі, Відповідач навіть не оскаржує рішення суду щодо поділу майна по суті, адже вважає такий поділ, який здійснив суд - справедливим.

Позиція з Позивача навпаки складалась з того, що спірна квартира була придбана за спільні грошові кошти подружжя, оскільки виплати за неї здійснювались 118 платежами у період з 27 вересня 2017 року по 24 січня 2024 року, та якби сторони мали б у своєму розпорядженні грошові кошти у розмірі 80 000,00 доларів США, то погасили б вартість квартири одним платежем. Проте, такого зроблено не було через відсутність такої суми.

Вважає, що вказування судами у судових рішеннях у справі №372/5485/24 про те, що грошові кошти отримані, начебто, для придбання квартири - є лише цитуванням тексту договору позики, адже судом не досліджувалися обставини використання вказаних коштів, що були отримані в борг, досліджувалися лише обставини отримання грошових коштів. При цьому, могли досліджуватися не досить ретельно, зважаючи на те, що суд не звернув уваги на відсутність в матеріалах справи розписки, про що зазначено в самому договорі позики від 21 листопада 2021 року, Відповідач ОСОБА_1 визнала позовні вимоги та не була присутня на судовому засіданні, відзиву не подавала.

Тому, відповідачка зобов`язана доводити належними, допустимими та достовірними доказами, що договір позики від 21 листопада 2018 року укладений в інтересах сім`ї, а, начебто, отримані за ним грошові кошти витрачені в інтересах сім`ї, тобто на придбання квартири.

У зв`язку з цим, неможливим є застосування в даному конкретному випадку ч. 4 ст. 82 ЦПК України та неможливим є задоволення апеляційної скарги.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 23 травня 2025 року призначено справу до розгляду з повідомленням учасників справи.

У судовому засіданні ОСОБА_1 та її представник - адвокат Бойкініч Роман Сергійович доводи апеляційної скарги підтримали та просили її задовольнити.

У судовому засіданні ОСОБА_2 та його представник - адвокат Голубничий Олег Ігорович заперечили проти задоволення вимог апеляційної скарги з підстав, наведених у відзиві на апеляційну скаргу.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явилися, належним чином повідомлені про місце, час і дату розгляду справи в апеляційній інстанції, заяв та клопотань не надходило, однак їх неявка згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши думку учасників справи, які прибули в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з 09 квітня 2010 року перебували в зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 17 жовтня 2023 року, яке постановою Київського апеляційного суду від 17 квітня 2024 року залишено без змін та набрало законної сили.

27 вересня 2017 року між ПАТ «НЕО ВІТА» та ОСОБА_1 (інвестор) укладено договір Б-0104/3/163 про участь у будівництві об`єкту нерухомості, предметом кого є бронювання товариством за інвестором та передання інвестору у власність об`єкту нерухомості в об`єкті будівництва шляхом погашення лота інвестора, а також погашення інвестором в порядку та строки визначені цим договором та проспектом емісії, набуття права власності на лот та пред`явлення інвестору лоту до погашення.

Об`єктом нерухомості за цим договором є трикімнатна квартира за будівельним номером АДРЕСА_5 .

21 грудня 2018 року між ТОВ «Компанія з управління активами «ВАЛПРИМ», як продавцем, що діє від свого імені та за рахунок активів ПЗНВІФ «Комфорт Таун», та ОСОБА_1 було укладено попередній договір купівлі-продажу квартири (далі - попередній договір), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Магомедовою М.Г. і зареєстрований в реєстрі за №4594.

Предметом цього попереднього договору є зобов`язання сторін укласти і належним чином оформити до 01 грудня 2024 року договір купівлі-продажу трикімнатної квартири - будівельний АДРЕСА_4 , житловий комплекс «Комфорт Таун». (п.п. 1.1.-1.3. попереднього договору)

Визначена умовами попереднього договору ціна квартири становить 81 767,95 доларів США, згідно курсу встановленого АТ «Ощадбанк» на фактичну дату здійснення кожного платежу. На дату укладання попереднього договору гривневий еквівалент забезпечувального платежу становить 2 236 353,43 грн. На момент підписання попереднього договору покупець сплатив продавцю перший забезпечувальний платіж у розмірі 1 011 722,68 грн та зобов`язався оплачувати решту забезпечувального платежу у гривнях в розмірі рівному 44 776,26 доларів США без урахування ПДВ, за курсом у гривні, згідно наведеного в договорі графіку з останньою оплатою не пізніше 21 грудня 2023 року. (п.п.2.1.-2.2. попереднього договору)

Згідно довідок ТОВ «Компанія з управління активами «ВАЛПРИМ» вих. №1605/3 від 16 травня 2024 року та вих. №2607/5 від 26 липня 2024 року, ОСОБА_1 станом на 15 травня 2024 року фінансові зобов`язання за попереднім договором купівлі-продажу квартири від 21 грудня 2018 року, номер в реєстрі 4594, виконані в повному обсязі, сума договору становить 2 417 570,23 грн, сума, що підлягає поверненню після підписання основного договору становить 219,09 грн. Сторони зобов`язуються укласти основний договір 01 грудня 2024 року.

Згідно довідки ТОВ «Компанія з управління активами «ВАЛПРИМ» вих. №2305/1 від 23 травня 2024 року, ОСОБА_1 за попереднім договором купівлі-продажу квартири від 21 грудня 2018 року, номер в реєстрі 4594, сплачено 2 417 789,32 грн, платежі здійснені за період з 27 вересня 2017 року по 24 січня 2024 року.

В матеріалах справи відсутні та сторонами не надані докази укладання основного договору купівлі-продажу квартири та реєстрації права власності на неї. Відповідачем, як стороною попереднього договору, такі обставини також не повідомлялися.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 30 березня 2023 року у справі №372/3302/22 задоволено позовну заяву ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики, ухвалено стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики від 21 листопада 2018 року у розмірі 80 000,00 доларів США, що еквівалентно 2 220 800,00 грн.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 30 березня 2023 року встановлено, що договір позики було укладено 21 листопада 2018 року.

В пункті 2.3. попереднього договору купівлі-продажу квартири від 21 грудня 2018 року передбачено право покупця сплачувати забезпечувальні платежі достроково, проте за інформацією, відображеною в довідці ТОВ «Компанія з управління активами «ВАЛПРИМ» вих.№2305/1 від 23 травня 2024 року, в листопаді та грудні 2018 року за попереднім договором не було здійснено жодного платежу, наступні платежі в 2019 році здійснювались щомісяця майже рівними частинами, при цьому з березня по серпень оплата проводилась, як кредиторська заборгованість, в подальшому також здійснювались періодичні платежі один - три рази на місяць, остання оплата була здійснена 24 січня 2024 року. При цьому 23 платежі були здійснені до дати укладання договору позики.

Крім того, за умовами договору позики від 21 листопада 2018 року, позика надається шляхом передачі готівки (п.3.2. договору).

В п. 2.4. попереднього договору купівлі-продажу квартири обумовлено право покупця здійснювати платежі з власного поточного рахунку або через касу банку на поточний рахунок продавця.

Згідно довідки ТОВ «Компанія з управління активами «ВАЛПРИМ» вих.№2305/1 від 23 травня 2024 року (т.1 а.с.243-243-в), з вересня 2019 року платежі здійснювались переважно з рахунків у різних банківських установах.

Вирішуючи спір по суті позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що майнові права на спірну квартиру набуто сторонами за час шлюбу в інтересах сім`ї та є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Виходячи з правил рівності часток подружжя в спільному майні, суд дійшов висновку про поділ спірного майна шляхом визнання за сторонами права власності по 1/2 частці майнових прав.

Здійснення 118 платежів за квартиру в період з 27 вересня 2017 року по 24 січня 2024 року спростовує доводи відповідача про те, що сума позики в розмірі 80 000,00 доларів США або її еквівалент у сумі 2 220 800,00 грн були спрямовані на придбання спірної квартири (майнових прав на неї), а саме по собі зазначення в договорі позики цілі отримання коштів у позику не свідчить про те, що ці кошти були витрачені саме на її придбання.

Крім того, 21 листопада 2018 року було укладено договір позики, а не договір дарування грошових коштів, тому отримані за таким договором кошти, в силу вимог статті 57 СК України, не є особистим майном одного з подружжя.

Аргументи сторони відповідача про те, що частину платежів за квартиру було здійснено відповідачем в періоди припинення між сторонами шлюбних відносин (спільного проживання, ведення спільного господарства), що нібито було визнано ОСОБА_2 у справі про розірвання шлюбу, провадження в якій закрито ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 06 грудня 2022 року, суд визнав безпідставними, оскільки зміст заяв ОСОБА_2 по суті справи №201/6493/22 суперечить таким доводам. Так у відзиві на позовну заяву у справі №201/6493/22 ОСОБА_2 заперечив доводи позовної заяви ОСОБА_1 про окреме проживання сторін з кінця липня 2022 року, а у запереченнях у справі №201/6493/22 вказується на те, що ОСОБА_1 безпідставно виносить на розгляд суду питання, які не є предметом спору у справі про розірвання шлюбу.

Повторне звернення відповідача до суду з позовом про розірвання шлюбу та відкриття 19 вересня 2023 року провадження у справі №755/14056/23 про розірвання шлюбу не є доказом того, що з цієї дати сторонами припинено ведення спільного господарства, особливо з урахуванням того, що в апеляційній скарзі на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 17 жовтня 2023 року ОСОБА_2 посилався на те, що сторони знаходяться на стадії примирення та живуть разом однією сім`єю.

Отже, належних, достовірних та допустимих доказів того, що в період перебування сторін в зареєстрованому шлюбі з 09 квітня 2010 року по 17 квітня 2024 року ними в будь-який проміжок часу було припинено спільне ведення господарства, відповідачем не надано та матеріали справи не містять.

Також суд вважав безпідставними доводи відповідача про те, що частина платежів за квартиру здійснена коштами її сина ОСОБА_4 .

Так, за інформацією, відображеною в довідці ТОВ «Компанія з управління активами «ВАЛПРИМ» вих. №2305/1 від 23 травня 2024 року в графі платник двічі вказано ОСОБА_4 : 03 липня 2023 року - в сумі 17 000,00 грн та 10 листопада 2023 року - в сумі 59 500,00 грн. Однак зазначення певної особи платником свідчить лише про те, що ця особа здійснила платіж через касу банку на поточний рахунок продавця, що не має істотного значення, з урахуванням призначення платежу.

Крім того, відповідачем у заявах по суті справи стверджувалось, що за оплату квартири нею були здійснені платежі: 2 220 800,00 грн - отримані за договором позики; у розмірі 119 000,00 грн та в сумі 429 429,20 грн під час окремого проживання сторін та не ведення ними спільного господарства; 59 500,00 грн - сплачені сином відповідача. Проте, загальна сума цих коштів значно перевищує суму договору в розмірі 2 417 570,23 грн, відображену в довідках ТОВ «Компанія з управління активами «ВАЛПРИМ».

Колегія суддів, перевіривши оскаржуване рішення в межах доводів апеляційної скарги, погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з наступних підстав.

Відповідно до ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно ст. 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Статтею 69 СК України передбачено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.

Відповідно до ч.1 ст. 70 СК України, у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до п. 23, 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов`язальними правовідносинами, тощо. Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним договором) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (ч. 4 ст. 65 СК). Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них. Що стосується премії, нагороди, одержаних за особисті заслуги, суд може визнати за другим з подружжя право на їх частку, якщо буде встановлено, що він своїми діями сприяв її одержанню.

Згідно ст. 57 СК України, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».

Відповідно до висновків Верховного Суду у постанові від 04 березня 2021 року у справі №343/1294/18 набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя, яка не потребує доказування та не потребує встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу, та існує поки не спростована.

У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

У постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі №711/2302/18, викладений загальний правовий висновок про те, що статтями 60, 70 СК України, статтею 368 ЦК України передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Положеннями статей 77-80 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиція - це обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно.

Верховний Суд у постанові від 11 грудня 2019 року у справі №320/4938/17 визначив, що суб`єктивними межами преюдиції є те, що у двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об`єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням суду. Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Поряд з цим, стала практика Верховного Суду виходить з того, що преюдиційне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом (постанови Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року по справі №910/2164/18, від 08 липня 2019 року по справі №908/156/18, від 17 листопада 2021 року у справі № 806/3572/17).

Зокрема, такі ж положення містить і ч. 7 ст. 82 ЦКП України, що правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.

За своєю суттю є саме правовою оцінкою договору позики від 21 листопада 2018 року зазначення судом першої інстанції у оскаржуваному рішенні:

«Крім того, рішенням Обухівського районного суду Київської області від 30 березня 2023 року встановлено, що договір позики було укладено 21 листопада 2018 року, така ж дата договору відображена й у копії договору, наявній в матеріалах справи (т. 1 а.с. 103-104).

В пункті 2.3. попереднього договору купівлі-продажу квартири від 21 грудня 2018 року передбачено право покупця сплачувати забезпечувальні платежі достроково, проте за інформацією, відображеною в довідці ТОВ «Компанія з управління активами «ВАЛПРИМ» 6UX.M2305/1 від 23 травня 2024 року (т. 1 а.с. 243-243-в), в листопаді та грудні 2018 року за попереднім договором не було здійснено жодного платежу, наступні платежі в 2019 році здійснювались щомісяця майже рівними частинами, при цьому з березня по серпень оплата проводилась, як кредиторська заборгованість, в подальшому також здійснювались періодичні платежі один - три рази на місяць, остання оплата була здійснена 24 січня 2024 року. При цьому 23 платежі були здійснені до дати укладання договору позики.

Крім того, за умовами договору позики від 21 листопада 2018 року, позика надається шляхом передачі готівки (п.3.2. договору).

В п. 2.4. попереднього договору купівлі-продажу квартири обумовлено право покупця здійснювати платежі з власного поточного рахунку або через касу банку на поточний рахунок продавця.

При цьому, згідно довідки ТОВ «Компанія з управління активами «ВАЛПРИМ» вих.М2305/1 від 23 травня 2024 року (т.1 а.с.243-243-в), з вересня 2019 року платежі здійснювались переважно з рахунків у різних банківських установах.

Отже здійснення 118 платежів за квартиру в період з 27 вересня 2017 року по 24 січня 2024 року спростовує доводи відповідача про те, що сума позики в розмірі 80 000, 00 доларів США або її еквівалент у сумі 2 220 800,00 грн були спрямовані на придбання спірної квартири (майнових прав на неї), а саме по собі зазначення в договорі позики цілі отримання коштів у позику не свідчить про те, що ці кошти були витрачені саме на її придбання.

Крім того, 21 листопада 2018 року було укладено договір позики, а не договір дарування грошових коштів, тому отримані за таким договором кошти, в силу вимог статті 57 СК України, не є особистим майном одного з подружжя».

Не відповідають закону й доводи апелянтки про відсутність підстав у суду першої інстанції оцінювати договір позики від 21 листопада 2018 року, адже і у відзиві на позовну заяві ОСОБА_1 спростовувала доводи позивача, посилаючись саме на укладення договору позики з ОСОБА_3 21 листопада 2018 року та використання отриманих у позику грошових коштів в інтересах сім`ї з метою придбання майнових прав на квартиру в ЖК «Комфорт Таун».

Зокрема, за приписами п. 3 ч. 4 ст. 265 ЦПК України, у мотивувальній частині рішення зазначається, окрім іншого, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

За наведених обставин, не відповідають дійсності та спростовуються нормами цивільного процесуального закону посилання апелянтки на те, що виклавши мотивувальну частину судового рішення у оскаржуваній редакції, суд встановив обставини, які не є предметом спору, проте мають преюдиційне значення чим порушив права ОСОБА_1 .

Інші доводи апеляційної скарги також не дають правових підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права та не спростовують висновків суду, а зводяться лише до тлумаченню норм права на розсуд апелянта.

Європейським судом з прав людини зазначено, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Отже, право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, і з урахуванням того, що відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення по суті позовних вимог.

Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому рішення суду відповідно до ст. 375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

В іншій частині рішення суду першої інстанції не оскаржувалося, а тому, відповідно до ст. 367 ЦПК України, не переглядалося.

Керуючись ст. ст. 375, 379, 381-384 ЦПК України, Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 подану представником - адвокатом Бойкінічем Романом Сергійовичем - залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 15 січня 2025 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 31 липня 2025 року.

Головуючий: Р.В. Березовенко

Судді: О.Ф. Лапчевська

Г.І. Мостова