Рішення

від 24.01.2011 по справі 35/395-10

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

35/395-10

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

18.01.11р.

Справа № 35/395-10

За позовом  Науково - виробничної приватної фірми "Семікс",

                     м. Дніпропетровськ

до  відповідача-1 -  Приватного підприємства "Спецбудмонтаж",

                                  м. Дніпропетровськ

    відповідача-2     Приватного підприємства "ТЕП-4",

                                 м. Дніпропетровськ

про визнання недійсною угоди              

Суддя  Широбокова Л.П.

Представники:

Від позивача: Осадчий О.С., представник, дов. № 29/03 від 30.07.2009р.

Від відповідача-1: представник не з'явився

Від відповідача-2: Семенюк В.В., представник, дов. б/н від 10.02.2010р. 

                                                     СУТЬ СПОРУ:

    Позивач звернувся до суду та просить визнати недійсним з моменту укладення договір уступки права вимоги від 25.04.2008р., укладений між Приватним підприємством "Спецбудмонтаж", та  Приватним підприємством "ТЕП-4". Свої вимоги обгрунтовує тим, що оспорюваний договір не відповідає  вимогам чинного законодавства, оскільки не направлений на реальне настання наслідків, обумовлених ним, містить ознаки договору факторингу, та у Відповідачів відсутні ліцензії на здійснення фінансових операцій.

    Представник позивача позовні вимоги підтримав, просив їх задовольнити.

    Відповідача-1 в судове засідання не з'явився, незважаючи на те, що належним чином повідомлявся про час та місце розгляду справи.

    Відповідач-2 проти вимог заперечує, вказуючи на те, що законність та обгрунтованість укладеного договору уступки права вимоги вже неодноразово було встановлено відповідними судовими рішеннями, а саме у справах №1/190-08 та №13/103-10. Вважає, що договір відповідає положенням закону про заміну боржника в зобов'язанні та не має ознак договору факторингу, оскільки передбачає передачу права вимоги, що виникла в зв'язку з невиконанням боржником (позивачем) своїх зобов'язань з оплати поставленого товару, а не передачу грошових коштів в розпорядження іншій стороні за плату. Посилається на те, що позивач до цього часу не сплатив борг, та всіляко намагається уникнути від виконання своїх зобов'язань. Просить в позові відмовити.   

     Відповідно до положень ч. 2 ст. 85 Господарського процесуального кодексу України (в редакції Закону України “Про судоустрій і статус суддів” від 7 липня 2010 року N2453-VI) в судовому засіданні оголошено  тільки вступну та резолютивну частину рішення.

    Дослідивши у відкритому судовому засіданні матеріали справи та справу №1/190-08, заслухавши пояснення представників сторін,  оцінивши докази в їх сукупності, господарський суд, -

ВСТАНОВИВ:

      Як встановлено судовими  рішеннями від 30.10.2008р. у справі №1/190-08 та від 15.05.2010р. у справі №13/103-10, які набрали чинності, між Приватним підприємством "Спецбудмонтаж" –первісний кредитор (надалі відповідач-1) та   Приватним підприємством "ТЕП-4" –новий кредитор  (надалі відповідач-2) було укладено договір уступки права вимоги від 25.04.2008р., відповідно до якого первісний кредитор відступає, а новий кредитор приймає на себе право вимоги першого і стає кредитором за зобов'язаннями боржника - Науково - виробничної приватної фірми "Семікс" (надалі позивач) на загальну суму 591 336,24 грн, що виникли у зв'язку з невиконанням боржником його зобов'язання з оплати поставленого товару за вказаними в цьому договорі накладними.

     Спірний борг було стягнено з боржника відповідно до рішення суду від 30.10.2008р. у справі №1/190-08.

      В п. 4 оспорюваного договору сторони  визначили, що «за уступку права вимоги новий кредитор зобов'язується розрахуватися з первісним кредитором протягом 10-ти банківських днів з дня фактичного отримання від боржника виконання відповідних грошових зобов'язань з оплати поставленого товару.

     Позивач вважає, що вказана умова договору свідчить, що між сторонами фактично було укладено договір факторингу, та сторони повинні мати відповідні ліцензії на здійснення фінансових операцій, які у останніх відсутні. З цих підстав вважає, що договір не відповідає вимогам закону, та просить визнати його недійсним в цілому.

     Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права або інтересу.

   Цією статтею визначено перелік способів судового захисту, одним із яких є визнання правочину недійсним.

     Статтею 203 Цивільного кодексу України передбачені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

     Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України, що кореспондуються з положеннями ст. 207 Господарського кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

     Отже, вирішуючи спір про визнання правочину недійсним, госпо-дарському суду належить встановити наявність саме тих обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів, зокрема, відповідність змісту правочину вимогам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства.  

     Відповідно до статті 6 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 Цивільного кодексу України).

     Свобода договору означає можливість сторін вільно визначати зміст договору, який вони укладають і формувати його конкретні умови. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України).

    Розглядаючи спір про визнання угоди недійсною, суд перевіряє відповідність умов цієї угоди законодавству, що діяло станом на час її укладання. Договір не може бути визнаний недійсним на підставі законодавства, яке не було чинне на час укладання договору (п. 2    Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009р.  N9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»- надалі Постанова Пленуму).

  Відповідно до ст. 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений  іншою  особою внаслідок, зокрема, передання   ним  своїх  прав  іншій  особі  за  правочином (відступлення права вимоги). Кредитор у зобов'язанні не може бути  замінений,  якщо  це встановлено договором або законом. До нового кредитора переходять права первісного  кредитора у  зобов'язанні  в  обсязі  і  на  умовах,  що  існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

    Заміна   кредитора   не   допускається   у  зобов'язаннях, нерозривно пов'язаних з особою кредитора,  зокрема у зобов'язаннях про  відшкодування  шкоди,  завданої каліцтвом,  іншим ушкодженням здоров'я або смертю.

     З наведеного вбачається, що законом не заборонено вчинення угод щодо відступлення права вимоги та відсутні обставини, з якими закон пов'язує недопустимість відступлення права вимоги.

  Згідно із ст. 1077 Цивільного кодексу України за  договором  факторингу  (фінансування  під відступлення права  грошової  вимоги)  одна  сторона   (фактор)   передає   або зобов'язується  передати  грошові  кошти  в  розпорядження  другої сторони  (клієнта)  за  плату  (у будь-який передбачений договором спосіб),   а   клієнт   відступає  або  зобов'язується  відступити факторові  своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

    Сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у  договорі  факторингу  може  бути  фізична  або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності.  Фактором  може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

    Тобто, вказаними нормами встановлено, що договір факторингу передбачає обов'язковість платності за відступлення права грошової вимоги та мету отримання фактором доходу.

     Оспорюваним договором здійснена заміна кредитора в зобов'язанні без набуття додаткового доходу новим кредитором, оскільки в ньому передбачено, що розрахунок здійснюється у повному обсязі від отриманої суми боргу без будь-яких дисконтів та премій за стягнення з боржника грошових зобов'язань.

    З огляду на викладене, з врахуванням встановлених обставин, оспорюваний договір не містить ознак  договору факторингу, в зв'язку з чим відсутні правові підстави для визнання його недійсним,  вимоги позивача не обґрунтовані, та в позові слід відмовити.

    Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати по справі відносяться на позивача.

   Повернути до суду справу №1/190-08.

   Керуючись ст.ст. 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, ст. 16, 203, 215, 512, 1077 Цивільного кодексу України, господарський суд,  -

ВИРІШИВ :

    В позові відмовити.

 Рішення набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з   дати його підписання та в цей термін може бути оскаржено до Дніпропетровського апеляційного господарського суду.

        Суддя

    Повне рішення складено      21 січня 2011р.

Л.П. Широбокова