Рішення

від 10.03.2011 по справі 14/61пд

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛУГАНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

14/61пд

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛУГАНСЬКОЇ ОБЛАСТІ91000, м. Луганськ, пл. Героїв ВВВ, 3а. Тел. 55-17-32

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10.03.11                                                                                 Справа № 14/61пд.

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “Строй-Де-Люкс”, м. Луганськ

до Публічного акціонерного товариства “Банк “Форум”  в особі Луганської філії,    м. Луганськ

про визнання договору поруки недійсним

Суддя   Фонова О.С.                                                

                                                     Представники:

від позивача: представник не прибув.

від відповідача: Слєсарєва Н.І., довіреність № 2811 від 19.10.2010.

Суть спору: позивачем заявлено вимогу про визнання недійсним договору поруки від 20.07.2007.

Представником відповідача  надіслано  суду відзив на позовну заяву № 260/8.5.6 від 09.02.2010, згідно якого просить суд повністю відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог, з підстав вказаних у відзиві.  Зокрема, зазначає, що чинним законодавством України чітко визначено правомочність банків на підставі відповідних ліцензій надавати кредити та бути суб'єктом кредитних зобов'язань, а спеціальне законодавство у сфері банківської діяльності не містить приписів, які б забороняли банкам надавати кредити в іноземній валюті або регламентували умови кредитування в іноземній валюті.

Крім того, відповідач зазначає, що відсутність індивідуальної ліцензії пов'язана не з порушенням законодавства про банки та банківську діяльність,  а з тим, що отримання індивідуальних ліцензій неможливо взагалі з огляду на особливість регулювання даних правовідносин чинним законодавством.

        встановив:

Між Акціонерним комерційним банком “Форум” в особі Луганської філії,                         назва якого змінена на Публічне акціонерне товариство “Банк “Форум” (відповідач у справі), як Банком, та Товариством з обмеженою відповідальністю “Полі –Пак”, як Позичальником, було укладено кредитний договір   № 0185/07/09 - KLI від 20.07.2007 (далі –Кредитний договір), згідно якого позивач надає відповідачу кредитні кошти в сумі  3900000  євро.

Кредитні кошти надаються строком по 19.07.2008 із сплатою 10,9% річних.

Додатковим договором  від 18.07.2008 до кредитного договору сторони визначили, що кредитні кошти надаються строком по 17 липня 2009 року.

Додатковим договором від 10.04.2009 сторони узгодили, що за користування кредитними коштами встановлюється  плата в розмірі 13% річних за користування кредитними коштами в євро з 07.04.2009.

Згідно з пунктів  2.3, 3.3.2, 3.3.6 зазначеного кредитного договору, позивач зобов'язав використати кредит на зазначені у договорі цілі і забезпечити повернення одержаного кредиту та сплату нарахованих відсотків на умовах, передбачених кредитним договором.

20.07.2007 між Товариством з обмеженою відповідальністю “Строй-Де-Люкс” (позивач у справі), як Поручителем, та відповідачем, як Кредитором,  був укладений договір поруки (далі - Договір поруки), згідно пункту 1.1 якого, в редакції додаткового договору від 10.04.2009  про внесення змін до Договору поруки, Поручитель поручається перед Кредитором за виконання Товариством з обмеженою відповідальністю «ПОЛІ-ПАК»(далі – Боржник), зобов'язань за Кредитним договором № 0185/07/09 KLI від 20.07.2007, та додаткових угод до нього, які можуть бути укладені в майбутньому, який було укладено між Кредитором та Боржником, у повному обсязі, за умовами якого Боржник зобов'язаний повернути Кредиторові кредитні кошти в розмірі 3960000 євро, з кінцевим терміном повернення 17.07.2009, сплачувати нараховані проценти за користування кредитними коштами з розрахунку 13 процентів річних з 07.04.2009 і можливі неустойки у розмірах та у випадках, передбачених Кредитним договором.

 Пунктом 2.1 Договору поруки встановлено, що  Поручитель зобов'язується в разі невиконання та/або порушення Боржником своїх зобов'язань перед Кредитором погасити, заборгованість по Кредитному договору, а саме: суму кредиту, нараховані проценти по кредиту, відсотки по простроченій позиці (штраф, пеню) та інші платежі, передбачені Кредитним договором.

Позивач, з посиланням на ст.ст. 203, 215, 236, 509, 524, 546, 548, 553, 555 Цивільного кодексу України, на ст.ст. 14, 173, 174, 189, 193, 198 Господарського кодексу України, на ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»та на п.1.10 Положення «про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу»просить визнати Договір поруки недійсним.

Зокрема, він зазначає, що надання банком позичальникові грошових коштів (кредиту) у євро та проведення позивачем дій відносно виконання своїх обов'язків в іноземній валюті за своєю правовою природою є валютною операцією.

Надання та одержання кредиту в іноземній валюті, використання іноземної валюти як засобу платежу можливо при дотриманні суб'єктами господарських відносин вимог законодавства щодо одержання відповідної індивідуальної ліцензії. Одержання індивідуальної ліцензії однією із сторін валютної операції означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами ліцензії.

Проведення розрахунків за спірним договором, в тому числі оплата процентів, штрафних санкцій позивачем відповідачу в іноземній валюті також потребує індивідуальної ліцензії Національного Банку України. Як у позивача так і у відповідача відсутні індивідуальні ліцензії на видачу та отримання кредиту в іноземній валюті за спірним кредитним договором.

Відповідач проти позову заперечує з підстав, викладених вище.

Встановивши фактичні обставини справи, оцінивши доводи позивача та надані ним  докази на їх підтвердження, суд дійшов висновку про наступне.

Відповідно  до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України (далі –ЦК України)   підставою недійсності правочину є недодержання  в  момент вчинення  правочину  стороною  (сторонами) вимог,  які встановлені частинами першою - третьою,  п'ятою та  шостою  статті  203  ЦК України.

Стаття 217 ЦК України передбачає, що недійсність окремої частини  правочину  не  має  наслідком недійсності  інших  його  частин і правочину в цілому,  якщо можна припустити,  що правочин був би вчинений і без включення до  нього недійсної частини.

Відповідно  до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України (далі –ЦК України)   підставою недійсності правочину є недодержання  в  момент вчинення  правочину  стороною  (сторонами) вимог,  які встановлені частинами першою - третьою,  п'ятою та  шостою  статті  203  ЦК України.

У відповідності з ч.1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а  також моральним засадам суспільства.

Згідно із ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

За приписами ст. 35 Закону України «Про Національний банк України», ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»від 19.02.1993 №15-93 (далі –Декрет), гривня (банкноти і монети) як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, який приймається усіма фізичними і юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України за всіма видами платежів, а також для зарахування на рахунки, вклади, акредитиви та для переказів.

Статтею 524 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

Згідно ст.192 Цивільного кодексу України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України –гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 198 Господарського кодексу України грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства.  Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.

За таких обставин, приймаючи до уваги викладені вище положення Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України, суд дійшов висновку, що вказаними актами діючого законодавства встановлений вичерпний перелік випадків, коли зобов'язання між сторонами може бути виражене в іноземній валюті та підлягає виконанню в валюті, відмінній від гривні України. Такими випадками є визначення ціни в іноземній валюті у зовнішньоекономічному договорі (контракті) та, як наслідок, його виконання в іноземній валюті, а також наявність у конкретного суб'єкта господарських відносин виключного права на проведення розрахунків в іноземній валюті  у разі дотримання вимог, прямо передбачених законодавством.

Із наведеного визначення випливає (і додатково підтверджується положеннями ст. 3 Декрету № 15-93), що іноземна валюта не може застосовуватися на території України як засіб платежу для оплати будь-яких вимог та зобов'язань, якщо це прямо не передбачено цим Декретом чи іншими актами валютного законодавства. Для цього використовується національна валюта України –гривня.

Правовідносини з надання кредиту регулюються параграфом 2 глави 71 Цивільного кодексу України. Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю є Декрет Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” від 19.02.1993 №15-93.

Згідно ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до ст. 345 Господарського кодексу України кредитні операції полягають у розміщенні банками від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такі законом про банки і банківську діяльність.

Згідно ст. 49 Закону України “Про банки і банківську діяльність” до кредитних відносяться операції зазначені у п.3 ч.1 та у пунктах 3-7 ч.2 ст. 47 цього Закону, у тому числі розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

Отже, розміщення залучених коштів шляхом надання кредитів є однією з основних банківських операцій.

В розумінні ст.2 Закону України “Про банки і банківську діяльність” до коштів відносяться гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Надаючи кредит, банк розміщує залучені ним кошти, як у національній валюті (гривні) так і в іноземній валюті.

Статті 47, 49 Закону України “Про банки і банківську діяльність” визначають операції банків із розміщення залучених коштів на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується.

Стаття 49 Закону України “Про банки і банківську діяльність” встановлює ряд обмежень і заборон, що стосується умов здійснення окремих банківських операцій.

Приписи вказаної статті Закону не містять заборони на видачу кредитів у іноземній валюті (розміщення залучених коштів у іноземній валюті).

Відповідно до ч. 1 ст. 5 Декрету на здійснення валютних операцій національним банком видаються  індивідуальні  та  генеральні  ліцензії.

Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії на весь період дії режиму валютного регулювання.

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Відповідно до пп. "в", "г" ч. 4 ст. 5 Декрету, індивідуальної ліцензії потребують, зокрема, операції щодо:

- надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі;

- використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.

Водночас, відповідно до п. 1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою НБУ від 14.10.2004 № 483, використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється: якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).

Відповідно до п. 2.3 Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого постановою Національного банку України від № 275 від 17.07.2001, за умови отримання письмового дозволу НБУ банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями по залученню та розміщенню іноземної валюти на валютному ринку України.

Відповідно до п.5.3 цього Положення, письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом.

Виходячи з викладеного, банк як фінансова установа може здійснювати кредитування як валютну операцію, при наявності банківської ліцензії та письмового дозволу Національного банку України.

Як вбачається з матеріалів справи, Національним банком України видано Акціонерному комерційному банку «Форум» банківську ліцензію №62 від 03.12.2001 та дозвіл №62-1 від 03.12.2001 на здійснення операцій з валютними цінностями, в тому числі з розміщення іноземної валюти на валютному ринку України (а.с.36-38).

Суд відхиляє посилання позивача про обов'язковість отримання банком або позичальником індивідуальної ліцензії для кредитування в іноземній валюті.

Частиною 4 статті  5 Декрету встановлено, що індивідуальної ліцензії потребують операції з надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Однак, до цього часу ці межі законодавчо не встановлені. Отже,  будь-які операції з надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті (незалежно від строків та сум) отримання індивідуальної ліцензії не потребують.

На можливість здійснення резидентами операцій по отриманню та наданню кредитів в іноземній валюті без отримання індивідуальної ліцензії НБУ звертає увагу Національний Банк України в листі від 29.05.2001 №28-313/2178.

За викладених обставин, укладення Кредитного договору у іноземній валюті, в забезпечення якого було укладено Договір поруки, яким забезпечено виконання грошового зобов'язання в іноземній валюті, не суперечить вимогам діючого законодавства.

Відповідно до статті 546 Цивільного кодексу України виконання  зобов'язання  може  забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Згідно зі статтею 553 ЦК України,  за договором  поруки  поручитель   поручається   перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.  Поручитель відповідає    перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Порукою може   забезпечуватися   виконання   зобов'язання частково або у повному обсязі.

Як зазначалось вище, підстав для визнання Кредитного договору,  в забезпечення зобов'язань за яким було укладено Договір поруки, суд не вбачає.

Крім цього, слід зазначити, що кредитний договір у встановленому законом порядку недійсним не визнаний, а договір поруки діє саме в рамках зазначеного кредитного договору.

Позивач не надав до суду будь-яких письмових доказів, які б підтверджували той факт, що Договір поруки суперечить нормам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; не довів відсутність необхідного обсягу цивільної дієздатності будь-якої з осіб, яка вчинила спірний правочин; відсутність вільного волевиявлення та невідповідність його внутрішній волі учасника спірного правочину; не спрямованість будь-якої зі сторін на реальне настання правових наслідків, обумовлених спірним правочином.

Отже, вимога позивача про визнання недійсним договору поруки від 20.07.2007, укладеного між сторонами у справі, не підлягає задоволенню.

З огляду на викладене, у задоволенні позову слід відмовити повністю з віднесенням судових витрат на позивача, згідно ст. 49 ГПК України.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.  44, 49,  82, 84, 85 ГПК України, суд   

         в и р і ш и в:

1.          У задоволенні позову відмовити.

2.          Судові витрати покласти на позивача.

У судовому засіданні оголошено вступну і резолютивну частини рішення.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення 10-денного строку з дня його підписання.

Повне рішення складено:  14.03.2010.

Суддя                                                                                              О.С. Фонова