Рішення

від 08.04.2011 по справі 58/106

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА



ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  міста КИЄВА

01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б     тел. 284-18-98

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа №  58/106

08.04.11

За позовом

Фізичної особи підприємця ОСОБА_1

до

Товариство з обмеженою відповідальністю “Євро Лізинг”

Про  

визнання частково недійсними пункту 13.1.4 та пункту 13.2 договору фінансового лізингу №724 від 03.03.2008р.

                                                 Суддя: О.Є. Блажівська

Представники сторін:

Від позивача ОСОБА_2

Від відповідача Зайцев М.М.

                           ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Фізична особа підприємць ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду м. Києва з позовом до Товариство з обмеженою відповідальністю “Євро Лізинг”  про визнання частково недійсними пункту 13.1.4 та пункту 13.2 договору фінансового лізингу №724 від 03.03.2008р.  

Ухвалою господарського суду міста Києва від 10.02.2011 р. порушено провадження у справі, призначено розгляд справи на 02.03.2011 р.

У судове засідання 02.03.2011 року сторони з’явились. Судом оголошено перерву до 25.03.2011 р.

У судове засідання 25.03.2011 р. сторони з’явились. Судом оголошено перерву до 08.04.2011 р.

У судове засідання 08.04.2011 р. сторони з’явились.

Судом, у відповідності з вимогами ст. 81-1 ГПК України, складено протоколи судових засідань, які долучено до матеріалів справи.

В судовому засіданні 08.04.2011 р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення у відповідності до ст. 85 ГПК України.

Розглянувши надані документи і матеріали, заслухавши пояснення уповноваженого представника,всебічно та повно з’ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об’єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

                                 ВСТАНОВИВ

03 березня 2008 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Євро Лізинг»(відповідач, лізингодавець) та фізичною особою підприємцем ОСОБА_1 (позивач, лізингоодержувач) було укладено договір фінансового лізингу №724 (надалі –договір).

Відповідно п.2 Договору предметом лізингу визначено, лізингодавець передає лізингоодержувачу, а Лізингоодержувач отримує від Лізингодавця в платне користування на умовах фінансового лізингу (далі –лізинг) ТЗ у відповідності з Замовленням на ТЗ.

Згідно п.3 Договору, лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу на строк, вказаний в Плані лізингу.

Пунктом 13.1.4 договору передбачено, щодоговір може бути достроково припинений  з ініціативи Лізингоодержувача, але не раніше 12 місяців з дати передачі ТЗ у лізинг. При цьому Лізингоодержувач повинен повідомити Лізингодавця про намір припинити дію цього договору письмово не менш ніж за 30 дати припинення, а також, за вимогою Лізингодавця, сплатити Лізингодавцеві неустойку за дострокове припинення цього Договору, окрім випадків, які зазначені в пунктах 6.6 та 13.1.3 даного Договору, в сумі: - 5 (п’яти) середньомісячних лізингових платежів у випадку дострокового припинення дії Плану лізингу, що є невід’ємною частиною Договору, протягом перших двох років дії цього Плану лізингу;  - 4 (чотирьох) середньомісячних лізингових платежів у випадку дострокового припинення дії Плану лізингу, що є невід’ємною частиною Договору, протягом третього року дії цього Плану лізингу; - 3 (трьох) середньомісячних лізингових платежів у випадку дострокового припинення дії Плану лізингу, що є невід’ємною частиною Договору, протягом строку, що перевищує три роки дії цього Плану лізингу; з ініціативи Лізингоодержувача, але не раніше 12 міс. з дати передачі ТЗ у лізинг. При цьому Лізингоодержувач повинен повідомити Лізингодавця про намір припинити дію цього Договору письмово не менш ніж за 30 днів до дати припинення, а також, за вимогою Лізингодавця, сплатити Лізингодавцеві неустойку за дострокове припинення цього Договору, окрім випадків, які зазначені в пункті 13.1.3 даного Договору, в сумі 20 % від частини вартості ТЗ, що не відшкодована клієнтом та 3 (трьох) середньомісячних лізингових платежів.

Згідно п. 13.2 Договору у випадку дострокового припинення дії цього Договору Лізингоодержувач зобов'язаний протягом 10 банківських днів з дати пред'явлення повідомлення Лізингодавця перерахувати йому в повному обсязі суму лізингових платежів та інші суми, встановлені цим Договором та Додатками до нього, що залишились сплаченими на дату розірвання договору, та сплатити на вимогу Лізингодавця неустойку за дострокове припинення цього Договору в сумі -5 (п'яти) середньомісячних лізингових платежів у випадку дострокового припинення дії Плану лізингу, що є невід'ємною частиною Договору, протягом перших двох років дії цього Плану лізингу;

-4 (чотирьох) середньомісячних лізингових платежів у випадку дострокового припинення дії Плану лізингу, що є невід'ємною частиною Договору, протягом третього року дії цього Плану лізингу;

-3 (трьох) середньомісячних лізингових платежів у випадку дострокового припинення дії Плану лізингу, що є невід'ємною частиною Договору, протягом строку, що перевищує три роки, дії цього Плану лізингу.

Позивач просить визнати недійсними пункти 13.1.4 та пункту 13.2 договору фінансового лізингу №724 від 03.03.2008р. Позовні вимоги мотивовані тим, що вище зазначені пункти договору суперечать приписам ст.ст. 549, 653 ЦК України та положенням ст. 230 ГК України, а також правовим наслідкам зміни або припинення договору, порушують право сторони на припинення договору, яке не може бути обмежене будь – якими застереженнями або умовами з боку іншої сторони у зобов’язанні. Відповідно п. 13.2, п. 13.1.4 договору, сторони передбачили сплату позивачем неустойки не за порушення фізичною особою підприємцем ОСОБА_1 своїх договірних зобов’язань, а за намір позивача достроково припинити дію вищевказаного договору, розірвати вказаний договір, що суперечить вказаним нормам Цивільного і Господарського кодексів України, оскільки неустойка є мірою цивільно –правової відповідальності, яка сплачуються боржником лише у випадках порушення ним свого зобов’язання.

Відповідач заперечує позовні вимог з підстав, що неустойка, передбачена п. 13.1.4 та п. 13.2 Договору лізингу, є істотною умовою, щодо якої Позивачем та Відповідачем було досягнуто згоди при підписанні договору.

   Оцінюючи подані позивачем докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником і зобов'язання; штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного збо неналежно виконаного зобов'язання; пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Отже, штраф та пеня є різновидами неустойки, які відрізняються тим, що розмір пені залежить від тривалості прострочення боржника, а штраф не залежить.

Згідно з частиною першою статті 230 ГК України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Таким чином, поняття штрафних санкцій є більш широким, ніж поняття неустойки, і включає в себе також оперативно-господарські санкції, які застосовуються за порушення правил здійснення господарської діяльності.

Згідно ч. 4 ст. 231 Господарського кодексу України У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому поговором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Згідно ч. 3 ст. 232 Господарського кодексу України, вимогу щодо сплати штрафних санкцій за господарське правопорушення може заявити учасник господарських відносин, права чи законні інтереси якого порушено, а у випадках, передбачених законом, уповноважений орган, наділений господарською компетенцією.

Згідно ст. 235 Господарського кодексу України 1. За порушення господарських зобов'язань до суб'єктів господарювання та інших учасників господарських відносин можуть застосовуватися оперативно-господарські санкції - заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попередження повторення порушень зобов'язання, що використовуються самими сторонами зобов'язання в односторонньому порядку.

До суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання, можуть бути застосовані лише ті оперативно-господарські санкції, застосування яких передбачено договором.

Оперативно-господарські санкції застосовуються незалежно від вини суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання.

Згідно ч. 2 ст. 236 Господарського кодексу України перелік оперативно- господарських санкцій, встановлений у частині першій цієї статті, не є вичерпним. Сторони можуть передбачити у договорі також інші оперативно-господарські санкції.

Згідно ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Неустойка, передбачена п. 13.1.4 та п. 13.2 Договору лізингу, є істотною умовою, щодо якої Позивачем та Відповідачем було досягнуто згоди при підписанні договору.

Відповідно до статті 215 ЦК України  підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п‘ятою та шостою статті 203 цього кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Першою - третьою, п'ятою та шостою частинами  ст. 203 ЦК України  встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною 7 статті 292 ГК України  передбачено, що правове регулювання лізингу здійснюється відповідно до цього Кодексу та інших законів.

Згідно з ч. 3 ст. 806 ЦК України  особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом.

Статтею 1 Закону України "Про фінансовий лізинг"  визначено, що фінансовий лізинг (далі - лізинг) - це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу (далі - договір лізингу) лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Згідно ст. 3 "Про фінансовий лізинг" Закону України, предметом договору лізингу (далі - предмет лізингу) може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів.

Договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. Істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (статті 6 Закону України "Про фінансовий лізинг" ).   

   Відповідно до пункту 1 статті 207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Відповідно до абзаців 1, 2 пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними” зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).

Згідно абзацу 1 пункту 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними” правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Відповідно до пункту 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними” згідно зі статтею 217 ЦК України правочин не може бути визнаний недійсним у цілому, якщо закону не відповідають лише його окремі частини й обставини справи свідчать про те, що він був би вчинений і без включення недійсної частини. У цьому разі відповідно до статті 217 ЦК України суд може визнати недійсною частину правочину, з'ясувавши думку сторін правочину.

Отже, недійсність правочину виникає через те, що дія схожа на правочин, але за своєю суттю не відповідає його характеристикам. Недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

      Таким чином суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.

Згідно зі ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до ст. 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

        На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 33, 49, 82-85 ГПК України, господарський суд міста Києва, суд

                                      ВИРІШИВ:

Відмовити в задоволенні позовних вимог повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо останню не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не було скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Суддя                                                                                           О.Є. Блажівська           

Повне рішення складено 13.04.2011р.