Постанова

від 29.06.2011 по справі 39/45

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

      КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД       

01025, м.Київ, пров. Рильський, 8                                                            т. (044) 278-46-14

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29.06.2011                                                                                           № 39/45

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого:          Разіної  Т.І.

суддів:             

при секретарі:            

 за участю представників сторін:

від позивача: не з’явився;

від відповідача: ОСОБА_1 – представник за довіреністю № 17-03/11 від 17.03.2011

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Тандем - К» на рішення господарського суду міста Києва від 18.04.2011 р. у справі № 39/45

за позовом  товариства з обмеженою відповідальністю «Тандем-К», м. Київ

до    товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління                  активами «Система капітального інвестування», м. Київ

про      визнання недійсним п.п. 2.2, 2.3 п.2 договору позики № б/н від         

11.11.2009 р.

ВСТАНОВИВ:

В березні 2011 року товариство з обмеженою відповідальністю «Тандем - К» (позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовною заявою до товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Система капітального інвестування» (відповідач) про визнання недійсним п.п. 2.2, 2.3 п. 2 договору позики № б/н від 11.11.2009 р., укладеного між товариством з обмеженою відповідальністю «Тандем - К» та товариством з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Система капітального інвестування».

Мотивуючи свої вимоги позивач зазначив, що вважає зазначені умови договору такими, що суперечать чинному законодавству і мають бути визнані недійсними на підставі ст.ст. 215, 217,1048 Цивільного кодексу України; ст.ст. 1, 4, 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», оскільки відповідач не мав права укладати договір позики за плату без отримання ліцензії на здійснення кредитування.

Рішенням господарського суду міста Києва від 18.04.2011 р. у справі № 39/45 в задоволенні позовних вимог товариства з обмеженою відповідальністю «Тандем-К» відмовлено повністю (суддя Гумега О.В. ).

Рішення мотивоване тим, що вимоги позивача необґрунтовані, належних доказів, які б підтверджували викладені в позовній заяві обставини, підстави визнання договору позики № б/н від 11.11.2009 р. укладено сторонами з дотриманням існуючих норм діючого законодавства, а тому в суду відсутні підстави, визначені ст.ст. 215, 227 ЦК України, для визнання недійсним п.п. 2.2, 2.3 п.2 цього Договору. Свою позицію суд обґрунтовує положеннями параграфу 1 (стаття 203), параграфу 2 (статті 215, 217, 227) глави 16 розділу IV Цивільного кодексу України та глави 22 розділу IV Господарського кодексу України про недійсність господарського зобов'язання (статті 207, 208), Закону України від 12.07.2011 р. № 2664-ІІІ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», Закону України від 15.03.2001 р. № 2299-ІІІ «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)», а також приймались до уваги узагальнені положення, наведені у листі Верховного Суду України від 24.11.2008 р. «Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними» та у постанові пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 «Про практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».   

Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду товариство з обмеженою відповідальністю «Тандем-К» звернулось до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просило рішення господарського суду міста Києва від 18.04.2011 р. у справі № 39/45 скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Апеляційна скарга мотивована тим, що оскаржуване рішення підлягає скасуванню в порядку п.п. 3, 4 ст. 104 ГПК України, а саме судом першої інстанції невірно застосовано ст. 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг., ст.ст. 3, 30, 34 Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)».

Представник позивача в судове засідання не з’явився, про причини неявки суд не повідомив. Про час і місце розгляду справи був належним чином повідомлений.

В судовому засіданні 08.06.2011 представник відповідача звернувся із усним клопотанням про приєднання до матеріалів справи відзиву на апеляційну скаргу б/н, б/д.

Вказане клопотання колегією суддів задоволено.

Представник відповідача у судовому засіданні заперечив проти доводів апеляційної скарги з підстав, викладених у відзиві на апеляційну скаргу

У відповідності до вимог ч. 2 ст. 101 ГПК України апеляційний господарський суд не зв’язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність та обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

У відповідності до п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України та ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Згідно ст. 99 ГПК України апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення уповноважених представників сторін, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду дійшла до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, 11 листопада 2009 року між товариством з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Система капітального інвестування», яке діє від власного імені, за рахунок та в інтересах пайового венчурного недиверсифікованого закритого інвестиційного фонду «ПЕРШИЙ ІНВЕСТИЦІЙНИЙ ФОНД СКІ» та товариством з обмеженою відповідальністю «ТАНДЕМ-К» було укладено договір позики  (далі по тексту - договір).

За своєю правовою природою укладений сторонами договір є договором позики, а тому права та обов‘язки сторін зі здійснення передбаченого договором надання грошових коштів у позику визначаються цим договором та відповідними положеннями статей параграфу 1 глави 71 Цивільного кодексу України (далі по тексту - ЦК України).

Відповідно ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Згідно ч. 1 ст. 1048 Цивільного кодексу України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Спеціальною нормою права, яка регулює спірні правовідносини сторін у даному спорі, є зокрема, Закон України від 12.07.2001 р. № 2664-ІІІ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» особа набуває статусу фінансової установи після внесення про неї запису до відповідного державного реєстру фінансових установ. У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій (ч. 2 ст. 7 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»).

Згідно пунктів 2, 6 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансовими вважаються, зокрема, послуги з довірчого управління фінансовими активами та послуги з надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту.

Частиною 1 ст. 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» передбачено, що фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності (далі - суб'єкти підприємницької діяльності).

Частиною 3 ст. 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» передбачено, що надавати фінансові кредити за рахунок залучених коштів має право на підставі відповідної ліцензії лише кредитна установа, якою в розумінні п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»є фінансова установа, яка відповідно до закону має право за рахунок залучених коштів надавати фінансові кредити на власний ризик.

Отже, надання коштів у позику вважається фінансовою послугою, а компанії з управління активами –фінансовими установами в розумінні ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Виключне право або інші обмеження щодо надання окремих фінансових послуг встановлюються законами про діяльність відповідної фінансової установи та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання ринків фінансових послуг (ч. 2 ст. 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»).

Пунктом 2.2. договору передбачено, що позичальник сплачує за користування грошовими коштами проценти за ставкою в розмірі 14% річних.

Згідно зі ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12.07.2001 N 2664 фінансовими, зокрема, вважаються і послуги з довірчого управління фінансовими активами й послуги з надання коштів у позику, у тому числі і на умовах фінансового кредиту.

Тобто, надання коштів у позику вважається фінансовою послугою, а компанії з управління активами - фінансовими установами у розумінні статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Частиною 2 ст. 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» встановлено, що виключне право або інші обмеження щодо надання окремих фінансових послуг встановлюються законами про діяльність відповідної фінансової установи та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання ринків фінансових послуг.

Законом, який регулює діяльність компаній з управління активами (надалі - також КУА) та інвестиційних фондів, активи яких знаходяться в управлінні КУА, є Закон України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» № 2299-111 від 15.03.2001 р., із змінами.

Відповідно до Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» компанія з управління активами - це господарське товариство, юридична особа, яке здійснює професійну діяльність з управління активами ІСІ на підставі ліцензії, що видається Державною комісією із цінних паперів та фондового ринку.

Як вбачається з матеріалів справи зазначена ліцензія (серія АВ № 534230), видана позивачу Державною комісією із цінних паперів та фондового ринку на підставі рішення № 1486 від 10.12.2007 року, (замінена у зв'язку із зміною місцезнаходження позивача 09.07.2010 р.) (а.с. 87).

Відповідно до виданої відповідачу ліцензії, останній має право на провадження професійної діяльності на фондовому ринку –діяльності з управління активами інституційних інвесторів (діяльності з управління активами), строк дії якої з 11.12.2007 р. по 11.12.2012 р.

Відповідно до статті 30 Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» на компанію з управління активами накладаються обмеження щодо здійснення визначених Законом операцій з активами та цінними паперами ІСІ, якому така КУА надає послуги з управління активами.

У той же час, ст. 30 Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» містить пряму норму, яка встановлює, що обмеження діяльності компанії з управління активами стосовно надання позик і кредитів за рахунок активів ІСІ, не поширюється на діяльність компанії з управління активами венчурного фонду; (ч.3. цієї статті визначено, що обмеження діяльності компанії з управління активами, передбачені пунктами 3, 5, 6, 8, 10 і 14 частини другої цієї статті, не поширюються на діяльність компанії з управління активами венчурного фонду).

Колегія суддів зазначає, що підпунктом 1.21. Рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 2 листопада 2006 року N 1227 «Про затвердження Положення про особливості здійснення діяльності з управління активами інституційних інвесторів» встановлено, що обмеження діяльності КУА, передбачені пунктами 1.3, 1.5, 1.6, 1.8, 1.10 та 1.14 розділу V цього Положення, не поширюються на діяльність компанії з управління активами венчурного фонду.

Стаття 34 Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)»прямо визначає право венчурного ІСІ мати в складі своїх активів боргові зобов»язання, оформлені договорами позики, а також коло осіб, які можуть виступати в якості позичальника за договорами позики наданими за рахунок активів венчурного ІСІ, а саме: позики за рахунок коштів венчурного фонду можуть надаватися тільки юридичним особам, учасником яких є такий венчурний фонд.

Отже, позики за рахунок коштів венчурного фонду можуть надаватися тільки юридичним особам, учасником яких є такий венчурний фонд. Особами-позичальниками за такими договорами позики можуть бути тільки пов'язані особи із числа емітентів, частка в корпоративних правах яких входить до складу активів такого ІСІ. Надання позик третім особам за рахунок коштів венчурного ІСІ не дозволяється.

Матеріалами справи підтверджується, що на момент укладення договору позики і на час розгляду справи по суті товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Система капітального інвестування», яке діє від власного імені, за рахунок та в інтересах пайового венчурного недиверсифікованого закритого інвестиційного фонду «ПЕРШИЙ ІНВЕСТИЦІЙНИЙ ФОНД СКІ» є учасником товариства з обмеженою відповідальністю «ТАНДЕМ-К», що підтверджується установчими документами відповідача. (п. 1.2 статуту товариства з обмеженою відповідальністю «Тандем - К»).

Місцевим господарським судом правомірно встановлено, що з 11.09.2007 р. відповідача було включено до державного реєстру фінансових установ, які надають фінансові послуги на ринку цінних паперів, що підтверджується відповідним свідоцтвом, виданим Державною комісією із цінних паперів та фондового ринку (номер запису в реєстрі № 1452)(а.с. 88)

Аналогічна позиція викладена у висновку №8719/8720 Київського НДІ судових експертиз від 25.09.2007 року, при розгляді поставленого питання: «Чи є позика, видана КУА під процент за рахунок активів пайового венчурного інвестиційного фонду чи корпоративним венчурним інвестиційним фондом, зареєстрованих як фінансова установа, фінансовим кредитом в розумінні п. 1.11.1 статті 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»?», а також у листі Державної податкової адміністрації     України від 25.02.2009 р. N 1668/6/15-0216 (а.с. 89-98).

Крім того, в апеляційній скарзі апелянт ставить питання про відсутність ліцензії у позивача - як кредитної установи, обов'язковість отримання якої передбачено ч. З ст.5 та п. З ч. 1 ст.34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» оскілки невірно вважає, що КУА, яка надає грошові кошти у позику - надає їх за рахунок залучених коштів і є кредитною установою.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач заперечує проти вищевикладеної позиції позивача, оскільки згідно з п.9 ст. З Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» кошти спільного інвестування - кошти, внесені засновниками корпоративного інвестиційного фонду та залучені від інвесторів ІСІ. Кошти, внесені засновниками корпоративного інвестиційного фонду, вважаються коштами спільного інвестування після внесення такого фонду до Єдиного державного реєстру ІСІ.

Статтею 22 Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» передбачено, що пайовий інвестиційний фонд створюється за ініціативою компанії з управління активами шляхом придбання інвесторами випущених нею інвестиційних сертифікатів.

Положеннями ст. 25 Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» встановлено, що Учасником пайового інвестиційного фонду є юридична або фізична особа, яка придбала інвестиційний сертифікат цього фонду.

Прийняття (акцепт) пропозиції (укладення з компанією з управління активами договору про приєднання до пайового інвестиційного фонду) здійснюється інвестором шляхом придбання інвестиційного сертифіката пайового інвестиційного фонду за грошові кошти, а отже, відбувається перехід права власності на грошові кошти, а інвестор набуває право власності на частку в пайовому інвестиційному фонді.

Необхідно зазначити, що Ліцензійними умовами провадження діяльності з надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів кредитними установами, які затверджені Розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 18 жовтня 2005 року N 4802 визначено, що залучені кошти, це кошти, прямо або опосередковано отримані на зворотній основі від фізичних осіб та/або юридичних осіб, отримані залишки фінансових активів, які виникли в результаті здійснення звичайної господарської діяльності в інтересах цих осіб.

З викладеного вбачається, що грошові кошти, які надходять Компанії з управління активами від розміщення нею цінних паперів є власністю емітента цінних паперів, і не є залученими коштами в розумінні ч. 3 ст.5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», а отже відповідач не є кредитною установою.

Таким чином, позивач не надає фінансові кредити за рахунок залучених коштів, а надає грошові кошти оформлені договорами позики особам, які можуть виступати як позичальник, за рахунок активів венчурного ІСІ.

На підставі вище викладеного колегія суддів приходить до висновку, що  на підставі статті 30 Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)»  та предмету своєї статутної діяльності, КУА має право надавати за рахунок активів венчурного ІСІ (пайового фонду) позики за умови дотримання вимог, встановлених статтею 34 Закону № 2299 щодо особи-позичальника, та за наявності у КУА відповідної ліцензії на провадження професійної діяльності на фондовому ринку - діяльності з управління активами інституційних інвесторів (діяльності з управління активами), виданої Державною комісією із цінних паперів та фондового ринку, і знаходження цієї КУА у державному реєстрі фінансових установ, які надають фінансові послуги на ринку цінних паперів.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (частина 1 наведеної статті ЦК України).

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на ч. 3 ст. 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», зазначаючи, що за рахунок залучених коштів надавати фінансові кредити має право на підставі відповідної ліцензії лише кредитна установа.

Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 «Про практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», при розгляді спору про визнання спірного договору недійсним судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Підставою недійсності правочину, у відповідності до ч. 1 ст. 215 ЦК України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (ч. 2 ст. 215  ЦК України).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).

Приписами ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України також визначено, що господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Згідно ч. 1 ст. 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнанаий судом недійсним.

Як зазначено у листі Верховного Суду України, від 24.11.2008 р. «Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними», стосовно юридичних осіб судам потрібно мати на увазі, що дія ст. 227 ЦК поширюється на правочини, здійснені юридичною особою, яка не має ліцензії на відповідний вид діяльності. Такі правочини є оспорюваними. Умовою для задоволення таких позовів є надання позивачем доказів, які підтверджують, що відповідач знав або згідно із законодавчим актом зобов'язаний був знати про невідповідність правочину вимогам законодавства, тобто що правочин укладений без ліцензії на заняття відповідним видом діяльності.

У вищенаведеному листі Верховного Суду України зазначено, що позови про визнання недійсними правочинів, здійснених юридичною особою, яка не має ліцензії на відповідний вид діяльності, і про застосування наслідків їх недійсності можуть бути заявлені тільки засновником (учасником) юридичної особи, що не має ліцензії на заняття відповідною діяльністю, державним органом, що здійснює контроль за діяльністю такої юридичної особи, а також прокурором.

Натомість, позов заявлено товариством з обмеженою відповідальністю «Тандем - К», яке не є засновником (учасником) юридичної особи відповідача.

За наведених обставин вбачається, що суд першої інстанції правомірно встановив, що договір позики № б/н від 11.11.2009 р., укладений між товариством з обмеженою відповідальністю «Тандем - К» та товариством з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Система капітального інвестування», яке діє від власного імені, за рахунок та в інтересах пайового венчурного недиверсифікованого закритого інвестиційного фонду «Перший інвестиційний фонд СКІ», укладено сторонами з дотриманням існуючих норм діючого законодавства, а тому у суду відсутні підстави, визначені ст.ст. 215, 227 ЦК України, для визнання недійсним п.п. 2.2, 2.3 п.2 цього Договору.

Враховуючи викладене, колегія суддів на підставі наявних у справі матеріалів дійшла до висновку, що рішення господарського суду міста Києва від 18.04.2011 р. року у справі № 39/45 винесене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а договір позики від 11 листопада 2009 року, укладений між товариством з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Система капітального інвестування», яке діє від власного імені, за рахунок та в інтересах пайового венчурного недиверсифікованого закритого інвестиційного фонду «ПЕРШИЙ ІНВЕСТИЦІЙНИЙ ФОНД СКІ» та товариством з обмеженою відповідальністю «ТАНДЕМ-К», укладено сторонами з дотриманням всіх існуючих норм діючого законодавства, а отже відповідно до ст.ст. 43, 104 ГПК України  підстав для скасування чи зміни рішення місцевого господарського суду не вбачає, а тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 42,  43, 32-34, 43, 85, 99, 101-103, 105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Рішення господарського суду міста Києва від 18.04.2011 р. у справі № 39/45 залишити без змін, апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Тандем - К» залишити без задоволення.

Головуючий суддя                                                                      

Судді                                                                                          

06.07.11 (відправлено)