ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
"14" липня 2011 р.
Справа № 9/275-05-7911
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого судді
Добролюбової Т.В.
суддів
Волковицької Н.О.
Швеця В.О.
розглянувши касаційну скаргу
Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1
на постанову
Одеського апеляційного господарського суду
від 19.05.11
у справі
№ 9/275-05-7911 Господарського суду Одеської області
за позовом
Одеської міської ради
до
Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1
треті особи
1. Управління архітектури та містобудування Одеської міської ради
2. Інспекція державного архітектурно –будівельного контролю
про
усунення перешкод в реалізації права власності та звільнення самочинно зайнятої земельної ділянки
за зустрічним позовом
Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1
до
Одеської міської ради
треті особи
1. Управління архітектури та містобудування Одеської міської ради
2. Інспекція державного архітектурно –будівельного контролю
3. Комунальне підприємство "Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрацій об"єктів нерухомості
про
визнання права власності на об"єкт нерухомості
Згідно з Розпорядженням Вищого господарського суду України № 03.08-05/372 від 13 липня 2011 року для розгляду касаційної скарги у цій справі сформовано колегію суддів у складі: Добролюбової Т.В. (головуючого), Волковицької Н.О., Швеця В.О.
За участю представника прокурора: Ходаківський М.П. (прокурор відділу ГПУ. посв. № 147). Представники позивача, відповідача і третіх осіб в судове засідання не з"явилися, хоча належно повідомлені про час та місце розгляду касаційної скарги.
ВСТАНОВИВ:
Одеська міська рада звернулась з позовом до ФОП ОСОБА_1 про зобов’язання знести самовільно збудовані споруди та будівельні елементи, розташовані на території гідропарку „Лузанівка”, звільнити безпідставно зайняту земельну ділянку, площею 0,02 га, розташовану в м. Одесі в гідропарку „Лузанівка” та повернути її територіальній громаді м. Одеси в особі Одеської міської ради. Обґрунтовуючи поданий позов, міська рада зазначила про те, що відповідачем без належного дозволу та належно затвердженого проекту провидить роботи по реконструкції клубу "Цунамі" по вул. Миколаївська дорога, 172-А у місті Одеса з порушенням вимог Закону України "Про основи містобудування", Правил забудови м. Одеси, затверджених рішенням Одеської міської ради від 26.09.03. Позивач вказав, що відповідач не є ні власником спірної земельної ділянки, ні її користувачем, а відтак у останнього не виникло право на забудову цієї земельної ділянки.
Відповідач ФОП ОСОБА_1 звернувся до Одеської міської ради з зустрічним позовом про визнання права власності на об’єкт нерухомості - дискотеку –бар „Цунамі”, загальною площею 658, 9 кв. м., розташовану в м. Одесі гідропарк „Лузанівка”. Позов обґрунтований посиланнями на статті 328, 331 Цивільного кодексу України.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 12.12.05, ухваленим суддею Баклановою Н.В., у задоволенні позову відмовлено. Зустрічний позов задоволено. Визнано право власності ФОП ОСОБА_1 на об’єкт нерухомості –дискотеку –бар „Цунамі”, загальною площею 658, 9 кв. м., розташований за адресою м. Одеса в гідропарку „Лузанівка”. Суд визнав підставними вимоги ФОП ОСОБА_1 про визнання за ним права власності на збудований ним об"єкт нерухомості. Посилаючись на статтю 18 Закону України "Про основи містобудування", статті 5, 24, 27, 29 Закону України "Про планування і забудову територій", суд дійшов висновку, що відповідач за первісним позовом виконав всі вимоги, передбачені діючим законодавством у сфері містобудування, але у зв"язку з неузгодженістю дій відповідних служб органів місцевого самоврядування не зміг здати спірний об"єкт в експлуатацію.
Одеський апеляційний господарський суд, колегією суддів у складі: Бойко Л.І. –головуючого, Величко Т.А., Лашина В.В., постановою від 19.05.11 перевірене рішення місцевого господарського суду скасував, позов Одеської міської ради задовольнив, у задоволенні зустрічного позову відмовив. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що ФОП ОСОБА_1 самочинно зайняв земельну ділянку, площею 0,02 га, розташовану в м. Одесі гідропарк „Лузанівка”, що в силу вимог статті 376 Цивільного кодексу України свідчить про неможливість визнання за останнім права власності на самочинно збудований ним на цій земельній ділянці об"єкт нерухомості.
Не погоджуючись з винесеною у справі постановою апеляційного суду, фізична особа-підприємець ОСОБА_1 звернувся з касаційною скаргою до Вищого господарського суду України, в якій просить її скасувати, а рішення суду першої інстанції від 12.12.05 залишити в силі. Подана касаційна скарга обґрунтована доводами стосовно помилкового незастосування апеляційним судом положень статей 328, 331 Цивільного кодексу України.
Вищий господарський суд України, заслухавши доповідь судді Швеця В.О., пояснення прокурора, розглянувши матеріали справи, оцінивши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування господарськими судами норм чинного законодавства, відзначає наступне.
Судами попередніх інстанцій установлено та підтверджено матеріалами справи, що предметом спору у даній справі є вимоги Одеської міської ради до ФОП ОСОБА_1 про зобов’язання знести самовільно збудовані споруди та будівельні елементи, розташовані на території гідропарку „Лузанівка”, звільнити безпідставно зайняту земельну ділянку, площею 0,02 га, розташовану в м. Одесі в гідропарку „Лузанівка” та повернути її територіальній громаді м. Одеси в особі Одеської міської ради та зустрічні позовні вимоги ФОП ОСОБА_1 до Одеської міської ради про визнання права власності на об’єкт нерухомості - дискотеку –бар „Цунамі”, загальною площею 658, 9 кв. м., розташовану в м. Одесі гідропарк „Лузанівка”. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову про визнання за ФОП ОСОБА_1 право власності на збудоване ним спірне нерухоме майно, апеляційний господарський суд виходив з того, що правові підстави для визнання за останнім права власності відсутні, при цьому судом враховано відсутність доказів підтвердження виникнення у позивача за зустрічним позовом будь-яких прав на земельну ділянку в м. Одеса в гідропарку "Лузанівка", на якій знаходиться спірне майно. Задовольняючи позов міської ради, господарські суди визнали, що ФОП ОСОБА_1 самовільно займає земельну ділянку, розташовану в м. Одесі в гідропарку „Лузанівка”, що має наслідком повернення її власнику землі. Колегія суддів касаційної інстанції погоджується з такими висновками апеляційного суду. Земельні відносини регулюються Цивільним кодексом України, Земельним кодексом України, та іншими нормативно-правовими актами. Відповідно до приписів частини 2 статті 152 Земельного кодексу України виключно власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Статтею 116 названого Кодексу унормовано, що громадяни і юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Згідно приписів статей 125, 126 Земельного кодексу України право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації. Приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється. Право оренди землі оформляється договором, який реєструється відповідно до закону. Статтею 27 Закону України "Про оренду землі" визначено, що орендареві забезпечується захист його прав на орендовану земельну ділянку нарівні із захистом права власності на земельну ділянку відповідно до закону. Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості. Отже, обов’язок доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. Статтею 43 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об‘єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Апеляційним господарським судом установлено, з підтвердженням матеріалами справи, що рішення про передачу у власність або надання у користування ФОП ОСОБА_1 спірної земельної ділянки відповідними органами виконавчої влади та місцевого самоврядування не приймалось, відсутні у ФОП ОСОБА_1 і правовстановлюючі документи на право власності чи право користування спірною земельною ділянкою, що свідчить про самовільне зайняття відповідачем за первісним позовом такої земельної ділянки. Самовільне зайняття земельних ділянок визначено у статті 1 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" як будь-які дії особи, які свідчать про фактичне використання не наданої їй земельної ділянки чи намір використовувати земельну ділянку до встановлення її меж у натурі (на місцевості), до одержання документа, що посвідчує право на неї, та до його державної реєстрації. Встановивши те, що ФОП ОСОБА_1 самовільно займає спірну земельну ділянку, суд апеляційної інстанції, застосувавши положення статті 212 Земельного кодексу України дійшов вірного висновку про необхідність повернення такої земельні ділянки її власнику –Одеській міській раді. Крім того, колегія суддів відзначає, що поняття самочинного будівництва, а також правові підстави та умови визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно визначені в статті 376 Цивільного кодексу України, яка є спеціальною в регулюванні спірних правовідносин, оскільки унормовує відносини, що виникають у тих випадках, коли вимоги закону та інших правових актів при створенні нової речі - самочинному будівництві були порушені. Вказаною статтею визначено, що житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, котра не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Право власності на самочинно збудоване майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Тобто, законодавець надає можливість усунути порушення, пов'язане з будівництвом на земельній ділянці, не відведеній для цієї мети, у разі надання земельної ділянки під уже збудоване нерухоме майно. Якщо власник земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила самочинне будівництво, або за її рахунок. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, апеляційний господарський суд встановив відсутність правових підстав з якими закон пов"язує можливим визнання права власності на самовільно збудовані будівельні споруди у судовому порядку, у зв"язку з чим обґрунтовано відмовив в задоволенні такої позовної вимоги. З огляду на вищевикладене, судова колегія приходить до висновку, що апеляційний суд виконав всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права, тому підстави для скасування постанови апеляційного господарського суду відсутні. Щодо доводів касаційної скарги, то вони не спростовують вказаного висновку суду, та пов’язані з переоцінкою доказів, що виходить за межі повноважень касаційної інстанції. Відповідно до статті 1117 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти їх. Відтак, підстав для скасування постанови суду апеляційної інстанції та задоволення касаційної скарги не вбачається.
На підставі викладеного, керуючись статтями 1115, 1117, 1119 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Одеського апеляційного господарського суду від 19.05.11 у справі Господарського суду Одеської області № 9/275-05-7911 –без змін.
Головуючий суддя Т. Добролюбова
Судді Н. Волковицька
В. Швець
Суд | Вищий господарський суд України |
Дата ухвалення рішення | 14.07.2011 |
Оприлюднено | 25.07.2011 |
Номер документу | 17143488 |
Судочинство | Господарське |
Господарське
Вищий господарський суд України
Швець В.О.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2023Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні