Рішення

від 05.09.2011 по справі 36/256

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

36/256

ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  міста КИЄВА01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б     тел. 284-18-98

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа №  36/256

05.09.11

За позовом      Національного видавництва дитячої літератури «Веселка»

до                      Товариства з обмеженою відповідальністю «Видавничий дім

                         «Юридична книга»

про                   визнання недійсним договору  оренди

Суддя  Трофименко Т.Ю.

Представники:

Від позивача           не з»явився

Від відповідача          не з»явився

ОБСТАВИНИ СПРАВИ :

         На розгляд Господарського суду міста Києва передані позовні вимоги Національного видавництва дитячої літератури «Веселка»про  визнання недійсним договору оренди нерухомого майна №41 від 31.07.2003р. укладеного між Національним видавництвом дитячої літератури «Веселка»та Товариства з обмеженою відповідальністю «Видавничий дім  «Юридична книга».

         Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.08.2011р. порушено провадження у справі №36/256, розгляд справи призначено на 05.09.2011р.

          В судове засідання 05.09.ж2011р. представники сторін не з»явилися. Заяв, клопотань від сторін на адресу суду не надходило. Про час та місце розгляджу справи  сторони повідомлені належним чином (ухвалу суду від 01.08.2011р. позивач отримав -04.08.2011р., відповідач - 04.08.2011р.).

          За таких обставин, суд не вбачає підстав для  відкладення розгляду справи та відповідно до статті 75 ГПК України здійснює її розгляд за наявними в ній матеріалами.

        Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд -

ВСТАНОВИВ:

        31 липня 2003 року між  Державним спеціалізованим видавництвом дитячої літератури «Веселка»( відповідно до указу Президента України від 19.02.2010р. №197 Національне видавництво дитячої літератури «Веселка»(далі позивач) та    Товариством з обмеженою відповідальністю «Видавничий дім  «Юридична книга»був укладений  договір №41 оренди нерухомого майна.

         Відповідно до умов даного договору позивач передає, а відповідач приймає в строкове платне користування під офіс нежитлове телефонізоване приміщення робочою площею 49,1 кв.м. (кімнати 217-220) для ведення видавничої діяльності. Приміщення розташоване на другому поверсі будинку видавництва  по вул.. Мельникова, 63 в м. Києві і перебуває на балансі орендодавця (позивача).       

         Строк дії договору сторони визначили з 01 серпня 2003 року по 31 липня 2013 року (п. 10.1 договору).

         Спір виник внаслідок того, що на думку позивача  на час укладення  договору ат подання позову позивач не був власником державного майна, а лише балансоутримувачем, а тому не мав права укладати договір. 28.12.2007р. позивач на виконання вимог чинного законодавства направив на ім.»я відповідача вимогу укласти  зазначений договір та надати відповідні погодження на укладення Держкомтелерадіо, Регіонального відділення фонду Державного майна України по м. Києву.

        Крім того, згідно п. 5.12 договору відповідач не має право здавати приміщення як повністю, так і частково в суборенду.

        Проте, всупереч зазначеного положення договору відповідач буз відповідного погодження Держкомтелерадіо та  Регіонального відділення фонду Державного майна України по м. Києву здає в суборенду  об'єкт оренди «Видавничому дому «Світ Знань»та видавництву «Владислав».

         Відповідно до ст. 24 ЦК України недійсною є угода, що не відповідає вимогам закону.

         Відповідно до ст. 5 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»орендодавцем державного нерухомого майна є Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва.

        Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

         Згідно ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

         Відповідно до  ст.. 5 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», в редакції, що діяла на період укладення договору, Орендодавцями є:

         Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва - щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), що є державною власністю, крім майна, що належить до майнового комплексу Національної академії наук України;

         органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування управляти майном, - щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке відповідно належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності;

      підприємства - щодо окремого індивідуально визначеного майна та нерухомого

майна площею до 200 кв. м, а з дозволу органів, зазначених в абзацах другому та третьому цієї статті, - також щодо структурних підрозділів підприємств (філій, цехів, дільниць) та нерухомого майна, що перевищує площу 200 кв. м.

       З огляду на викладене, посилання позивача та не, що він не мав права на укладення оспорюваного договору судом до уваги не приймаються.

       Відповідно до статті 48 ЦК Української РСР (діяв на момент укладення спірного договору) недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

      Позивач не надав до суду доказів, які б підтверджували той факт, що договір  суперечить нормам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; не довів відсутність необхідного обсягу цивільної дієздатності будь-якої з осіб, яка вчинила спірний правочин; відсутність вільного волевиявлення та невідповідність його внутрішній волі учасника спірного правочину; не спрямованість будь-якої зі сторін на реальне настання правових наслідків, обумовлених спірним правочином.

       Згідно роз'яснення Вищого господарського суду України № 02-5/111 від 12.03.1999 “Про  деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними” вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

       Судом встановлено, що правові підстави  на які посилається позивач для визнання договору оренди від 31.07.2003 недійсним відсутні.

        Згідно ст. 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

        Обов'язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.

Це стосується позивача, який мав довести наявність тих обставин, на підставі яких він звернувся до господарського суду з позовними вимогами.      

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Правомірності своїх вимог позивач не довів, а тому позов задоволенню не підлягає.

       У зв'язку з відмовою в позові судові витрати покладаються на позивача відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України.

       Враховуючи викладене  та керуючись ст. ст. 49, 82-85  Господарського процесуального  кодексу України, суд –

В И Р І Ш И В:

       В задоволенні позову відмовити повністю.

      Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

       Суддя                                                                        Т. Ю. Трофименко

Повний текст рішення складено

06.09.2011р.