Рішення

від 11.10.2011 по справі 5/89

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА



ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  міста КИЄВА

01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б     тел. 284-18-98

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа №  5/89

11.10.11

За позовом

Військового прокурора Київського гарнізону в інтересах держави в особі

1.   Міністерства оборони України

2. Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України

до

1. Державного підприємства Міністерства оборони України «Управління капітального будівництва та інвестицій»

2. Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансово-Інвестиційна компанія «Фінекс»

про

визнання договору недійсним

Суддя Ломака В.С.

Представники учасників судового процесу:

від прокуратури:     ОСОБА_1 за довіреністю № 2974 від 28.07.2011 р.;       

від позивача 1:         ОСОБА_2 за довіреністю № 220/5291д від 23.08.2011 р.;

від позивача 2:         ОСОБА_2 за довіреністю № 303/25/2524 від 15.08.2011 р.;

від відповідача 1:     не з’явився;

від відповідача 2:     не з’явився.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Військовий прокурор Київського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України (далі – позивач 1, Міністерство оборони України) та Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України (далі –позивач 2, Київське КЕУ) звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до Державного підприємства Міністерства оборони України «Управління капітального будівництва та інвестицій»(далі –відповідач 1, ДП «Управління капітального будівництва та інвестицій») та Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінекс»(далі –відповідач 2, ТОВ «Фінекс») про визнання недійсною з моменту укладення угоди № 14 від 24.11.2003 р. про пайову (дольову) участь у будівництві з моменту її укладення.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що вказаний договір суперечить вимогам чинного законодавства, зокрема: ст. ст. 77, 84 Земельного кодексу України, ст. ст. 1, 4 Закону України «Про використання земель оборони», а також Указу Президента України «Про інвестування будівництва та придбання житла військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей»№ 240/93 від 01.07.1993 р. Крім цього, прокурор просив поновити строк позовної давності про визнання оспорюваної угоди № 14 від 24.11.2003 р. про пайову (дольову) участь у будівництві недійсною, оскільки його пропущено з поважних причин, а саме, про вказані обставини стало відомо в ході проведення прокуратурою перевірки в лютому 2011 р.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 20.06.2011 р. порушено провадження у справі № 5/89, розгляд справи призначено на 12.07.2011 р.

Ухвалами господарського суду міста Києва розгляд справи неодноразово відкладався.

В судовому засіданні 11.10.2011 р. представник прокуратури просив позов задовольнити в повному обсязі.

Представник позивачів позовні вимоги підтримала, з урахуванням уточнень поданих 27.09.2011 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва.

Представники відповідачів в судові засідання не з’явились, незважаючи на належне повідомлення про дату, час і місце розгляду справи, документи витребувані ухвалами суду не надали, повідомлень про причини неявки чи клопотань про відкладення розгляду справи не надіслали, отже, суд вважав за можливе справу розглянути за їх відсутності за наявними матеріалами на підставі ст. 75 ГПК України.

При цьому, судом враховано, що п. 11 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2007 р. № 01-8/123 «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році»зазначено, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Водночас законодавство України, в тому числі Господарський процесуальний кодекс України, не зобов'язує й сторону у справі, зокрема позивача, з’ясовувати фактичне місцезнаходження іншої сторони (сторін) у справі (якщо воно не співпадає з її місцезнаходженням, визначеним згідно зі статтею 93 Цивільного кодексу України) та зазначати таке фактичне місцезнаходження в позовній заяві чи інших процесуальних документах.

В разі коли фактичне місцезнаходження юридичної особи - учасника судового процесу з якихось причин не відповідає її місцезнаходженню, визначеному згідно з законом, і дана особа своєчасно не довела про це до відома господарського суду, інших учасників процесу, то всі процесуальні наслідки такої невідповідності покладаються на цю юридичну особу.

Слід також зазначити, що вищезгаданий інформаційний лист відправляє до пункту 4 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 02.06.2006 р. № 01-8/1228 «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році»(із змінами від 08.04.2008 р.), в якому зазначається, що  примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв'язку з позначками «адресат вибув», «адресат відсутній»і т. п., з урахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов'язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду її судом, якщо ухвалу про порушення провадження у справі надіслано за поштовою адресою, зазначеною в позовній заяві (роз’яснення Президії Вищого Арбітражного суду України від 18.07.1997 р. № 02-5/289 із змінами «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України»).

Відомості про місцезнаходження відповідачів є правомірними, оскільки підтверджені наявними в матеріалах справи витягами з ЄДРПОУ.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників прокуратури та позивачів, всебічно і повно з’ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об’єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, –

ВСТАНОВИВ:

24.11.2003 р. між відповідачем 1 (замовник) та відповідачем  2 (пайовик) укладено угоду № 14 про пайову (дольову) участь у будівництві (далі –Угода), за умовами п. 2.1 якого предметом цієї угоди є дольова (пайова) участь Пайовика у будівництві Об'єкту на земельній ділянці орієнтовною площею 5,80 га, за адресою вул. Народного Ополчення, 3 (будівельна адреса - вул. Аеровокзальна, 3) у Солом'янському районі м. Києва.

Згідно з п. 2.2 Угоди для можливості виконання підготовчо-організаційного етапу здійснення будівництва та взаєморозрахунків між Сторонами, на період до затвер дження стадії "Проект", за основу приймаються попередні "Основні дані та показники" будівництва Об'єкту відповідно до Додатку № 1 до цієї Угоди, а саме:

- загальна кількість квартир - 870 квартир;

- загальна площа житлової частини будівель –83 520 м.кв.;

- загальна площа вбудовано-прибудованих приміщень та об'єктів соціальної сфери –16 704 м. кв.;

- загальна  площа  напівпідземних автостоянок   манежного  типу –26 100 м. кв.;

- загальна кількість житлових будинків – 9 шт.

Орієнтовна вартість Об'єкту в розмірі 214 244 998,76 грн. (двісті чотирнадцять мільйонів двісті сорок чотири тисячі дев'ятсот дев'яносто вісім гривень 76 коп.) визначена в Додатку № 2 до цієї Угоди та підлягає уточненню після затвердження проектно-кошторисної документації шляхом укладан ня додаткової Угоди (п. 2.3. Угоди).

Відповідно до п. 3.2 Угоди визначення часток сторін та порядку розподілу загальної площі Об'єкту узгоджується Сторонами в розмірі :

Замовнику – 25% загальної житлової площі Об'єкту. Кількісні та якісні показники частки Замовника будуть детально зафіксовані додатковою угодою після затвердження встановленим порядком проектно- кошторис ної документації на будівництво Об'єкту;

Пайовику - 75% загальної житлової площі Об'єкту. 100% вбудовано-прибудованих приміщень Об'єкту. 100% напівпідземних автостоянок ма нежного типу. Кількісні та якісні показники частки Пайовика будуть дета льно зафіксовані додатковою угодою після затвердження встановленим порядком проектно-кошторисної документації на будівництво Об'єкту. Сторони виконують зобов'язання щодо передачі Київміськдержадміністрації частини загальної житлової площі (крім службової) на підставі ст. 50 Рішення Київської міської ради від 28.12.2002 № 232/392 " Про бюджет м. Києва на 2003 рік" та інших відповідних нормативних документів пропор ційно своїх часток.

Замовник зобов'язаний виконувати в повному обсязі функції замовника будівництва за умови виконання Пайовиком своїх зобов'язань, в тому числі, зокрема:

- протягом десяти діб після введення Об'єкту в експлуатацію державною приймальною комісією оформити і передати за актом у власність Пайо вику належну йому Частку в Об'єкті. В разі здачі Об'єкту в експлуата цію по окремо функціонуючих секціях, Замовник передає Пайовику від повідну Частку протягом десяти днів з моменту підписання акту Держа вної приймальної комісії про приймання в експлуатацію закінченої буді вництвом відповідної секції Об'єкту (п. 4.1 Угоди).

Згідно з п. 4.2 Угоди Пайовик зобов'язаний, зокрема : прийняти свою Частку Об'єкту згідно з цією Угодою.

Вказана Угода набирає чинності з моменту підписання її обома сторонами (п. 8.5 Угоди).

Додатковою угодою № 1 від 30.11.2003 р. до Угоди від 30.11.2003 р. сторонами внесено доповнення до п. 4.1 Угоди, розширено поняття «функцій»Замовника, зокрема: Замовник забезпечує своєчасне проходження всіх необхідних для відведення земельної ділянки документів.  

Виходячи зі змісту укладеної між сторонами Угоди він за своєю правовою природою є договором про спільну діяльність.

Відповідно до ст. 1130 ЦК України за договором про спільну діяльність  сторони  (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові.

Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів  учасників  (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників.

Внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена  у  результаті  спільної  діяльності продукція  та  одержані  від  такої  діяльності  плоди  і доходи є спільною частковою власністю учасників,  якщо інше не  встановлено договором простого товариства або законом.

Майно, внесене учасниками, яким вони володіли на підставах  інших,  ніж право власності,  використовується  в  інтересах  усіх учасників і є їхнім спільним майном (ч. ч. 1, 2 ст. 1134 Цивільного кодексу України).

 Як вбачається з матеріалів справи,  дана земельна ділянка відноситься до земель оборони та перебуває у користуванні на обліку Київського КЕУ, отже вона є територією військового містечку № 168 та відведена на підставі рішення Київського міськвиконкому    № 3-с від 02.03.1949 р. (належним чином завірена копія наявна в матеріалах справи). Крім цього позивачем 2 надано суду план земельної ділянки в м. Києві та Акт від 15.10.1951 р. з яких вбачається надання на виконання згаданого рішення Київського міськвиконкому в користування земельної ділянки Печерської Квартирно-експлуатаційної частини Київського гарнізону для будівництва в/ч № 141, 167.

Приписами ст. 77 Земельного кодексу України передбачено - землями оборони визнаються землі,  надані для розміщення і постійної  діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань,  утворених відповідно до законодавства України.

Землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності.

Навколо військових та  інших  оборонних  об'єктів  у  разі необхідності   створюються   захисні,  охоронні  та  інші  зони  з особливими умовами користування.

Порядок   використання   земель   оборони   встановлюється законом.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про використання земель оборони»(у відповідній редакції) землями оборони визнаються землі,  надані  для  розміщення  і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України,  інших військових формувань,  утворених відповідно до законів України (далі - військові частини).

Військовим частинам для виконання покладених на  них  функцій та  завдань  земельні  ділянки  надаються  у постійне користування відповідно до вимог Земельного кодексу України.

Військові частини зобов'язані використовувати  надані їм земельні ділянки відповідно до вимог земельного і природоохоронного законодавства та  з  дотриманням  вимог  щодо забезпечення безпеки населення у процесі проведення ними постійної діяльності (ч. 1, 4 ст. 2 Закону України «Про використання земель оборони»(у відповідній редакції).      

Згідно з ст. 4 Закону України «Про використання земель оборони» (у відповідній редакції) військові частини   за   погодженням   з  органами  місцевого самоврядування  або місцевими  органами  виконавчої  влади  і   в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, можуть дозволяти фізичним  і  юридичним  особам   вирощувати сільськогосподарські культури,  випасати худобу та заготовляти сіно на землях,  наданих їм у постійне користування.

Землі оборони можуть використовуватися для будівництва об'єктів соціально-культурного призначення, житла для військовослужбовців  та членів їхніх сімей, а також соціального та доступного житла без зміни їх цільового призначення.

До земель державної власності,  які не можуть передаватись у приватну власність на підставі ч. 4 ст. 84 Земельного кодексу України, належать, зокрема: землі оборони.         

Таким чином, вищенаведеними імперативними нормами закону встановлено, що землі оборони серед інших категорій земель мають спеціальний статус та призначення для розміщення і постійної дислокації військових частин та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України. Цільове призначення земель оборони та виконання ними специфічних соціально - економічних функцій обумовлює їх перебування виключно у державній власності. При цьому, чинне законодавство виключає їх передачу у приватну власність.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 20 Земельного кодексу України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на   підставі  рішень  органів  державної  влади,  Верховної  Ради Автономної  Республіки  Крим, Ради міністрів Автономної Республіки

Крим   та   органів  місцевого  самоврядування  відповідно  до  їх повноважень.

Зміна  цільового  призначення  земель провадиться органами виконавчої  влади  або  органами  місцевого  самоврядування,   які приймають  рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування,  вилучення (викуп) земель і  затверджують  проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.  

Судом встановлено, що до передачі за Угодою відповідачем 1 паю - земельної ділянки орієнтовною площею 5,80 га, за адресою вул. Народного Ополчення, 3 (будівельна адреса - вул. Аеровокзальна, 3) у Солом'янському районі м. Києва її цільове призначення у встановленому законом порядку не змінювалось, а відтак суд вважає, що оспорювана Угода суперечить вищенаведеним вимогам чинного законодавства та підлягає визнанню недійсною. Крім цього, відповідач 1 не є власником та землекористувачем даної земельної ділянки та в порушення вищенаведених положень закону не мав повноважень на передачу даної земельної ділянки в якості пайового внеску за оспорюваним Договором.

Крім цього, Положення про інвестування будівництва та придбання житла військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей, яке затверджено Указом Президента України «Про інвестування будівництва та придбання житла військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей»№ 240/93 від 01.07.1993 р. (далі-Положення), джерелами інвестування будівництва житла для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей є:

1) кошти українських та іноземних юридичних і фізичних осіб (інвесторів), вкладені у будівництво та придбання жилих будинків, у спорудження інженерних комунікацій, зведення споруд соціально-побутового та торговельного призначення;

2) пайові внески інвесторів у будівництво разом з житлом споруд соціально-побутового, торговельного та іншого призначення;

3) кредитні позики під житлове будіництво від українських та іноземних інвесторів;

4) внески або благодійні пожертвування приватних осіб, організацій на житлове будівництво;

5) інші джерела інвестування, встановлені законодавством України.

Взаємовідносини між учасником інвестиційної діяльності (Міністерство оборони України) та інвесторами здійснюються на підставі угод (контрактів).

В угоді (контракті) обумовлюється використання інвестиційних коштів виключно на вирішення житлової проблеми військовослужбовців шляхом: будівництва силами українських або іноземних будівельних організацій (фірм) жилих містечок (кварталів, будинків) на умовах здачі житла "під ключ" у комплексі з інженерними комунікаціями та спорудами соціально-побутової та торговельної інфраструктури; купівлі квартир або будинків у Рад народних депутатів, підприємств і організацій різних форм власності та громадян.

Для управління інвестиціями в угоді може передбачатися створення спеціального органу (п. 2 Положення).

Погашення інвестицій інвесторам, зазначеним у підпункті 1 пункту I цього Положення, виконується шляхом набуття ними у власність до 35 відсотків від загальної площі побудованого на інвестиційні кошти житла, а також збудованих за їх кошти споруд соціально-побутового і торговельного призначення.

У разі передачі інвестором у власність місцевих Рад народних депутатів безкоштовно споруд освітніх, дитячих та медичних закладів частка житла, яку він набуває у власність, може бути підвищена до 40 відсотків.

Порядок погашення інвестицій іншим інвесторам обумовлюється угодою (контрактом) (п. 3 Положення).

Згідно з п. 4 Положення оформлення права власності інвестора на житло, споруди соціально-побутового та торговельного призначення провадиться в установленому порядку.

Надання інвесторам земельних ділянок, зайнятих під зазначені споруди , здійснюється відповідно до земельного законодавства України. Інвестори - іноземні громадяни в разі передачі їм у власність житла, споруд соціально-побутового та торговельного призначення одержують земельні ділянки, зайняті цими спорудами, у довгострокове користування в порядку, встановленому Земельним кодексом України.

Житло, побудоване за рахунок інвестицій, крім житла, переданого інвесторам відповідно до пункту 3 цього Положення, становить загальнодержавну власність і перебуває у віданні Міністерства оборони України (п. 5 Положення).

В подальшому до Указу внесено зміни (Указ Президента № 136/94 від 05.04.1994 р.) й п. 3 доповнено ч. 4, в силу якої  дозволено замовникам будівництва - міністерствам та іншим центральним органам державної виконавчої влади, які мають військові формування, в окремих випадках збільшувати частку житла, яка передається у власність інвестора до 50 відсотків.

Таким чином, судом також встановлено, що при укладенні Угоди сторонами не було дотримано вимог наведеного Положення.

Підставою недійсності правочину є  недодержання  в  момент вчинення  правочину  стороною  (сторонами) вимог,  які встановлені частинами першою - третьою,  п'ятою та шостою статті  203  цього Кодексу (ч. 1 ст. 215 ЦК України).

У відповідності до ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам  цивільного  законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.        

Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Суд вважає, що прокурором та позивачами у справі доведено належними засобами доказування свої позовні вимоги.

Крім цього, згідно з ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Згідно вимог ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Як вбачається з позовних матеріалів, прокурор звернувся до суду з позовною заявою 16.06.2011 р., натомість сторонами укладено та підписано оспорювану Угоду 24.11.2003 р.

При цьому, прокурор просив поновити строк позовної давності, з огляду на те, що дізнався про укладений Договір під час проведення прокуратурою перевірки в лютому    2011 р., що підтверджується листом Військового прокурора Центрального регіону України № 11/354 від 24.01.2011 р., яким надано завдання провести перевірку використання земельних ділянок, збереження військового майна й додержання вимог Законів України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України», «Про використання земель оборони» тощо. При цьому, з наявного в матеріалах справи листа Військового прокурора Київського гарнізону № 867 від 03.03.2011 р. вбачається, що перевірку на виконання згаданого завдання проведено в лютому 2011 р.

З огляду на наведене, суд, врахувавши, що військовій прокуратурі стало відомо про обставини укладення ос пореного договору в лютому 2011 р., вважає, що строк позовної давності при зверненні до суду прокурором пропущено не було.

Зважаючи на встановлені факти та вимоги вищезазначених правових норм, а також враховуючи, що прокурором та позивачами доведено обґрунтованість позовних вимог –недійсність оспорюваної Угоди, а відповідачами в установленому порядку обставини, які повідомлені позивачем, не спростовано, господарський суд дійшов висновку, що позов в  частині визнання недійсним оспорюваного правочину з моменту укладення підлягає задоволенню, відтак останній –визнанню недійсним на підставі ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України.

Враховуючи викладене та вимоги ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на відповідачів у справі.

На підставі викладеного та керуючись статтями 32, 34, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва –

ВИРІШИВ:

1.  Позов задовольнити повністю.

2. Визнати недійсним з моменту укладення Угоду № 14 від 24.11.2003 р. про пайову (дольову) участь у будівництві, яку укладено між Державним підприємством Міністерства оборони України «Управління капітального будівництва та інвестицій»та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансово-Інвестиційна компанія «Фінекс».

3. Стягнути з Державного підприємства Міністерства оборони України «Управління капітального будівництва та інвестицій» (04053, м. Київ, вул. Артема, 59, ідентифікаційний код 32000085) до Державного бюджету України 42 (сорок дві) грн. 50 коп. державного мита та 118 (сто вісімнадцять) грн. 00 коп. витрат по сплаті на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу за розгляд справи судом першої інстанції.

4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансово-Інвестиційна компанія «Фінекс»(01021, м. Київ, вул. Михайла Грушевського, 28/2, ідентифікаційний код 32553712) до Державного бюджету України 42 (сорок дві)  грн. 50 коп. державного мита та 118 (сто вісімнадцять) грн. 00 коп. витрат по сплаті на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу за розгляд справи судом першої інстанції.

5. Після вступу рішення в законну силу видати наказ.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Суддя                                                                                                     В.С. Ломака

Повне рішення складено 12.10.2011 р.