Рішення

від 17.10.2011 по справі 22/332

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА



ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  міста КИЄВА

01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б     тел. 284-18-98

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа №  22/332

17.10.11

За позовом  Товариства з обмеженою відповідальністю «Техноторг-Лізинг»

до                  Товариства з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк»

про                визнання недійсним п. 4.6 та п. 8.1 договору № 21/КВ-06 від 14.11.2006р.

                                                                                                                                       суддя Самсін Р.І.

Представники сторін:

від позивача:         не з’явились;    

від відповідача:     ОСОБА_1 (довіреність № 501-ГО/10 від 27.12.2010р.);

17.10.2011р. в судовому засіданні, у відповідності до ст. 85 Господарського процесуального кодексу України, оголошено вступну та резолютивну частину рішення.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Техноторг-Лізинг»(надалі ТОВ «Техноторг-Лізинг», позивач) звернулось до суду з позовом про визнання недійсним кредитного договору № 21/КВ-06 на відкриття невідновлювальної кредитної лінії (в іноземній валюті), який було укладено 14 листопада 2006 року з Товариством з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк»(надалі ТОВ «Укрпромбанк», відповідач) в частині пунктів 4.6 та 8.1 даного кредитного договору.

Позовні вимоги обгрунтовані тим, що оскаржувані пункти договору не відповідають вимогам законодавства, суперечать приписам ст. 61 Конституції України, оскільки встановлюють відповідальність позивача за одне і те ж саме правопорушення, у зв’язку з чим позивач вважає наявними підстави для визнання їх недійсними в судовому порядку.

Позивач на розгляд справи не з’явився, у телеграмі отриманій судом викладено клопотання про відкладення розгляду справи через неможливість забезпечення явки юриста товариства на розгляд справи.

Судом взято до уваги зазначене, натомість, клопотання про відкладення судом відхилене, оскільки позивачем у справі являється товариство (ТОВ «Техноторг-Лізинг»), а не конкретний представник, ГПК України передбачає ведення справи через представника, що надає можливість направити в судове засідання іншу уповноважену особу.

Неявка представника позивача не є перешкодою для розгляду справи в даному судовому засіданні, при цьому суд насамперед враховує інтереси позивача, оскільки метою звернення до суду є вирішення спору в судовому порядку, а не відкладення розгляду справи чи непроведення судового засідання на відповідну дату. У позовній заяві викладені підстави з яких позивач звернувся до суду з даним позовом, які суду є зрозумілими, не потребують додаткового роз’яснення представником, а необхідні для вирішення спору документи наявні в матеріалах справи дозволяють прийняти рішення у справі.

Відповідачем позову не визнано, заперечення викладені у відзиві на позов, який залучений до матеріалів справи.

Розглянувши подані документи, дослідивши наявні у справі докази, господарський суд, -

ВСТАНОВИВ:

14 листопада 2006р. між ТОВ «Укрпромбанк»та ТОВ «Техноторг-Лізинг»укладено кредитний договір № 21/КВ-06, пункти 4.6 та 8.1 якого, за твердженням позивача суперечать вимогам законодавства, у зв’язку з чим мають бути визнані недійсними в судовому порядку.

Згідно з п. 4.6 кредитного договору в редакції договору про внесення змін від 22.05.2009р. погоджено, що у разі порушення позичальником графіку погашення строкової та простроченої заборгованості, викладеного в додатку № 1 до договору, позичальник сплачує у строки, передбачені п. 4.4 договору, проценти з розрахунку 20% річних у гривнях, 15% річних у доларах США, 13, 5% річних у євро, що нараховуються на суму простроченої заборгованості з дати її виникнення та/або з дати фактичного порушення графіку погашення строкової та простроченої заборгованості, викладеного в додатку № 1 до договору, до дати її повного погашення.

Підставою для недійсності вказаного пункту договору позивач зазначає, що згідно ст. 536 ЦК України боржник зобов’язаний сплачувати проценти за користування чужими грошовими коштами, а не за порушення строків виконання своїх грошових зобов’язань.

Наведене жодним чином не свідчить про наявність суперечності з вимогами закону, оскільки положеннями договору сторонами було погоджено умови щодо підвищення процентної ставки за користування кредитними коштами у разі настання певних випадків, зокрема порушення позичальником графіку погашення строкової та простроченої заборгованості, викладеного в додатку № 1 до договору. В даному випадку, проценти щодо розміру яких досягнуто згоди у п. 4.6 договору, є платою за користування кредитними коштами при настанні відповідної умови –порушення графіку погашення заборгованості, і не є окремим видом штрафних санкцій за порушення грошових зобов’язань.

          В силу положень ст. 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору, таким чином укладаючи договір, позивач погоджував його умови, що передбачає в свою чергу виконання сторонами протягом такого часу своїх обов’язків відповідно до договору. В даному випадку, усі заяви позивача свідчать про незгоду з раніше досягнутими домовленостями по договору, що не може бути підставою недійсності положень договору, а згідно зі ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов’язковим для виконання сторонами.

Наведене в свою чергу спростовує суперечність оспорюваних положень договору згідно доводів позивача, та не свідчить про їх недійсність.

Згідно ст. 202, ст. 203, 205, 207  ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов‘язків; зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; правочин може вчинятися  усно або в письмовій формі; правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.

Вирішуючи спір про визнання договору недійсним, необхідним є встановлення наявності тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону, додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони тощо.

Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Підставою недійсності договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) істотних умов встановлених законом. Істотними вважаються насамперед ті умови, що визнані такими за законом та потрібні для договору відповідного виду, а отже коло таких умов можна визначити проаналізувавши норми діючих на момент укладення договору, чи вчинення іншого правочину, нормативних актів, у зв’язку з чим при вирішенні спору підлягають застосуванню норми ЦК України та ГК України, які набрали чинності з 01.01.2004р..

Частиною 1 статті 1054 Цивільного кодексу України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно з ч. 2 ст. 345 Господарського кодексу України, кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі; у кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.

Оспорюваний договір за своєю природою є кредитним договором та містить погодження з усіх істотних умов характерних даному виду договорів.

Посилання позивача на наявність підстав для визнання недійсним п. 8.1 кредитного договору через наявну суперечність вимогам ч. 6 ст. 231 Господарського кодексу України суд визнає необгрунтованими та безпідставними, оскільки положення закону не містять заборони щодо неможливості погодження в договорі умов відповідальності в іншому розмірі.

Відповідно до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно ч. 4 ст. 231 ГК України у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов’язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов’язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Договірні правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань врегульовані Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», положеннями якого встановлено, що за прострочку платежу, платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін (ст. 1 Закону). Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

За таких обставин, враховуючи передбачений умовами договору розмір штрафних санкцій, який перевищує розмір встановлений законом, стягненню в примусовому порядку підлягає сума обмежена законодавством, в свою чергу умови договору зокрема в частині сплати штрафних санкцій у більшому розмірі є обов’язковими для сторін та можуть бути виконані в добровільному порядку.

          Вказана позиція викладена також в Інформаційному листі Вищого господарського суду України № 01-8/211 від 07.04.2008р. «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України»у п. 49 якого зазначено, що положення Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань»не встановлюють обмежень щодо визначення розміру пені, а передбачають обмеження розміру пені, що підлягає стягненню.

Положення п. 8.1 кредитного договору № 0021/08/20-К від 15.05.2008р. яким сторони погодили відповідальність у вигляді пені в розмірі 0,1% від невчасно сплаченого платежу за кожен день прострочення, повністю відповідає вимогам ст. 551 ЦК України. Зазначена стаття надає визначення предмету неустойки та передбачає, що розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі (частина 2 статті).

Окрім того, вказаними положеннями договору сторони передбачили обмеження нарахування пені по розміру де прямо зазначили, що розмір пені не може перевищувати подвійну облікову ставку Національного банку України, що діяла в період прострочення.

Питання відповідальності сторін при укладенні договору погоджувались, зокрема у розділі 8 (тобто в цьому питанні сторонами досягнуто згоди на їх врегулювання шляхом викладення в договорі саме таких положень, а при виконанні договору сторони керуються нормами закону).

Положення ст. 61 Конституції України не регулюють питання щодо застосування конкретного виду відповідальності встановленої договором, а також не містять заборони передбачити у договорі, в його умовах положень про різні види відповідальності.

Таким чином обставини які наводяться позивачем у позовній заяві не відповідають дійсності, оскільки при укладенні договору сторонами досягнуто згоди по всіх істотних умовах, врегулювання яких шляхом внесення змін до договору не заборонено законом, а питання які виникли при виконанні умов договору сторонами не свідчать про недійсність договору, не є предметом оцінки при вирішенні даного спору.

Згідно ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, мають право звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. У відповідності до ст. 2 Господарського процесуального кодексу України господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств і організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Тобто, підставами для захисту цивільного права є його порушення, невизнання або оспорювання.

Позивач у своїй позовній заяві не вказує та не конкретизує у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, пов’язане із непогодженням станом на час розгляду справи з умовами договору по яким досягнуто згоди при його укладенні тощо.

В даному випадку метою звернення позивача з позовом до суду є не захист порушених прав, а необхідність вирішення певних питань (в тому числі і можливість уникнення виконання договору, затягування вирішення питання про виконання договірних зобов’язань тощо) шляхом створення судового процесу, що не узгоджується з нормами чинного законодавства.

Заявлені позовні вимоги задоволенню не підлягають в повному обсязі,  оскільки, відсутні визначені законом підстави для визнання його недійсним з тих підстав про які зазначає позивач.

Керуючись  ст.ст. 33, 49, 82-85 ГПК України, господарський суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 85 Господарського процесуального кодексу України. Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку та в строки, встановлені ст. 93 Господарського процесуального кодексу України.

Суддя                                                                                                                            Р.І. Самсін

                                                                                             дата підписання рішення 19.10.2011