Постанова

від 23.11.2011 по справі 40/245

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

 "23" листопада 2011 р.                                                                                    

Справа № 40/245  

Вищий  господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого, судді                    Кузьменка М.В.,

судді                                        Васищака І.М.,

судді                                        Палій В.М.,

розглянувши касаційну скаргу Фірми "Т.М.М." Товариства з обмеженою

                      відповідальністю

на                         рішення господарського суду міста Києва від 11.08.2011р. та

постанову Київського апеляційного господарського суду від 26.09.2011р.

у справі        № 40/245

за позовом   Фірми "Т.М.М." Товариства з обмеженою відповідальністю

до                     Товариства з обмеженою відповідальністю "Ласка Лізинг"

про                        визнання частково недійсним договору фінансового лізингу,

за участю представників сторін:

від позивача: ОСОБА_1 –довіреність у справі,

від відповідача: ОСОБА_2 –довіреність у справі,

ВСТАНОВИВ:

Фірма "Т.М.М." Товариство з обмеженою відповідальністю звернулася до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Ласка Лізинг" і просила суд визнати недійсними пункти 6.1.2, 12.4, 12.5, 12.6, 12.8 укладеного між сторонами договору фінансового лізингу №961/08/2007 від 21.08.2007р.

Як на підставу недійсності оспорюваних пунктів позивач посилається на  ст.99 Конституції України, ст.ст.3, 4, 10, 533, 203, 217, 806 ЦК України, ст.ст.292, 180 ГК України, ч.2 ст.1, п.2 ч.2 ст.11, ч.2 ст.16 Закону України "Про фінансовий лізинг", ст.35  Закону України "Про Національний банк України".  

За твердженням позивача у спірному договорі відсутня така істотна умова договору як ціна. Згідно п.2.3. договору вартість переданого майна становить 39622,0 у.е, виражена у гривнях, тобто договором прямо встановлено, що вартість майна знаходить своє відображена в гривневому еквіваленті та не може змінюватись, оскільки купівля предмету лізингу відбувалась в національній валюті за фіксованою ціною.

На думку позивача, в результаті завищення лізингового платежу безпідставно зростає незмінена у правовідносинах між лізингодавцем та продавцем вартість предмету лізингу, що свідчить про порушення відповідачем вимог законодавства під час нарахування розміру лізингового платежу в частині відшкодування вартості предмету лізингу.

Пункти 12.4., 12.5., 12.6., 12.8. договору, на думку позивача, не відповідають вимогам законодавства та порушують його права, оскільки умови спірного договору щодо неповернення всіх раніше сплачених позивачем лізингових платежів, які відшкодовують (компенсують) частину вартості предмету лізингу, суперечать ст.1212 ЦК України.

Рішенням господарського суду міста Києва від 11.08.2011р. (суддя Пукшин Л.Г.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 26.09.2011р. (головуючий, суддя Майданевич А.Г., судді Гаврилюк О.М., Мальченко А.О.), у задоволенні позову відмовлено з мотивів відсутності правових підстав для визнання недійсними оспорюваних пунктів укладеного сторонами договору фінансового лізингу №961/08/2007 від 21.08.2007р.

Не погоджуючись з  рішенням суду першої інстанції та постановою суду апеляційної інстанції, позивач звернувся  до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить суд їх скасувати як такі, що ухвалені  з порушенням норм матеріального права, та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судами норм матеріального права  при ухваленні оскаржуваних судових  актів, знаходить касаційну скаргу такою, що не підлягає  задоволенню  з таких підстав.

Судами встановлено, що між сторонами укладено договір фінансового лізингу №961/08/2007 від 21.08.2007р. за умовами якого, відповідач  зобов’язується придбати у свою власність транспортний засіб у відповідності до встановленої позивачем специфікації та передати його без надання послуг з керування та технічної експлуатації позивачу  у якості предмету лізингу у тимчасове володіння та користування за плату, а позивач зобов’язується прийняти його на умовах даного договору.

Відповідно до п.2.3. договору, вартість майна, яке передається відповідачем позивачу, складає суму еквівалентну 39622,00 "у.о.", в тому числі ПДВ у розмірі 20% - 6603,67 "у.о.", виражена у гривнях України. Вартість майна, що передається, в гривнях становить суму авансу, внесеного у відповідності до п.6.4. договору, загальну  суму платежів  в погашення вартості майна, зазначену в Графі 4 Графіку внесення платежів (додаток № 1 до договору) по Курсу1 та викупну вартість, зазначену в додатку №1 до договору по Курсу1.

Вартість переданого у лізинг майна, що становить загальну суму платежів, погоджено сторонами у додатку № 1 –Графік внесення платежів, який є невід‘ємною частиною договору, що спростовує твердження позивача про те, що сторонами не визначено такої істотної умови як ціна договору.

Згідно п.6.1. договору сторони погодили, що валютою договору є умовна одиниця. Під умовною одиницею розуміється сума, відображена в гривнях та дорівнює одному Євро по курсу згідно пункту 6.1.1. договору.

Пунктом 6.1.1. договору визначені такі поняття:

-  Курс1 - курс, встановлений НБУ для одного Євро станом на 05.11.2007;

- Курс2 - курс, встановлений НБУ для одного Євро, на дату, визначену для проведення чергового лізингового платежу згідно графіку внесення платежів (додаток №1) до даного договору.

Відповідно до п. 6.1.2. договору поточний лізинговий платіж, який підлягає оплаті у гривнях, розраховується як добуток суми лізингового платежу відображеної в "у.о." згідно Графи 3 додатку №1 на відповідну дату проведення платежу та Курсу 2. При цьому в погашення вартості майна відноситься сума, відображена у гривнях та розрахована як додаток відповідної суми в "у.о.", зазначеної в Графі 4 додатка № 1 та Курсу1.

Різниця загальної суми поточного лізингового платежу, вираженого у гривнях та суми платежу, який відноситься в погашення вартості майна, вираженого у гривнях, вважається комісією лізингодавця.

У разі якщо сума поточного лізингового платежу розрахована у відповідності до абзацу першого цього пункту менша або дорівнює добутку відповідної суми в "у.е." зазначеної в Графі 4 додатку №1 на відповідну дату та Курсу1,  поточний лізинговий платіж, що підлягає оплаті у гривнях,  розраховується як добуток відповідної суми в "у.е." зазначеної в Графі 4 додатку №1 на відповідну дату і Курсу1 та 20,00 грн. При цьому в погашення вартості майна відноситься сума, що виражена у гривнях та розрахована як добуток відповідної суми в "у.е." зазначеної в Графі 4 додатку №1 і Курсу1, а різниця –у комісію відповідача.

Сторони домовились що комісія відповідача, розрахована у відповідності з правилами, зазначеними вище, протягом 2 періоду (-ів), починаючи з 2 періоду, збільшується на 1/2 грошової суми, яка у відповідності з умовами даного договору повинна бути внесена позивачем як аванс комісії.

Комісія відповідача за кожний період лізингу розрахована у відповідності з даним пунктом договору, нараховується на відповідну дату, зазначену у Графі 2 додатку №1 даного договору.

Згідно п.12.4. договору вилучення майна із володіння та користування позивача не тягне за собою припинення платіжних зобов‘язань останнього, визначених умовами договору.

Відповідно до п.12.5. договору, якщо порушення зобов‘язань, що стали підставою для  вилучення майна не усуваються в строк, встановлений відповідачем, або у визначений строк позивач не передав майно відповідачу, то останній має право в односторонньому порядку розірвати договір, в письмовому вигляді повідомивши про це позивача, продати майно за розумною ціною. Протягом 15 календарних днів з моменту розірвання договору позивач має переважне право придбання майна.

Пунктом 12.6. договору передбачено, що отримана від продажу майна грошова сума направляється в погашення суми припинення договору, що включає поточний борг позивача, несплачені лізингові платежі, строк оплати яких згідно графіку внесення платежів настав, штрафи та/або пені, що підлягають оплаті позивачем на умовах договору станом на день розірвання договору, а також суми необхідної для покриття витрат та збитків відповідача, пов‘язаних з вилученням та реалізацією майна та погашенням можливих зобов‘язань відповідачем перед третіми особами, що виникли внаслідок виконання договору. В разі якщо отримана від продажу майна грошова сума менше ніж сума припинення договору, то відповідач вправі вимагати від позивача відшкодування цієї різниці.

Згідно п.12.8. договору, у разі якщо договір порушується позивачем, у тому числі у випадках, зазначених у п.12.1. договору, відповідач має право в односторонньому порядку припинити права володіння та користування будь-яким майном, переданим позивачу за будь-яким з договорів, укладених сторонами без виплати будь-яких компенсацій.

Предметом розгляду у даній справі є відповідність наведених пунктів 6.1.2., 12.4., 12.5., 12.6., 12.8. договору  фінансового лізингу вимогам чинного законодавства.

Відповідно до ч.1 ст.202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Так, вирішуючи спір про визнання договору або його частини недійсним, господарський суд має встановити наявність тих обставин, з якими закон пов’язує визнання договору (його частини) недійсним і настання  відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту договору вимогам закону, додержання встановленої форми договору; правоздатність сторін за договором; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони тощо.

Загальні підстави визнання недійсними правочину і настання відповідних наслідків встановлені статтями 215, 216  ЦК України.

Відповідно до частин 1 та 3 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою –третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

В силу ст.ст.626, 628, 627 ЦК України, зміст правочину становить визначену на розсуд сторін правочину і погоджену ними домовленість, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента, визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 6 ЦК України передбачено право сторін укласти договір, який не передбачено актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства; сторони мають право відступити в договорі від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд; сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо  в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або суті правовідносин сторін.

Таким чином, суперечність правочину актам законодавства як підстава його недійсності, повинна ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи про порушення певним правочином (чи його частиною) імперативного припису законодавства чи укладення певного правочину всупереч змісту чи суті правовідносин сторін; саме по собі відступлення сторонами від положення законодавства, регулювання їх іншим чином, не свідчить про суперечність змісту правочину цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Статтями 1 та 2 Закону України "Про фінансовий лізинг" визначено, що фінансовий лізинг –це вид цивільно-правових відносин, що виникають з договору фінансового лізингу, за яким лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізиногоодержувачем специфікацій та умов та передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). Відносини, що виникають у зв'язку із договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку, з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом. Господарська діяльність, що регулюється договором лізингу, здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку.

Договір лізингу має бути укладеним у письмовій формі з зазначенням у ньому предмета лізингу, строку лізингу, розміру лізингових платежів, інших умов, щодо яких за заявою хоча б однієї сторони має бути досягнуто згоди.

Згідно статті 16 названого Закону, сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором; лізингові платежі можуть включати суму, яка відшкодовує вартість предмета лізингу, платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом, інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

Як вірно зазначено судами, під ціною договору лізингу розуміють лізингові платежі, особливістю яких є те, що вони сплачуються не лише за користування річчю, а й компенсують витрати лізингодавця, зроблені задля набуття права власності на неї.

Відповідно до частини 3 статті 180 ГК України, при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Ціна (тариф) є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб'єкти господарювання. Ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна зазначається в договорі у гривнях. Суб'єкти господарювання можуть використовувати у господарській діяльності вільні ціни, державні фіксовані ціни та регульовані ціни –граничні рівні цін або граничні відхилення від державних фіксованих цін (стаття 189 ГК України).

Відповідно до статті 190 ГК України, вільні ціни визначаються на всі види продукції (робіт, послуг), за винятком тих, на які встановлено державні ціни. Вільні ціни визначаються суб'єктами господарювання самостійно за згодою сторін, а у внутрішньогосподарських відносинах –також за рішенням суб'єкта господарювання.

Частинами 1, 2 статті 533 ЦК України передбачено, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Сторонам при визначенні грошового зобов’язання не забороняється використовувати як грошовий еквівалент іноземну валюту, при цьому порядок визначення сум, що підлягають сплаті у гривнях, сторони можуть визначити у договорі.

Окрім того, частиною 2 статті 632 ЦК України допускається можливість зміни ціни після укладення договору у випадках і на умовах, встановлених договором або законом, тобто, сторони мають право узгодити в договорі як розмір ціни (плати, винагороди тощо), так і спосіб її визначення чи подальшої зміни.

Як вбачається із змісту оспорюваних пунктів договору, сторони за взаємним волевиявленням узгодили порядок розрахунку та зміни лізингового платежу, тому передбачене договором коригування лізингових платежів, в основі якого лежить зміна курсової різниці (зміна курсу гривні по відношенню до Євро), з врахуванням наведених вище правових норм та умов договору щодо сплати лізингових платежів у гривнях, прямо не заборонена та не суперечить чинному законодавству.

Колегія суддів також відхиляє твердження скаржника про те, що умови договору про неповернення сплачених лізингових платежів в частині відшкодування вартості майна  протирічать вимогам ст.1212 ЦК України,  оскільки лізингові платежі сплачуються позивачем на підставі договору, а тому не є безпідставно набутими відповідачем у розумінні ст.1212 ЦК України.

Окрім того, спеціальним законом, який регулює правовідносини з лізингу, а також розділом 14 договору фінансового лізингу передбачено, що належне виконання позивачем свого зобов'язання щодо сплати лізингових платежів породжує у відповідача обов'язок передати позивачу, за наявності на те волевиявлення останнього, предмет лізингу у власність шляхом укладання договору купівлі-продажу. У такому разі  між сторонами виникають правовідносини, які регулюються Цивільним кодексом України про купівлю-продаж, з урахуванням особливостей, що встановлюються Законом України "Про фінансовий лізинг". До настання вказаних обставин, правовідносини сторін регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду). Договір лізингу завжди є оплатним. Плата (лізинговий платіж) узгоджується сторонами в договорі лізингу.

Оскільки положення Закону України "Про фінансовий лізинг" визначають поняття лізингу, як різновиду договору, в результаті укладення якого лізингоодержувач отримує від лізингодавця у платне користування на визначений строк майно, то доводи скаржника про наявність у лізингооодержувача права на часткове повернення лізингових платежів, сплачених в рахунок відшкодування вартості майна, у разі розірвання договору та повернення майна лізингодавцю, не ґрунтуються на положеннях законодавства, яке регулює лізингові правовідносини.

В силу ст.611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов‘язання внаслідок односторонньої відмови від зобов‘язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору.

Відповідно до ст.7 Закону України "Про фінансовий лізинг" лізингоодержувач має право відмовитися від договору лізингу в односторонньому порядку, письмово повідомивши про це лізингодавця, у разі якщо прострочення передачі предмета лізингу становить більше 30 днів, за умови, що договором лізингу не передбачено іншого строку.

Лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу та вимагати повернення предмета лізингу від лізингоодержувача у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо лізингоодержувач не сплатив лізинговий платіж частково або у повному обсязі та прострочення сплати становить більше 30 днів.

Згідно п.3, 4 ст. 10  Закону України "Про фінансовий лізинг" лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу у випадках, передбачених договором лізингу або законом та вимагати розірвання договору та повернення предмета лізингу у передбачених законом та договором випадках.

З врахуванням наведеного, колегія суддів погоджується з висновком судів про відсутність правових підстав для визнання недійсними оспорюваних пунктів  договору фінансового лізингу №961/08/2007 від 21.08.2007р., оскільки вони узгоджуються з вимогами чинного законодавства та не суперечать ним. Тому підстав для зміни або скасування оскаржуваних рішення та постанови немає.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119 –11111 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу Фірми "Т.М.М." Товариства з обмеженою відповідальністю залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 26.09.2011р. у справі №40/245 – без змін.  

Головуючий, суддя                                                            Кузьменко М.В.

Суддя                                                                                Васищак І.М.

          Суддя                                                                                Палій В.М.