Рішення

від 15.11.2011 по справі 4/371

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА



ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  міста КИЄВА

01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б     тел. 284-18-98

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа №  4/371

15.11.11

За позовом    Товариства з обмеженою відповідальністю «БМК «Планета-Міст»

До                   Товариства з обмеженою відповідальністю «УніКредит Лізинг»

про                  визнання договору фінансового лізингу недійсним

                                                                                                            Суддя Борисенко І.І.

Представники:

Від позивача   не з’явився, в попередніх судових засіданнях були присутні

                        предст. ОСОБА_1–дов., ОСОБА_2 –дов.

Від відповідача       ОСОБА_3 по дов.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсним з моменту укладення між Товариством з обмеженою відповідальністю «БМК «Планета-Міст» та  Товариством з обмеженою відповідальністю «УніКредит Лізинг»Договір фінансового лізингу № 976-LD від 23.01.2009р.

В судовому засіданні від 09.08.2011р. представником Позивача надана заява про уточнення позовних вимог, яка подана позивачем на підставі ст. 22 ГПК України та приєднана судом до матеріалів справи.

Представник відповідача 09.08.2011р. подав заяву про припинення провадження у справі на підставі п.5 ч.1 ст. 80 ГПК України.

Відповідно до п. 5 ч.1 ст. 80 ГПК України, Господарський суд припиняє провадження у справі, якщо сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду.

Згідно з п. 14.2 Договору фінансового лізингу № 976-LD від 23.01.2009р., сторони зазначили, що спори, які можуть виникнути за Договором вирішуються у Міжнародному Комерційному Арбітражному суді при ТПП України, а також Лізингодавець має право звернутись до суду або господарського суду відповідної компетенції для вирішення спору згідно з відповідним процесуальним законодавством.

З зазначеного вбачається, що Договором передбачено тільки право Відповідача на звернення до господарського суду, що суперечить користуванню сторонами рівними процесуальними правами.

Крім того,  відповідно до ч. 3 ст. 1 ГПК України, угода про відмову від права на звернення до господарського суду є недійсною.

Таким чином, суд вважає, що Позивач правомірно скористався своїми процесуальними правами при зверненні з позовною заявою до господарського суду.

Виходячи з вище наведеного, судом клопотання Відповідача про припинення провадження по справі на підставі п.5 ч.1 ст. 80 ГПК України не задовольняється.

09.08.2011р. за заявою представника позивача, судом було продовжено термін розгляду справи №4/371, в порядку передбаченому ст. 69 ГПК України.

13.10.2011р. Представником відповідача поданий відзив на позовну заяву, в якому проти позову відповідач заперечив повністю.

29.09.2011р. за заявою представника відповідача, судом було продовжено термін розгляду справи №4/371, в порядку передбаченому ст. 69 ГПК України.

       Розглянувши  матеріали справи, заслухавши пояснення представників  сторін, всебічно і повно з’ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об’єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

          23 січня 2009 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «БМК «Планета-Міст»(Позивачем) та Товариством з обмеженою відповідальністю «УніКредит Лізинг»(Відповідачем) був укладений договір фінансового лізингу № 976-LD.

          Відповідно до п.1.1 договору, Відповідач зобов’язався придбати у свою власність у відповідності до встановленої позивачем специфікації несамохідний плавучий кран вантажопідйомністю 680 тонн та передати його Позивачу  у якості предмету лізингу у тимчасове володіння та користування за плату, а позивач зобов’язується прийняти його на умовах даного Договору.

Спір виник внаслідок того, що Позивач вважає Договір  фінансового лізингу таким, що не відповідає вимогам чинного законодавства, а тому такий Договір повинен бути визнаний недійсним.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

          Згідно ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Частиною 7 ст. 179 Господарського кодексу України визначено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, встановлених Господарським кодексом.

Статтею 2 Закону України «Про фінансовий лізинг»встановлено, що відносини, які виникають у зв‘язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.

Відповідно до ст. 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погодженні ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

       В порядку ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

        Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ст. 180 Господарського кодексу України визначає, що господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов‘язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов‘язання сторін, що виникли на основі цього договору.

За договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов‘язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі) (ст. 806 ЦК України).

         Згідно ч. 1 ст. 3 Закону України «Про фінансовий лізинг»предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів.

Стаття 6 Закону України «Про фінансовий лізинг»встановлює, що договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. Істотними умовами договору лізингу є:

- предмет лізингу;

- строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу);

- розмір лізингових платежів;

- інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Строк лізингу визначається сторонами договору лізингу відповідно до вимог цього Закону.

Судом встановлено, що на виконання умов Договору фінансового лізингу, сторонами спору було укладено Договір купівлі-продажу №976-LD/PC від 23.01.2009р.

Відповідно до вказаного Договору, Продавець (Позивач) зобов'язаний продати, а Лізингодавець (Відповідач) зобов'язаний купити для подальшої передачі у фінансовий лізинг Позивачу відповідно до Договору фінансового лізингу №976-LD від 23.01.2009р. предмет лізингу, а саме: несамохідний плавучий кран вантажопідйомністю 680 тонн

Оплата предмета лізингу була здійснена в повному обсязі Відповідачем на користь Позивача на умовах, передбачених розділом 5 Договору купівлі-продажу №976-LD/PC від 23.01.2009р.

Відчуження Позивачем предмета лізингу на користь Відповідача та набуття Відповідачем права власності на предмет лізингу від Позивача і правомірність передачі цього предмета лізингу в користування Відповідачем Позивачу підтверджується Актом приймання-передачі від 13.05.2009р.

Відповідно до Акту приймання-передачі від 13.05.2009р., Відповідач фізично приймаючи від Позивача предмет лізингу, відповідно до умов Договору купівлі-продажу №976-LD/PC від 23.01.2009р. набув предмет лізингу у повну та необмежену власність і право власності на нього та передав його Позивачу у фінансовий лізинг відповідно до умов Договору фінансового лізингу №976-LD від 23.01.2009р.

Також, згідно п. 2 вказаного Акту Позивач підтвердив фізичне приймання Відповідачем предмету лізингу в стані та комплектності відповідно до специфікації та визнав право власності Відповідача на предмет лізингу та підтвердив, що йому надається виключно право володіння та користування предметом лізингу.

Статтею 334 Цивільного кодексу України передбачено, що право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 328 Цивільного кодексу України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Судом встановлено, що Відповідач набув право власності на предмет лізингу та розпорядився ним правомірно, відповідно до норм чинного законодавства та умов спірного Договору, а тому підстави для визнання Договору фінансового лізингу №976-LD від 23.01.2009р. відсутні.    

Згідно ст.ст. 6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно ч. 4 ст. 179 Господарського кодексу України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначити зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Крім того, відповідно до ч. 3 ст. 6 Цивільного кодексу України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Договір було підписано та скріплено печаткою позивача без жодних застережень з його боку, що свідчить про його вільне волевиявлення під час укладення спірного Договору.

        При підписанні договору позивач мав час та можливість відмовитися від підписання спірного договору, однак питання про визнання недійсним цього договору виникли у лізингоодержувача більш ніж через рік після його укладення.

        Підставою недійсності правочину, у відповідності до ст. 215 Цивільного кодексу України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п‘ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

         Статтею 203 Цивільного кодексу України визначаються загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

         Так, частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, скориставшись при цьому належним способом захисту, зокрема, наведеними ст. 16 ЦК України: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право та ін.

Згідно роз’яснення Вищого господарського суду України № 02-5/111 від 12.03.1999 «Про  деякі питання практики вирішення спорів, пов‘язаних з визнанням угод недійсними»вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

З огляду на викладене, судом встановлено, що правові підстави для визнання Договору фінансового лізингу  №976-LD від 23.01.2009р. недійсними відсутні.

Відповідно до ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень.

Відповідно до ст. 34 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

В порушення ст. 33 Господарського процесуального кодексу України Позивачем не доведено у спосіб встановлений ст. 34 цього ж Кодексу законних підстав для задоволення позовних вимог.  Доводи, викладені у його позовній заяві спростовані у відзиві на позовну заяву та доданими до них документами, а тому суд не знаходить підстав для задоволення позову.

Таким чином, витрати по сплаті державного мита та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст. 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд –

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 85 ГПК України.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку та в строки, встановлені ст. 93 ГПК України.

 Суддя                                                                                                          І.І.Борисенко

Повне рішення складено: 28.11.2011р.