Рішення

від 24.11.2011 по справі 3/221

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА



ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  міста КИЄВА

01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б     тел. 284-18-98

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа №  3/221

24.11.11

За позовом   Відкритого акціонерного товариства «Київський завод реле та автоматики»

До                  Товариства з обмеженою відповідальністю «Колос-К»

Про                зобов‘язання повернути майно

Суддя Сівакова В.В.

Представники сторін:

Від позивача           ОСОБА_1 –по дов. № 74 від 18.10.2011

                                ОСОБА_2 –по дов. № 1821 від 06.12.2010  

Від відповідача       ОСОБА_3 –по дов. № б/н від 17.10.2011

СУТЬ СПОРУ:

На розгляд Господарського суду міста Києва передані вимоги Відкритого акціонерного товариства «Київський завод реле та автоматики»про зобов‘язання Товариства з обмеженою відповідальністю «Колос-К»видати (повернути) шкіряний напівфабрикат «Вет-блу»несортований 2,6 кв. м. загальною вагою 71106 кг., який було передано відповідачу на підставі договору відповідального зберігання № 28/04-06р від 28.04.2006.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.09.2011 було порушено провадження у справі № 3/221 та призначено її до розгляду на 11.10.2011.

Ухвалою Господарського суду міста Києва № 3/221 від 11.10.2011, в зв‘язку з нез’явленням представників позивача і відповідача в засідання суду та невиконанням сторонами вимог суду викладених в ухвалі про порушення провадження у справі від 29.09.2011, розгляд справи був відкладений на 27.10.2011.

Відповідач у поданому в судовому засіданні 27.10.2011 відзиві на позов проти задоволення позовних вимог заперечує, оскільки по-перше позивач доказів того, що він звертався до відповідача з вимогою про повернення переданого на зберігання майна не надав. По-друге у відповідності до умов абзацу 5 доручень на зберігання відповідач згідно актів зняття майна зі зберігання № 14/02/01, № 14/02/02, № 14/02/03, № 14/02/04 від 14.02.2011 передав позивачу майно, яке було передано відповідачу на зберігання згідно договору № 28/04-06 від 28.04.2006 та актів прийому-передачі майна на зберігання № 29/10 від 29.10.2008, № 29/12 від 29.12.2008, № 28/01 від 28.01.2009, № 26/02 від 26.02.2009.

В судовому засіданні 27.10.2011 на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України було оголошено перерву до 01.11.2011.

Позивачем до відділу діловодства суду 28.10.2011 подано заяву про збільшення розміру позовних вимог, відповідно до якої позивач просить суд : визнати недійсними акти  зняття майна зі зберігання № 14/02/01, 14/02/02, 14/02/03, 14/02/04 від 14.02.2011, підписані між позивачем та відповідачем; зобов‘язати відповідача видати (повернути) шкіряний напівфабрикат «Вет-блу»несортований 2,6 кв. м. загальною вагою 71106 кг.

Позивачем в судовому засіданні 01.11.2011 подано письмові пояснення щодо позовних вимог.

В судовому засіданні 01.11.2011 на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України було оголошено перерву до 08.11.2011.

Позивачем в судовому засіданні 08.11.2011 подано письмові пояснення щодо позовних вимог.

Відповідачем в судовому засіданні 08.11.2011 подано письмові пояснення  щодо заяви позивача про збільшення розміру позовних вимог.

В судовому засіданні 08.11.2011 на підставі ст. 77 господарського процесуального кодексу України було оголошено перерву до 15.11.2011.

Позивачем в судовому засіданні 15.11.2011 подано заяву про зміну підстав позову.

Дану заяву за відсутності представника відповідача судом не було розглянуто в судовому засіданні 15.11.2011.

Ухвалою Господарського суду міста Києва № 3/221 від 15.11.2011, в зв‘язку з нез‘явленням представника відповідача в засідання суду, розгляд справи був відкладений на 24.11.2011.

Відповідачем в судовому засіданні 24.11.2011 подано додаткові пояснення щодо позовних вимог позивача.

Відповідачем в судовому засіданні 24.11.2011 подано пояснення з приводу поданої позивачем заяви про зміну підстав позову, в якій проти задоволення позовних вимог заперечує та просить в позові відмовити повністю.

Подана позивачем в судовому засіданні 15.11.2011 заява про зміну підстав позову не може бути прийнята до розгляду, оскільки

Відповідно до ч. 4 ст. 22 Господарського процесуального кодексу України позивач вправі до прийняття рішення по справі збільшити розмір позовних вимог за умови дотримання встановленого порядку досудового врегулювання спору у випадках, передбачених статтею 5 цього Кодексу, в цій частині, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог. До початку розгляду господарським судом справи по суті позивач має право змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви.

Отже дана норма встановлює, що позивач може реалізувати своє право  на звернення до суду із заявою про зміну предмету або підстави позову лише до початку розгляду судом справи по суті.

Проте, як вбачається з матеріалів справи – протоколу судового засідання від 01.11.2011, суд в судовому засіданні вже заслухав позовні вимоги позивача з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог, вказане свідчить про  те, що суд розпочав розгляд спору по суті.

В судовому засіданні 24.11.2011, відповідно до ст. 85 Господарського процесуального кодексу України, прийнято рішення.

Розглянувши матеріали справи та заслухавши пояснення представників позивача і відповідача, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов‘язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Зобов’язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно з п. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов‘язків, зокрема, є договори та інші правочини.

28.04.2006 між Відкритим акціонерним товариством «Київський завод реле та автоматики»(поклажодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Колос-К»(зберігач) було укладено договір відповідального зберігання № 28/04-06 (далі –договір).

Відповідно до п. 1.1. вказаного договору поклажодавець передає, а зберігач зобов‘язується прийняти, зберігати та повернути майно поклажодавця, хромовий напівфабрикат «Вет-блу»зі шкір КРС 1 сорту < 10 кг.

Спір виник в зв’язку з тим, що позивач вважає, що відповідачем в порушення умов договору на вимогу позивача не було повернуто майно, що було предметом зберігання.

Оцінюючи подані позивачем докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Як визначено абзацом 1 ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України, суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до абзацу 2 ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов‘язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов‘язками наділені обидві сторони договору.

Згідно ст. 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

У відповідності до статті 936 Цивільного кодексу України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов‘язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Згідно п. 1.3. договору здача-приймання майна на зберігання здійснюється на підставі акту передачі на зберігання та доручення на зберігання, що є невід‘ємною частиною даного договору.

З наявних матеріалів справи вбачається, що

згідно акту прийому-передачі майна на зберігання № 29/10 від 29.10.2008 позивач передав, а відповідач прийняв на відповідальне зберігання шкіряний напівфабрикат «Вет-блу»несортований в кількості 11 000 кг;

згідно акту прийому-передачі майна на зберігання № 29/12 від 29.12.2008 позивач передав, а відповідач прийняв на відповідальне зберігання шкіряний напівфабрикат «Вет-блу»несортований в кількості 14 753 кг;

згідно акту прийому-передачі майна на зберігання № 28/01 від 28.01.2009 позивач передав, а відповідач прийняв на відповідальне зберігання шкіряний напівфабрикат «Вет-блу»несортований в кількості 7 400 кг;

згідно акту прийому-передачі майна на зберігання № 26/02 від 26.02.2009 позивач передав, а відповідач прийняв на відповідальне зберігання шкіряний напівфабрикат «Вет-блу»несортований в кількості 37 935 кг.

Отже, відповідачу на зберігання було передано шкіряний напівфабрикат «Вет-блу»несортований в загальній кількості 71 088 кг.

Пункт 1 статті 938 Цивільного кодексу України встановлює, що зберігач зобов‘язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання.

Відповідно до п. 1.2. договору майно здається на зберігання на невизначений строк, до підписання акту зняття майна зі зберігання.

Статтею 953 Цивільного кодексу України встановлено, що зберігач зобов‘язаний на першу вимогу поклажодавця повернути річ, навіть якщо строк її зберігання не закінчився.

Згідно п. г) п. 3.1. договору зберігач зобов‘язаний видати майно за першою вимогою поклажодавця, або особи що має право на отримання майна, відповідно до умов доручення на зберігання, що є невід‘ємною частиною даного договору.

В матеріалах справи наявний лист № 825/6 від 11.08.2011 адресований позивачем відповідачу, в якому позивач з посиланням на п. г) п. 3.1. договору просить протягом трьох днів з дня отримання даного листа письмово повідомити позивача про час та місце отримання шкіряного напівфабрикату «Вет-блу»вагою 71 088 кг.

При цьому в підтвердження надіслання даного листа відповідачу позивачем подано копію квитанції з якої неможливо встановити ані її номер ані дату здійснення відправлення.

Також позивачем подано копію опису вкладення кореспонденції на якому стоїть відбиток календарного штампу поштового відділення зв‘язку 14.11.2011, який свідчить що позивач надіслав вищезазначений лист відповідачу після порушення провадження у справі.

У відповідності до абзацу 5 доручень на зберігання № 29/10 від 29.10.2008, № 29/12 від 29.12.2008, № 28/01 від 28.01.2009 та № 26/02 від 26.02.2009 зняття майна зі зберігання і припинення дії чинного договору в частині виконання даного доручення, здійснюється тільки при оформленні акту на зняття майна зі зберігання. Оформлення інших документів, крім акту на зняття майна зі зберігання не несе за собою припинення дії чинного договору.

Слід зазначити, що інших умов як оформлення  актів на зняття майна зі зберігання договір не містить.

В матеріалах справи наявні, підписані та скріплені печатками обох сторін, наступні акти зняття майна зі зберігання

№ 14/02/01 від 14.02.2011 згідно якого позивач прийняв, а відповідач передав з відповідального зберігання шкіряний напівфабрикат «Вет-блу»несортований в кількості 37 935 кг.;

№ 14/02/02 від 14.02.2011 згідно якого позивач прийняв, а відповідач передав з відповідального зберігання шкіряний напівфабрикат «Вет-блу»несортований в кількості 11 000 кг.;

№ 14/02/03 від 14.02.2011 згідно якого позивач прийняв, а відповідач передав з відповідального зберігання шкіряний напівфабрикат «Вет-блу»несортований в кількості 14 753 кг.;

№ 14/02/04 від14.02.2011 згідно якого позивач прийняв, а відповідач передав з відповідального зберігання шкіряний напівфабрикат «Вет-блу»несортований в кількості 7 400 кг.

Пунктом 1 статті 949 Цивільного кодексу України передбачено, що зберігач зобов‘язаний повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості.

Отже за вищевказаними актами відповідач повернув позивачу майно, що було предметом договору - шкіряний напівфабрикат «Вет-блу» несортований в загальній кількості 71 088 кг. в повному обсязі.

Проте, незважаючи на наявність вищевказаних актів, які підписані та скріплені печаткою з боку Відкритого акціонерного товариства «Київський завод реле та автоматики» позивач стверджує, що відповідач майно зі зберігання не повернув.

Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Стаття 16 Цивільного кодексу України встановлює, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення.

Відповідно до ст.ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Отже, розподіл тягаря доказування визначається предметом спору. За загальним правилом обов‘язок (тягар) доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини.

Згідно ст. 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Належність доказів - спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об'єктивної істини. При цьому питання про належність доказів остаточно вирішується судом.

Допустимість доказів означає, що у випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини повинні підтверджуватися певними засобами доказування або певні обставини не можуть підтверджуватися певними засобами доказування.

Згідно ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Позивачем в порушення зазначених вимог належних та допустимих доказів в підтвердження того, що майно відповідачем позивачу не повернуто не подано, а отже не доведено порушення прав позивача з боку відповідача.

Таким чином, позовні вимоги позивача про зобов‘язання відповідача видати (повернути) шкіряний напівфабрикат «Вет-блу»несортований 2,6 кв. м. загальною вагою 71106 кг. документально не підтвердженні, а отже задоволенню не підлягають.

Стосовно позовних вимог про визнання недійсними актів  зняття майна зі зберігання № 14/02/01, 14/02/02, 14/02/03, 14/02/04 від 14.02.2011 слід зазначити наступне

Виключний перелік справ, підвідомчий господарським судам, визначений ст. 12 ГПК України, яка носить імперативний характер, зокрема, ними, є:

1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім:

спорів про приватизацію державного житлового фонду;

спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;

спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;

спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів;

інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів;

2) справи про банкрутство;

3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції;

4) справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів;

5) справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери;

6) справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб‘єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.

Суд не погоджується з твердженнями позивача про те, що акти зняття майна зі зберігання, визнання яких недійсними є предметом позову, є правочинами.

Поняття правочину визначено ст. 626 Цивільного кодексу України,  відповідно до якої нею є дія однієї або кількох осіб, спрямована  на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Таким чином, правочини носять вольовий характер, який проявляється в бажанні осіб встановити права і прийняти обов’язки з метою досягнення правового результату.

Жодних прав і обов’язків, характерних для угоди як виду зобов’язання,  оспорювані акти не породжують. У них не зафіксовано, які права і обов’язки виникають між сторонами, і якому інституту договірних зобов’язань вони характерні.

Зокрема, відповідно до ст. 638 Цивільного кодексу України в залежності від інституту договірних зобов’язань зміст угоди відрізняється правами та обов’язками сторін за нею, тобто своїми істотними умовами.

В оспорюваних актах відсутні будь-які дані про прийняття сторонами за ними на себе будь-яких прав чи обов’язків, тобто відсутні істотні умови. Вони тільки зазначають факт, який відбувся на підставі договору відповідального зберігання № 28/04-06 від 28.04.2006.  

З огляду на це, оспорювані акти не є правовстановлюючими, а тільки правопідтверджувальними документами.

З урахуванням викладеного, беручи до уваги те, що оспорювані акти не є правочинами, спір не підлягає вирішенню в господарських  судах України, а провадження у справі в цій частині на підставі п. 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України підлягає припиненню.

Витрати по сплаті державного мита та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.

Керуючись  ст. 49, п. 1 ст. 80, ст.ст. 82-85 ГПК України,-

В И Р І Ш И В:

1. Провадження у справі в частині визнання недійсними актів  зняття майна зі зберігання № 14/02/01, 14/02/02, 14/02/03, 14/02/04 від 14.02.2011 припинити.

2. В іншій частині в позові відмовити повністю.

Суддя

В.В.Сівакова

Рішення підписано 29.11.2011.