Постанова

від 30.09.2008 по справі 6-25/220-04-4277

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

6-25/220-04-4277

 ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В АІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

Справа

Колегія суддів Одеського апеляційного господарського суду у складі:

Головуючого судді:   Мирошниченко М. А.,

                     Суддів:    Бєляновського В. В. та Шевченко В. В.,

при секретарі   -   Волощук О. О.,

за участю представників:

позивача –Жуков Т. В.,                                                                                   

відповідача –ТОВ сільськогосподарської фірми „Прикордонник” –не з'явився,

відповідача - ВАТ „Будівельно-монтажне управління №18” - не з'явився,

відповідача - ТОВ „Добробут-Відродження” - не з'явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одеса апеляційну скаргу ВАТ „Будівельно-монтажне управління №18”, м. Одеса

на рішення господарського суду Одеської області від 23.01.2008 р.

зі справи №6-25/220-04-4277

за позовом ЗАТ КБ „ПриватБанк” в особі філії „Южне головне регіональне управління” ЗАТ КБ „ПриватБанк”, м. Одеса   

до ТОВ сільськогосподарської фірми „Прикордонник”, с. Ліски Кілійського району Одеської області, ВАТ „Будівельно-монтажне управління №18”, м. Одеса, ТОВ „Добробут-Відродження”, м. Одеса   

про стягнення 1778490,12 грн.,

    ВСТАНОВИЛА:

10.09.2004 р. (вх. №7819) у господарському суді Одеської області ЗАТ КБ „ПриватБанк” в особі філії „Южне головне регіональне управління” ЗАТ КБ „ПриватБанк” (далі - позивач) пред'явлено позов до ТОВ сільськогосподарської фірми „Прикордонник”, ВАТ „Будівельно-монтажне управління №18” та ТОВ „Добробут-Відродження” про стягнення солідарно суми основного боргу –1588000 грн., відсотків за користування кредитом –84346,24 грн., пені –36057,45 грн., держмита –1700 грн., витрат за ІТЗ судового процесу –118 грн., а всього –1710221,69 грн.  (а.с. 4-6, т.1). Свої вимоги позивач мотивував тим, що ТОВ СФ „Прикордонник” не виконав умови укладено між ними кредитного договору від 14.07.2003 р.  №332 та додаткової угоди до нього №2 від 12.09.2003 р., а ВАТ „Будівельно-монтажне управління №18” і ТОВ „Добробут-Відродження”, згідно  договорів поруки: №332/Р/3 від 14.07.2003 р. та №332/Р/4 від 14.07.2003 р. і додаткових угод до них,  укладених 27.02.2004 р., взяли на себе зобов'язання відповідати перед ним (позивачем) за вказаним кредитним договором як солідарні боржники. В обґрунтування свого позову позивач також послався на ст.ст. 14,526, п.1 ст. 527 та ст. 554 ЦК України.  

           Надалі позивач неодноразово  уточнював позовні вимоги (а.с. 46-49, т.1, а.с. 150-154, т.1) та остаточно просив суд стягнути солідарно з відповідачів борг за кредитом –1588000 грн., по відсоткам за користування кредитом –123072,80 грн., пеню –67417,32 грн., а всього –1778490,12 грн. (а.с. 171-173, т.1).

          Рішенням господарського суду Одеської області від 23.11.2004 р. (підписаним суддею Малярчук І. А. 28.12.2004 р.) позов задоволено, а саме стягнено солідарно з всіх відповідачів на користь позивача 1588000 грн. боргу по поверненню отриманого кредиту; 123072,80 грн. відсотків за користування кредитом; 67417,32 грн. пені; 1700 грн. державного мита; 118 грн. плати за ІТЗ судового процесу (а.с. 184-188, т.1).

Постановою Вищого господарського суду України від 13.09.2007 р. (а.с. 64-66, т.2) касаційну скаргу ТОВ „Добробут-Відродження” задоволено, рішення господарського суду Одеської області від 23.11.2004 р. скасовано, а справу передано на новий розгляд до господарського суду Одеської області в іншому складі суду.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 03.10.2007 р. (а.с. 67, т.2) справу №25/220-04-4277 суддею Демешиним О. А. прийнято до свого провадження та їй присвоєний №6-25/220-04-4277.

17.10.2007 р. судом до справи залучені заперечення на позов ТОВ „Добробут-Відродження” (а.с. 69-71, т.2), в яких воно просило відмовити у його задоволенні, оскільки п.5.1 Статуту ТОВ „Добробут-Відродження” передбачено, що статутний фонд ТОВ „Добробут-Відродження” складає 100 000 000 карбованців, що дорівнює 1000 грн. Згідно п.7.4 Статуту ТОВ „Добробут-Відродження”, до виключної компетенції загальних зборів товариства віднесено затвердження договорів, а тому для набуття товариством цивільних прав і обов'язків він повинен виносити відповідні питання на розгляд засідання правління чи загальних зборів учасників (ч.2 ст. 99, ст. 98, ст. 161 ЦК України). Відповідно до п.7.10 Статуту, директор ТОВ „Добробут-Відродження” здійснює оперативне управління товариством. Проте питання укладання договору поруки ТОВ „Добробут-Відродження” з позивачем на загальні збори учасників товариства не виносилось, а оспорюваний договір був укладений одноособово директором. Відповідно, додаткова угода №2 до договору поруки №332/Р/3 від 27.02.2004 р. загальними зборами не затверджувалась. Також виявляється значна більшість суми договору поруки - 1598000 грн. перед сумою статутного фонду товариства - 1000 грн. Згідно п/п „и” п.7.4, до виключної компетенції вищого органу товариства (загальних зборів) віднесено затвердження угод (договорів), укладених на суму, яка перевищує суму 100000000 карбованців (1000 грн.). Викладені вище обставини свідчать про те, що укладений правочин суперечить положенням ст.ст. 98,99,161 ЦК України та положенням Статуту ТОВ „Добробут-Відродження”. Тобто договір поруки №332/Р/3 від 14.07.2003 р. разом з додатковою угодою №2 від 27.02.2004 р. був укладений директором з перевищенням своїх повноважень - є недійсним на підставі ч.1 ст. 215 ЦК України, в зв'язку з його невідповідністю ст.ст. 98,159, ч.1 ст. 203 ЦК України, п. „ж” ст. 41, ст.ст. 47,48 Закону України „Про господарські товариства” та положенням Статуту ТОВ „Добробут-Відродження”. Враховуючи ті обставини, що договір поруки №332/Р/З від 14.07.2003 р. разом з додатковою угодою №2 від 27.02.2004 р. є недійсними, позовні вимоги до ТОВ „Добробут-Відродження” є незаконними, так як ґрунтуються на недійсному правочині. Відповідно до п.1 ч.1 ст. 83 ГПК України, господарський суд, приймаючи рішення, має право визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству.

Рішенням господарського суду Одеської області від 23.01.2008 р. (суддя Демешин О. А.)  позов задоволено, а саме стягнено солідарно з ТОВ „Прикордонник”, ТОВ „Добробут-Відродження” та ВАТ „БМУ-18” на користь позивача 1588000 грн. боргу по поверненню отриманого кредиту; 123072,80 грн. відсотків за користування кредитом; 67417,32 грн. пені; 1700 грн. державного мита; 118 грн. плати за ІТЗ судового процесу (а.с. 148-149, т.2). Таке рішення суд мотивував тим, що п.п.4.1., 4.3. договору передбачено сплату відсотків за користування кредитом у розмірі 18% річних 14-го числа кожного поточного місяця, починаючи з дати підписання кредитного договору. Пункт 5.1. договору регламентує, що ТОВ „Прикордонник” при порушені будь-якого із передбачених кредитним договором зобов'язань сплачує за кожний випадок порушення пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який сплачується пеня, від суми простроченого платежу за кожен день прострочки платежу. На виконання умов договору позивач перерахував на рахунок ТОВ „Прикордонник” 1588000 грн., про що свідчать ордери-розпорядження Южного ГРУ ПриватБанку (а.с. 110-141). Пунктами 5 та 6 додаткових угод до договорів поруки передбачено, що у випадку невиконання ТОВ „Прикордонник” якого-небудь обов'язку, передбаченого п.1 договорів поруки, кредитор (позивач) направляє на адресу поручителів письмову вимогу із зазначенням невиконаних обов'язків, а поручитель (ТОВ „Добробут-Відродження” та ВАТ „БМУ-18”) зобов'язаний виконати обов'язки, зазначені в письмовій вимозі кредитора, впродовж п'яти календарних днів з моменту отримання вимоги. ТОВ „Прикордонник” не виконало свої зобов'язання по договору, не повернуло своєчасно кредит та не сплатило відсотки за користування кредитом, у зв'язку з чим у нього виникла заборгованість перед позивачем у сумі 1588000 грн. наданого кредиту та 123072,80 грн. відсотків за користування кредитом. Позивачем були надіслані телеграми (а.с. 23-24) на адресу ТОВ „Добробут-Відродження” та ВАТ „БМУ-18”, які містять вимогу щодо погашення кредитної заборгованості за ТОВ „Прикордонник”, відповіді на які позивач не одержав. Пунктом 6 договору поруки №332/Р/3 від 14.07.2003 р. було передбачено, що його дія припиняється в порядку ст. 194 ЦК УРСР, а саме –порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов`язання, а також, якщо кредитор протягом трьох місяців з дня настання строку зобов`язання не пред`явить позову до поручителя. Додатковою угодою №2 від 12.09.2003 р. до кредитного договору №332 від 14.07.2003 р. було встановлено строк повернення кредиту до 13.07.2004 р. Відповідні зміни додатковою угодою №2 від 27.02.2004 р. були внесенні до договору поруки №332/Р/3. Таким чином, приймаючи до уваги, що позовну заяву до господарського суду Одеської області було подано 10.09.2004 р., на момент набрання чинності ЦК України в редакції від 16.01.2003 р. договір поруки, укладений між позивачем і ТОВ „Добробут-Відродження”, продовжував існувати. Тому, при вирішенні спору, місцевий суд керувався нормами саме цього Кодексу. Суд вбачив, що між позивачем та ТОВ „Добробут –Відродження” виникли правовідносини, які ґрунтуються на укладених між цими сторонами договорі поруки №332/Р/3 від 14.07.2003 р. разом з додатковою угодою №2 від 27.02.2004 р., відповідно до якого ТОВ „Добробут –Відродження” зобов`язалося погасити заборгованість перед банком по кредиту, одержаному ТОВ „Прикордонник”. При розгляді справи суд виходив з того, що зазначений договір на момент вирішення спору у встановленому законом порядку недійсним не визнавався. Зустрічних позовних вимог про визнання цього договору недійсним з підстав підписання його особою, яка не мала належних повноважень, ТОВ „Добробут-Відродження” також не надавалось. Тому місцевий суд заперечення на позов, надані ТОВ „Добробут-Відродження”, про те, що договір поруки було укладено особою, яка не мала відповідних повноважень і всупереч положенням Статуту товариства, не прийняв. Крім того, в запереченнях ТОВ „Добробут-Відродження” посилається на те, що цей договір було укладено всупереч положенням ст.ст. 98,99,161 ЦК України. Однак, на думку суду, на момент укладення договору поруки №332/Р/3 від 14.07.2003 р. Цивільний кодекс України не був чинним і обґрунтування ТОВ „Добробут-Відродження”  недійсності цього договору з посиланням на норми цього Кодексу є безпідставним. В обґрунтування свого рішення суд також послався на п.1 ст. 509, ст.ст. 525,526,530,549,553,554, п.1 ст. 1054 ЦК України.

           Не погоджуючись зі вказаним рішенням, ВАТ „БМУ-18” звернулося до Одеського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою (а.с. 7-10, т.3), в якій просить його скасувати та прийняти нове, яким у позові відмовити, з тих підстав, що у ході розгляду справи, суддею господарського суду Одеської області проігноровано Постанову Вищого господарського Суду України від 13.09.2007 р. по справі №25/220-04-4277. Згідно зазначеної Постанови ВГСУ, господарським судом першої інстанції було неповно досліджені докази по справі, зокрема, за відсутністю статутних документів господарським судом не надано належної правової оцінки правовідносинам, які виникли між позивачем по справі та ТОВ „Добробут-Відродження” відповідно до положень цивільного законодавства. Та на підставі вищевикладених фактів, з урахуванням приписів п.3 ст. 111-9 ГПК України, рішення господарського суду було скасовано, а справу направлено на новий розгляд до господарського суду в іншому складі. Більш того, з метою правильного вирішення справи, Вищим господарським Судом України були надані вказівки, згідно яких при новому розгляді справи господарському суду необхідно врахувати наведене, більш повно та всебічно з'ясувати обставини справи, суть позовних вимог і заперечень, їх обґрунтованість, зібраним доказам дати правову оцінку та вирішити спір відповідно до вимог закону. Згідно п.10.2.4. Статуту Товариства, до виключної компетенції загальних зборів Товариства віднесено затвердження договорів, а тому для набуття Товариством цивільних прав і обов'язків Голова правління Товариства (як виконавчий орган) повинен виносити відповідні питання на розгляд засідання правління чи загальних зборів учасників (ч.2 ст. 99, ст.ст. 98,161 ЦК України). Відповідно Контракту Вищого органу Товариства з Головою правління ВАТ „БМУ-18”, керівник Товариства має право укладати господарські та інші угоди у відповідності зі Статутом Товариства та діючим законодавством України. Проте, питання укладання договору поруки ВАТ „БМУ-18” з позивачем на загальні збори учасників Товариства не виносилось, а оспорюваний договір був укладений одноособово Головою правління. Відповідно, Додаткова угода №2 до Договору поруки №332/Р/3 від 27.02.2004 р., за якою ВАТ „БМУ-18” відповідає перед позивачем за виконання ТОВ „Прикордонник” (Боржником) своїх зобов'язань на суму 1598000 грн., загальними зборами не затверджувалась. Згідно п.7.1 Статуту Товариства, статутний фонд складає 228 334,50 грн. Отже, виявляється значна більшість суми договору поруки - 1598000 грн. перед сумою статутного фонду Товариства –228334,50 грн. Згідно п.10.2.4. Статуту, до виключної компетенції Вищого органу Товариства (Загальних зборів) віднесено затвердження угод (договорів), укладених на суму, яка значно перевищує суму статутного фонду Товариства. Викладені вище обставини, на думку скаржника, свідчать про те, що укладений правочин суперечить положенням ст.ст. 98,99,161 ЦК України, ст. 41 ЗУ „Про господарські товариства” та положенням Статуту ВАТ „БМУ-18”. Таким чином, як вбачає апелянт, можна стверджувати, що договір поруки №332/Р/3 від 14.07.2003 р. разом з додатковою угодою №2 від 27.02.2004 р. був укладений директором з перевищенням своїх повноважень - є недійсним на підставі ч.1 ст. 215 ЦК України, в зв'язку з його невідповідністю ст.ст. 98,159, ч.1 ст. 203 ЦК України, ст.ст. 41,47,48 ЗУ „Про господарські товариства” та положенням Статуту ВАТ „БМУ-18”. Судом першої інстанції статутні документи ВАТ „БМУ-18” не вивчалися.  

           Ухвалою Одеського апеляційного господарського суду від 24.03.2008 р. (а.с. 1, т.3)  вищезазначену  скаргу прийнято  до провадження, однак ухвалою цього ж суду від 20.05.2008 р. (а.с. 147-152, т.3) апеляційне провадження з цієї справи зупинено.

            Постановою Вищого господарського суду України від 24.07.2008 р. (а.с. 178-180, т.3)  ухвалу Одеського апеляційного господарського суду від 20.05.2008 р. скасовано, а справу повернено Одеському апеляційному господарському суду для розгляду апеляційної скарги.

            Ухвалою Одеського апеляційного господарського суду від 12.08.2008 р. прийнято апеляційну скаргу ВАТ „БМУ-18” до провадження (в іншому складі суддів) і призначено до розгляду на 16.09.2008 р., про що учасники процесу, згідно приписів ст. 98 ГПК України, були належним чином повідомлені, що підтверджується наявними у матеріалах справи поштовими повідомленнями про отримання всіма учасниками процесу  копій  ухвали про призначення справи до розгляду.

       Ухвалою Одеського апеляційного господарського суду від 13.08.2008 р. розгляд апеляційної скарги призначений (перенесений) на 30.09.2008 р., про що учасники процесу, згідно приписів ст. 98 ГПК України, були належним чином повідомлені.

Фіксування судового засідання здійснювалось технічними засобами.  

           Відповідачі  у судове засідання  30.09.2008 р. не з'явились, про причини неявки суд не сповістили,  клопотань про відкладення розгляду справи не заявили.

           У матеріалах справи наявні поштові повідомлення про вручення відповідачам: ТОВ СГФ „Прикордонник” та ТОВ „Добробут-Відродження” копій ухвали суду про призначення (перенесення) розгляду справи на 30.09.2008 р., тобто ці відповідачі були повідомлені належним чином про час та місце розгляду справи, але не скористались своїм правом на участь в апеляційному провадженні.

        Направлена на адресу відповідача - ВАТ „Будівельно-монтажне управління №18”  ухвала про призначення (перенесення) справи до розгляду на 30.09.2008 р. повернулась до суду з позначкою поштового відділення: „по закінченню строку зберігання”.

         Відповідно до роз'яснень, наданих в інформаційному листі Вищого господарського суду України від 02.06.2006 р. за №01-8/1228, до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб –учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій, тому примірники повідомлень про вручення рекомендаційної кореспонденції, повернуті органами зв'язку з позначками „адресат вибув”, „адресат відсутній”, „по закінченню строку зберігання” і т. п., з урахуванням конкретних обставин справи, можуть вважатись належними доказами виконання судом обов'язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.  

          Як свідчать матеріали справи, повідомлення (ухвали) направлялись ВАТ „Будівельно-монтажне управління №18” за його юридичною адресою та місцезнаходженням і цю ж адресу відповідач зазначив у своїй апеляційній скарзі.

      З огляду на викладене, судова колегія дійшла висновку, що відповідач - ВАТ „Будівельно-монтажне управління №18” повідомлявся належним чином про час та місце розгляду справи.

      З огляду на викладене, судова колегія прийняла рішення про розгляд справи за відсутністю відповідачів.  

Представник позивача в усних поясненнях, наданих суду в судовому засіданні 30.09.2008 р., просив суд відмовити у задоволенні скарги та залишити рішення без змін.

           За згодою представника позивача, згідно ст. 85 ГПК України, в судовому засіданні  30.09.2008 р. оголошувались лише вступна та резолютивна частини судової постанови.

      Заслухавши усні пояснення представника позивача, ознайомившись з доводами апеляційної скарги, дослідивши обставини і матеріали  справи,  в т.ч. наявні у ній докази, відповідність викладеним в рішенні висновкам цим обставинам і доказам, а також перевіривши додержання та правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, судова колегія встановила наступне.

Як свідчать матеріали справи, і ці обставини встановив та дослідив місцевий суд, 14.07.2003 р. між позивачем та ТОВ СФ „Прикордонник” був укладений кредитний договір №332, за умовами якого останньому був наданий кредит у розмірі 500000 грн. на строк до 13.07.2004 р., який повинен був бути повернений при сплаті 18% річних за користування кредитом та комісійного винагородження.

           12.09.2003 р. між позивачем та ТОВ СФ „Прикордонник” було укладено додаткову угоду №2 про внесення змін у п.п.1.1 вказаного договору, відповідно до якої позивач надавав відповідачу кредит у вигляді кредитної лінії, що не поновлюється, з лімітом 1500000 грн. Крім того, 27.02.2004 р. між позивачем та ТОВ СФ „Прикордонник” було укладено додаткову угоду №5 про внесення змін у п.п.1.1 вказаного договору, відповідно до якої позивач надавав відповідачу кредит у вигляді кредитної лінії, що не поновлюється, з лімітом 1598000 грн. Таким чином, ТОВ СФ „Прикордонник” на підставі кредитного договору №332 від 14.07.2003 р. отримало кредит в обсязі 1598000 грн. строком до 13.07.2004 р. Однак, у порушення п.1.3 кредитного договору №332, що передбачав остаточне погашення кредиту 13.07.2004 р., відповідач не виконав свої зобов'язання щодо погашення кредиту та сплати відсотків за користування ним.

           Матеріали справи свідчать, що остаточно заборгованість ТОВ СФ „Прикордонник” перед позивачем на час розгляду спору в суді першої інстанції складала: за кредитом –1588000 грн., по відсоткам за користування кредитом –123072,80 грн., пеня –67417,32 грн., а всього –1778490,12 грн.

       Наявність зазначеної заборгованості (за вищезазначеним кредитом і відсотків за користування ним) у ТОВ СФ „Прикордонник” перед позивачем, її розмір та розмір пені не оспорюється та визнається сторонами і підтверджується наявними у матеріалах справи належними та достатніми доказами, яким, у відповідності до вимог ст. 43 ГПК України, місцевий суд дав всебічну та правильну оцінку.

          За таких обставин, судова колегія вважає, що місцевий суд  дійшов до вірного,  такого що відповідає фактичним обставинам справи, висновку,  щодо вмотивованості вимог позивача про стягнення вищезазначених грошових коштів, правильно застосувавши при цьому умови  кредитного договору та норми матеріального права, які регулюють виконання договірних, в т. ч. кредитних, зобов'язань та відповідальність за неналежне їх виконання.

      Слід зазначити, що апелянт не вказав в апеляційній скарзі будь-яких доводів щодо необґрунтованості суми заборгованості та штрафних санкцій та не оспорював їх.

         Спірним питанням, на думку апелянта, є стягнення цієї заборгованості з нього, а також з  ТОВ „Добробут-Відродження” солідарно з боржником (стороною кредитного договору) - ТОВ СФ „Прикордонник”.

          З цього питання судова колегія встановила наступне.

    Як свідчать матеріали справи, у забезпечення належного виконання кредитних зобов'язань ТОВ СФ „Прикордонник”, передбачених кредитним  договором №332, між позивачем (кредитором), ТОВ СФ „Прикордонник” (боржником) та ТОВ „Добробут-Відродження” було укладено договір поруки №332/Р/3  від 14.07.2003 р., згідно якого ТОВ „Добробут-Відродження” виступав поручителем за боржника з солідарною відповідальністю за невиконання останнім умов кредитного договору в повному обсязі, в т. ч. основного боргу -500 000 грн., відсотків, штрафів та пені (а.с. 19, т.1). У той же день (14.07.2003 р.) такий же договір поруки, але за №332/Р/4, було укладено між позивачем (кредитором), ТОВ СФ „Прикордонник” (боржником) та ВАТ „БМУ-18” (а.с. 21, т.1). 27.02.2004 р. до вказаних договорів поруки були укладені додаткові угоди, відповідно до п.1 яких ВАТ „Будівельно-монтажне управління №18” та ТОВ „Добробут-Відродження” поручились перед позивачем за належне виконання ТОВ СФ „Прикордонник” взятих ним на себе зобов'язань за кредитним договором №332 і за додатковою угодою №5, тобто сплати основного боргу - 1 598 000 грн., відсотків, штрафів та пені. Відповідно до п.4 додаткових угод №2 до договорів №332/Р/3, №332/Р/4, у разі невиконання ТОВ СФ „Прикордонник” зобов'язання, ТОВ СФ „Прикордонник”, ВАТ „Будівельно-монтажне управління №18” і ТОВ „Добробут-Відродження” відповідають перед позивачем як солідарні боржники (а.с. 20,22, т.1).

         Зазначені договори та додаткові угоди до них підписали від імені ТОВ „Добробут-Відродження” - генеральний директор цього товариства, а від імені скаржника (ВАТ „Будівельно-монтажне управління №18”) - голова правління цього товариства.

           Скаржник вважає, що місцевий суд, незважаючи на вимоги Вищого господарського суду України, не дав оцінку цим договорам поруки (додаткових угод до них) і тим обставинам, що їх укладено представниками  ВАТ „Будівельно-монтажне управління №18” та ТОВ „Добробут-Відродження” з перевищенням їх компетенції, у порушення чинного законодавства та статутних документів, а тому вони є недійсними і не можуть бути підставою для притягнення  зазначених осіб до солідарної  відповідальності і, відповідно, стягнення з них грошових коштів.

            Проте з такою позицією погодитись не можна, з огляду на таке.

           Діюче на час укладання договорів поруки та додаткових угод до них законодавство, а   саме Закон України „Про господарські  товариства”, ЦК УРСР (в редакції від 1963 року) та ЦК України (в редакції від 16.01.2003 р.), не встановлювало будь-яких обмежень щодо укладання керівниками господарських товариств (головами правління, генеральними директорами) будь-яких угод і таки обмеження можуть встановлюватись лише статутними документами конкретного підприємства.  

          Із статуту  ВАТ „Будівельно-монтажне управління №18” в редакції, що діяла на час укладання договору поруки та додаткової угоди до нього (а.с.18-38, т.3) вбачається, що виступати від його імені (в тому числі укладати будь-які угоди) без доручень мав право голова правління товариства (п.10.7.1. статуту). Такі ж повноваження голови правління, теж  без будь-яких обмежень закріплені у трудовому контракті з ним (а.с.39-48). Статутом ВАТ „Будівельно-монтажне управління №18”, а саме п.10.2.4, передбачено, що до компетенції вищого органа товариства, тобто загальних зборів акціонерів, віднесено затвердження договорів, які перевищують статутний фонд товариства в десять разів. Однак, статутний фонд  ВАТ „Будівельно-монтажне управління №18”, згідно редакції статуту, що діяла на час укладання договору поруки та додаткової угоди до нього, складав –228334,50 грн. і цю обставину визнає скаржник у скарзі. За таких обставин, згідно п.10.2.4. Статуту, загальні збори мали право затверджувати договори на суму 2283340 грн. (228334,50 грн. х 10), тобто   вищий орган товариства не повинен був затверджувати вищезазначений договір поруки  (додаткову угоду до нього) і, відповідно, голова правління мав повноваження укладати його без згоди або затвердження  іншими органами товариства. Крім того, згідно вищезазначених положень статуту, загальні збори мали право затверджувати, а не давати згоду на укладення угод, тобто наявність згоди на укладання будь-яких договорів з боку загальних зборів цього товариства не обов'язкова.

       Такий же висновок щодо наявності повноважень у генерального директора ТОВ „Добробут-Відродження” укладати договір поруки та додаткову угоду до нього судова колегія робить з аналізу статуту цього товариства (а.с.7-20, т. 2).  

        Крім того, слід зазначити, що ТОВ „Добробут-Відродження” не оскаржив судове рішення і судова колегія вважає, що, обґрунтовуючи незаконність рішення, скаржник немає правових підстав посилатись на порушення прав ТОВ „Добробут-Відродження”, оскільки ТОВ „Добробут-Відродження” є самостійною стороною спору (учасником процесу) і воно не уповноважувало скаржника на здійснення цих дій.

           Проаналізувавши зміст договорів поруки та додаткових угод до них, судова колегія дійшла висновку, що вони відповідають вимогам чинного на час їх укладання законодавства. Слід також зазначити, що ці договори (додаткові угоди до них) не визнавались в судовому порядку недійсними (на що послався місцевий суд у рішенні) і їх недійсність прямо не встановлена законом, а тому, згідно приписів ст. 204 ЦК України, є правомірними і, відповідно, обов'язкові до виконання сторонами цих правочинів.

         Крім того, якщо б ці договори поруки (додаткові угоди до них), згідно статутних документів, і повинні були затверджуватись загальними зборами, то сам по собі факт відсутності такого затвердження не робить ці правочини недійсним. Таке твердження випливає, по-перше, зі змісту ст. 92 ЦК України (який набув чинності на момент укладання додаткових угод до договорів поруки), де зазначено, що у відносинах з третіми особами обмеження повноважень представництва юридичної особи немає юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Більш того, судова практика йде шляхом того, що відсутність затвердження угод вищим органом товариства не є підставою вважати такі угоди недійсними, що підтверджується численними постановами Вищого господарського та Верховного Суду України при вирішенні такої категорії спорів.

           За таких обставин, доводи скаржника щодо недійсності зазначених договорів поруки (додаткових угод до них) та відсутності повноважень у осіб, які їх підписали, є хибними, суперечать фактичним обставинам  і не можуть прийматись до уваги та бути підставою для скасування судового рішення.

           Згідно п.3 Роз'яснення Вищого арбітражного суду України  №02-5/422 від 10.12.1996 р. „Про судове рішення” (з наступними змінами та доповненнями), рішення господарського суду повинно ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що бе руть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова  кваліфікація  відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. При цьому, необхідно мати  на увазі, що у відповідності зі статтею 43 ГПК України наявні докази підлягають оцінці в їх сукупності і жодний доказ не має для господарського суду зазда легідь встановленої сили. Такі ж вимоги до судового рішення містяться у Постанові Пленуму Верховного Суду України №11 від 29.12.1976 р. „Про судове рішення”.

         Відповідно до ст. 104 ГПК України, підставами для скасування або зміни рішення суду є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи; 4) порушення  або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.  

           На думку судової колегії, місцевий суд повністю встановив та дослідив фактичні обставини справи,  дав, з урахуванням вказівок Вищого господарського суду України, повну та всебічну оцінку правовідносинам сторін та наявним у справі доказам та правильно застосував норми матеріального права, тобто рішення місцевого суду відповідає вищезазначеним вимогам та приписам і підстав для скасування цього рішення, передбачених ст. 104 ГПК України, судова колегія не вбачає.

      Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи, як зазначалось вище, не спростовують висновків місцевого суду та не доводять їх помилковість, а тому не можуть бути підставою для скасування судового  рішення.

           Будь-яких інших доводів щодо незаконності рішення місцевого суду та допущення ним порушень норм матеріального та процесуального права, крім вищезазначених та визнаних апеляційною інстанцією необґрунтованими та безпідставними, скаржник не навів.

         Перевіряючи, згідно приписів ст. 101 ГПК України, законність і обґрунтованість  рішення місцевого суду в повному обсязі, тобто не тільки на підставах, викладених в апеляційній скарзі, судова колегія не встановила  будь - яких порушень норм матеріального і процесуального права з боку місцевого суду і вважає, що зроблені місцевим судом висновки відповідають фактичним обставинам справи, наявним в ній доказам та приписам чинного законодавства.

               Керуючись ст.ст. 99,101-105  ГПК  України, колегія суддів -

ПОСТАНОВИЛА:

            Рішення господарського суду Одеської області від 23.01.2008 р. у справі №6-25/220-04-4277 –залишити без змін, а апеляційну скаргу ВАТ „Будівельно-монтажне управління №18” (м. Одеса) на зазначене судове рішення –без задоволення.

            Постанова, згідно ст. 105 ГПК України, набуває законної сили з дня її оголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого господарського суду України.

Головуючий:                                                                                   Мирошниченко М. А.

Судді:                                                                                                  Бєляновський В. В.

                                                                                                              Шевченко В. В.

Повний текст постанови підписано 01.10.2008 р.