Рішення

від 25.01.2012 по справі 51/389

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

51/389

ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  міста КИЄВА01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б     тел. 284-18-98

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа №  51/389

25.01.12

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Ларєв»

до  Товариства з обмеженою відповідальністю «Іда Групп» 

про стягнення 27 237,41 грн.

Судді: Пригунова А.Б. (головуючий)

                                                                                          Ломака В.С.

                                                                                              Чебикіна С.О.    

Представники:

Від позивача: Чех О.Я.

Від відповідача: не з'явилися

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Ларєв»звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до відповідача про стягнення суми боргу у розмірі 4 166,40 грн. та штрафні санкції у розмірі 23 071,01 грн. Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем своїх зобов'язань щодо сплати за поставлений товар відповідно до договору № 000539/257 від 06.03.2009 р.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.09.2011 р. порушено провадження у даній справі, призначено її до розгляду у судовому засіданні на 12.10.2011 р. за участю представників сторін, яких зобов'язано надати суду певні документи.

Розгляд справи відкладався у зв'язку з нез'явленням представників відповідача та неналежним виконанням сторонами вимог ухвал суду.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.11.2011 р. продовжено строк вирішення спору на п'ятнадцять днів за клопотанням позивача.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.12.2011 р. призначено  колегіальний розгляд справи № 51/389 у складі трьох суддів.

Розпорядженням Голови Господарського суду міста Києва від 07.12.2011 р. визначено склад суду для розгляду справи № 51/389 –суддя Пригунова А.Б. (головуюча), судді Чебикіна С.О. та Ломака В.С.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.12.2011 р. справа прийнята до провадження зазначеною колегією та призначена до розгляду на 25.01.2012р.

У процесі провадження у справі позивач надав уточнений розрахунок штрафу у розмірі 1% від суми заборгованості 1 914,10грн. за період з 10.04.2010р. по 10.10.2010р. та від суми заборгованості 2 252,30грн. за період з 26.03.2010р. по 26.09.2010р., всього на суму 7 499,52грн., а також уточнений розрахунок нарахованих 2% за користування чужими коштами від суми заборгованості у зазначений вище період, який склав 14 998,98грн.

У даному судовому засіданні позивач підтримав заявлені вимоги.

Відповідач повідомлявся ухвалою суду про час та місце розгляду даної судової справи, проте відзиву на позовну заяву та жодного іншого витребуваного судом доказу не подав, в судове засідання своїх представників не направляв, заявлені позовні вимоги не заперечив.

Конверти, що направлялися судом, на зазначену в позовній заяві та у витязі ЄДРПОУ юридичну адресу відповідача, були повернуті до Господарського суду міста Києва з приміткою пошти "за зазначеною адресою не знаходиться".

Згідно п. 15 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 14.08.2007 р. N 01-8/675 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 р." у разі коли фактичне місцезнаходження юридичної особи - учасника судового процесу з якихось причин не відповідає її місцезнаходженню, визначеному згідно із законом і дана особа своєчасно не повідомила про це господарський суд, інших учасників процесу, то всі наслідки такої невідповідності покладаються на цю юридичну особу.

При цьому суд зазначає, що Вищий господарський суд України у п. 11 інформаційного листа від 15.03.2007 р. N 01-8/123 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році" на запитання чи повинен господарський суд з'ясовувати фактичне місцезнаходження сторін у справі з метою повідомлення їх про час і місце судового засідання, зазначив, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Враховуючи те, що нез'явлення представника відповідача не перешкоджає розгляду справи по суті, а матеріали справи є достатніми для вирішення спору в даному судовому засіданні, відповідач не скористався своїм процесуальним правом на надання відзиву та направлення представника для участі в судове засідання, суд вважає за можливе розглянути позов у відсутності представника відповідача, за наявними у справі матеріалами згідно з вимогами статті 75 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ст. 82 Господарського процесуального кодексу України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих позивачем та витребуваних судом.

У судовому засіданні 25.01.2012р. відповідно до ст. 85 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

06.03.2009р. між ТОВ «Ларєв»(постачальник) та ТОВ «Іда Групп»(покупець) укладено договір поставки №000539/257 (далі –договір), відповідно до  умов якого постачальник зобов'язався постачати і передавати покупцю товар у власність, а покупець зобов'язався приймати та реалізовувати цей товар, а також своєчасно здійснювати його оплату на умовах цього договору.

Згідно з п. 4.5 договору під час поставки постачальник надає покупцю накладні, сертифікати щодо товару тощо. У разі прийому товару покупець з відмітками про прийом товару повертає другий екземпляр накладної постачальнику та залишає собі один екземпляр накладної та сертифікат на товар. Товар передається уповноваженому представнику покупця при наявності у нього необхідних та належним чином оформлених документів (довіреність та документ, що посвідчує дану особу) (п. 4.6 договору).

06.03.2009р. сторонами підписано генеральну довіреність до договору № 00539 від 06.03.2009р., якою визначили особистий підпис осіб, яким відповідач довірив отримання товарно-матеріальних цінностей у відповідності з товаросупровідними документами.

Ціна на товар визначається на підставі прас-листів та вказується у замовленні покупця та підтверджується сторонами видатковою накладною (п. 6.1 договору).

Відповідно до п. 6.4 договору оплата здійснюється покупцем протягом 21 календарних днів з моменту підписання сторонами видаткової накладної.

Пунктом 10.1 договору сторони погодили, що останній набуває чинності з моменту його підписання сторонами і діє до 31.12.2010р. Якщо жодна із сторін письмово не заявить іншій стороні про припинення дії договору не менше як за 30 календарних днів до запланованої дати припинення строку дії, договір переукладається на наступний календарний рік на тих самих умовах, чи строк дії цього договору продовжують нас трок, що буде визначений у відповідному додатку до цього договору (п. 10.2 договору).

Оскільки сторонами до суду не надано звернень одна до одної з заявами про розірвання договору купівлі-продажу № 30/08/10-1 від 30.08.2010 р. протягом 30 днів до 31.12.2010 р., тому такий визнається пролонгованим на наступний рік на тих же умовах, що передбачені ним.

Тож, судом встановлено, що сторонами було погоджено істотні умови договору поставки, на виконання якого позивачем здійснено поставку обумовленого договором товару. Так, матеріалами справи підтверджується поставка ТОВ «Ларєв»ТОВ Іда Групп»товару на суму 47 287,15 грн. Факт отримання відповідачем товару у зазначеній сумі  належними та допустимими доказами не спростовано.

В свою чергу, товар на суму 211,68 грн. був повернутий відповідачем позивачу.

Як стверджує позивач, отриманий за договором товар відповідачем оплачений в сумі 42 909,07 грн. Доказів оплати товару в повному обсязі відповідачем до справи не надано.

Таким чином, станом на момент вирішення спору судом заборгованість відповідача перед позивачем становить 4 166,40грн.

Доказів оплати позивачу заборгованості в сумі 4 166,40 грн. відповідачем до матеріалів справи не надано.

Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Проаналізувавши зміст укладеного між сторонами договору №000539 від 06.03.2009р., суд дійшов висновку, що за своєю правовою природою він є договором поставки.

Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

У відповідності до статті 193 Господарського кодексу України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання –відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Згідно з частиною першою статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Статтею 712 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. Аналогічні положення містяться і в ст. 265 Господарського кодексу України.

Згідно зі ст. 693 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу.

Частиною 2 статті 692 Цивільного кодексу України передбачено, що покупець зобов'язаний  сплатити  продавцеві повну ціну переданого товару.

Статтею 629 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно зі ст. 610 Цивільного кодексу України  порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання.

Положеннями статті 526 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно  до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно  до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 Цивільного кодексу України).

Як встановлено ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Боржник, який прострочив виконання зобов'язання, відповідає перед кредитором за завдані простроченням збитки і за неможливість виконання, що випадково настала після прострочення (ч. 2 ст. 612 ЦК України).

В ч. 1 ст. 614 ЦК України визначено, що особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. При цьому відсутність своєї вини відповідно до ч. 2 ст. 614 ЦК України доводить особа, яка порушила зобов'язання.

Відповідачем не надано до суду жодних доказів на спростування своєї вини в невиконанні зобов'язання з оплати переданого позивачем товару згідно з договором поставки №000539 від 06.03.2009р. Факт наявності заборгованості у відповідача перед позивачем належним чином доведений, документально підтверджений, у зв'язку з чим суд вважає заявлені вимоги про стягнення з відповідача суми заборгованості обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню в сумі 4 166,40 грн.

Крім того, у межах даної справи позивачем заявлені вимоги про стягнення штрафних санкцій у розмірі 23 071,01 грн. У тексті позовної заяви позивачем розраховано 1% штрафу з посиланням на п. 8.2 договору у розмірі 7 499,52грн., а також з посиланням на п.6.5 договору 14 999,04грн. –2% від вартості поставленого та неоплаченого товару за користування чужими грошовими коштами, крім того 3% річних в розмірі 155,81 грн. та штраф в розмірі 10% згідно п. 8.6 договору.

Щодо вимог позивача про стягнення з відповідача штрафу в розмірі 1% від ціни товару за кожен день прострочення за період з 10.04.2010р. по 26.09.2010р. в сумі 7 499,52 грн., та штрафу в розмірі 10% згідно п. 8.6 договору в сумі 416,64грн. у зв'язку з простроченням платежу з боку відповідача суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Згідно зі ст. 218 ГК України підставою господарсько-правової відповідальності  учасника господарських відносин є вчинення ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського  зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведено, що ним вжито усіх належних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Штрафними санкціями згідно з ч. 1 ст. 230 ГК України визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Згідно з ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Згідно зі ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно з ч. 4 ст. 231 ГК України у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Пунктом 8.2 договору передбачено, що у випадку порушення строків оплати, визначених договором (п. 6.4) або замовленням, покупець сплачує на користь постачальника штраф в розмірі 1% від ціни товару, що передбачена п. 6.1 цього договору за кожен день прострочення.

Проаналізувавши зміст п. 8.2 договору, суд дійшов висновку, що за своєю природою зазначеним пунктом сторонами встановлено неустойку у вигляді пені у розмірі 1% від ціни товару у випадку несвоєчасної оплати такого.

Договірні правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань врегульовані Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», положеннями якого встановлено, що за прострочку платежу, платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін (ст. 1  згаданого Закону). Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

За розрахунком суду стягненню з відповідача на користь позивача підлягає сума пені в розмірі 1 675,80 грн. за період з 10.04.2010р. по 10.10.2010р. від суми заборгованості 1 914,10грн. та за період з 26.03.2010р. по 26.09.2010р. від суми 2252,30 грн., визначена судом з урахуванням розмірів облікової ставки, встановленої НБУ у відповідний період прострочення.

Пунктом 8.6 договору встановлено, що за відмову від розрахунку покупець виплачує неустойку у розмірі 10% від ціни товару, що передбачена п. 6.1 договору, за кожний випадок.

Суд зазначає, що заявлені позивачем до стягнення пеня та штраф за несвоєчасну оплату товару за своєю правовою природою є штрафними санкціями. Штраф, стягнення якого вимагає позивач, передбачений договором та за своїм змістом є штрафними санкціями за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань в частині порушення строків оплати. При цьому суд зазначає, що цим договором передбачено подвійне застосування штрафних санкцій за одне і те саме порушення  - несвоєчасне виконання грошових зобов'язань як у вигляді штрафу, так і у вигляді пені.

У відповідності до положень ч. 1 ст. 61 Конституції України встановлено ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Приймаючи до уваги наведене, суд приходить до висновку, що у даному випадку відповідач фактично двічі притягається до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Тож, враховуючи те, що пеня і штраф відносяться до одного виду юридичної відповідальності та стягнення в судовому порядку з відповідача одночасно пені та штрафу за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання суперечить положенням Конституції України і загальним засадам законодавства, позовні вимоги в частині стягнення штрафу в розмірі 10% згідно п. 8.6 договору у зв'язку з простроченням платежу в сумі 416,64 грн. є неправомірними та такими, що не підлягають задоволенню. Наведене узгоджується з позицією ВГСУ, що підтверджується Постановою від 12.07.2007 року у справі № 13/170-06.

За таких обставин, суд зазначає, що стягненню з відповідача в примусовому порядку підлягає сума пені у розмірі 1 675,80 грн.

Крім того, у тексті позовної заяви позивач з посиланням на п. 8.7 договору та ст. 625 ЦК України розраховує 3% річних від суми заборгованості у розмірі 155,81грн. Натомість вимог про стягнення 3% річних від суми заборгованості у прохальній частині позовної заяви ТОВ «Ларєв»не заявлялось.

Положеннями статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до п. 8.7 договору покупець, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу постачальника зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми.

При цьому, суд зазначає, що передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Отже, проценти річних входять до складу грошового зобов'язання і не ототожнюються із санкціями за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань, тому неможливим є стягнення нарахованих позивачем 3% річних як штрафних санкцій.

Також у тексті позовної заяви позивачем проведено розрахунок процентів за користування чужими коштами за період з 10.04.2010 р. до 26.09.2010 р. в сумі 14 998,98 грн.

При цьому, вимог про стягнення процентів за користування чужими коштами у прохальній частині позовної заяви ТОВ «Ларєв»не заявлялось.

Пунктом 6.5 договору сторони погодили, що покупець зобов'язаний сплатити 2% від вартості поставленого товару за кожну добу від дня поставки за користування чужими грошовими коштами, у разі коли покупець скористувався відстрочкою платежу, передбаченого п.6.4.

Згідно з ч. 3 ст. 692 Цивільного кодексу України у разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами.

Положенням ч. 1  ст. 536 Цивільного кодексу України передбачено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Відповідно до ч. 2 ст. 536 Цивільного кодексу України розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

В той же час, суд зазначає, що включення процентів, які передбачено ст. 536 Цивільного кодексу України, до глави «Виконання зобов'язання»свідчить про те, що вони не належать ні до неустойки (ст. 549 Цивільного кодексу, глава «Забезпечення виконання зобов'язань»), ні до процентів як виду цивільно-правової відповідальності (ст. 625 Цивільного кодексу, глава «Правові наслідки порушення зобов'язань. Відповідальність за порушення зобов'язання»). Натомість на ці проценти як плату за користування чужими грошовими коштами може бути нарахована пеня. Таким чином, плата за користування чужими грошовими коштами є сумою, на яку збільшується сума грошового боргу, а тому неможливим є стягнення нарахованих позивачем процентів за користування чужими коштами за період з 10.04.2010 р. до 26.09.2010 р. як штрафних санкцій.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 83 ГПК України господарський суд, приймаючи рішення, має право виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору і про це є клопотання заінтересованої сторони.

Таким чином, судом відхиляються вимоги про стягнення штрафних санкцій в сумі 155,81 грн. з посиланням на положення ст. 625 ЦК України, а також про стягнення процентів за користування чужими коштами за період з 10.04.2010 р. до 26.09.2010 р. в сумі 14 998,98грн., оскільки суд позбавлений права виходу за межі позовних вимог, а клопотань в порядку ст. 83 ГПК України від позивача до суду не надходило не заявлялось.

З урахуванням викладеного суд відмовляє позивачу у задоволенні вимог про стягнення з відповідача 15 154,79 грн. штрафних санкцій.

Частина 1 ст. 33 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Згідно з ч. 2 ст. 34 Господарського процесуального кодексу України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Враховуючи вищевикладене, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Державне мито, судові витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на момент звернення позивача з позовом до суду) покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених вимог.

Враховуючи наведене, керуючись ст.ст. 32, 33, 49. 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ :

1.          Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Ларєв»задовольнити частково.

2.          Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Іда Гпупп»(01054, м. Київ, вул. Олеся Гончара, б. 55-А, код 36175088) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Ларєв»(02094, м. Київ, вул. Краківська, б.18А, код 19479382) 4 166 (чотири тисячі сто шістдесят шість) грн. 40 коп. заборгованості, 1 675 (одна тисяча шістсот сімдесят п'ять) грн. 80 коп. пені, 58 (п'ятдесят вісім) грн. 42 коп. державного мита, 50 (п'ятдесят) грн. 62 коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

3. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

4. В іншій частині у задоволенні позовних вимог відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

           Судді                                                                                    Пригунова А.Б. (головуюча)

   Чебикіна С.О.

   Ломака В.С.

Дата підписання: 08.02.2012р.