Рішення

від 14.08.2012 по справі 5020-1603/2011-710/2012

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД М. СЕВАСТОПОЛЯ

cpg1251

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА СЕВАСТОПОЛЯ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 серпня 2012 року справа № 5020-1603/2011-710/2012

Господарський суд міста Севастополя у складі судді Юріної О.М., розглянувши матеріали справи за позовом:

Товариства з обмеженою відповідальністю "Севастопольмарінсервіс"

(наб. Назукіна, 5, м. Севастополь, 99042),

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Ант"

(вул. Мраморна, 1, м. Севастополь, 99042)

про визнання недійсною додаткової угоди до договору

за участю представників сторін:

позивача - Дишлевської Т.Ю., довіреність б/н від 09.01.2012;

відповідача -Зайцева А.К., наказ №5/к від 03.04.1995;

Новікової Ю.І., довіреність б/н від 23.09.2011.

07.10.2011 товариство з обмеженою відповідністю „Севастопольмарінсервіс" (далі -ТОВ „Севастопольмарінсервіс", Позивач) звернулось до господарського суду міста Севастополя з позовною заявою до товариства з обмеженою відповідальністю „Фірма „Ант" (далі - ТОВ „Фірма „Ант", Відповідач), у якій, посилаючись на статті 202, 203, 215 Цивільного кодексу України, просить визнати недійсною додаткову угоду від 10.06.2009 про розірвання договору про спільну діяльність від 20.03.2006, укладену між ТОВ „Севастопольмарінсервіс" та ТОВ „Фірма „Ант".

Рішенням господарського суду міста Севастополя від 01.12.2011 позов задоволений у повному обсязі, а саме, визнано недійсною додаткову угоду від 10.06.2009 про розірвання договору про спільну діяльність від 20.03.2006, укладеного між ТОВ "Севастопольмарінсервіс" та ТОВ "Фірма "Ант", та стягнуто з Відповідача витрати по сплаті державного мита в розмірі 85,00 грн, витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в розмірі 236,00 грн.

Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 01.03.2012 апеляційна скарга ТОВ „Фірма „Ант" залишена без задоволення, рішення господарського суду міста Севастополя від 01.12.2011 у справі № 5020-1603/2011 залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 06.06.2012 касаційну скаргу ТОВ „Фірма „Ант" задоволено частково, постанова Севастопольського апеляційного господарського суду від 01.03.2012 та рішення господарського суду міста Севастополя від 01.12.2011 у справі № 5020-1603/2011 скасовані, справу направлено до господарського суду міста Севастополя на новий розгляд.

За результатами автоматичного перерозподілу справа №5020-1603/2011 передана до провадження судді Юріній О.М.

Ухвалою суду від 05.07.2012 справа прийнята до провадження суддею Юріною О.М. з присвоєнням їй номеру 5020-1603/2011-710/2012.

23.07.2012 Позивачем заявлено клопотання в порядку статті 66 Господарського процесуального кодексу України про вжиття заходів до забезпечення позову /а.с.8-10 т.3/, а 14.08.2012 ним надані уточнення до цього клопотання /а.с.51-53 т.3/. Відповідно до цих клопотань Позивач просив суд вжити заходів до забезпечення позову шляхом встановлення заборони Відповідачеві на здійснення дій з проведення будь-яких будівельних робіт на об'єкті -незавершеному будівництві чотирьохповерхової комплексної будівлі, що розташована на земельній ділянці по вул. Рубцова, 1, в м. Севастополі, до розгляду справи по суті .

Суд відмовив в задоволенні заяви про вжиття заходів до забезпечення позову, оскільки відсутні перешкоди у розгляді справи по суті у судовому засіданні 14.08.2012, та виходячи з наступного.

Відповідно до статті 66 Господарського процесуального кодексу України господарський суд за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або з своєї ініціативи має право вжити заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду .

Отже, заява про вжиття заходів до забезпечення позову повинна бути обґрунтована з поданням належних та допустимих доказів, що підтверджують можливість виникнення в подальшому ускладнень у виконанні судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається в обґрунтування, зокрема, своїх вимог. Наведене стосується й вимоги щодо забезпечення позову.

Відповідно до правових позицій, що викладені у постанові Пленуму Верховного Суду України №9 від 22.12.2006 "Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову", постанові пленуму Вищого господарського суду України №16 від 26.12.2011 "Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову", інформаційних листах Вищого господарського суду України №01-8/2351 від 20.10.2006, №5-05/759 від 30.12.2008, №01-8/2776 від 12.12.2006, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам .

Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів.

Проте, Позивач не довів, що запропоновані заходи до забезпечення позову є адекватними по відношенню до позовних вимог та є такими, що пов'язані з предметом позову. А також ним не взято до уваги можливість порушення прав Відповідача у зв'язку із застосуванням відповідних заходів, не дивлячись на те, що мета застосування заходів забезпечення полягає в захисті інтересів учасника процесу, а не в позбавленні (порушенні) прав інших осіб.

Крім того, при первісному розгляді справи судом вже розглядалось клопотання в порядку статті 66 Господарського процесуального кодексу України про вжиття заходів до забезпечення позову /а.с.9-10 т.1/, та в його задоволенні було відмовлено (ухвала від 10.10.2011 /а.с.24-25 т.1/).

У судовому засіданні 14.08.2012 представник Позивача позовні вимоги підтримав в повному обсязі, на їх задоволенні наполягав з підстав, вказаних у позовній заяві /а.с. 3-5 т.1/, доповненнях до позовної заяви від 23.11.2011 /а.с. 135-137 т.1/ та поясненнях від 13.08.2012 /а.с.29-34 т.3/.

Представники Відповідача в судовому засіданні 14.08.2012 проти задоволення позову заперечували, надали пояснення щодо питань, зазначених у постанові Вищого господарського суду України від 06.06.2012 /а.с. 27-28 т.3/.

Крім того, Відповідачем заявлено клопотання про припинення провадження у справі №5020-1603/2011-710/2012 на підставі пункту 1 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України у зв'язку з відсутністю предмета спору, а саме, розірванням договору про спільну діяльність від 20.03.2006, укладеного між ТОВ "Севастопольмарінсервіс" та ТОВ "Фірма "Ант", в односторонньому порядку з 01.03.2012 /а.с.54/.

Суд відмовив в задоволенні клопотання Відповідача про припинення провадження у справі, оскільки предметом спору у справі №5020-1603/2011-710/2012 є визнання недійсною додаткової угоди від 10.06.2009 до договору про спільну діяльність від 20.03.2006, тобто судом досліджуються питання відповідності чи невідповідності саме додаткової угоди від 10.06.2009 вимогам законодавства, що діяло на момент вчинення цього правочину, а розірвання договору про спільну діяльність від 20.03.2006 не позбавляє сторони права на звернення з позовом про визнання додаткової угоди від 10.06.2009 недійсною.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши представлені докази, заслухавши пояснення представників сторін, суд

ВСТАНОВИВ:

20 березня 2006 року сторони уклали договір (далі -Договір), відповідно до умов якого учасники зобов'язалися об'єднати свої вклади і спільно діяти з метою будівництва, введення в експлуатацію та спільної експлуатації чотирьохповерхової комплексної будівлі для забезпечення потреб громадян та організацій, які знаходяться на території Балаклавського району м. Севастополя /а.с.18-22 т.1/.

Вкладом товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Ант" у спільну діяльність є внесок у вигляді будівельних матеріалів загальною вартістю 41 372 грн. 45 коп. та грошовий внесок у розмірі 8 627 грн. 55 коп., а також передача в безкоштовне користування земельної ділянки розміром 0, 0231 га в м. Севастополі на вул. Рубцова, 1 (Балаклава), що складає частку 2,5 відсотків, а вкладом товариства з обмеженою відповідальністю "Севастопольмарінсервіс" є грошовий внесок в розмірі 900 000 грн., що складає частку у 97, 5 відсотків (пункти 2.1 і 2.2 Договору).

Товариство з обмеженою відповідальністю "Фірма "Ант" зобов'язалося внести свій вклад не пізніше 6 місяців з дня підписання договору, а товариство з обмеженою відповідальністю "Севастопольмарінсервіс" не пізніше 12 місяців з дня спливу строку внесення грошового внеску Відповідачем (пункт 2.4 Договору).

Договір вступає в силу з дня його підписання та діє до 1 квітня 2009 року, проте в будь-якому разі до його повного виконання; Договір вважається припиненим з моменту підписання учасниками угоди про розрахунки, покриття боргів, про розділ спільного майна у відповідності з часткою кожного учасника та про повернення майна, яке передано для спільної діяльності (пункти 7.1 і 7.2 Договору).

10 червня 2009 року сторони уклали додаткову угоду про розірвання Договору (далі Додаткова угода), з тексту якої випливає, що Договір розірвано відповідно до вимог статті 651 Цивільного кодексу України з 10 червня 2009 року; майно передане ТОВ "Фірма "Ант" у спільну діяльність, не ділиться та повертається цьому учаснику простого товариства без винагороди, сторони претензій один до одного не мають, Додаткова угода укладена відповідно до пункту 7.2 Договору.

ТОВ "Севастопольмарінсервіс" вважає, що Додаткова угода суперечить положенням глави 77 Цивільного кодексу України, пункту 7.2. Договору, оскільки не містить угоди про розрахунки, покритті боргів, про розділ спільного майна відповідно до частки кожного учасника і про повернення майна, переданого в спільне користування, порушені вимоги статті 1142 ЦК України щодо відсутності у сторін заяв про відмову від подальшої участі в Договорі, відсутнє волевиявлення ТОВ "Севастопольмарінсервіс" на припинення спільної діяльності сторін, а також спірна угода укладена директором ТОВ "Фірма "Ант" за відсутністю рішення загальних зборів учасників цього товариства.

Скасовуючи рішення господарського суду міста Севастополя від 01.12.2011 та постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 01.03.2012 у справі №5020-1603/2011, колегія суддів Вищого господарського суду України у постанові від 06.06.2012 зазначила наступне:

«Задовольняючи позов, господарські суди виходили з того, що додаткова угода про розірвання договору суперечить частині 1 статті 651, частині 1 статті 1142 Цивільного кодексу України, пункту 7.2 договору та за відсутності волевиявлення учасника правочину - позивача у справі, спрямоване на реальне настання правових наслідків у вигляді припинення договору про спільну діяльність.

Проте з такими висновками погодитися не можна.

Частина перша статті 651 Цивільного кодексу України надає контрагентам право розірвати договір за наявності згоди. Правовим наслідком розірвання договору є припинення зобов'язання сторін. Зазначене кореспондує з частиною першою статті 604 Цивільного кодексу України («Припинення зобов'язання за домовленістю сторін»).

Вихід учасника простого товариства, передбачений частиною першою статті 1142 цього Кодексу, розглядається як відмовлення від подальшого виконання договору і передбачає обов'язок особи, яка бажає вийти, попередити інших учасників про майбутній вихід.

Задовольняючи позов з мотивів недотримання сторонами пункту 7.2. Договору, господарські суди не встановлювали ступень виконання учасниками умов договору, а отже необхідність у проведенні розрахунків, погашенні боргів, наявності спільного майна в контексті причин розірвання договору та не звернули уваги на правило статті 1137 Цивільного кодексу України, відповідно до якого порядок відшкодування витрат і збитків, пов'язаних із спільною діяльністю учасників, визначається за домовленістю між ними.

Додатковою угодою сторони погодили, що майно, яке передало ТОВ "Фірма "Ант" для цілей спільної діяльності, повертається без винагороди, сторони претензій не мають, а сама додаткова угода є також угодою в розумінні пункту 7.2 Договору.

Доводи позовної заяви щодо представництва товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Ант" при підписанні додаткової угоди господарські суди вирішили з огляду на неналежне представництво товариства з обмеженою відповідальністю «Севастопольмарінсервіс». Водночас ці факти були встановлені рішенням господарського суду м. Севастополя від 30 червня 2010 року у справі № 5020-10/079 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Севастопольмарінсервіс" до товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Ант" про визнання недійсною угоди від 10 червня 2009 року, яке набрало законної сили. Рішенням встановлено, що спірна додаткова угода укладена директором позивача в межах повноважень, передбачених статутом товариства».

З огляду на зазначене, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що доводи позову в цій частині судами фактично розглянуті не були.

В силу статті 111 12 ГПК вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.

При новому розгляді справи, вивчивши матеріали справи, дослідивши надані докази, з урахуванням вказівок Вищого господарського суду України, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що за своєю правовою природою та ознаками укладений між сторонами Договір є договором про спільну діяльність, а Додаткова угода є правочином, спрямованим на припинення цивільних прав та обов'язків.

Спірні правовідносини врегульовані нормами Цивільного кодексу України (Закон України №435-ІV від 16.01.2003, далі -ЦК України) та Господарського кодексу України (Закон України №436-ІV від 16.01.2003 України, далі -ГК України), що набрали чинність з 01.01.2004, тому підлягають застосуванню при вирішенні цього спору.

Частиною першою статті 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою -третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України передбачені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину:

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до частини другої статті 207 ЦК України правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Позивач, посилаючись на положення статуту Відповідача, зазначає, що укладення Додаткової угоди №1 від 10.06.2009 суперечить частині другій статті 207 та пункту 2 частини першої статті 203 ЦК України -підписана особою, яка на той момент не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності на вчинення таких дій -директором Відповідача, а саме, за відсутності рішення загальних зборів учасників товариства.

Проте, вищевказане твердження Позивача не відповідає дійсності, виходячи з наступного.

Відповідно до підпункту «о»пункту 17 статуту Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «АНТ»до виключної компетенції зборів учасників віднесено затвердження договорів, укладених на суму, що перевищує статутний фонд /а.с.95-98 т.1/.

Згідно з правовою позицією, викладеною у пункті 9.4 Роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 12.03.1999 №02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними», слід розрізняти поняття «укладення»та «затвердження»договорів, сам лише факт незатвердження договору після його підписання повноваженою особою не може бути підставою для визнання договору недійсним.

Суд, встановивши, що установчими документами Відповідача право директора цього товариства на укладення договору не обмежено, тобто директор підписав договір без порушення наданих йому повноважень, та належність директору, що підписав оскаржувану угоду, частки у товаристві у розмірі 78 відсотків (спеціальний витяг з ЄДРЮОтаФОП №13172135 /а.с.89-90 т.2/), суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання Додаткової угоди недійсною з підстави укладення її від імені Позивача неповноважною особою.

З огляду на зазначене, суд не вбачає підстав для задоволення позову.

Відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України в разі відмови в позові судові витрати покладаються на позивача та стягненню з відповідача не підлягають.

Керуючись статтями 49, 82, 84-85 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В :

В задоволенні позову відмовити повністю.

Повне рішення складено 20.08.2012.

Суддя О.М. Юріна