Рішення

від 07.09.2012 по справі 5011-51/7555-2012

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 5011-51/7555-2012 07.09.12

За позовом Заступника Прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Державного агентства земельних ресурсів України

до 1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Джигірі"

2) Приватного підприємства "Олесь"

3) Київської міської ради

про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору та визнання відсутнім права користування

Суддя Пригунова А.Б.

Представники:

від прокуратури: Волік О.Л.

від позивача: Шемшур А.П.

від відповідача 1: Сенич В.В.

від відповідача 2: не з'явились

від відповідача 3: Дорошенко О.С.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ :

Заступник Прокурора міста Києва звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом в інтересах держави в особі Державного агентства земельних ресурсів України до Товариства з обмеженою відповідальністю "Джигірі", Приватного підприємства "Олесь", Київської міської ради про визнання недійсним та скасування п. 2 рішення Київської міської ради від 27.11.2003 р. № 236/111 «Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею»; визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, укладеного між Приватним підприємством "Олесь" та Київською міською радою від 27.01.2005 р.; визнання недійсним договору суборенди частини земельної ділянки, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "Джигірі", Приватним підприємством "Олесь" та Київською міською радою від 23.09.2009 р.; визнання відсутнім у Товариства з обмеженою відповідальністю "Джигірі" права користування земельною ділянкою, що розташована на Дніпровській набережній між залізничним мостом та мостом ім. Патона у Дніпровському районі міста Києва площею 0. 7557 га; визнання відсутнім у Приватного підприємства "Олесь" права користування земельною ділянкою, що розташована на Дніпровській набережній між залізничним мостом та мостом ім. Патона у Дніпровському районі міста Києва площею 1, 5115 га. Позовні вимоги обґрунтовані відсутністю дозволу Київської міської ради на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та його погодження.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.06.2012 р. порушено провадження у справі у справі № 5011-51/7565-2012 та призначено її до розгляду у судовому засіданні на 09.07.2012 року, за участю прокурора та представників сторін, яких зобов'язано надати суду певні документи.

У процесі розгляду спору Київська міська рада подала відзив на позовну заяву, у кому проти позову заперечила, мотивуючи свої заперечення тим, що рішення від 27.11.2003 р. № 236/111 «Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею»Київською міською радою прийнято у відповідності до положень чинного законодавства України та в межах визначеної законом компетенції.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Джигірі" також подало відзив на позов, у якому зазначає, що Київська міська рада, приймаючи рішення № 235/1111 від 27.11.2003 р. діяла як власник і розпорядник комунального майна (землі) територіальної громади міста Києва в межах визначеної законодавством компетенції.

Приватне підприємство "Олесь" у своєму відзиві на позов відзначає, що при виділенні відповідачу 2 спірної земельної ділянки було у повній мірі дотримано встановленого законом порядку та прокурором у своєму позові не вказано у чому саме полягає порушення інтересів держави.

Також відповідач 3 зазначає про пропуск позовної давності.

Розгляд справи переносився в порядку ст. 77 Господарського процесуального кодексу України.

Розпорядженням Голови Господарського суду міста Києва від 08.08.2012 р., у зв'язку з перебуванням судді Пригунової А.Б. у відпустці, справу № 5011-51/7555-2012 передано судді для розгляду судді Любченко М.О.

Розпорядженням Голови Господарського суду міста Києва від 05.09.2012 р., у зв'язку з виходом судді Пригунової А.Б. із відпустки, справу № 5011-51/7555-2012 передано їй для подальшого розгляду.

Під час розгляду спору Державне агентство земельних ресурсів України подало додаткові пояснення по справі, у яких зазначає, що у зв'язку із внесенням змін до Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель»здійснення державного контролю за використанням і охороною земель не відноситься до компетенції Державного агентства земельних ресурсів України, а уповноваженим державою органом здійснювати вказані функції є Державна інспекція сільського господарства.

У даному судовому засіданні прокурор та представник позивача підтримали заявлений позов.

Представники відповідачів 1 та 3 проти позову заперечив з підстав, викладених у відзивах на позовну заяву.

Представник відповідача 2 на виклик суду не з'явився, про поважні причини неявки суд не повідомив.

Рішення у даній справі відповідно до ст. 82 Господарського процесуального кодексу України прийнято за результатами оцінки поданих учасниками процесу документів, копії яких долучено до матеріалів справи та оригінали яких оглянуто у судовому засіданні.

У судовому засіданні 07.09.2012 р. на підставі ст. 85 Господарського процесуального кодексу України оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників процесу, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Київської міської ради № 180/1614 від 27.12.2001 р. «Про погодження місць розташування об'єктів» Приватному підприємству "Олесь" погоджено розташування комплексу громадського харчування та відпочинку на Дніпровській набережній у Дніпровському районі міста Києва на землях міської забудови орієнтовною площею 0, 33 га.

28.02.2002 р. між Київською міською радою в особі Київського міського управління земельних ресурсів та Приватним підприємством "Олесь" укладено договір, за яким Київське міське управління земельних ресурсів від імені Київської міської ради здійснює резервування земельної ділянки площею 0, 3237 га для розташування комплексу громадського харчування та відпочинку на Дніпровській набережній у Дніпровському районі міста Києва.

Рішенням Київської міської ради № 236/1111 від 27.11.2003 р. «Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею»затверджено проект відведення земельної ділянки Приватному підприємству "Олесь" для будівництва, експлуатації та обслуговування комплексу спортивно-оздоровчих споруд та підприємств громадського харчування на Дніпровській набережній, між залізничним мостом та мостом ім. Патона у Дніпровському районі міста Києва та вирішено передати Приватному підприємству "Олесь" у довгострокову оренду на 25 років земельну ділянку площею 1, 51 га для будівництва, експлуатації та обслуговування комплексу спортивно-оздоровчих споруд та підприємств громадського харчування на Дніпровській набережній, між залізничним мостом та мостом ім. Патона у Дніпровському районі міста Києва за рахунок земель міської забудови.

21.12.2004 р. між Київською міською радою та Приватним підприємством "Олесь" укладено договір оренди земельної ділянки, за умовами якого якого, позивач, на підставі рішення Київської міської ради № 236/1111 від 27.11.2003 р., зобов'язався за актом приймання-передачі передати, а відповідач -прийняти в оренду (строкове платне користування) земельну ділянку площею 1, 5115 га (кадастровий номер 8000000000:90:134:0003) в межах прибережної смуги, яка розташована на Дніпровській набережній, між залізничним мостом та мостом ім.. Патона у Дніпровському районі міста Києва для будівництва, експлуатації та обслуговування комплексу спортивно-оздоровчих споруд та підприємств громадського харчування строком на 25 років.

21.12.2004 р. договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5 та зареєстровано за реєстровим № 12613.

27.01.2005 р. договір зареєстровано Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про що зроблено запис за № 66-6-00229 у книзі записів державної реєстрації договорів.

17.09.2009 р. між Приватним підприємством "Олесь" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Джигірі" укладено договір суборенди частини земельної ділянки, за умовами якого відповідач 2, як орендар земельної ділянки на підставі договору оренди від 21.12.2004 р., зобов'язався за актом приймання-передачі передати, а відповідач 1 -прийняти в суборенду (строкове платне користування) частину земельної ділянки площею 0, 7557 на Дніпровській набережній, між залізничним мостом та мостом ім. Патона у Дніпровському районі міста Києва строком до 27.01.2030 р. та своєчасно сплачувати орендну плату.

Договір суборенди 17.09.2009 р. посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6 та зареєстровано за реєстровим № 4717, а 23.09.2009 р. зареєстровано Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про що зроблено запис за № 66-6-00544 у книзі записів державної реєстрації договорів.

За актом приймання-передачі земельної ділянки від 17.09.2009 р. Приватне підприємство "Олесь" передало, а Товариство з обмеженою відповідальністю "Джигірі" прийняло у своє користування земельну ділянку площею 0, 7557 на Дніпровській набережній, між Залізничним мостом та мостом ім. Патона у Дніпровському районі міста Києва.

Обґрунтовуючи заявлені вимоги, прокурор зазначає, що в порушення норм чинного законодавства України Приватне підприємство "Олесь" не отримувало згоду Київської міської ради на розробку проекту відведення земельної ділянки на Дніпровській набережній, між залізничним мостом та мостом ім. Патона у Дніпровському районі міста Києва.

Прокурор зазначає, що проект відведення спірної земельної ділянки не погоджувався природоохоронним та санітарно-епідеміологічним органом, а також органом охорони культурної спадщини, що є порушенням ст. 123 Земельного кодексу України та, на думку прокурора, свідчить про незаконність його затвердження Київською міською радою.

Крім того, прокурор посилається на відсутність детального плану території на спірну земельну ділянку, що входить до містобудівної документації, на підставі якої здійснюється вибір земель для містобудівних потреб та надання висновків щодо передачі у користування земельних ділянок.

Також прокурор відзначає, що оскільки рішення Київської міської ради, на підставі якого укладався договір оренди земельної ділянки прийнято з порушенням норм чинного законодавства України, вищевказаний договір підлягає визнанню недійсним.

Що ж до договору суборенди від 17.09.2009 р., укладеного між Приватним підприємством "Олесь" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Джигірі" прокурор зазначає, що Київською міською радою не приймалось рішення про передачу частини земельної ділянки в оренду, а відтак -таку передачу прокурор вважає незаконною.

Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Статтею 4 Господарського процесуального кодексу України вставлено, що господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України, цього Кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України.

Статтею 12 Конституції України визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Згідно положень ст. 19 Конституції України органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»місцеве самоврядування в Україні -це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Статтею 4 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлено, що місцеве самоврядування в Україні здійснюється, зокрема, на принципах: законності, гласності, підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб, судового захисту прав місцевого самоврядування.

Згідно зі ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Відповідно до ч. 5 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Статтею 24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»передбачено, що органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі в межах повноважень, та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України.

Відповідно до п. 34 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в України»виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються регулювання земельних відносин.

Відповідно до ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»Київська міська рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Відповідно до ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Відповідно до п. 12 Перехідних положень Земельного кодексу України до розмежування земель державної та комунальної власності, повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці другому цього пункту) в межах населених пунктів, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради з урахуванням вимог абзацу третього цього пункту, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Відповідно до ст. 3 Земельного кодексу України земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Статтею 9 Земельного кодексу України визначено, що до повноважень Київської міської ради віднесено, зокрема, розпорядження землями територіальної громади міста, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Згідно з ч. 1 ст. 3 Закону України «Про оренду землі»об'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності.

У відповідності до ч. 1 ст. 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Тобто, розпорядження землями, які перебувають у комунальній власності належить до виключної компетенції органів місцевого самоврядування шляхом прийняття відповідних рішень.

Порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування визначений статтею 123 Земельного кодексу України, якою встановлено (в редакції, чинній станом на момент прийняття оспорюваного рішення), що надання земельних ділянок юридичним особам у постійне користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ділянок.

Відповідно до ч.ч. 3, 5 ст. 123 Земельного кодексу України юридична особа, зацікавлена в одержанні земельної ділянки у постійне користування із земель державної або комунальної власності, звертається з відповідним клопотанням до районної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій або сільської, селищної, міської ради. Відповідна районна державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада розглядає клопотання у місячний строк і дає згоду на розроблення проекту відведення земельної ділянки.

Правові та організаційні основи діяльності у сфері землеустрою і спрямований на регулювання відносин, які виникають між органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами із забезпечення сталого розвитку землекористування визначаються Законом України «Про землеустрій».

У відповідності до ст. 22 Закону України «Про землеустрій»землеустрій здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо проведення робіт із землеустрою, укладених договорів між юридичними чи фізичними особами (землевласниками і землекористувачами) та розробниками документації із землеустрою, судових рішень.

Тобто, передумовою розроблення проекту відведення земельної ділянки є згода органу місцевого самоврядування, який виконує функції власника такої земельної ділянки.

Між тим, суд відзначає, що Київська міська рада є колегіальним органом та в силу положень Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні приймає акти у формі рішень.

У відповідності до ст. 30 Закону України «Про землеустрій»погодження і затвердження документації із землеустрою проводиться в порядку, встановленому Земельним кодексом України, цим Законом та іншими законами України.

Пунктом 2 рішення Київської міської ради № 236/1111 від 27.11.2003 р., зокрема, затверджено проект відведення проект відведення земельної ділянки Приватному підприємству "Олесь" для будівництва, експлуатації та обслуговування комплексу спортивно-оздоровчих споруд та підприємств громадського харчування на Дніпровській набережній, між залізничним мостом та мостом ім. Патона у Дніпровському районі міста Києва.

При цьому судом встановлено, що проект відведення Приватному підприємству "Олесь" спірної земельної ділянки Комунальним підприємством «Київський міський центр земельного кадастру та приватизації земель»розроблено за дорученням Київського міського голови № 1565 від 22.01.2003 р. та Київської міської ради № 225-ПК2-2750, які містяться в матеріалах справи.

Вищевказані доручення оформлені листами за підписами Київського міського голови та Голови Постійної комісії з питань містобудування та землекористування Київської міської ради відповідно.

Разом з тим, у матеріалах справи відсутні докази прийняття Київською міською радою рішення про надання згоди на розроблення проекту відведення Приватному підприємству "Олесь" земельної ділянки площею 1, 5115 га (кадастровий номер 8000000000:90:134:0003) в межах прибережної смуги, яка розташована на Дніпровській набережній, між залізничним мостом та мостом ім. Патона у Дніпровському районі міста Києва у порядку, визначеному нормами законодавства, що регулює земельні відносини.

Відповідно до ч. 6 ст. 123 Земельного кодексу України проект відведення земельної ділянки погоджується із землекористувачем, органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури та охорони культурної спадщини і після одержання висновку державної землевпорядної експертизи по об'єктах, які їй підлягають, подається до відповідної державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради, які розглядають його у місячний строк і, в межах своїх повноважень, визначених цим Кодексом, приймають рішення про надання земельної ділянки.

Разом з тим, як вбачається зі змісту листа Головного державного санітарного лікаря міста Києва № 2636 від 23.04.2003 р., листа Управління охорони навколишнього природного середовища Київської міської державної адміністрації № 119/04-4-10/590 від 02.09.2003 р., листа Управління охорони пам'яток історії, культури та історичного середовища Київської міської державної адміністрації № 1470 від 24.03.2003 р. на розгляд та погодження вищевказаних органів не подавався.

Що ж до тверджень прокурора про відсутність містобудівної документації на спірну земельну ділянку при прийнятті оспорюваного рішення суд відзначає, що відповідно до ст. 39 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент прийняття оспорюваного рішення) використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням державних стандартів і норм, регіональних та місцевих правил забудови.

Згідно з положеннями ст. 24 Закону України «Про планування і забудову територій»(який діяв на момент прийняття оспорюваного рішення) фізичні та юридичні особи, які мають намір здійснити будівництво об'єктів містобудування на земельних ділянках, що належать їм на праві власності чи користування, зобов'язані отримати від виконавчих органів відповідних рад, Київської та Севастопольської міської державної адміністрацій, у разі делегування їм таких повноважень відповідними радами, дозвіл на будівництво об'єкта містобудування Фізичні та юридичні особи, заінтересовані в здійсненні будівництва об'єктів містобудування, подають письмову заяву про надання дозволу на будівництво до виконавчого органу відповідної ради або Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації. До заяви додається документ, що засвідчує право власності чи користування земельною ділянкою, або документ про згоду власника земельної ділянки на забудову цієї ділянки.

Тож, вищенаведене свідчить, що передумовою отримання дозвільної документації на будівництво є рішення органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки в користування.

За таких обставин, посилання прокурора про відсутність детального плану території на спірну земельну ділянку, що входить до містобудівної документації, на підставі якої здійснюється вибір земель для містобудівних потреб та надання висновків щодо передачі у користування земельних ділянок, як на підставу для скасування п. 2 рішення Київської міської ради № 236/1111 від 27.11.2003 р. суд вважає необґрунтованими.

У відповідності до ч. 3 ст. 152 Земельного кодексу України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

У відповідності до п. 1 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів»від 26.01.2000 р. № 02-5/35 акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин.

При цьому у пункті 2 зазначеного роз'яснення вказано, що підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову.

Статтею 4-3 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

У відповідності до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно зі ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обгрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.

Відповідач наведених прокурором та встановлених судом обставин не спростував, доказів зворотнього суду не надав.

Статтею 15 Цивільного кодексу України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Здійснивши оцінку наявних у матеріалах справи доказів за правилами ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, суд дійшов висновку, що п. 2 рішення Київської міської ради № 236/1111 від 27.11.2003 р. «Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею»прийнято з порушенням норм чинного законодавства України та є таким, що їм суперечить, а відтак -є незаконним.

За таких обставин, суд дійшов висновку про обґрунтованість доводів прокурора та про наявність підстав для скасування п. 2 рішення Київської міської ради № 236/1111 від 27.11.2003 р.

Стосовно вимог прокурора про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, укладеного між Приватним підприємством "Олесь" та Київською міською радою від 27.01.2005 р., суд відзначає, що у відповідності до ч. 1 ст. 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Таким чином, з налізу вищенаведених норм випливає, що підставою для користування земельною ділянкою, яка перебуває у комунальній власності, є відповідний договір оренди, укладений на підставі рішення органу місцевого самоврядування

З метою однакового і правильного застосування господарськими судами норм матеріального і процесуального права у розгляді справ у спорах, що виникають із земельних відносин, Пленумом Вищого господарського суду України винесено постанову № 6 від 17.05.2011 р. «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин», пунктом 2.24 якої визначено, що судам необхідно враховувати, що оскільки договір оренди укладається на виконання рішення органу місцевого самоврядування чи виконавчої влади, то без скасування таких рішень у встановленому законом порядку відсутні правові підстави для визнання відповідних договорів недійсними з підстав відсутності повноважень у відповідної місцевої ради чи органу виконавчої влади на затвердження проекту відведення та передачі спірної земельної ділянки в оренду.

Відповідно до п. 2.26 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 17.05.2011 р. «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин»у вирішенні спорів про визнання недійсними договорів оренди земельної ділянки суди мають з'ясовувати наявність на момент укладення оспорюваного договору оренди рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про надання дозволу на розроблення проекту відведення земельної ділянки, оскільки його відсутність суперечить вимогам п. 5 ч. 4 ст. 15 Закону України «Про оренду землі»та пункту 3 Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 р. № 677.

Також, розглядаючи справи у спорах про визнання недійсними договорів оренди, суди повинні з'ясовувати питання чинності рішень (розпоряджень), на підставі яких було укладено такі договори.

Згідно з ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема є договори та інші правочини.

Згідно ч. 1 та ч. 4 ст. 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Двостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Згідно зі ст. 648 Цивільного кодексу України зміст договору, укладеного на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, обов'язкового для сторін (сторони) договору, має відповідати цьому акту. Особливості укладення договору на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування встановлюються актами цивільного законодавства.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Частиною 1 ст. 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6. ст. 203 Цивільного кодексу України.

Згідно ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частиною 1 ст. 207 Господарського кодексу України передбачено, що господарське зобов'язання, яке не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади, визнано судом недійсним повністю або в частині.

Таким чином, з огляду на те, що суд дійшов висновку про незаконність п. 2 рішення Київської міської ради № 236/1111 від 27.11.2003 р. «Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею», на підставі якого було укладено договір оренди земельної ділянки від 27.01.2005 р. вимоги прокурора про визнання недійсним вищевказаного договору суд, в свою чергу, визнає обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Між тим, враховуючи недійсність договору оренди земельної ділянки від 27.01.2005 р., за яким спірна земельна ділянка передавалась в оренду Приватному підприємству "Олесь", суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для передачі спірної земельної ділянки (її частини) в суборенду Товариству з обмеженою відповідальністю "Джигірі", у зв'язку з чим визнає вимоги прокурора про визнання недійсним договору суборенди частини земельної між Товариством з обмеженою відповідальністю "Джигірі", Приватним підприємством "Олесь" та Київською міською радою від 23.09.2009 р. такими, що ґрунтуються на положеннях чинного законодавства та підлягають задоволенню судом.

Відповідно до положень ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, відновлення становища, яке існувало до порушення.

Відповідно до ч. 3 ст. 16 Цивільного кодексу України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Положеннями ст. 20 Господарського кодексу України встановлено, що держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів. Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються, зокрема, шляхом визнання наявності або відсутності прав.

Порушені права землекористувачів підлягають захисту способами, передбаченими статтею 152 Земельного кодексу України, з обов'язковим дотриманням норм чинного законодавства.

Відповідно до вказаної норми захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання прав, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а також застосування інших, передбачених законом, способів, у тому числі шляхом поновлення прав юридичних і фізичних осіб, порушених внаслідок прийняття неправомірних рішень, дій чи бездіяльності державних органів або посадових осіб органів місцевого самоврядування (частина 2 статті 77 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Тож, обраний прокурором спосіб захисту в даному випадку спрямований на поновлення порушених прав, оскільки при визнанні відсутності у Товариства з обмеженою відповідальністю "Джигірі" права користування земельною ділянкою площею 0. 7557 га та визнання відсутнім у Приватного підприємства "Олесь" права користування земельною ділянкою, що розташовані на Дніпровській набережній між залізничним мостом та мостом ім. Патона у Дніпровському районі міста Києва площею 1, 5115 га. підлягає поновленню та порушене внаслідок прийняття незаконного рішення право власності територіальної громади міста Києва щодо вказаних ділянок.

Оскільки рішення Київської міської ради п. 2 рішення Київської міської ради № 236/1111 від 27.11.2003 р. «Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею»судом скасовані, вимоги про визнання відсутності у Товариства з обмеженою відповідальністю "Джигірі" права користування земельною ділянкою площею 0. 7557 га та визнання відсутнім у Приватного підприємства "Олесь" права користування земельною ділянкою, що розташовані на Дніпровській набережній між залізничним мостом та мостом ім. Патона у Дніпровському районі міста Києва площею 1, 5115 га. суд визнає обґрунтованими і такими, що підлягають задоволенню.

Що ж до тверджень Державного агентства земельних ресурсів України про відсутність у нього компетенції на здійснення державного контролю за використанням і охороною земель, суд відзначає наступне.

Відповідно до ст. 2 Господарського процесуального кодексу України прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Згідно зі ст. 29 Господарського процесуального кодексу України прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.

У відповідності до ст. 36-1 Закону України «Про прокуратур»прокурор самостійно визначає підстави для представництва у судах, форму його здійснення і може здійснювати представництво в будь-якій стадії судочинства в порядку, передбаченому процесуальним законом.

Згідно рішення № 3-рп/99 від 08.04.1999р. Конституційного Суду України представництво прокуратурою України інтересів держави в суді є одним із видів представництва в суді. За правовою природою представництво в суді є правовідносинами, в яких одна особа (представник) на підставі певних повноважень виступає від імені іншої особи (довірителя) і виконує процесуальні дії в суді в її інтересах, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для неї права та обов'язки.

Відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Аналогічні положення містяться у ч 2 ст. 20 Господарського кодексу України.

Як зазначено Конституційним Судом України в рішенні № 18-рп/2004 від 01.12.2004 р., види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.

Для розуміння поняття "охоронюваний законом інтерес" важливо врахувати й те, що конфлікт інтересів притаманний не тільки правовим і не правовим інтересам, а й конгломерату власне законних, охоронюваних законом і правом інтересів.

Поняття "охоронюваний законом інтерес" у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних та колективних потреб, які не суперечать Конституції та законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.

Статтею 1, ч. 2 ст. 5 Конституції України встановлено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Стаття 15 Земельного кодексу України закріплює повноваження у сфері земельних відносин за центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Відповідно до Указу Президента України № 445/2011 від 08.04.2011р., яким затверджено положення "Про Державне агентство земельних ресурсів України", центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів та топографо-геодезичної і картографічної діяльності, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства України, входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері земельних відносин та топографо-геодезичної і картографічної діяльності є Державне агентство земельних ресурсів України.

За таких обставин, згідно із ст. 15 Земельного кодексу України до повноважень центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин належить: внесення пропозицій про формування державної політики у галузі земельних відносин і забезпечення її реалізації; координація робіт з проведення земельної реформи; участь у розробленні та реалізації загальнодержавних, регіональних програм використання та охорони земель; ведення державного земельного кадастру, в тому числі державної реєстрації земельних ділянок; здійснення землеустрою, моніторингу земель і державного контролю за використанням та охороною земель; здійснення державної експертизи програм і проектів з питань землеустрою, державного земельного кадастру, охорони земель, реформування земельних відносин, а також техніко-економічних обґрунтувань цих програм і проектів; розроблення економічного і правового механізму регулювання земельних відносин; участь у розробленні та здійсненні заходів щодо розвитку ринку земель; здійснення міжнародного співробітництва в галузі земельних відносин; вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

Таким чином, приймаючи до уваги повноваження Державного агентства земельних ресурсів України в сфері земельних відносин, суд дійшов висновку, що звернення прокурора в інтересах держави в особі Державного агентства земельних ресурсів України до господарського суду з розглядуваним позовом відповідає функціям позивача та направлено на захист саме його охоронюваних законом інтересів.

Такої ж позиції дотримується Вищий господарський суд України, про що зазначено у постанові від 14.08.2012 р. у справі № 5011-62/2496-2012.

Здійснивши оцінку наявних у матеріалах справи доказів за правилами ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, суд дійшов висновку про обґрунтованість вимог прокурора та задовольняє позов у повному обсязі.

Що ж до посилань Приватного підприємства "Олесь" на пропуск позовної давності суд відзначає, що у відповідності до вимог ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність, відповідно до ст. 256 Цивільного кодексу України встановлюється тривалістю у три роки.

Як вбачається з матеріалів справи, у квітні 2012 року Прокуратурою міста Києва було проведено перевірку дотримання норм чинного законодавства України під час відведення земельних ділянок суб'єктам господарювання, здійсненої за результатами звернення Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) № 016-888 від 23.03.2012 р.

Відповідно до ст. 267 Цивільного кодексу України, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

З огляду на вищевикладене, суд вважає, що у даному випадку позовну давність не пропущено, а спір підлягає розгляду по суті.

Враховуючи наведене, керуючись ст.ст. 32, 33, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ :

1. Позов Заступника Прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Державного агентства земельних ресурсів України задовольнити.

2. Визнання незаконним та скасувати п. 2 рішення Київської міської ради від 27.11.2003 р. № 236/111 «Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею».

3. Визнати недійсним договір оренди земельної ділянки, укладений між Приватним підприємством "Олесь" (02091, м. Київ, Харківське шосе, 160, код ЄДРПОУ 16458052) та Київською міською радою (01044, м. Київ, вул. Хрещатик 36, код ЄДРПОУ 22883141), зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про що зроблено запис від 27.01.2005 р. за № 66-6-00229 у книзі записів державної реєстрації договорів.

4. Визнати недійсним договір суборенди частини земельної ділянки, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Джигірі" (02091, м. Київ, Харківське шосе, 160, код ЄДРПОУ 36558248), Приватним підприємством "Олесь" (02091, м. Київ, Харківське шосе, 160, код ЄДРПОУ 16458052) та Київською міською радою (01044, м. Київ, вул. Хрещатик 36, код ЄДРПОУ 22883141), зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про що зроблено запис від 23.09.2009 р. за № 66-6-00544 у книзі записів державної реєстрації договорів

5. Визнати відсутнім у Товариства з обмеженою відповідальністю "Джигірі" 02091, м. Київ, Харківське шосе, 160, код ЄДРПОУ 36558248) права користування земельною ділянкою, що розташована на Дніпровській набережній між залізничним мостом та мостом ім. Патона у Дніпровському районі міста Києва площею 0. 7557 га, кадастровий номер 8000000000:90:134:0003.

6. Визнати відсутнім у Приватного підприємства "Олесь" (02091, м. Київ, Харківське шосе, 160, код ЄДРПОУ 16458052) права користування земельною ділянкою, що розташована на Дніпровській набережній між залізничним мостом та мостом ім. Патона у Дніпровському районі міста Києва площею 1, 5115 га, кадастровий номер 8000000000:90:134:0003, вартість якої згідно нормативної грошової оцінки становить 41 411 564, 17 грн.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 12.09.2012 р.

Суддя Пригунова А.Б.