Рішення

від 07.11.2012 по справі 5023/4283/12

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

cpg1251

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"07" листопада 2012 р.Справа № 5023/4283/12 вх. № 4283/12

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Бураковой А.М.

при секретарі судового засідання Шилов С.Ю.

за участю представників сторін:

позивача - Карпів О.Я. за довіреністю від 06.01.2012 року,

1-го відповідача - ліквідатор Севостьянов Є.В., ліцензія серія АВ №600567 від 16.12.2011 року,

2-го відповідача - не з'явився

3-го відповідача - Рахильчук О.В. за довіреністю від 05.10.2012 р.

1-ої третьої особи - не з'явився

2-ої третьої особи - не з'явився,

розглянувши справу за позовом Публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк", м. Харків

до 1. Корпорації "Співдружність Комп", с. Комунар, в особі ліквідатора Севостьянова Євгена Вікторовича, м.Харків ,

2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Гранд Альянс плюс", м. Київ ,

3. Іноземного підприємства "Делекспо-Груп", м. Кременчук, 3-я особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача:

1. Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Голій Людмила Ігорівна , м.Київ,

2. Міське комунальне підприємство бюро технічної інвентаризації міста Луганськ, м.Луганськ

про визнання права власності.

ВСТАНОВИВ:

Позивач, Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк", звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою до відповідачів : 1. Корпорації "Співдружність Комп", с. Комунар, в особі ліквідатора Севостьянова Євгена Вікторовича, м.Харків , 2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Гранд Альянс плюс", м. Київ , 3. Іноземного підприємства "Делекспо-Груп", м. Кременчук , відповідно до якого просить суд застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину до Договору купівлі-продажу від 17.07.2010 р., укладеного між Корпорацією "Співдружність КОМП"та Товариством з обмеженою відповідальністю "Гранд Альянс плюс", посвідченого 17.07.2010 р. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Голій Л.І., зареєстрованого в реєстрі за №1573, поновивши право власності на нерухомість: станцію технічного обслуговування автомобілів і автосалону загальною площею 1603,00 кв.м., які складаються з станції технічного обслуговування автомобілів та автосалону (перша черга) з вхідним ґанком літ. "1-1,1'"площею 1341,90 кв.м., будівлі з мийкою "Комфорт"літ. "2-1"площею 261,1 кв.м., туалета літ. "8", огорожі 9,10,11, замощення 12, розташовані в місті Луганську по вул. Бакінскіх Комісаров 26, будинок 162-а, за Корпорацією "Співдружність КОМП"; скасувати в державному реєстрі прав на нерухоме майно існуючий запис про реєстрацію права власності на станцію технічного обслуговування автомобілів і автосалону загальною площею 1603,00 кв.м., які складаються з станції технічного обслуговування автомобілів та автосалону (перша черга) з вхідним ґанком літ. "1-1,1'"площею 1341,90 кв.м., будівлі з мийкою "Комфорт"літ. "2-1"площею 261,1 кв.м., туалета літ. "8", огорожі 9,10,11, замощення 12, розташовані в місті Луганську по вул. Бакінскіх Комісаров 26, будинок 162-а, та поновити в державному реєстрі прав на нерухоме майно запис про реєстрацію права власності за Корпорацією "Співдружність КОМП"та стягнути з Корпорації "Співдружність КОМП"на користь АТ "УкрСиббанк"судові витрати в розмірі 1 073,00 грн.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 26.09.2012 року було прийнято заяву до розгляду, порушено провадження у справі та призначено її розгляд у відкритому судовому засіданні на 15.10.2012 року о 10:30 годині. Крім того, зазначено ухвалою суду було залучено до участі у справі в якості 3-ої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: 1. Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Голій Людмила Ігорівна (01034, м.Київ, вул.Стрілецька, №7/6, оф.55); 2. Міське комунальне підприємство бюро технічної інвентаризації міста Луганськ (91055, м.Луганськ, пл.Революції, буд. 2, код ЄДРПОУ 05500262). Також, вирішення заяви, про забезпечення позову (вх. 4283/12) залишено у наступне судове засідання.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 15.10.2012 року розгляд справи було відкладено на 01.11.2012 року о 10:30 годині.

Запис розгляду судової справи здійснюється за допомогою технічних засобів, а саме: програмно-апаратного комплексу "Діловодство суду" на диск CD-R, серійний номер сісх-07730.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 01.11.2012 року розгляд справи було відкладено на 07.11.2012 року о 10:30 годині.

До господарського суду Харківської області 07.11.2012 року від представника позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи (вх. 18231).

Надані документи досліджені судом та долучені до матеріалів справи.

Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримує в повному обсязі та просить суд задовольнити їх. Крім того, просить суд розгляд справи відкласти. Надав пояснення по суті справи.

Представник 1-го відповідача у судовому засіданні проти позовних вимог заперечує та просить суд відмовити у їх задоволенні, проти клопотання представника позивача про відкладення не заперечує. Надав пояснення по суті справи.

Представник 2-го відповідача в призначене судове засідання не з'явився, вимоги ухвали суду не виконав.

Представник 3-го відповідача у судове засідання з'явився, проти позовних вимог заперечує та просить суд відмовити у їх задоволенні, вирішення клопотання представника позивача залишає на розсуд суду. Надав пояснення по суті справи.

Представники 1-ої та 2-ої 3-ої особи в призначене судове засідання не з'явились, вимоги ухвали суду не виконали, про час та місце проведення судового засідання були повідомлені належним чином.

Суд, розглянувши клопотання представника позивача про відкладення розгляду справи, виходить з наступного.

Згідно ст. 77 ГПК України господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу, розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні. При цьому зі змісту норми цієї статті вбачається, що питання про те, що певні обставини перешкоджають розгляду справи, вирішується судом залежно від конкретних обставин справи. Так, якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд уважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті.

В даному разі на думку суду обставини справи свідчать про наявність у справі матеріалів справи достатніх для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення.

Крім того, суд приймає до уваги, що судом сторонам були створені належні умови для надання усіх необхідних доказів (надано достатньо часу для підготовки до судового засідання, оголошено перерву для надання можливості ознайомитись із відзивом на позов, із матеріалами справи, надати нові докази тощо). Також, суд зазначає, що розгляд справи триває з 24 вересня 2012 року, проте, нових доказів позивачем не надано та про можливість їх надання в майбутньому в клопотанні позивача про відкладення справи не зазначено. З урахуванням викладеного, суд відмовляє в задоволенні клопотання представника позивача про відкладення розгляду справи.

Відповідно до положень Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 року "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" №18, відповідно до якої зазначено, що місцезнаходження юридичної особи або місце проживання фізичної особи - підприємця визначається на підставі відомостей, внесених до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (стаття 17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців").

На підставі вищевикладеного суд дійшов висновку про належне повідомлення учасників процесу про час та місце судового засідання.

Зважаючи на вищевикладене, суд вважає, що ним вжито всі заходи для належного повідомлення сторін про час та місце розгляду справи, тому вважає за можливе розглядати справу за відсутності представника відповідача за наявними в справі матеріалами, як передбачено статтею 75 Господарського процесуального кодексу України.

31.05.2007 року між АТ «УкрСиббанк» (назву змінено з Акціонерного комерційного інноваційного банку «УкрСиббанк» на Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» у відповідності до вимог Закону України «Про акціонерні товариства») та Корпорацією «АІС» (назва була змінена на Корпорація «Співдружність КОМП») було укладено договір іпотеки нерухомого майна, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Глуховцевою Н.В., зареєстрований в реєстрі за № 1-1616. Згідно умов вказаного договору Відповідачем-1 було передано в іпотеку Позивачу нерухомість, розташовану в місті Луганську по вул. Бакінскіх Комісаров 26, будинок 162-а, а саме: станцію технічного обслуговування автомобілів і автосалону загальною площею 1603,00 кв.м., які складаються з станції технічного обслуговування автомобілів та автосалону (перша черга) з вхідним ґанком літ. «1-1,Г» площею 1341,90 кв.м., будівлі з мийкою «Комфорт» літ. «2-1» площею 261,1 кв.м., туалета літ. «8», огорожі 9,10,11, замощення 12 (предмет іпотеки).

Зазначена нерухомість була передана в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов'язань третіх осіб перед Позивачем, зокрема: ТОВ «Автосервіс-Т» - за кредитним договором про надання мультивалютної кредитної лінії №11150697000 від 03.05.2007 року, кінцевий строк повернення кредиту 30.04.2009 року; ТОВ «Авто-Холдінг» - за кредитним договором про надання мул ьти валютної кредитної лінії №11150611000 від 03.05.2007 року, кінцевий строк повернення кредиту 30.04.2009 року; ТОВ «Інтер-Авто» - за кредитним договором про надання мультивалютної кредитної лінії №11150701000 від 03.05.2007 року, кінцевий строк повернення кредиту 30.04.2009 року; ТОВ «Кременчуцький автоскладальний завод» - за кредитним договором про надання мультивалютної кредитної лінії №11150751000 від 03.05.2007 року, кінцевий строк повернення кредиту 30.04.2009 року.

Постановою господарського суду Харківської області від 14.05.2012 року Відповідача-1 було визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру.

17.07.2010 року між Корпорацією "Співдружність КОМП" та Товариством з обмеженою відповідальністю "ГРАНД АЛЬЯНС ПЛЮС" був укладений Договір купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Голій Л.І., реєстровий №1573.

19.11.2010 року між Відповідачем-2 та Відповідачем-3 було укладено договір купівлі-продажу, внаслідок якого нерухомість, що є предметом іпотеки, була відчужена Іноземному підприємству «ДЕЛЕКСПО-ГРУП» (Відповідач-3 по справі), договір був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Голій Л.С., реєстровий №2022.

Дослідивши матеріали справи, вислухавши присутніх представників, повністю, всесторонньо, за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, оцінивши надані сторонами докази та надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог учасників судового процесу, користуючись принципом об'єктивної істини, принципами добросовісності, розумності та справедливості суд вважає, що в задоволенні позовних вимог Позивача слід відмовити, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 1 Господарського кодексу України (надалі -ГК України), підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених ГПК України заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

На підставі ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків виникають з договорів та інші правочини. Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать ст. 174 Господарського кодексу України.

Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

У відповідності до п. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Також у відповідності до п. 1 ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Суд зазначає, що у відповідності до ст. 173 ГК України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

У відповідності до п. 1 ст. 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Статтею 179 ГК України встановлено, що майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і не господарюючими суб'єктами -юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. Виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбачених законодавством України.

Відповідно до ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Як вбачається з матеріалів справи, сторони при укладанні спірного договору дійшли згоди з усіх істотних умов, позивач і відповідачі як юридичні особи мають цивільну право - та дієздатність, матеріали справи не містять доказів на підтвердження обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів, зокрема: невідповідності змісту правочину вимогам ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; відсутності право- дієздатності сторін правочину; відсутності свободи волевиявлення учасників правочину та невідповідності волевиявлення їх внутрішній волі; не спрямованості правочину на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Разом з тим, надані до суду сторонами документи свідчать про те, що спісний договір був підписаний сторонами за вільним волевиявленням учасників договору у відповідності до ст.627 ЦК України, із досягненням згоди щодо всіх істотних умов.

Відповідно до п. 1.4. договору купівлі-продажу № 1573 від 17.07.2010 Продавець (Корпорація "Співдружність КОМП") стверджував, що на момент укладання цього договору нежитлова будівля, яка є предметом цього договору, не перебуває у спорі, під арештом чи забороною, щодо неї не укладено будь-яких договорів з відчуження чи щодо користування з іншими особами, треті особи не мають прав на приміщення виставкового торгово-сервісного центру, а також будь-яких інших обтяжень та обмежень у праві розпорядження немає.

Відсутність податкових застав підтверджується витягом, наданим з Державного реєстру обтяжень рухомого майна від 17 липня 2010 року. Відсутність заборони відчуження (арешту) нерухомого майна, що відчужується за цим Договором підтверджується витягом, виданим з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомою майна від 17 липня 2010 року.

Згідно із пунктом 47 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, яка затверджена наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 p. N 20/5 і зареєстрована в Міністерстві юстиції України 03.03.2004 р. за N 283/8882, договори про відчуження майна посвідчуються нотаріусом після перевірки відсутності заборони на відчуження або арешту за даними Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна.

Дії приватного нотаріуса щодо нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу майна № 1573 від 17.07.2010 у встановленому чинним законодавством порядку не оскаржувалися, а тому відсутні підстави вважати цей договір укладеним з порушенням вимог Закону України "Про іпотеку"та статті 55 Закону України "Про нотаріат".

Надані Позивачем доводи та надані докази жодним чином не можуть засвідчувати факт нікчемністі спірного договору, а передусім є такими, що в розумінні положень ст.ст.203,215 ЦК України можуть бути підставою для визнання спірних договорів недійсними з інших підстав та мотивів, наявність яких Позивачем в межах даної справи не доведена.

Згідно зі ст.204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до абзацу 3 п.2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Згідно з ч.1 ст.207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства , або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Кінцевий строк повернення кредиту ТОВ "Автосервіс-Т", ТОВ "Авто-Холдінг", ТОВ "Інтер-Авто", ТОВ "Кременчуцький автоскладальний завод", який забезпечений Договором іпотеки є 30 квітня 2009 року. Право на звернення до суду за захистом порушеного права виникло 30 квітня 2009 року.

Отже, позивач пропустивши строк позовної давності звернувся до господарського суду лише у вересні 2012 року в зв'язку з чим позовна заява Публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк" не підлягає задоволенню на підставі статті 267 Цивільного кодексу України у зв'язку із спливом позовної давності.

Відповідно до вимог ст. 32 Господарського процесуального кодексу України: доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Суд зазначає, що правочин -це правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб'єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту. Презумпція правомірності правочину закріплена у ст. 204 ЦК України та може бути спростована насамперед нормою закону, яка містить відповідну заборону. У випадках, прямо не передбачених у законодавстві, презумпція правомірності правочину може бути спростована судом.

При цьому, щоб правочин мав належну юридичну силу, він повинен задовольняти низці умов. Останні називаються умовами дійсності правочинів. До них належать умови: а) про форму; б) про сторони; в) про зміст правочину; г) про відповідність внутрішньої волі волевиявленню сторін. Ці умови різнобічні і залежать в більшості випадків від характеру правочину.

Поряд з цим існує і низка загальних вимог, яким повинен відповідати будь-який правочин. До них належать такі вимоги.

Зміст правочину не повинен суперечити цивільному законодавству та моральним принципам суспільства. Фізичні та юридичні особи, повинні враховувати межі дозволеності правочинів та призначення їх у суспільстві, дотримуватись вимог цивільного законодавства.

Наявність правочину свідчить про те, що обидва учасники бажали укласти правочин і що зовнішній вираз волі відповідає внутрішньому. Це означає, що необхідна єдність внутрішньої волі і волевиявлення, тому у випадку, коли в правочині воля відсутня (мало місце насильство, особа перебувала під впливом погрози, обману і т. ін.)

При укладенні правочину обов'язкове дотримання передбаченої законом форми (простої або нотаріальної), якщо порушення цієї форми тягне за собою відповідно до закону визнання правочину недійсним.

Правочин має бути реально спрямований на виникнення обумовлених ним правових наслідків, тобто необхідною умовою є єдність волі і волевиявлення. Волевиявлення, здійснене без мети вчинення правочину, а лише для виду або для прикриття собою іншого правочину впливає на дійсність правочину.

В свою чергу, ЦК України здійснює поділ недійсних правочинів на (а) нікчемні та (б) оспорюванні правочини. Критерієм такого поділу служить порядок визначення їх недійсності: апріорі або в судовому порядку.

Сьогодні закон прямо визнає нікчемними такі правочини або їх частини:правочини, що обмежують можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, тобто правоздатність фізичної особи (ч. 1 ст. 27 ЦК України); правочини, що спрямовані на відмову від права чи на обмеження права учасників повного товариства ознайомлюватися з усією документацією щодо ведення справ таких товариств (ч. 3 ст. 121 ЦК України); правочини щодо відмови від права на вихід із повного товариства (ч. 2 ст. 126 ЦК України); правочини, вчинені з порушенням вимоги про їх нотаріальне посвідчення (ч. 1 ст. 219 ЦК України); правочини, що вчинені малолітніми за межами їх часткової дієздатності (ч. 2 ст. 221 ЦК України); правочини, вчинені без згоди органу опіки та піклування, якщо така згода відповідно до ст. 71 ЦК України є необхідною (ст. 224 ЦК України); правочини, що вчинені недієздатною особою (ч. 1 ст.226 ЦК України); правочини, що порушують публічний порядок (ст. 228 ЦК України); довіреності, в яких не зазначена дата їх видачі (ч. 3 ст. 247 ЦК України); умови публічних договорів, що не відповідають вимогам, які встановлені ч. 2 ст. 633 ЦК України; договір дарування майнового права та договір дарування із зобов'язанням передати дарунок у майбутньому, якщо при їх укладенні порушено вимогу закону про їх письмову форму (ч. 3 ст.719 ЦК України); доручення (у главі 17 Цивільного кодексу використовується термін "довіреність") на укладення договору дарування, в якому не встановлено імені обдарованого (ч. 4 ст. 720 ЦК України); умова договору, відповідно до якої платник безстрокової ренти не може відмовитися від договору ренти (ч. 1 ст. 739 ЦК України); умови договорів найму про звільнення наймодавця від відповідальності за шкоду, завдану внаслідок особливих властивостей чи недоліків речі, про наявність яких наймач не був попереджений наймодавцем і про які він не знав і не міг знати (ч. 2 ст. 780 ЦК України); умови договору прокату, які погіршують становище наймача порівняно з тим, що закріплене в типових умовах договору, які може встановлювати наймодавець (ч. 2 ст. 787 ЦК України); умови договорів побутового підряду, що позбавляють замовника права, зазначеного в ч. 2 ст. 867 ЦК України; умови договорів, що обмежують права споживача-фізичної особи порівняно з правами, встановленими ЦК України і законодавством про захист прав споживачів (ч.1 ст. 21 Закону України "Про захист прав споживачів"); кредитні договори і договори банківського вкладу, які вчинені з порушенням вимоги закону про обов'язковість їх письмової форми (ст. 1055, 1059 ЦК України); умови договорів про відмову вкладника від права розпорядження грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку (ст. 1060 ЦК України); договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності у разі недодержання письмової форми договору (ч. 2 ст. 1107 ЦК України); умови ліцензійних договорів, які суперечать положенням Цивільного кодексу (ч. 9 ст. 1109 ЦК України) або які погіршують становище творця об'єкта права інтелектуальної власності порівняно з законом або типовим договором (ч. 2 ст. 1111 ЦК України), умови договорів про створення на замовлення і подальше використання об'єкта права інтелектуальної власності, що обмежують права творця такого об'єкта (ч. 4 ст. 1112 ЦК України), умови договорів про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, що погіршують становище творця відповідного об'єкта або його спадкоємців порівняно із становищем, передбаченим Цивільним кодексом або законами, чи обмежують право творця на створення інших об'єктів (ч. 3 ст. 1113 ЦК України; ч. 5, 7 ст. 33 Закону України "Про авторське право та суміжні права"); умови договорів комерційної концесії, відповідно до яких правоволоділець має право визначати ціну товару (робіт, послуг), передбаченого договором, або встановлювати верхню чи нижню межу цієї ціни (ч. 2 ст. 1122 ЦК України).

Далі. Оспорюваний правочин -це правочин, який на момент вчинення породжує притаманні дійсному правочину правові наслідки, але ці наслідки носять нестійкий характер, отже на вимогу заінтересованих осіб такий правочин може бути визнаний судом недійсним на підставах, встановлених законом.

До оспорюваних правочинів ЦК України відносить правочини вчинені: неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (ст. 222 ЦК України); фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності (ст. 223 ЦК України); дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст. 225 ЦК України); юридичною особою, без відповідного дозволу (ліцензії) (ст. 227 ЦК України); під впливом помилки (ст. 229 ЦК України); під впливом обману (230 ЦК України); під впливом насильства (ст. 231 ЦК України); у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232 ЦК України); під впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК України); правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя (ст. 12 Закону України "Про іпотеку").

Оспорюваний правочин тягне цивільно-правові наслідки, але він може бути за позовом одного із учасників правочину чи іншої заінтересованої особи (особи, права якої порушені таким правочином) визнаний недійсним на підставах, що передбачені законом. Позов про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути пред'явлено в межах строку позовної давності. Якщо в межах цього строку позов не пред'явлено, і підстав для поновлення строку позовної давності немає, правочин не може бути визнано недійсним. Оспорюваний правочин за таких умов набуває всіх ознак дійсного. Він має виконуватись, якщо він ще не виконаний. А передане та одержане за таким правочином не може бути повернено, хоч би і не закінчився строк позовної давності для пред'явлення вимоги про повернення отриманого за оспорюваним правочином.

Крім того, нікчемні та оспорюванні правочини розрізняються: (а) ступенем важливості дефектів у складі правочину; (б) характером прав та інтересів, які порушено у зв'язку з укладенням правочину; (в) судовим порядком встановлення недійсності правочину й незалежністю встановлення недійсності правочину від судового рішення; (г) строками позовної давності, які встановлені для звернення до суду з приводу визнання правочину недійсним. В свою чергу, Закон містить вичерпний перелік нікчемних правочинів.

Потрібно мати на увазі, що з огляду на ч. 2 ст. 215 ЦК підстави недійсності правочину, встановлені нормами ЦК та інших законодавчих актів, повинні мати імперативний характер.

При розгляді позовів про встановлення нікчемності правочину з посиланням на ст. 203 ЦК необхідно враховувати, що ця стаття передбачає загальну підставу для визнання нікчемності правочину і застосовується лише в тому випадку, якщо в ЦК немає спеціальної підстави (норми) для цього.

Така позиція суду підтверджується і змістом Постанов Вищого господарського суду України по справах № 5020-797/2011 від 10 січня 2012 року, № 4/363 від 11 січня 2012 року, "11" січня 2012 № 5023/2062/11 від 11 січня 2012 року та ін., де зазначено наступне.

Згідно ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Частиною 7 ст. 179 ГК України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Відповідно до ст. 638 ЦК України та ст. 180 ГК України договір вважається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов (предмету, визначених законом необхідних умов для договорів даного виду та визначених за заявою сторін умов).

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч.1 ст. 628 ЦК України).

Статтею 256 ГК України визначено, що предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому. Предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права.

Стаття 627 ЦК України передбачає, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст. 215 ЦК України, у якій визначено підстави, за наявності яких правочин визнається недійсним, підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно ч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частиною другою статті 203 ЦК України встановлено, що особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Згідно ст. 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його сторонами. Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

В силу ст.ст. 626, 628, 627 ЦК України, зміст правочину становить визначену на розсуд сторін правочину і погоджену ними домовленість, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента, визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Приписи постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику про визнання угод недійсними" передбачають, що угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом; в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору (абз. 3 п. 1 роз'яснень Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними").

Отже, з наведених норм випливає, що для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.

Відповідно до ч. 3 ст. 180 ГК України, при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Ціна (тариф) є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб'єкти господарювання. Ціна є істотною умовою господарського договору (ст. 189 ГК України).

Згідно з п. 8 ст. 181 ГК України у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся).

Таким чином, виходячи з вищевикладеного слід наголосити на наступному.

По-перше. Виходячи зі змісту позовної заяви та доданих доказів суд зазначає, що спір виникає саме з договірних відносин яким у відповідній частині є характерними ознаки акцесорних зобов'язань і Позивачем самостійно визначено нікчемність правочину відносно якого виник спір, що не відповідає приписам ЦК України та спеціального законодавства внаслідок відсутності відповідного права у першого.

По-друге. Вимога Позивача про скасування та поновлення запису про реєстрацію права власності на нежитлову будівлю не відповідає способам захисту права цивільного передбаченого ст. 16 ЦК України та ст. 20 ГК України, а тому не може бути задоволена. Це знаходить своє підтвердження і у п. 6 Постанови пленуму Верховного суду України від 24.10.2008 N 13 де зазначено про неможливість застосування таких способів захисту прав та законних інтересів осіб, не передбачених чинним законодавством, зокрема статтею 16 ЦК та статтею 20 ГК, та не випливають із положень законодавства. У даному спорі іншого способу захисту права передбачено також не було.

По-третє. Закон України "Про іпотеку" у ст. 12 визначає правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя як недійсний. Останнє повністю відповідає класифікації ЦК України щодо недійсних правочинів які в свою чергу поділяються на оспорюванні та нікчемні, про що було наголошено раніше.

По-четверте, судом при дослідженні матеріалів справи встановлено, що Позивач, виходячи зі змісту п.п. 3 та 4 прохальної частини позову звертається до суду в інтересах Відповідача 1. Така дія є неприпустимою, внаслідок відсутності відносин представництва між Позивачем та Відповідачем 1.

Відповідно до ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно ч. 1 ст. 43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Згідно постанови Пленуму Верховного суду України "Про судове рішення" від 29.12.76 № 11 із змінами, внесеними постановами Пленуму від 24.04.81 № 4, від 25.12.92 № 13, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи з загальних засад і змісту законодавства України. Мотивувальна частина рішення повинна містити встановлені судом обставини, а також оцінку всіх доказів. Визнаючи одні і відхиляючи інші докази, суд має це обґрунтувати. Мотивувальна частина рішення повинна мати також посилання на закон та інші нормативні акти матеріального права, на підставі яких визначено права і обов'язки сторін у спірних правовідносинах.

Статтею 129 Конституції України зазначено, що судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкорюються лише закону. Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості -є однією з основних засад судочинства.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що позивачем по справі, не надано належних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог, тому, суд вважає вимогу позивача не обґрунтованою, не доведеною матеріалами справи та такою, що не підлягає задоволенню.

Відповідно до ст. 44 та ст. 49 ГПК України, у разі відмови в задоволені позовних вимог, витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст. 11, 203, 207,. 215, 267, 626, 627, 629, 655 ЦК України, ст.ст. 1, 173, 174, 179, 193, ГК України, статтями 1, 33, 34, 44, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ВИРІШИВ:

В позові відмовити повністю.

Повне рішення складено 09.11.2012 р.

Суддя Буракова А.М.

5023/4283/12