Рішення

від 20.11.2012 по справі 5023/4496/12

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

cpg1251

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"20" листопада 2012 р.Справа № 5023/4496/12

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Жигалкіна І.П.

при секретарі судового засідання Бережановій Ю.Ю.

розглянувши справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Інформаційно-консалтингове підприємство "Сузір'я", с. Циркуни до Товариства з обмеженою відповідальністю "Центр Науково-освітніх технологій", м. Харків 3-я особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю «Харківський економіко-правовий університет», м. Харків провизнання недійсним договору

за участю представників сторін:

позивача - Вошевої Ю.В. (дов. № б/н від 02.10.2012 р.)

відповідача - не з'явився

третьої особи - Щербініна О.Є. (дов. № 01-26/99 від 31.08.2012 р.)

ВСТАНОВИВ:

Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю "Інформаційно-консалтингове підприємство "Сузір'я", звернувся до господарського суду Харківської області з позовом про: - визнання недійсним Договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ "Харківський економіко-правовий університет", укладений між Позивачем та Товариства з обмеженою відповідальністю "Центр Науково-освітніх технологій" (надалі - Відповідач) 17 квітня 2008 року; - визнання недійсним рішення загальних зборів учасників ТОВ "Харківський економіко-правовий університет" від 18 квітня 2008 року в частині перерозподілу часток у статутному капіталі учасників товариства та затвердження нової редакції статуту товариства; - визнання за Позивачем право власності на 50% у статутному капіталі ТОВ "Харківський економіко-правовий університет" та покладення на Відповідача судового збору.

Позивачем надано заяву про уточнення позовних вимог, де він просить суд застосувати наслідки недійсності правочину щодо договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі від 17 квітня 2008 року та зобов'язати Відповідача повернути Позивачеві частку у статутному капіталі ТОВ "Харківський економіко-правовий університет" у розмірі 12,5 відсотків, що дорівнює 7 125,00 грн., яку прийнято ухвалою суду від 06 листопада 2012 року, як таку, що не суперечить чинному законодавству.

Представник Позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримує в повному обсязі та просить суд задовольнити їх.

Представник Відповідача у судове засідання не з'явився, про причини своєї неявки суд не повідомив. Про день та час розгляду справи був повідомлений належним чином.

Представник третьої особи у судовому засіданні та у наданому поясненні проти позовних вимог заперечує та просить суд відмовити у їх задоволенні.

Судом виконано процесуальний обов'язок щодо повідомлення учасників процесу про дату, час та місце розгляду справи відповідно до вимог пункту 3.5.11 Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом Вищого господарського суду України від 10.12.2002 р. № 75 (з подальшими змінами), а тому суд вважає можливим розглядати справу за наявними в ній матеріалами, як це передбачено статтею 75 Господарського процесуального кодексу України.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце її розгляду судом, якщо ухвалу про порушення провадження у справі надіслано за поштовою адресою, зазначеною в позовній заяві (роз'яснення Президії Вищого Арбітражного суду України від 18.09.97 № 02 - 5/289 із змінами "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України").

Крім того, в інформаційному листі Вищого господарського суду України від 14.08.2007р. № 01-8/675 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року" (пункт 15) зазначено, що відповідно до пункту 2 частини другої статті 54 Господарського процесуального кодексу України позовна заява повинна містити, зокрема, місцезнаходження сторін (для юридичних осіб).

У пункті 11 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2007р. N 01-8/123 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році" зазначено, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Водночас законодавство України, в тому числі Господарський процесуальний кодекс України (надалі - ГПК України), не зобов'язує й сторону у справі, зокрема позивача, з'ясовувати фактичне місцезнаходження іншої сторони (сторін) у справі (якщо воно не співпадає з її місцезнаходженням, визначеним згідно із статтею 93 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) та зазначати таке фактичне місцезнаходження в позовній заяві чи інших процесуальних документах.

В разі коли фактичне місцезнаходження юридичної особи - учасника судового процесу з якихось причин не відповідає її місцезнаходженню, визначеному згідно з законом, і дана особа своєчасно не довела про це до відома господарського суду, інших учасників процесу, то всі процесуальні наслідки такої невідповідності покладаються на цю юридичну особу.

Беручи до уваги, що відповідно до статті 33 ГПК України обов'язок доказування і подання доказів покладено на сторони, суд згідно за статтею 75 ГПК України розглядає справу за наявними матеріалами.

З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, заслухавши пояснення присутніх представників сторін, всебічно і повно дослідивши матеріали справи, суд встановив наступне.

17.04.2008 р. між Позивачем та Відповідачем, був укладений договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі Харківського економіко-правового університету, відповідно до якого Позивач продав, а Відповідач придбав частину частки Позивача в статутному капіталі університету в розмірі 12,5% за номінальною ціною, яка складає 7 125 грн. Згідно з п.1.2. зазначеного договору продавець передав, а покупець прийняв на себе права та обов'язки учасника товариства у частині, що відповідає проданій частці.

Пунктом 3.1. договору передбачено, що з моменту укладання цього договору продавець, тобто Позивач, втрачає стосовно товариства права та обов'язки учасника товариства у частині, яка була обумовлена проданою часткою, а згідно із п. 3.4. договору до покупця, тобто до Відповідача, переходять права та обов'язки, що належали продавцю, також у частині, яка була обумовлена проданою часткою. Відповідно до п. 3.5 договору після його укладання Покупець, тобто Відповідач, є учасником Харківського економіко-правового університету, що володіє часткою в статутному капіталі товариства розміром 62,5%.

Як вбачається із статуту Харківського економіко-правового університету у формі товариства з обмеженою відповідальністю в редакції, зареєстрованій 24.03.2005р., згідно із п. 1.2. Позивач та Відповідач є засновниками цього товариства. Згідно із п. 9.5. цього статуту кожному з учасників (власників), тобто і Позивачу, і Відповідачу, належало по 50% статутного капіталу товариства.

Пунктом 9.8. статуту товариства передбачено, що власник може за згодою решти власників відступити свою частку (її частину) одному чи кільком власникам або третім особам. Власники Університету користуються переважним правом придбання частки (її частини) такого власника.

За змістом договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі від 17.04.2008р., укладеного між сторонами, від імені продавця він був підписаний директором Лавріненко А.Ю., а від імені покупця - директором Орловим О.П.

Відповідно до п. 8.1. статуту ТОВ "ІКП "Сузір'я" в редакції, яка була зареєстрована 13 березня 2006 року, управління цим товариством здійснюють його органи, якими згідно з п. 8.2. статуту є Загальні збори учасників та Директор. Відповідно до п. 10.1. статуту директор є постійно діючим виконавчим органом товариства та згідно з п. 10.3. статуту вирішує всі питання діяльності товариства, крім тих, що відносяться до виняткової компетенції Зборів та Голови товариства, а саме: представляє інтереси товариства у відносинах з іншими підприємствами, товариствами, державними установами та організаціями, укладає від імені товариства угоди та контракти, та здійснює інші повноваження.

Компетенція загальних зборів учасників ТОВ "ІКП "Сузір'я" встановлена в п. 9.3. статуту, та відповідно до підпункту "о" цього пункту до компетенції зборів належить надання згоди на укладання товариством правочинів на суму, що становить п'ятдесят і більше відсотків від розміру статутного капіталу товариства, а також відчуження нерухомого майна, корпоративних прав, цінних паперів та автотранспорту.

Як зазначає Позивач, на загальних зборах учасників ТОВ "ІКП "Сузір'я" питання про надання згоди на відчуження товариством частини своїх корпоративних прав, а саме 12,5% частки в статутному капіталі ТОВ "Харківський економіко-правовий університет", не розглядалось, що свідчить про перевищення директором Лавріненко А.Ю. при укладанні спірного договору своїх повноважень.

Втім, Відповідач заперечує, ту обставину, що йому було відомо про встановлені статутом ТОВ "ІКП "Сузір'я" обмеження повноважень директора та надав суду копії документів, отриманих перед укладанням спірного договору від Позивача, а саме: копію статуту Позивача в редакції, зареєстрованій 05.11.2002 р., та копію протоколу № 1 загальних зборів ТОВ "ІКП "Сузір'я" від 02.06.2003 р.

Дослідивши положення статуту ТОВ "ІКП "Сузір'я" в редакції, зареєстрованій 05.11.2002 р., суд встановив, що відповідно до п. 30 цієї редакції статуту директор є найвищою посадовою особою товариства. Він самостійно, виконуючи рішення зборів учасників та правління, вирішує всі питання діяльності товариства згідно з цим статутом, головує на засіданнях правління. До компетенції директора відноситься право представляти товариство без спеціального на те доручення перед третіми особами, укладати угоди від імені товариства, розпоряджатися коштами товариства, відкривати рахунки в установах банку, підписувати рахунки, платіжні доручення та інші грошові документи. Згідно з п. 27 статуту вищим органом товариства є збори учасників. Пунктом 28 встановлена виключна компетенція зборів учасників товариства та підпункт "л" пункту 28 передбачає повноваження зборів на затвердження договорів, укладених на суму, що перевищує 50 000 грн., а також договорів на відчуження та заставу майна товариства.

Як вбачається з протоколу № 1 від 02.06.2003 р. зборів учасників ТОВ "ІКП "Сузір'я", директором цього товариства з 02.06.2003 р. був призначений Лавріненко А.Ю.

Згідно з витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців станом на 27.10.2008 року керівником ТОВ "ІКП "Сузір'я" є Лавріненко Андрій Юрійович, в розділі "Прізвище, ім'я та по батькові осіб, які мають право вчиняти юридичні дії від імені юридичної особи без довіреності, в тому числі підписувати договори" також зазначено, що такою особою є Лавріненко Андрій Юрійович.

Відповідно до протоколу № 1/08-09 зборів учасників ТОВ "ІКП "Сузір'я" від 11 вересня 2008 р. з 12 вересня 2008 р. на посаду директора Позивача був призначений Грабар Олександр Іванович, данні про якого, як про керівника цього товариства, зазначені також в Довідці серія АА № 122762 з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України (ЄДРПОУ) від 02.12.2008р. Згідно з цією Довідкою дата внесення даних щодо суб'єкта до ЄДРПОУ також зазначена 02.12.2008 р.

Таким чином, судом встановлено, що станом на час укладання між сторонами спірного договору купівлі-продажу корпоративних прав директором ТОВ "ІКП "Сузір'я" був Лавріненко А.Ю.

Дослідивши статут Харківського економіко-правового університету в редакції, зареєстрованій 06.05.2008 р., судом встановлено, що цей статут було затверджено рішенням зборів учасників університету від 18 квітня 2008 р. внаслідок перерозподілу між Позивачем та Відповідачем часток учасників товариства в його статутному капіталі, який стався після укладання між сторонами по цій справі спірного договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі від 17.04.2008 р.

Дослідивши матеріали справи, вислухавши присутніх представників, повністю, всесторонньо, за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, оцінивши надані сторонами докази та надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог учасників судового процесу, користуючись принципом об'єктивної істини, принципами добросовісності, розумності та справедливості суд вважає, що в задоволенні позовних вимог Позивача слід відмовити частково, виходячи з наступного.

1. Відповідно до ст. 1 Господарського кодексу України (надалі - ГК України), підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених ГПК України заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно п. 4 ст. 12 ГПК України, справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів підвідомчі господарським судам.

При цьому, справи у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарського товариства, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням господарського товариства згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (ч. 6 ст. 16 ГПК України).

Закон також наголошує на тому, що являють собою корпоративні права. Так, стаття 167 Господарського кодексу України від 16 січня 2003 року N 436-IV (надалі - ГК України) містить легальне визначення корпоративних прав, відповідно до якої останні - це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Таке визначення корпоративних прав знаходить своє відбиття й у ч. 1 п. 8 ст. 2 Закону України "Про акціонерні товариства" від 17 вересня 2008 року N 514-VI та п. 14.1.90. Податкового кодексу України.

Згідно з п. 10 Постанови пленуму Верховного суду України від 24.10.2008 N 13 "Про практику розгляду судами корпоративних спорів" судам при вирішенні корпоративних спорів необхідно звернути увагу на неможливість застосування таких способів захисту прав та законних інтересів осіб, не передбачених чинним законодавством, зокрема статтею 16 ЦК та статтею 20 ГК, та не випливають із положень законодавства.

Відповідно до п. 1.4. Рекомендацій вищого господарського суду України від 28.12.2007 N 04-5/14 "Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин" зазначено, що як випливає зі змісту пункту 1 частини четвертої статті 12 ГПК, до корпоративних спорів належать спори між учасниками (акціонерами) господарського товариства з приводу створення, припинення товариства та управління його діяльністю. Оскільки установчі документи господарського товариства затверджуються під час створення товариства, подаються для державної реєстрації товариства та в подальшому регулюють відносини з приводу управління господарським товариством, спори за позовами учасників товариства про визнання недійсними установчих документів товариства або їх частини, змін до них належать до корпоративних і вирішуються господарськими судами за місцезнаходженням відповідних господарських товариств. Спори про ліквідацію чи скасування державної реєстрації господарських товариств за позовами акціонерів або учасників до товариств є корпоративними спорами як такі, що виникають між учасниками господарського товариства та господарським товариством з приводу припинення останнього.

Статтею 15 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року N 435-IV (надалі - ЦК України) закріплено право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також права на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у спосіб, передбачений чинним законодавством (ч. 1 ст. 16 ЦК України). В свою чергу відповідно до ст. 20 ГК України, як спеціального закону по відношенню до ЦК України, кожний суб'єкт господарювання має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до ст. 80 ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути Позивачем та Відповідачем у суді. Юридична особа може бути створена шляхом об'єднання осіб та (або) майна (ст. 80 ЦК України). Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом. Товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі (ст. 83 ЦК України). Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність (ст. 84 ЦК України) з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи. Кореспондуючі норми з цього приводу також визначені ст. 55 та іншими нормами ГК України.

Суд зазначає, що відповідно до положень діючого цивільного та господарського законодавства господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Господарські товариства можуть бути створені у формі повного товариства, командитного товариства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерного товариства (ст. 113 ЦК України). Зазначені положення також знаходять своє відбиття й у ст.ст. 79 та 80 ГК України і ст. 1 Закону України "Про господарські товариства" від 19 вересня 1991 року N 1576-XII (надалі - Закон) та ст. 25 Закону про АТ.

Нормою закону, сьогодні чітко визначено те, що господарське товариство є власником: 1) майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу; 2) продукції, виробленої товариством у результаті господарської діяльності; 3) одержаних доходів; 4) іншого майна, набутого на підставах, що не заборонені законом. Вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом. Грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці (ст. 115 ЦК України).

Учасники господарського товариства мають право, за ст. 116 ЦК України, у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом: 1) брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в установчому документі, крім випадків, встановлених законом; 2) брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частину (дивіденди); 3) вийти у встановленому порядку з товариства; 4) здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, у порядку, встановленому законом; 5) одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом. Учасники господарського товариства можуть також мати інші права, встановлені установчим документом товариства та законом. Майже тотожними за змістом є й положення ст. 88 ГК України і ст 10.

Відповідно до ст. 117 ЦК України учасники господарського товариства зобов'язані: 1) додержуватися установчого документа товариства та виконувати рішення загальних зборів; 2) виконувати свої зобов'язання перед товариством, у тому числі ті, що пов'язані з майновою участю, а також робити вклади (оплачувати акції) у розмірі, в порядку та засобами, що передбачені установчим документом; 3) не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію про діяльність товариства. Учасники господарського товариства можуть також мати інші обов'язки, встановлені установчим документом товариства та законом.

В свою чергу, відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Згідно із ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) та сплатити за нього певну грошову суму. При цьому відповідно до ст. 656 ЦК України предметом купівлі-продажу можуть бути і майнові права.

Стаття 658 ЦК України передбачає, що право продажу товарів, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Сторони, згідно з положеннями ст. 627 ЦК України, є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Стаття 53 Закону України "Про господарські товариства" також передбачає, що учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному капіталі одному або кільком учасникам цього товариства. Учасники товариства користуються переважним правом купівлі частки (її частини) учасника пропорційно до розмірів своїх часток, якщо статутом товариства чи домовленістю між учасниками не встановлений інший порядок здійснення цього права.

Відповідно до ч. 1 ст. 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Згідно із ст. 97 ЦК України управління товариством здійснюють його органи, а органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

Статтею 58 Закону України "Про господарські товариства" встановлено, що вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори учасників, а відповідно до вимог ст. 62 цього Закону виконавчим органом є або дирекція або директор, які вирішують усі питання діяльності товариства, за винятком тих, що належать до виключної компетенції загальних зборів учасників. Статутом Позивача встановлено, що виконавчим органом товариства є директор, який без довіреності представляє Позивача у відносинах з третіми особами та укладає від імені товариства угоди в межах своїх повноважень.

Відповідно до ст. 237 ЦК України представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Як встановлено судом під час розгляду справи, на підставі рішення загальних зборів учасників ТОВ "ІКП "Сузір'я" Лавріненко А.Ю. був призначений на посаду директора цього товариства.

Як орган управління, директор, укладаючи від імені товариства угоди, повинен діяти в межах повноважень, встановлених законом та установчими документами. Але ж частиною 3 ст. 92 ЦК України встановлено, що у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Відповідно до п. 16 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 29.06.2010 N 01-08/369 "Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів України у 2009 році щодо застосування норм Господарського процесуального кодексу України" на запитання - чи може господарський суд у вирішенні спору застосувати інші норми матеріального права, ніж ті, на які посилаються сторони та інші учасники судового процесу, останній відповів таке. Суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб,

інтересів суспільства і держави. Закон відносить до обов'язків суддів при здійсненні правосуддя дотримувати Конституції та законів України,

забезпечувати повний, всебічний та об'єктивний розгляд судових справ.

Частиною першою статті 1 ГПК передбачено, що звернення до господарського суду зазначених у цій нормі юридичних осіб і громадян здійснюється за захистом їх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. У частинах першій і четвертій статті 4 ГПК йдеться про вирішення господарським судом спорів на підставі Конституції України , цього Кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також норм права інших держав. З урахуванням наведеного господарські суди у вирішенні спорів не лише можуть, а й повинні застосовувати норми права, якими регулюються спірні правовідносини у конкретних справах, незалежно від того, чи посилаються на відповідні норми сторони та інші учасники судового процесу (якщо це не змінює матеріально-правових підстав позову).

2. Суд не приймає до уваги доводи Позивача про відсутність здійснення Відповідачем оплати за договором купівлі-продажу корпоративних прав у спосіб, визначений цим договором, оскільки наслідки невиконання стороною зобов'язань передбачені главою 51 та главою 54 ЦК України, та в будь-якому випадку, порушення Відповідачем своїх зобов'язань щодо оплати за спірним договором не тягне за собою його недійсність.

3. Крім того, розглянувши заяву Відповідача про застосування позовної давності, суд вважає, що вона не підлягає задоволенню, оскільки наданими до справи документами не підтверджується, що ТОВ "ІКП "Сузір'я" в особі директора, підписуючи протоколи загальних зборів учасників ХЕПУ від 18.04.2008 р. та від 06.06.2008 р. та підписуючи 18.04.2008 р. та 06.06.2008 р. нові редакції статутів ХЕПУ, ще з квітня 2008 р. знало про укладену з Відповідачем угоду та на час звернення до суду з позовом по цій справі встановлений діючим законодавством трирічний строк позовної давності вже сплинув, що відповідно до вимог ч.4 ст. 267 ЦК України є підставою для відмови у позові, а тому суд вважає за можливе застосування ч. 5 ст. 267 ЦК України за якою суд має право захистити порушене право особи. Крім того суд звертає увагу на правову природу строку позовної давності на протязі якого порушене право підлягає захисту і саму дію відповідача про її застосування та розглядає останню апріорі як визнання факту порушення права позивача у спірних правовідносинах.

4. Відповідно до змісту Статуту Позивача (п. 9.3.1. (о) до компетенції загальних зборів учасників належить надання згоди на укладання товариством правочинів на суму, що становить п'ятдесят і більше відсотків від розміру статутного капіталу товариства, а також відчуження нерухомого майна, корпоративних прав, цінних паперів та автотранспорту.

Тобто, редакція статуту Позивача чітко визначає, що загальні збори учасників надають згоду на: (а) укладення правочинів на суму, що перевищує 50 і більше відсотків від розміру статутного капіталу товариства; (б) згоду на відчуження нерухомого майна; (в) згоду на відчуження корпоративних прав; (г) згоду на відчуження цінних паперів; (д) згоду на відчуження автотранспорту.

Так, положення Статуту Позивача свідчать, що товариство повинно надати окрему згоду на відчуження корпоративного права (частки права) незалежно від вартості останньої і розглядати відчуження відповідної частки за спірним договором у прив'язці до розміру статутного капіталу Позивача є безпідставним, оскільки для здійснення відповідної дії потрібно окреме рішення загальних зборів.

5. На підставі ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків виникають з договорів та інші правочини. Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать ст. 174 Господарського кодексу України.

Згідно ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Частиною 7 ст. 179 ГК України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Відповідно до ст. 638 ЦК України та ст. 180 ГК України договір вважається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов (предмету, визначених законом необхідних умов для договорів даного виду та визначених за заявою сторін умов).

Згідно ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України).

Статтею 256 ГК України визначено, що предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому. Предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав. Предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

Стаття 627 ЦК України передбачає, що відповідно до ст. 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Як вбачається із матеріалів справи, відповідно до змісту спірних договорів сторони погодили, такі істотні умови як предмет, порядок розрахунків, ціна товару, порядок передачі майна, права та обов'язки сторін.

Відповідно до ст. 691 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до ст. 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.

Відповідно до ст. 215 ЦК України, у якій визначено підстави, за наявності яких правочин визнається недійсним, підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно ч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частиною другою статті 203 ЦК України встановлено, що особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Згідно ст. 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його сторонами. Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

В силу ст.ст. 626, 628, 627 ЦК України, зміст правочину становить визначену на розсуд сторін правочину і погоджену ними домовленість, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента, визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Приписи постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику про визнання угод недійсними" передбачають, що угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом; в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання іх недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту правочинів вимогам закону; додержання встановленої форми правочину; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору (абз. 3 п. 1 роз'яснень Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними").

Отже, з наведених норм випливає, що для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.

Крім того, така позиція суду, у відповідній частині, підтверджується і Постановою Верховного суду України по справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Гостинець" про визнання недійсним договору купівлі-продажу майна та визнання права власності від 12 лютого 2008 року де зазначено, що відповідно до ч.1 ст.167 ГПК України корпоративними є права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами, а частиною 1 ст. 98 ЦК України встановлено, що загальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу.

Таким чином, суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання договору купівлі-продажу корпоративних прав, укладеного між сторонами по справі 17.04.2008 р., недійсним у зв'язку із відсутністю у директора Позивача права на укладення спірного договору внаслідок змісту п. 9.3.1. (о) Статуту - відсутності рішення загальних зборів Товариства на відчуження корпоративних прав.

6. Не підлягають також задоволенню вимоги Позивача про визнання недійсним рішення загальних зборів учасників ТОВ "ХЕПУ" від 18.04.2008р. в частині перерозподілу між Позивачем та Відповідачем часток в статутному капіталі та в частині затвердження нової редакції статуту.

Як зазначив Верховний Суд України у п. 6 постанови Пленуму від 24.10.2008 р. "Про практику розгляду судами корпоративних спорів", господарському суду підвідомчі всі спори між господарським товариством та його учасниками, а також між учасниками (засновниками) господарських товариств, пов'язаних зі здійсненням ними корпоративних прав та виконання обов'язків учасника господарського товариства, незалежно від суб'єктного складу учасників спору.

Заявлені Позивачем в цій частині вимоги обґрунтовані недодержанням вимог законодавства щодо порядку скликання загальних зборів, які відбулися 18.04.2008 р. Проте, Позивачем зазначені вимоги не підтверджуються фактичними обставинами справи та відповідними нормами діючого законодавства.

Згідно із положеннями п. 4.1. статуту ХЕПУ, в редакції, яка зареєстрована 24.03.2005 р. та діяла станом на час проведення зборів, рішення яких оскаржується Позивачем, управління Університетом здійснюється власниками Університету, Президентом та ректором, а також Вченою радою та зборами трудового колективу. Згідно з п. 4.2.7. статуту черговість та порядок скликання загальних зборів встановлюються Регламентом загальних зборів власників (учасників) Університету. Втім, наявними у справі доказами підтверджується, що такий Регламент був затверджений протоколом зборів лише 18.04.2008 р., а тому на час проведення цих зборів був нечинним. За таких обставин повинно керуватися нормами діючого законодавства та статуту товариства. Відповідно до п. 4.3.1. статуту загальне керівництво діяльністю Університету здійснює його Президент, який відповідно до п. 4.3.2. статуту діє без довіреності від імені Університету та представляє його інтереси у відносинах з органами влади, міжнародними організаціями, юридичними особами та громадянами, тобто саме Президент має виконувати функції виконавчого органу Університету, в тому числі щодо скликання загальних зборів.

Відповідно до п.п. 17-18 Постанови пленуму Верховного суду України "Про практику розгляду судами корпоративних спорів" вирішуючи питання про те, чи є корпоративним спір, пов'язаний із визнанням недійсними рішень загальних зборів товариства, судам необхідно враховувати суб'єктний склад учасників спору та підстави, якими обґрунтовується відповідна вимога. Справи у спорах про визнання недійсними рішень органів управління господарського товариства за позовом особи, яка не є акціонером або учасником товариства, у тому числі таким, що вибув, не належить до спорів, що виникають з корпоративних відносин.

Судам необхідно враховувати, що рішення загальних зборів учасників (акціонерів) та інших органів господарського товариства є актами, оскільки ці рішення зумовлюють настання правових наслідків, спрямованих на регулювання господарських відносин, і мають обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин.

У зв'язку з цим підставами для визнання недійсними рішень загальних зборів акціонерів (учасників) господарського товариства можуть бути:

- порушення вимог закону та/або установчих документів під час скликання та проведення загальних зборів товариства;

- позбавлення акціонера (учасника) товариства можливості взяти участь у загальних зборах;

- порушення прав чи законних інтересів акціонера (учасника) товариства рішенням загальних зборів.

При розгляді справ судам слід враховувати, що не всі порушення законодавства, допущені під час скликання та проведення загальних зборів господарського товариства, є підставою для визнання недійсними прийнятих на них рішень.

Безумовною підставою для визнання недійсними рішень загальних зборів у зв'язку з прямою вказівкою закону є:

- прийняття загальними зборами рішення за відсутності кворуму для проведення загальних зборів чи прийняття рішення (статті 41, 42, 59, 60 Закону про господарські товариства );

- прийняття загальними зборами рішень з питань, не включених до порядку денного загальних зборів товариства (частина четверта статті 43 Закону про господарські товариства );

- прийняття загальними зборами рішення про зміну статутного капіталу товариства, якщо не дотримано процедури надання акціонерам (учасникам) відповідної інформації (статті 40, 45 Закону про господарські товариства ).

При вирішенні питання про недійсність рішень загальних зборів у зв'язку з іншими порушеннями, допущеними під час скликання та проведення загальних зборів, господарський суд повинен оцінити, наскільки ці порушення могли вплинути на прийняття загальними зборами відповідного рішення.

Позивачем зазначених обставин не доведено в порядку встановленому ГПК України та відповідними матеріалами справи, а тому суд відмовляє у їх задоволенні.

7. Така загально визначена позиція суду по цій справі знаходить своє підтвердження і у Постанові Верховного суду України від 12 лютого 2008 року по справі 7/94 де зазначено, що частиною 1 ст. 98 ЦК України встановлено, що загальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу. Рішення про внесення змін до статуту товариства, відчуження майна товариства на суму, що становить п'ятдесят і більше відсотків майна товариства, та про ліквідацію товариства приймаються більшістю не менш як у ѕ голосів, якщо інше не встановлено законом (ч. 2 ст. 98 ЦК України). Відповідно до вимог ст. 241 ЦК України, правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Відповідно до правової позиції викладеної у Постанові вищого господарського суду України від 20 грудня 2011 року по справі № 5020-5/017/77/2011 визнання договору недійсним є одним із способів захисту, який застосовується судом у випадках та порядку, визначеному цивільним законодавством. Згідно із статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною першою-третьою, п'ятою, шостою статті 203 цього Кодексу. Статтею 203 ЦКУкраїни встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Відповідно до частини 1 ст. 92 Цивільного кодексу України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Частиною третьою статті 92 ЦК України встановлено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Зокрема, згідно частини 3 статті 92 ЦК України у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. При цьому зазначене положення є гарантією стабільності майнового обороту і є також загальноприйнятим стандартом у світовій практиці, зокрема, відповідно до Першої директиви Ради Європейських Співтовариств від 9 березня 1968 р. (68/151/ЄЕС).

Оцінка змісту ст. 98 ЦК України надана у постанові Вищого господарського суду України від 13 грудня 2005 року у справі № 2-20/8724-2005.

8. Стосовно подальшого схвалення укладеного договору купівлі-продажу між Позивачем та Відповідачем чуд зазначає наступне.

Відповідно до чинного законодавства, сторонами господарського договору можуть виступати юридичні особи, дієздатність яких характеризується цілями діяльності, зазначеними в установчих документах і повноваженнями органу юридичної особи на вчинення правочинів від імені цієї юридичної особи. Дії представника юридичної особи засновані на одному з елементів правоздатності, що є необхідною передумовою суб'єктивного права, котре передбачає закріплену за кожною фізичною або юридичною особою можливість виконувати юридично значущі і/або інші дії особисто або через своїх представників.

Відповідно до ч. 1 ст. 92 ЦК України, юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Згідно ч. 2 ст. 92 ЦК, у випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх через своїх учасників. Та згідно ч. 3 ст. 92 ЦК, орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. При цьому представником юридичної особи може виступати як особа яка діє від її імені згідно установчих документів (наприклад, директор підприємства), так і особа яка діє за окремим дорученням.

Це схвалення дій органу юридичної особи є підтвердженням наявності правовідносин, тобто акт схвалення є і актом підтвердження призначення представника за конкретним правочином. Схвалення правочину можливе у різних формах, проте відповідне схвалення відносно юридичної особи, як окремого суб'єкта цивільних правовідносин, повинно бути вчинено у письмовій формі.

Стосовно юридичної долі правочину, вчиненого з перевищенням повноважень, у разі відсутності його схвалення суд зазначає, що є підстави для визнання правочину недійним на підставі ч. 1 ст. 203; за аналогією підлягає застосуванню також ч. 6 ст. 203 ЦК, яка встановлює вимогу відповідності інтересам дітей правочинів, що вчиняються законними представниками.

Суд вважає, що у виниклих правовідносинах є необхідним застосування аналогії закону за ст. 8 ЦК України, ст. 241 та ст. 96 ЦК України у частині схвалення дій органу юридичної особи який укладав відповідний правочин.

Суд зазначає, що схвалення правочину має бути оформлене рішенням відповідного органу юридичної особи, який має такі повноваження.

Матеріалами справи не доведено наявності відповідного рішення Позивача з боку Відповідача.

9. У Постанові Вищого господарського суду України у справі № 4-6-15/242-05-6854 від 03.06.2008 року зазначено , що за приписами ЦК України: юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом (частина перша статті 92); орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень (частина третя статті 92); особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (частина друга статті 203); підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (частина перша статті 215).

Таким чином, наведена судова практика свідчить про те, що в Україні склалася позиція і відповідно до якої укладення директором товариства договорів з перевищенням власних статутних повноважень є підставою для визнання таких договорів недійсними. При цьому, суд у цій категорії справ взагалі не досліджує питання обізнаності третьої особи про наявність обмежень повноважень директора -достатньо лише самого факту закріплення таких обмежень у статуті товариства. Єдиними обставинами, що підлягають встановленню по цій категорії справ були: 1) наявність статутних обмежень повноважень директора; 2) відсутність наступного схвалення товариством дій директора, які вчинені з перевищенням компетенції. Така позиція ґрунтується на ч. 1 ст. 241 ЦК України.

Правочин, укладений представником юридичної особи або керівником її відособленого підрозділу без належних повноважень на її укладення або з перевищенням цих повноважень, повинна бути визнана недійсною як така, що не відповідає вимогам закону. Оскільки сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у представника другої сторони відповідних повноважень, то її засновані на цій угоді вимоги до другої сторони (від імені якої укладено угоду) задоволенню не підлягають. При цьому припущення про те, що сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у представника юридичної особи або керівника її відособленого підрозділу повноважень на укладення угоди, ґрунтується на її обов'язку перевіряти такі повноваження.

Аналогічну позицію Вищий господарський суд України висловив в своєму Листі від 22.09.2000 р. №01-8/516 "Про практику вирішення окремих категорій спорів (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України про перегляд рішень, ухвал, постанов) (п. 3): "Угода, укладена керівником юридичної особи без належно оформлених повноважень на її укладення або з перевищенням цих повноважень, визнається недійсною як така, що не відповідає вимогам закону".

Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

Суд зазначає, що у відповідності до ст. 173 ГК України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

У відповідності до п. 1 ст. 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Статтею 179 ГК України встановлено, що майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і не господарюючими суб'єктами -юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. Виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбачених законодавством України.

Як вбачається з матеріалів справи, сторони при укладанні спірного договору дійшли згоди з усіх істотних умов, Позивач і Відповідачі як юридичні особи мають цивільну право - та дієздатність. Проте матеріали справи містять докази з якими закон пов'язує недійсність правочинів, зокрема: невідповідності змісту правочину вимогам ЦК України, відсутності дієздатності сторони правочину що знайшло вираження у відсутності відповідного рішення про відчуження корпоративного права (частки у статутному капіталі).

Згідно зі ст.204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Відповідно до абзацу 3 п.2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Згідно з ч. 1 ст.207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства , або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Суд зазначає, що правочин -це правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб'єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту. Презумпція правомірності правочину закріплена у ст. 204 ЦК України та може бути спростована насамперед нормою закону, яка містить відповідну заборону. У випадках, прямо не передбачених у законодавстві, презумпція правомірності правочину може бути спростована судом.

З огляду на ч. 2 ст. 215 ЦК України підстави недійсності правочину, встановлені нормами ЦК України та інших законодавчих актів, повинні мати імперативний характер.

Така позиція суду підтверджується і змістом Постанов Вищого господарського суду України по справах № 5020-797/2011 від 10 січня 2012 року, № 4/363 від 11 січня 2012 року, "11" січня 2012 № 5023/2062/11 від 11 січня 2012 року та ін., де зазначено наступне.

10. Відповідно до ч. 3 ст. 180 ГК України, при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Ціна (тариф) є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб'єкти господарювання. Ціна є істотною умовою господарського договору (ст. 189 ГК України).

Таким чином, виходячи з вищевикладеного слід наголосити на наступному, що за ст. 632 ЦК України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається. Якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.

Тому суд, виходячи зі змісту вказаної норми закону, не приймає доводи Позивача про те, що його органом вчинено правочин за ціною значно меншою ніж ринкова вартість частки яка є предметом договору купівлі-продажу.

11. Стосовно вимоги про застосування наслідків недійсного правочину суд зазначає.

Відповідно до ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Крім того, за п. 5 Постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" Відповідно до статей 215 та 216 ЦК суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги. Якщо Позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам Позивача. Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Таким чином, суд вважає, що вимога Позивача про застосування наслідків недійсності правочину (реституція) підлягає задоволенню виходячи з вищевикладених правових позицій суду відносно недійсності спірного договору.

12. Суд критично оцінює посилання Відповідача на Постанову Жовтневого районного суду м. Харкова від 15 вересня 2011 року по кримінальній справі № 4-406/2011 якою встановлено те, що Позивач діяв в межах встановлених законом та статутом (а.с. 66, т. 1) оскільки цей процесуальний документ стосується інших правовідносин - кримінальних, а зазначена справа цивільно-правових, зокрема корпоративних. Крім того місцевий суд розглядав директора як посадову особу юридичної особи і не розглядав повноважень останнього в світлі відчуження корпоративних прав та його суб'єктивного права на здійснення такої дії без врахування компетенції зборів товариства.

Підсумовуючи вищевикладене суд констатує те, що: (а) оспорюваний договір-купівлі продажу частки у статутному капіталі від 17 квітня 2008 року був укладений всупереч вимогам п. 9.1.3 (о) Статуту Позивача; (б) схвалення відповідного договору з боку Позивача не відбувалось внаслідок відсутності окремого рішення останнього з цього приводу; (в) умова про ціну зазначеного договору між Позивачем та Відповідачем була встановлена та погоджена відповідно до вимог ЦК України; (г) підстави для визнання протоколу від 18 квітня 2008 року відсутні; (д) наявність підстав для застосування наслідків передбачених ст. 216 ЦК України щодо реституції.

Згідно Постанови Пленуму Верховного суду України "Про судове рішення" від 29.12.76 № 11 із змінами, внесеними постановами Пленуму від 24.04.81 № 4, від 25.12.92 № 13, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи з загальних засад і змісту законодавства України. Мотивувальна частина рішення повинна містити встановлені судом обставини, а також оцінку всіх доказів. Визнаючи одні і відхиляючи інші докази, суд має це обґрунтувати. Мотивувальна частина рішення повинна мати також посилання на закон та інші нормативні акти матеріального права, на підставі яких визначено права і обов'язки сторін у спірних правовідносинах.

Суд зазначає, що із вказаних приписів норм права, а також із приписів Закону вбачається, що при вирішенні корпоративного спору господарський суд повинен встановити наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов, а також з'ясувати питання про наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорювання. При цьому не можна задовольняти позовні вимоги щодо захисту права, яке може бути порушено у майбутньому і щодо якого невідомо, чи буде воно порушено. Аналогічні приписи містяться і в постанові Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року N 13 "Про практику розгляду судами корпоративних спорів".

Статтею 129 Конституції України зазначено, що судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкорюються лише закону. Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості -є однією з основних засад судочинства.

Відповідно до ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідно до ч. 1 ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. За таких обставин, справа розглядається за наявними в ній матеріалами у порядку передбаченому ст. 75 ГПК України.

Відповідно до ст. 44 та ст. 49 ГПК України встановлено, що при частковому задоволенні позову сума щодо сплати судового збору покладається на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 53, 58, 62 Закону України "Про господарські товариства", ст. ст. 92, 97, 237, 239, 241, 267, 346, 626, 627, 655, 656, 658 Цивільного кодексу України, ст.ст. 180, 189 Господарського кодексу України ст. ст. 1, 12, 33, 43, 44 - 49, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ВИРІШИВ:

В позові відмовити частково.

Визнати недійсним Договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Харківський економіко-правовий університет" (код ЄДРПОУ 24332652), укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Інформаційно-консалтингове підприємство "Сузір'я" (код ЄДРПОУ 32227137) в особі директора Лавріненка Андрія Юрійовича та Товариством з обмеженою відповідальністю "Центр Науково-освітніх технологій" (код ЄДРПОУ 32237686) в особі директора Орлова Олександра Павловича 17 квітня 2008 року.

Застосувати наслідки недійсності правочину щодо Договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі від 17 квітня 2008 року.

Зобов'язати Товариство з обмеженою відповідальністю "Центр Науково-освітніх технологій" (код ЄДРПОУ 32237686) повернути Товариству з обмеженою відповідальністю "Інформаційно-консалтингове підприємство "Сузір'я" (код ЄДРПОУ 32227137) частку у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Харківський економіко-правовий університет" (код ЄДРПОУ 24332652) у розмірі 12,5 відсотків, що дорівнює 7 125,00 грн. (сім тисяч сто двадцять п'ять гривень).

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Центр Науково-освітніх технологій" (код ЄДРПОУ 32237686) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Інформаційно-консалтингове підприємство "Сузір'я" (код ЄДРПОУ 32227137) суму судового збору у розмірі 357,67 грн.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Повне рішення складено 23.11.2012 р.

Суддя (підпис) Жигалкін І.П.