Ухвала

від 16.01.2013 по справі 2а-2405/11/2670

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"16" січня 2013 р. м. Київ К/9991/21016/12

Вищий адміністративний суд України у складі: суддя Костенко М.І.-головуючий, судді Острович С.Е., Приходько І.В.,

при секретарі Сватко А.О.

розглянув у судовому засіданні касаційну скаргу державної податкової інспекції у Голосіївському районі м. Києва (далі -ДПІ)

на постанову окружного адміністративного суду м. Києва від 04.11.2011

та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 22.02.2012

у справі № 2а-2405/11/2670

за позовом закритого акціонерного товариства "Рено Україна" (далі -Товариство)

до ДПІ

про визнання нечинним та скасування податкових повідомлень-рішень.

Судове засідання проведено за участю представників:

Товариства -Біцюка В.С.,

ДПІ -Воєводіна Р.І.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий адміністративний суд України

ВСТАНОВИВ:

Позов подано про визнання нечинними та скасування податкових повідомлень-рішень від 07.07.2010 № 0000672306/0 та № 0000682306/0.

Постановою окружного адміністративного суду м. Києва від 04.11.2011 у позові відмовлено.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22.02.2012 назване рішення суду першої інстанції скасовано; позов задоволено; оспорювані акти індивідуальної дії визнано нечинними та скасовано.

У касаційній скарзі до Вищого адміністративного суду України ДПІ просить скасувати оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення окружного адміністративного суду м. Києва зі спору як скасоване помилково, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом пункту 5.1, підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5, підпункту 7.3.2 пункту 7.3 статті 7, підпункту 11.2.3 пункту 11.2 статті 11 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», а також підпунктів 7.4.1, 7.4.4 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість».

Вивчивши матеріали справи, перевіривши відповідність висновків судів наявним у матеріалах справи доказам, правильність застосування судами норм матеріального права та дотримання ними процесуальних норм, обговоривши доводи касаційної скарги, Вищий адміністративний суд України не вбачає підстав для задоволення касаційних вимог з урахуванням такого.

Судовими інстанціями у справі з'ясовано, що ДПІ було проведено планову виїзну перевірку Товариства з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.01.2008 по 31.12.2009. За наслідками цієї перевірки податковим органом було складено акт від 23.06.2010 № 661/1-23-60-33552751, а також прийнято податкове повідомлення-рішення від 07.07.2010 № 0000672306/0, за яким позивачеві визначено податкове зобов'язання з податку на прибуток у сумі 34 346 338 грн. (у тому числі 16 359 944 грн. за основним платежем та 17 980 394 грн. за штрафними санкціями), та податкове повідомлення-рішення від 07.07.2010 № 0000682306/0 про донарахування Товариству податкового зобов'язання з ПДВ у сумі 4 099 913 грн. (у тому числі 2 735 731 грн. за основним платежем та 1 364 182 грн. за штрафними санкціями).

Однією з підстав для донарахування позивачеві оспорюваної суми податкового зобов'язання з податку на прибуток став висновок ДПІ про незаконне відображення у складі валових витрат Товариства витрат, що виникли при перерахуванні вартості товарів у гривні за офіційним валютним (обмінним) курсом Національного банку України на дату отримання імпортованих товарів на час їх фактичної оплати у зв'язку із зміною валютного курсу.

Приймаючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції з посиланням на підпункт 7.3.2 пункту 7.3 статті 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»зазначив, що витрати платника на придбання товарів з оплатою в іноземній валюті складають балансову вартість валюти на час оприбуткування товарів за вантажними митними деклараціями та не підлягають подальшому перерахунку.

Втім суд апеляційної інстанції цілком обґрунтовано не погодився з наведеним висновком.

Так, згідно з підпунктом 7.3.2 пункту 7.3 статті 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»витрати, понесені (нараховані) платником податку в іноземній валюті протягом звітного періоду у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до валових витрат такого платника податку, визначаються у сумі, що має дорівнювати балансовій вартості такої іноземної валюти, визначеної згідно із положеннями підпунктів 7.3.1, 7.3.4, 7.3.6 цієї статті, і не підлягають перерахуванню у зв'язку із зміною обмінного курсу гривні протягом такого звітного періоду.

Порядок визначення балансової вартості іноземної валюти при її купівлі врегульований приписами підпункту 7.3.4 пункту 7.3 цієї ж статті Закону, за змістом яких балансовою вартістю іноземної валюти вважається сума гривень, сплачена платником податку при придбанні валюти без урахування суми комісійних або вартості інших послуг, що надаються платнику податку при придбанні валюти. Отже, вимоги зазначеної норми зобов'язують підприємства відображати витрати, понесені (нараховані) в іноземній валюті протягом звітного періоду у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до валових витрат, у сумі, що дорівнює балансовій вартості придбаної іноземної валюти.

Відповідно до підпункту 7.3.3 пункту 7.3 статті названого Закону балансова вартість заборгованості, основна сума якої (без процентів, комісій та винагород) виражена в іноземній валюті, відображається у податковому обліку платника податку шляхом перерахунку її суми в гривні за офіційним (обмінним) курсом Національного банку України, що діяв на дату її оприбуткування (виникнення). У разі продажу (погашення) заборгованості (її частини), вираженої в іноземній валюті, протягом звітного періоду її балансова вартість визначається шляхом перерахунку суми такої заборгованості (її частини) в гривні за офіційним валютним (обмінним) курсом Національного банку України, що діяв на дату такого продажу (погашення).

Таким чином, сумою валових витрат платника за операцією з придбання товару в іноземній валюті є сума гривень, фактично сплачена платником на купівлю іноземної валюти з метою погашення заборгованості за імпортований товар. Оскільки у розглядуваному випадку позивач мав можливість визначити суму валових витрат лише після визначення фактичних витрат на купівлю іноземної валюти, тоді як датою збільшення валових витрат платника податку при імпорті є дата оприбуткування товарів, то на час купівлі іноземної валюти сума валових витрат Товариства підлягала корегуванню шляхом її приведення у відповідність до балансової вартості валюти.

Крім того, підставою для висновку податкового органу про заниження Товариством бази оподаткування податку на прибуток та податку на додану вартість став висновок ДПІ про те, що позивач незаконно відобразив у складі валових витрат вартість послуг з популяризації товарів позивача (транспортних засобів торгової марки «Renault», «Dacia») та з просування їх на ринку України, наданих дилерами в рамках виконання дилерських угод, а також безпідставно включив до податкового кредиту ПДВ, пред'явлений дилерами у ціні цих послуг.

Свою правову позицію по справі (з якою погодився суд першої інстанції) податковий орган мотивує тим, що правова конструкція дилерства передбачає перехід до дилера права власності на товари у момент їх передачі постачальником на реалізацію, а відтак витрати на проведення рекламних та передпродажних заходів щодо товарів, які не належать Товариству, не можна визнати такими, що пов'язані з його господарською діяльністю.

Відповідно до підпункту 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті.

Абзацом четвертим підпункту 5.3.9 пункту 5.3 цієї ж статті Закону передбачено, що не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Згідно з підпунктом 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість»податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Наведені законодавчі положення дають підстави для висновку про те, що визначальною умовою виникнення у платника права на податковий кредит та на зменшення оподатковуваного доходу на суму понесених витрат, окрім належного документального оформлення господарської операції, є реальність її здійснення в рамках провадження господарської діяльності платника.

Як вбачається з установлених судами обставин справи, умовами спірних дилерських угод було передбачено надання дилером позивачеві маркетингових послуг з просування продукції Товариства на ринку шляхом поширення серед споживачів інформації щодо товарів, їх конкурентних переваг та умов їх продажу, проведення спеціальних заходів щодо підтримки та збільшення збуту товарів, проведення рекламних заходів та використання інших методів стимулювання збуту товарів.

Виконання вказаних послуг підтверджується наявними у справі первинними документами (актами здачі-приймання робіт (послуг), податковими накладними, документами про оплату цих послуг тощо) та відповідачем не заперечується.

Спірні послуги фактично спрямовані на забезпечення ефективного збуту товарів позивача на ринку України шляхом популяризації продукції Товариства серед споживачів та стимулювання споживчого попиту, що і обумовлює господарський характер цих послуг для позивача. При цьому вказані дії з просування товару мають економічну цінність самі по собі, незалежно від їх результату, який не охоплюється предметом договору надання послуг.

Посилання податкового органу на те, що відповідні операції з просування товарів здійснюються дилером у відношенні товару, право власності на який перейшло до цього дилера як покупця, не спростовує їх економічну цінність саме для позивача. Адже хоча діяльність з просування товарів та стимулювання їх збуту передбачає і економічний інтерес дилера у зростанні торгового обороту, однак просування певного, конкретного товару має переважне економічне значення саме для його постачальника (виробника).

Слід також зазначити, що чинне податкове законодавство України не пов'язує можливість обліку витрат з метою оподаткування прибутку з наявністю або відсутністю права власності на товари, щодо яких здійснюються відповідні дії, що тягнуть такі витрати.

А відтак апеляційний суд цілком обґрунтовано визнав незаконним виключення податковим органом з податкового обліку Товариства витрат на оплату послуг з просування його товарів за дилерськими угодами та правомірно задовольнив позов.

Оскільки висновки суду апеляційної інстанції відповідають нормам чинного законодавства та фактичним обставинам спору, установленим на підставі повного та об'єктивного дослідження доказів у справі, то процесуальних підстав для скасування оскаржуваної постанови Київського апеляційного адміністративного суду зі спору не вбачається.

За таких обставин, керуючись статтями 160, 167, 220, 221, 223, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу державної податкової інспекції у Голосіївському районі м. Києва залишити без задоволення.

2. Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 22.02.2012 у справі № 2а-2405/11/2670 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути переглянута Верховним Судом України в порядку статей 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: М.І. Костенко судді:С.Е. Острович І.В. Приходько