Постанова

від 20.02.2013 по справі 5015/5929/11

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

cpg1251

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20.02.13 Справа № 5015/5929/11

Львівський апеляційний господарський суд, в складі колегії:

головуючого-судді: Бойко С.М.,

суддів: Бонк Т.Б.,

Марко Р.І.

при секретарі Томкевич Н.,

за участю представників:

прокурор: з'явився;

від позивача : з'явився;

від відповідача : не з'явився;

розглянув апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Одиниця України", м.Львів

на рішення господарського суду Львівської області від 22.12.2011 року, суддя Бортник О.Ю., у справі № 5015/5929/11

за позовом: заступника прокурора Львівської області - прокурора м.Львова в інтересах держави в особі Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта", м.Київ в особі Львівської дирекції УДППЗ "Укрпошта", м.Львів

до відповідача товариства з обмеженою відповідальністю "Одиниця України", м.Львів

про визнання недійсним договору,

ВСТАНОВИВ:

рішенням господарського суду Львівської області від 22.12.2011 року задоволено позовні вимоги заступника прокурора Львівської області - прокурора м.Львова в інтересах держави в особі Українського державного підприємства поштового зв'язку «Укрпошта», м.Київ в особі Львівської дирекції УДППЗ «Укрпошта» про визнання недійсним договору №18-227 про закупівлю робіт за державні кошти від 30.06.11, укладеного між українським державним підприємством поштового зв'язку "Укрпошта" та товариством з обмеженою відповідальністю "Одиниця України".

Рішення суду мотивоване тим, що матеріалами справи підтверджується факт укладення спірного договору відповідачем без відповідного дозволу (ліцензії) на виконання цих робіт, чим порушено положення п.11 ч.1 ст.9 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" про обов'язкове ліцензування будівельної діяльності, що відповідно до ч.1 ст.215, ст.227 ЦК України, є підставою для визнання його недійсним.

В апеляційній скарзі відповідач просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог, в зв'язку з неповним з'ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, та порушення місцевим судом норм матеріального права, апелюючи тим, що позивачем не доведено, а судом не встановлено наявність підстав для визнання оскаржуваного договору недійсним, оскільки не доведено укладення спірного договору з порушенням вимог діючого законодавства, що було підставою для визнання його недійсним згідно вимог позовної заяви в даній справі.

Скаржник покликається на те, що згідно діючого законодавства роботи зі здійснення капітального ремонту підлягають ліцензуванню, проте, цими актами не визначено вимоги щодо отримання ліцензії для здійснення поточного ремонту. Скаржник вважає, що виходячи з аналізу змісту умов спірного договору, а саме договірної ціни, локального кошторису, календарного графіку виконання робіт визначені ним роботи відносяться до поточного ремонту будівлі, а тому не підлягають ліцензуванню.

В підтвердження вказаного скаржник покликається на акт №38/09-з перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, державних будівельних норм, правил і стандартів під час виконання підготовчих і будівельних робіт, складений інспекцією ДАБК у Львівській області від 22.09.2011 року, яким встановлено, що виконані на підставі спірного договору у липні-серпні 2011 року роботи не входять до Переліку робіт провадження господарської діяльності у будівництві, пов'язаної із створенням об'єктів архітектури, що затверджений наказом Міністерства регіонального розвитку та будівництва України №392 від 06.10.2010 року (ліцензійні умови).

Скаржник також зазначає, що договір №18-277 про закупівлю робіт за державні кошти від 30.06.2011 року відповідає загальним вимогам, встановленим ст.203 ЦК України, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Таким чином, правові підстави вважати цей договір недійсним відсутні.

Скаржник також зазначає про те, що позивач не мав права звертатися з даним позовом у разі недотримання вимог законодавства щодо обов'язковості отримання ліцензії для здійснення певного виду господарської діяльності.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач просить в її задоволенні відмовити, мотивуючи тим, що відповідач при укладенні спірного договору ввів в оману позивача щодо наявності у нього ліцензії на здійснення будівельної діяльності. Відтак, позивач при укладенні спірного договору помилявся щодо прав відповідача на виконання робіт, передбачених п.11 договору №18-277. Окрім того, позивач обґрунтовує правомірність дій прокурора на звернення з позовом для захисту його інтересів.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 06.03.2012 року у справі призначено судову будівельно-технічну експертизу на предмет встановлення виду виконаних відповідачем ремонтних робіт згідно договору №18-227 про закупівлю робіт за державні кошти від 30.06.2011 року.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 14.12.2012 року провадження у справі №5015/5929/11 поновлено, у зв'язку з поверненням матеріалів справи до суду через нездійснення відповідачем оплати за експертизу. Отже, спір вирішується за наявних в справі доказів про права і обов'язки сторін.

В судове засідання представник відповідача повторно не з'явився, хоча належним чином був повідомлений про час та місце розгляду справи, про причини неявки не повідомив, а тому суд вважає за можливе розгляд справи завершити без його участі за наявних в справі документів про права і обов'язки сторін.

Суд, заслухавши пояснення прокурора та представників позивача, які підтримали свої позиції, пояснення дали аналогічні, викладені в письмових поясненнях та дослідивши наявні докази по справі, вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Судом встановлено, що між сторонами у справі 30 червня 2011 р. укладено договір № 18-277 про закупівлю за державні кошти. Предметом цього договору (п.п. 1.1., 1.2. договору) є виконання відповідачем на свій ризик власними силами за завданням позивача ремонтно-будівельних робіт з капітального ремонту фасадів будівель з улаштуванням благоустрою Львівського Зонального вузла оброблення пошти. Найменування роботи: «Капітальний ремонт фасадів будівель Львівського Зонального вузла оброблення пошти з улаштуванням благоустрою».

Прокуратурою м. Львова проведено перевірку правомірності проведення процедури закупівель послуг з капітального ремонту фасадів будівель Львівського зонального вузла оброблення пошти УДППЗ «Укрпошта». У ході перевірки встановлено, що відповідачем для закупівлі послуг подано ліцензію, видану Львівською обласною державною адміністрацією 28.10.2006 р. серії АБ № 119879 за № 49, терміном дії до 28.10.2011 р. Однак, ліцензія серії АБ № 119879 датована 28.10.2004 р. і діяла до 28.10.2009 р. Термін дії цієї ліцензії не продовжувався, іншої ліцензії станом на 30 червня 2011 р. ТзОВ «Одиниця України» не видавалось. Вказане підтверджується листом Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Львівській області від 01.09.2011 р. за № 7/13-6-844. Згадана інспекція з 01.01.2008 р. відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 05.12.2007 р. № 1396 «Про ліцензування певних видів господарської діяльності у будівництві» зі змінами і доповненнями є органом ліцензування. Ліцензійна справа ТзОВ «Одиниця України» серед переданих Державною архітектурно-будівельною інспекцією ліцензійних справ відсутня. Франківським РВ ЛМУ ГУМВСУ у Львівській області 02 вересня 2011 р. порушено кримінальну справу по факту підробки ліцензії серії АБ № 119879, виданої ТзОВ «Одиниця України» 28.10.2006 р. Львівською ОДА з терміном дії до 28.10.2011 р. У матеріалах справи відсутні та відповідачем суду не подані докази того, що ліцензія серії АБ № 119879 на будівельну діяльність видана йому 28 жовтня 2006 р. згідно з рішенням № 49 (оригінал ліцензії, яка подавалась при укладенні договору, заява на видачу ліцензії чи на продовження терміну її дії, зареєстрована у компетентному органі виконавчої влади, ліцензійна справа, рішення про видачу ліцензії тощо відсутні). У матеріалах справи відсутнє та відповідачем суду не подане також згадане у ліцензії рішення № 49 від 28.10.2006 р. про її видачу.

Згідно з п. 11 ч. 1 ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» в редакції, яка діяла на момент укладення договору, будівельна діяльність підлягала ліцензуванню. Згідно з п. 1 Порядку виконання будівельних робіт, який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 р. за № 466 «Про деякі питання виконання підготовчих і будівельних робіт», що діяв на момент укладення оспорюваного договору, будівельними роботами є роботи з нового будівництва, реконструкції, реставрації, капітального ремонту.

За наведених обставин, місцевий суд дійшов висновку, що між сторонами у справі 30 червня 2011 р. укладено договір № 18-277 про закупівлю робіт за державні кошти на виконання ремонтно-будівельних робіт з капітального ремонту фасадів будівель з улаштуванням благоустрою Львівського зонального вузла оброблення пошти з порушенням вимог ст.ст. 203, 2015 ЦК України без відповідного дозволу (ліцензії) у відповідача на виконання цих робіт.

З огляду на норми ч.ч. 1, 2 ст. 12, ч. 1 ст. 14 ГК України ліцензування є одним з основних засобів регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання, які застосовуються державою для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку.

Як результат, норми Цивільного кодексу України передбачають, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним (ст. 227 ЦК України).

В контексті спірних правовідносин слід враховувати, що лише ті види господарської діяльності, які не включені до переліку видів господарської діяльності, встановленого ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», не підлягають ліцензуванню.

Крім того, відповідно до ч. 3 ст. 14 ГК України та ст. 1 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» право на провадження зазначеного виду господарської діяльності протягом визначеного строку може бути підтверджено лише одним документом державного зразка, яким є саме ліцензія.

Як вбачається із матеріалів справи, ТОВ "Одиниця України" на момент укладення спірних договорів не отримувало відповідної ліцензії. Пунктом 1.1. оспорюваного договору зазначено, що відповідач мав виконати роботи з капітального ремонту фасадів. Відтак, спростовуються доводи скаржника про те, що виконаний ним вид робіт не належить до капітальних робіт. Суд сприяв відповідачеві в наданні доказів про те, що виконані ним роботи відносяться до поточних, однак відповідачем не подано таких доказів, як і не подано ліцензії, яка діяла в момент укладення оспорюваного договору.

За приписами ст.204 ЦК України встановлена презумпція правомірності правочинів, тобто правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Правочин може бути визнаний недійсним з підстав передбачених законом.

В частині першій ст.215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину сторонами вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно із ч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частиною 1 ст. 227 ЦК України визначено, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

За таких обставин, місцевий господарський суд дійшов правильного висновку про те, що договір №18-277 від 30.06.2011 року слід визнати недійсним.

Доводи скаржника про те, що спірним договором не порушено права позивача і він немає права на звернення з позовом до суду є необґрунтованими. Відповідно до п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 р. № 9 вимоги про визнання правочину недійсним на підставі ч. 1 ст. 227 ЦК України можуть заявлятися як сторонами правочину, так і будь-якою заінтересованою особою в разі, якщо таким правочином порушено її права чи законні інтереси, а також органами державної влади, які відповідно до закону здійснюють контроль за видом діяльності, яка потребує ліцензування. Окрім того, відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеному в узагальненні практики розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними від 06.11.2009 р. зазначено, що дія ст. 227 ЦК України поширюється на правочини, здійснені юридичною особою, яка не має ліцензії на відповідний вид діяльності. Такі правочини є оспорюваними. Позови про визнання їх недійсними і про застосування наслідків недійсності можуть бути заявлені тільки засновником (учасником) юридичної особи, що не має ліцензії на заняття відповідною діяльністю, державним органом, що здійснює контроль за діяльністю такої юридичної особи, а також прокурором. Умовою для задоволення таких позовів є надання позивачем доказів, які підтверджують, що відповідач знав або згідно із законодавчим актом зобов'язаний був знати про невідповідність правочину вимогам законодавства, тобто що правочин укладений без ліцензії на заняття відповідним видом діяльності. Таким чином, прокурор уповноважений на подання позову про визнання договору недійсним, вчиненого без ліцензії.

Відповідно до ст.33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Таким чином, обов'язок доказування законодавчо покладено на сторони.

Згідно ч.2 ст.34 Господарського процесуального кодексу України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтвердженні певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

З вищенаведеного доводи скаржника про скасування рішення місцевого суду є безпідставними.

Рішення місцевого суду прийняте у відповідності з вимогами діючого законодавства, а тому підстав для його скасування апеляційний суд не вбачає.

Відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України, судовий збір покладається: у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо господарським судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, господарський суд має право покласти на неї судовий збір незалежно від результатів вирішення спору. Стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує мито за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати судового збору. Зважаючи на те, що апеляційним судом відмовлено в задоволенні апеляційної скарги ТОВ «Одиниця України» витрати по сплаті судового збору, в порядку ст.49 ГПК України залишаються на скаржнику.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 ГПК України, суд,

постановив:

рішення господарського суду Львівської області від 22.12.2011 року в справі №5015/5929/11 - залишити без змін, а апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Одиниця України» №30/12-6 від 30.12.2011 року - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку.

Матеріали справи повернути в місцевий господарський суд .

Головуючий -суддя: С. М. Бойко

Судді: Т.Б.Бонк

Р.І.Марко

Повний текст постанови

виготовлено 22.02.2012р.