Ухвала

від 21.03.2013 по справі 2а-11732/11/2670

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"21" березня 2013 р. м. Київ К/9991/69571/12

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі суддів:

Островича С.Е., Степашка О.І., Федорова М.О.

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Дарницькому районі м. Києва на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 лютого 2012 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2012 року у справі за позовом Державної податкової інспекції у Дарницькому районі м. Києва до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лє Пломб", Товариство з обмеженою відповідальністю "Мєтастіл" про стягнення коштів,

ВСТАНОВИЛА:

Державна податкова інспекція у Дарницькому районі м. Києва (далі - ДПІ у Дарницькому районі м. Києва) звернулась до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лє Пломб" (далі - ТОВ "Лє Пломб") та Товариство з обмеженою відповідальністю "Мєтастіл" (далі - ТОВ "Мєтастіл") в якому просить стягнути кошти.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 лютого 2012 року у задоволенні позову ДПІ у Дарницькому районі м. Києва відмовлено.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2012 року апеляційну скаргу ДПІ у Дарницькому районі м. Києва залишено без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 лютого 2012 року - без змін.

Не погоджуючись з вказаними рішеннями суду першої та апеляційної інстанції ДПІ у Дарницькому районі м. Києва подала касаційну скаргу в якій просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 лютого 2012 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2012 року та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ДПІ у Дарницькому районі м. Києва.

Відповідно до ч. 1 ст. 220 КАС України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Сторони в судове засідання не з'явились, а тому відповідно до вимог ст. 222 КАС України розгляд справи проведено в письмовому провадженні.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлені такі фактичні обставини справи.

ДПІ у Дарницькому районі м. Києва у період з 09.03.2011 року по 15.03.2011 року проведено невиїзну документальну перевірку ТОВ «Лє Пломб» з питань дотримання вимог податкового законодавства по взаємовідносинам з ТОВ «Мєтастіл» за період з 01.01.2010 року по 31.12.2010 року. За результатами перевірки складено акт від 15.03.2011 року №923/2305/35944671.

Зазначеною перевіркою встановлено наступні порушення: ч. 5 ст. 203, ч. 1,2 ст. 215, ст.. 216 ЦК України в частині недодержання вимог зазначених статей в момент вчинення правочинів, які не спрямовані на реальне настання наслідків, що обумовлені ними по правочинах, здійснених ТОВ «Лє Пломб» при придбанні товарів (послуг), товар (послуги) по вказаних правочинах не був переданий в порушення ст.ст. 662, 655 та 656 ЦК України; п.п. 7.2.1 п. 7.2, п.п. 7.4.4 п.п. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», в результаті чого встановлено заниження податку на додану вартість на загальну суму 2355020, 88 грн. за період з 01.05.2010 року по 30.08.2010 року.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи, наведені у касаційній скарзі, перевіривши матеріали справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що між ТОВ «Лє Пломб» та ТОВ «Мєтастіл» укладено договір купівлі продажу брухту свинцю №54/10 від 01.05.2010 року. Виконання та реальність зазначеного договору підтверджується матеріалами справи.

Щодо нікчемності фінансово-господарських операцій між позивачем та його контрагентом, суди попередніх інстанцій зазначили наступне.

Відповідно до положень ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства та має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно ч. 2, 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Визнання правочину недійсним судом не вимагається лише у тому випадку, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Згідно положень ст. 228 ЦК України правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Інших підстав для визнання правочину нікчемним чинним законодавством України не передбачено.

Згідно ст. 216 ЦК України до моменту визнання правочину недійсним або нікчемним правові наслідки, а саме те, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю - не настають.

Судами попередніх інстанцій зазначено, що податковим органом не наведено жодної підстави та не надано належних доказів вважати укладену позивачем угоду - нікчемним правочином.

Відповідно до статті 208 Господарського кодексу України якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

Конфіскаційні санкції, передбачені даною нормою, не можуть застосовуватися за сам факт несплати податків (зборів, інших обов'язкових платежів) однією зі сторін договору. За таких обставин правопорушенням є несплата податків, а не вчинення правочину. Для застосування санкцій, передбачених частиною першою статті 208 Господарського кодексу України, необхідним є наявність умислу на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, а також суперечність цього правочину публічно-правовим актам держави, що одночасно становить правопорушення у вигляді злочину чи адміністративно-правового делікту.

Також, судами попередніх інстанцій встановлено, що станом на час укладення та виконання договору, ТОВ «Мєтастіл» було зареєстровано юридичною особою і платником податку на додану вартість, взяте на облік в органах державної податкової служби.

Відповідно до пп. 7.2.3 п. 7.2 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» податкова накладна складається у момент виникнення податкових зобов'язань продавця у двох примірниках. Оригінал податкової накладної надається покупцю, копія залишається у продавця товарів (робіт, послуг).

Відповідно до пп. 7.2.6 п. 7.2 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» податкова накладна видається платником податку, який поставляє товари (послуги), на вимогу їх отримувача, та є підставою для нарахування податкового кредиту, що і було зроблено позивачем.

У відповідності до абз. 1 пп. 7.4.1 п.7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.

Згідно з пп. 7.4.5 п.7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

Відповідно до п.п. 7.5.1 п.7.5 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій:

- або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків;

- або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку, що достатніми підставами для включення позивачем до складу податкового кредиту відповідних сум податку на додану вартість є: придбання ним товарів та послуг; використання зазначених товарів та послуг у межах господарської діяльності; сплата чи нарахування сум податку на додану вартість у зв'язку з таким придбанням.

Крім того, судами попередніх інстанцій вірно зазначено, що у разі якщо на час здійснення господарських операцій, за якими податковий орган не визнає обґрунтованим віднесення позивачем до податкового кредиту сум податку на додану вартість, постачальники були включені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, а також мали свідоцтво про реєстрацію платника податку на додану вартість, покупець не може нести відповідальність ні за несплату податків продавцями, ні за можливу недостовірність відомостей про них, наведених у зазначеному реєстрі, за умови необізнаності щодо неї.

Відповідно до ст. 10 Закону України «Про податок на додану вартість» та ст. 1 та ст. 4 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», ведення податкового обліку покладено на кожного окремого платника податку. При цьому такий платник несе самостійну відповідальність за порушення правил ведення податкового обліку. Зазначена відповідальність стосується кожного окремого платника податку і не може автоматично поширюватися на третіх осіб, у тому числі на його контрагентів.

Також, судами попередніх інстанцій вірно визначено, що незнаходження контрагента за місцем державної реєстрації, порушення під час реєстрації такого контрагента, чи порушення таким контрагентом вимог законодавства про оподаткування не може призводити до недійсності всіх угод, укладених ним з моменту державної реєстрації такої юридичної особи до моменту виключення її з державного реєстру, та не позбавляє правового значення видані за цими господарськими операціями податкові накладні. Позивач, як покупець, не може нести відповідальність ні за несплату податків продавцями, ні за можливу недостовірність відомостей про них, наведених у зазначеному реєстрі, за умови необізнаності щодо неї.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог ДПІ у Дарницькому районі м. Києва про стягнення коштів.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід відхилити, оскільки рішення суду першої та апеляційної інстанцій постановлені з додержанням норм матеріального та процесуального права, правова оцінка обставинам у справі дана вірно, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись ст.ст. 220, 222, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

УХВАЛИЛА :

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Дарницькому районі м. Києва залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 лютого 2012 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2012 року - без змін.

Ухвала є остаточною, проте може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строк та у порядку, визначеному статтями 237, 238, 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Судді С.Е. Острович О. І. Степашко М. О. Федоров