Ухвала

від 11.04.2013 по справі 2а-11183/12/2670

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

cpg1251 КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: № 2а-11183/12/2670 Головуючий у 1-й інстанції: Літвінова А.В. Суддя-доповідач: Губська О.А.

У Х В А Л А

Іменем України

11 квітня 2013 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Губської О.А.

суддів Беспалова О.О., Парінова А.Б.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу Окружної державної податкової служби - центрального офісу з обслуговування великих платників податку Державної податкової служби на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 жовтня 2013 року у справі за адміністративним позовом Акціонерного товариства «Український інноваційний банк» до Окружної державної податкової служби - центрального офісу з обслуговування великих платників податку Державної податкової служби про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати недійсними та скасувати податкові повідомлення-рішення від 28.01.2008 року №0000024310/0, від 28.01.2008 року №0000044310/0, від 08.04.2008 року №000024310/1, від 08.04.2008 року №000044310/1, від 19.06.2008 року №0000294310/2, від 19.06.2008 року №00000443310/2, від 11.08.2008 року №0000294310/3, від 11.08.2008 року №00000443310/3.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 жовтня 2013 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення спеціалізованої державної податкової інспекції у місті Києві по роботі з великими платниками податків від 28.01.2008 року №0000044310/0, від 08.04.2008 року №000044310/1, від 19.06.2008 року №00000443310/2, від 19.06.2008 року №0000294310/2, від 11.08.2008 року №0000044310/3, від 11.08.2008 року №0000294310/3. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просив його скасувати та постановити нове рішення, яким в задоволені позовних вимог відмовити в повному обсязі.

Сторони, будучи належним чином повідомлені про дату, час та місце апеляційного розгляду справи, в судове засідання не з'явилися. Про причини своєї неявки суд не повідомили.

Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін в судовому засіданні - не обов'язкова, колегія суддів у відповідності до ч. 4 ст. 196 КАС України визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи за відсутності представників сторін.

Згідно ст. 41 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, постанова суду - без змін з таких підстав.

Суд першої інстанції прийшов до висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, Спеціалізованою державною податковою інспекцією у місті Києві по роботі з великими платниками податків проведено планову виїзну документальну перевірку акціонерного товариства «Український інноваційний банк» з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2005р. по 30.09.2007 р., за результатами якої було складено акт перевірки від 16.01.2008 р. №18/43-10/05839888.

Перевіркою встановлено порушення АТ «Український інноваційний банк» п.п. 1.22.2 п. 1.22, п.п. 1.3.2 п. 1.3 ст. 1, п.п. 4.1.1, п.п. 4.1.2, п.п 4.1.3, п.п. 4.1.4, п.п. 4.1.6, п. 4.1 ст. 4, п.п. 5.2.1, п.п. 5.2.4 п. 5.2, п.п. 5.3.1, п.п. 5.3.2, п.п. 5.3.9 п. 5.3, п.п. 5.4.4, п.п. 5.4.6, п.п. 5.4.8, п.п. 5.4.10 п. 5.4, п.п. 5.6.1 п. 5.6, п.п. 5.7.1 п. 5.7 ст. 5, п. 7.6 ст. 7, п.п. 8.2.2 п. 8.2, п.п. 8.3.2 п. 8.3, п.п. 8.4.5 п. 8.4, п.п. 8.6.1 п. 8.6 ст. 8, п.п. 12.2.1, п.п. 12.2.2 п. 12.2 статті 12 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», чинного на момент виникнення спірних правовідносин, та п.п. 3.1.1 п. 3.1, п.п. 3.2.5 п. 3.2 ст. 3, п. 4.1, п. 4.7 ст. 4, п.п. 7.2.1 п. 7.2, п.п. 7.3.1 п. 7.3, п.п. 7.4.3, п.п. 7.4.5, п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», чинного на момент виникнення спірних правовідносин.

На підставі акту перевірки від 16.01.2008 р. №18/43-10/05839888 спеціалізованою державною податковою інспекцією у місті Києві по роботі з великими платниками податків були прийняті податкові повідомлення-рішення від 28.01.2008 р. №0000024310/0, яким позивачеві визначено грошове зобов'язання з податку на прибуток банківських організацій в сумі 1 282 106,14 грн., у тому числі: 647 713,78 грн. - основний платіж, 634 392,36 грн. - штрафні (фінансові) санкції; від 28.01.2008 №0000044310/0, яким позивачеві визначено грошове зобов'язання з податку на додану вартість в сумі 74 483,87 грн., у тому числі: 34 210,08 грн. - основний платіж, 40 273,79 грн. - штрафні (фінансові) санкції.

Не погоджуючись із вказаними податковими повідомленнями-рішеннями, позивач оскаржив їх в адміністративному порядку.

За наслідками процедури апеляційного узгодження податкового зобов'язання СДПІ у місті Києві по роботі з великими платниками податків прийнято податкові повідомлення-рішення від 08.04.2008 №000024310/1 та від 08.04.2008 №000044310/1, якими суму податкових зобов'язань не змінено.

Разом з тим, рішенням ДПІ у місті Києві від 11.06.2008 року №2481/10/25-114 скасовано податкове повідомлення-рішення спеціалізованої державної податкової інспекції у місті Києві по роботі з великими платниками податків від 08.04.2008 року №000024310/1 в частині донарахування податку на прибуток внаслідок зменшення перевіркою валових витрат Дніпропетровської філії АТ «Український інноваційний банк» на вартість оренди частини нежитлового приміщення.

За наслідками чого, спеціалізованою державною податковою інспекцією у місті Києві по роботі з великими платниками податків прийняті податкові повідомлення-рішення від 19.06.2008 року №0000294310/2, яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання з податку на прибуток банківських організацій у розмірі 953 696,01 грн.; від 19.06.2008 року №0000044310/2, яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 74 483,87 грн.

Крім того, рішенням ДПА України від 05.08.2008 р. №7545/6/25-0115 зазначені податкові повідомлення-рішення залишено без змін, а СДПІ у місті Києві по роботі з великими платниками податків прийнято податкові повідомлення-рішення від 11.08.2008 року №0000294310/3, яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання з податку на прибуток банківських організацій у розмірі 953 696,01 грн. та від 11.08.2008 року №0000044310/3, яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 74 483,87 грн.

Колегія суддів не може погодитись в повній мірі з висновками податкового органу, враховуючи наступне.

Так, судом першої інстанції встановлено, що однією з підстав визначення позивачеві суми податкового зобов'язання з податку на прибуток стало неправильне, на думку податкового органу, відображення Банком у податковому обліку доходу, отриманого у вигляді процентів за облігаціями.

Як вбачається з матеріалів справи, у періоді, охопленому перевіркою, у портфелі Банку обліковувалися облігації внутрішньої державної позики з податку на додану вартість, емітовані Міністерством фінансів України на виконання постанов Кабінету Міністрів України від 25.12.2003 року №2014 року «Про випуск облігацій внутрішньої державної позики для погашення простроченої бюджетної заборгованості з податку на додану вартість»та від 10.08.2004 року №1036 «Деякі питання випуску облігацій внутрішньої державної позики для погашення простроченої бюджетної заборгованості з податку на додану вартість». У визначені у цих постановах строки Банк отримував кошти в рахунок погашення основної суми боргу за цими облігаціями в розмірі 20% їх номінальної вартості та нарахованих процентів. При цьому, як суму погашеної основної заборгованості, так і суму нарахованих процентів Банк відображав в окремому податковому обліку в порядку пункту 7.6 статті 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Однак проценти за вказаними облігаціями не є доходом у розумінні підпункту 7.6.4 пункту 7.6 статті 7 названого Закону.

Так, відповідно до зазначеної норми під терміном «доходи» слід розуміти суму коштів або вартість майна, отриману (нараховану) платником податку від продажу, обміну або інших способів відчуження цінних паперів та деривативів, збільшену на вартість будь-яких матеріальних цінностей чи нематеріальних активів, які передаються платнику податку в зв'язку з таким продажем, обміном або відчуженням. До складу доходів включається також сума будь-якої заборгованості платника податку, яка погашається у зв'язку з таким продажем, обміном або відчуженням.

Зі змісту викладеного вбачається, що доходами, які відображаються в окремому податковому обліку платника, є сума коштів, отримана платником податку внаслідок відчуження цінних паперів, або розмір його заборгованості, в рахунок погашення якої відчужено цінні папери.

У той же час проценти є доходом, який сплачується (нараховується) позичальником на користь кредитора у вигляді плати за використання залучених на визначений строк коштів або майна. Тобто за своєю правовою природою проценти на суму заборгованості по облігаціям є платою за користування коштами, що підлягають виплаті за цими облігаціями, а виплата таких процентів обумовлюється саме користуванням чужими коштами, а не здійсненням операцій з цінними паперами.

За змістом підпунктів 4.1.2, 4.1.4 пункту 4.1 статті 4 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»валовий доход включає доходи від здійснення банківських, страхових та інших операцій з надання фінансових послуг, торгівлі валютними цінностями, цінними паперами, борговими зобов'язаннями та вимогами, а також доходи у вигляді процентів, роялті, володіння борговими вимогами, доходів від здійснення операцій лізингу (оренди), а також дивідендів (крім тих, які не підлягають включенню до валового доходу відповідно до підпункту 7.8.6 пункту 7.8 статті 7 цього Закону).

Враховуючи викладене, судова колегія приходить до висновку, що проценти на суму заборгованості по облігаціям внутрішньої державної позики повинні відображатися у загальному податковому обліку у складі валового доходу платника.

Крім того, слід зазначити, що акт перевірки спеціалізованої державної податкової інспекції у місті Києві по роботі з великими платниками від 16.01.2008 року №18/43-10/05839888 містить висновок щодо заниження позивачем збитку від операцій з облігаціями.

Проте з акту перевірки не вбачається, що зазначене порушення вплинуло на визначення позивачеві грошового зобов'язання із податку на прибуток оскаржуваними податковими повідомленнями-рішеннями.

Так, акт перевірки не містить розрахунку визначення позивачеві грошового зобов'язання із податку на прибуток за наслідками такого порушення. А висновки акту перевірки щодо обліку операцій з облігаціями викладено в окремому пункті (пункту 2) висновків, з якого не вбачається визначення позивачеві грошового зобов'язання.

Разом тим, суд апеляційної інстанції звертає увагу на неточності в акті перевірки щодо визначення контролюючим органом сум процентів за облігаціями, оскільки по тексту акту перевірки вбачаються постійні розбіжності у зазначенні названих сум. Відповідні неточності також спостерігаються ів рішеннях контролюючих органів за наслідками процедури апеляційного узгодження податкового зобов'язання.

З матеріалів справи вбачається, що висновок спеціалізованої державної податкової інспекції у місті Києві по роботі з великими платниками податків про заниження позивачем суми оподатковуваного доходу під час визначення бази оподаткування податком на прибуток ґрунтується на тому, що Банком не включено до валового доходу відсотки у сумі 1 697,26 грн., які підлягали нарахуванню у березні-квітні 2007 року за кредитною угодою від 19.03.2001 року №022, укладеною з приватною фірмою «Мастранс».

Так, умовами мирової угоди від 05.04.2007 року №2-6720/04 передбачалося погашення заборгованості названого позичальника перед Банком малим підприємством «Сатурн».

Відповідно до протоколу засідання кредитної комісії Луцької філії акціонерного товариства «Український інноваційний банк» від 01.03.2007 року №034 з 01.03.2007 року призупинено нарахування відсотків за кредитною угодою від 19.03.2001 року №022 у зв'язку із задоволенням клопотання малого підприємства «Сатурн» та підготовкою мирової угоди.

Сторонами не заперечується факт не нарахування відсотків за кредитною угодою від 19.03.2001 року №022 протягом березня-квітня 2007 року на підставі названого протоколу засідання кредитної комісії. При цьому, сума заборгованості за кредитною угодою, зазначена в мировій угоді, відповідає сумі заборгованості, що зазначена в протоколі засідання кредитної комісії Луцької філії акціонерного товариства «Український інноваційний банк»від 01.03.2007 року №034 і становить 141 690,34 грн.

Зазначеним вище, підтверджується факт відсутності нарахування відсотків за названою кредитною угодою протягом березня-квітня 2007 року.

В свої апеляційній скарзі, апелянт посилається на порушення позивачем приписів підпункту 4.1.2 пункту 4.1 статті 4 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», відповідно до яких валовий доход - це загальна сума доходу платника податку від усіх видів діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як на території України, її континентальному шельфі, виключній (морській) економічній зоні, так і за їх межами. Валовий доход включає доходи від здійснення банківських, страхових та інших операцій з надання фінансових послуг, торгівлі валютними цінностями, цінними паперами, борговими зобов'язаннями та вимогами.

Аналіз зазначених приписів Закону свідчить, що валовий доход формується за рахунок, зокрема, отриманого (нарахованого) доходи від здійснення банківських послуг.

З огляду на те, що відповідачем не заперечується факт відсутності нарахування, а отже і отримання відсотків за кредитною угодою від 19.03.2001 року №022 протягом березня-квітня 2007 року на підставі протоколу засідання кредитної комісії від 01.03.2007 року, суд вважає необґрунтованим висновок органу державної податкової служби щодо заниження валового доходу за цей період з огляду на відсутність такого доходу.

Аналізуючи встановлене перевіркою порушення п.п. 5.2.4 п. 5.2 ст. 5, п.п. 12.2.1 та п.п. 12.2.2 п. 12.2 ст. 12 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» в частині неправомірного завищення валових витрат на загальну суму 102 080,46 грн. від операції по формуванню страхового резерву, створеного під знецінення простих іменних акцій відкритого акціонерного товариства «Кінто »відкритого акціонерного товариства «УкрКарт»з відповідним відображенням по рядку 04.3 «Сума коштів внесених до страхового резерву», суд бере до уваги наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, 31.08.2005 року позивач до складу валових витрат відніс суми страхового резерву, створеного під знецінення простих іменних акцій відкритого акціонерного товариства «КІНТО» на загальну суму 78 080,46 грн. та відкритого акціонерного товариства «УкрКарт» на загальну суму 24000,00 грн. з відповідним відображення в рядку 04.3 «Сума коштів, внесених до страхового резерву».

Відповідно до п.п. 5.2.4 п. 5.2 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» до складу валових витрат включаються суми коштів, внесені до страхових резервів у порядку, передбаченому ст. 12 цього Закону.

Згідно з п.п. 12.2.1 п. 12.2 ст. 12 зазначеного Закону будь-який банк, а також будь-яка небанківська фінансова установа, створена згідно з нормами відповідних законів, крім страхових компаній та недержавних пенсійних фондів (далі - фінансові установи), зобов'язані створювати страховий резерв для відшкодування можливих втрат по основному боргу (без процентів та комісій) за всіма видами кредитів (у тому числі консолідованим іпотечним боргом), а також гарантій, порук, придбаних цінних паперів (у тому числі іпотечних сертифікатів з фіксованою дохідністю), інших активних банківських операцій, які відносяться до їх господарської діяльності згідно із законодавством.

Згідно з п.п. 12.2.2 п. 12.2 ст. 12 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» встановлено, що з урахуванням положень п.п. 12.2.3 цієї статті, створення страхового резерву здійснюється фінансовою установою самостійно у розмірі, достатньому для повного покриття ризиків неповернення основного боргу за кредитами, гарантіями, поруками, придбаними цінними паперами, іншими видами заборгованості, визнаними нестандартними за методикою, яка встановлюється для банків Національним банком України, а для небанківських фінансових установ - спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг, а також за кредитами, гарантіями, поруками, придбаними цінними паперами, іншими видами заборгованості, визнаними безнадійними згідно з нормами цього Закону.

Таким чином, умовами формування страхового резерву в порядку наведених положень Закону є, зокрема, наявність боргу та існування ризику його неповернення. Разом з тим, акції належать до класу пайових цінних паперів, які відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 195 Цивільного кодексу України засвідчують участь у статутному капіталі, надають їх власникам право на участь в управлінні емітентом і одержання частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів, та частини майна при ліквідації емітента та, на відміну від векселів, облігацій - боргових цінних паперів, не засвідчують відносин боргу між держателем акцій та їх емітентом. Наслідком знецінення акцій є неодержання акціонером очікуваного доходу, а не неповернення заборгованості.

Отже, оскільки страховий резерв під інші активні операції банку, які не супроводжуються виникненням боргових вимог, не впливає на формування валових витрат, то за даних обставин відсутні підстави для включення позивачем коштів на формування страхового резерву за спірними операціями до складу валових витрат.

За таких обставин, висновки акту перевірки від 16.01.2008 №18/43-10/05839888 стосовно порушення позивачем п.п. 4.1.2 п. 4.1 ст. 4 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» є правомірними.

Разом з тим, суд апеляційної інстанції звертає увагу відповідача на те, що акт перевірки від 16.01.2008 року №18/43-10/05839888 містить певні розбіжності щодо сум завищення позивачем валових витрат та не містить висновків, що зазначене порушення вплинуло на розрахунки з державним бюджетом України. Так, акт перевірки не містить розрахунку грошового зобов'язання з податку на прибуток за наслідками цього порушення.

Колегія суддів акцентує увагу на тій обставині, що відповідачем не було надано будь-яких додаткових доказів або пояснень з цього питання ні до суду першої інстанції, ні до суду апеляційної інстанції.

Щодо встановленого в акті перевірки порушення позивачем п.п. 1.22.1 п. 1.22 ст. 1, п.п. 4.1.6 п.4.1 ст. 4 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» у зв'язку із не включенням філіями банку до валового доходу суми безповоротної фінансової допомоги у вигляді заборгованості, що залишились нестягнутими після закінчення строку позовної давності, по Луцькій (3 932,53 грн.), Оболонській (156,97 грн.) та Київській (3 817,95 грн.) філіях акціонерного товариства «Укрінбанк», колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з пунктом 4.1 статті 4 наведеного Закону валовий доход - загальна сума доходу платника податку від усіх видів діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як на території України, її континентальному шельфі, виключній (морській) економічній зоні, так і за їх межами.

Підпунктом 4.1.6 п. 4.1 ст. 4 вищевказаного Закону встановлено, що валовий доход включає, зокрема, доходи з інших джерел, у тому числі, але не виключно, у вигляді сум безповоротної фінансової допомоги, отриманої платником податку у звітному періоді, вартості товарів (робіт, послуг), безоплатно наданих платнику податку у звітному періоді, крім їх надання неприбутковим організаціям згідно з п. 7.11 ст. 7 цього Закону та у межах таких операцій між платником податку та його відокремленими підрозділами, які не мають статусу юридичної особи, крім випадків, визначених у частині четвертій статті 3 Закону України «Про списання вартості несплачених обсягів природного газу».

Відповідно до п.п. 1.22.1 п. 1.22 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» безповоротна фінансова допомога -це, зокрема, сума заборгованості платника податку перед іншою юридичною чи фізичною особою, що залишилася нестягнутою після закінчення строку позовної давності.

Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Однак, колегія суддів зазначає, що позовна давність не поширюється на вимогу вкладника до банку про видачу вкладу згідно зі статтею 268 Цивільного кодексу України.

Постановою Правління Національного банку України від 12.11.2003 №492 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 17.12.2003 за №1172/8493) затверджено Інструкцію про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах.

Відповідно до п. 1.8 вказаної Інструкції Національного банку України банки відкривають своїм клієнтам за договором банківського рахунку поточні рахунки, за договором банківського вкладу - вкладні (депозитні) рахунки. При цьому, поточний рахунок - рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей і здійснення розрахунково-касових операцій за допомогою платіжних інструментів відповідно до умов договору та вимог законодавства України; вкладний (депозитний) рахунок - рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей, що передаються клієнтом в управління на встановлений строк або без зазначення такого строку під визначений процент (дохід) і підлягають поверненню клієнту відповідно до законодавства України та умов договору.

Згідно з п. 20.6 Інструкції, вкладні (депозитні) рахунки клієнтів у разі залучення строкових вкладів закриваються після закінчення строку дії договору банківського вкладу та повернення коштів вкладнику. У разі залучення вкладу на умовах його видачі на першу вимогу вкладний (депозитний) рахунок закривається після повернення коштів вкладнику.

Відповідно до пункту 20.7 Інструкції, для дострокового розірвання дії договору банківського вкладу або повернення частини вкладу за бажанням вкладника - фізичної особи вкладник зобов'язаний повідомити про це банк шляхом подання заяви. У заяві, яка складається за довільною формою, вкладник - фізична особа, зокрема, має зазначити номер і дату укладання договору банківського вкладу, суму вкладу або його частину, а також зазначити дату, коли банк зобов'язаний повернути кошти вкладнику. Таку заяву вкладник - фізична особа подає до банку у двох примірниках не пізніше ніж за два робочих дні до дати отримання коштів, зазначеної в заяві. Один примірник заяви з відміткою банку про отримання повертається вкладнику - фізичній особі.

Відповідно до пункту 9.8 Інструкції, за договором банківського вкладу банк зобов'язаний видати вклад на першу вимогу вкладника - суб'єкта господарювання, крім вкладів, внесених юридичною особою на інших умовах повернення, що встановлені договором банківського вкладу.

Враховуючи все наведене вище, колегія суддів приходить до висновку, що позовна давність не поширюється на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу.

Разом з тим, суд апеляційної інстанції звертає увагу відповідача на те, що залишки коштів на рахунках фізичних осіб не можна вважати доходом позивача, оскільки навіть у разі смерті фізичної особи за відсутності спадкоємців кошти на рахунку такої особи переходять у власність територіальної громади як відумерла спадщина в порядку статті 1277 Цивільного кодексу України.

Відповідно до статті 33 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам - правонаступникам у результаті злиття, приєднання, поділу, перетворення (реорганізації) або в результаті ліквідації за рішенням, прийнятим засновниками (учасниками) юридичної особи або уповноваженим ними органом, за судовим рішенням або за рішенням органу державної влади, прийнятим у випадках, передбачених законом. Юридична особа є такою, що припинилася, з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи.

У разі ліквідації юридичної особи без правонаступництва кошти, які залишилися на банківському рахунку такої особи є доходом позивача з інших джерел у розумінні, передбаченому п.п. 4.1.6 п. 4.1 ст. 4 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», оскільки такі кошти є активом, який підлягав поверненню власнику рахунку, однак залишився у власності позивача з причин припинення зобов'язання ліквідацією юридичної особи - кредитора.

Відповідачем не надано суду доказів щодо закінчення строків дії договорів банківського вкладу, наявності у позивача інформації про припинення юридичних осіб - клієнтів банку, відсутності правонаступників ліквідованих юридичних осіб, смерті фізичних осіб тощо.

Як вбачається з матеріалів справи, ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.08.2012 року суд зобов'язував сторін із врахуванням ухвали Вищого адміністративного суду України від 01.08.2012 року №К-26346 надати суду необхідні документи для повного та всебічного з'ясування всіх обставин справи та підготувати письмові пояснення з приводу спірних правовідносин із врахуванням висновків ухвали Вищого адміністративного суду України.

Разом з тим, письмові пояснення органу державної податкової служби від 05.09.2012 року №1065/9/10-130 не містять на обґрунтування висновків акту перевірки в цій частині відповідної інформації. Відповідних доказів відповідачем суду не надано.

А тому, суд вважає необґрунтованими висновки акту перевірки в частині заниження позивачем валових доходів на загальну суму 7 907,45 грн.

Щодо посилань апелянта на порушення п. 1.32 ст. 1, п. 5.1 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» в частині завищення валових витрат на суму 115 319,008 грн. за договорами про надання флористичних послуг, укладеними між акціонерним товариством «Укрінбанк», ТОВ «Флоріна» та ТОВ «Тюльпан», колегія суддів зазначає наступне..

Як вбачається з матеріалів справи, між позивачем та ТОВ «Флоріна» та ЗАТ «Тюльпан» укладено договори від 03.03.2004 року та від 20.03.2006 року по виконанню робіт по флористичному оформленню виробничих приміщень позивача.

Позивач відніс до валових витрат суму витрат на оплату флористичних послуг.

Проте, на думку відповідача витрати по флористичному оформленню виробничих приміщень не пов'язані з господарською діяльністю позивача, тому не можуть бути віднесені до складу валових витрат.

Відповідно до п. 5.1 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» встановлено, що валові витрати виробництва та обігу - це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності. Згідно п.п. 5.2.1 п. 5.2 ст. 5 вказаного Закону до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці та інше.

Відповідно до п. 1.32 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» господарська діяльність - будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою. Для банку господарською діяльністю є банківська діяльність.

Згідно з п. 5.11 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» установлення додаткових обмежень щодо віднесення витрат до складу валових витрат платника податку, крім тих, що зазначені у цьому Законі, не дозволяється. Цим законом не обмежено можливість віднесення до складу валових тих витрат, які здійснені з метою надання виробничим приміщенням вигляду, придатного для здійснення у них господарської діяльності.

Надані флористичні послуги полягали в оформленні виробничих приміщень банку, в яких надаються послуги по обслуговуванню клієнтів, предметами інтер'єру, виготовленими із сухих (штучних) або живих квіткових композицій. Оскільки ці послуги придбавалися з метою підвищення рівня обслуговування клієнтів, створення позитивного іміджу банку, це обумовлює господарський характер цих послуг. Оцінка необхідності цих витрат для господарської діяльності позивача, чи їх доцільності не входить до компетенції податкового органу.

Таким чином, зменшення оподатковуваного доходу позивача на суму витрат на оплату флористичних послуг відповідає правилам формування валових витрат, передбачених Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Колегія суддів акцентує увагу, що зазначений висновок суду також підтверджений Вищим адміністративним судом України в своїй ухвалі від 01.08.2012 року.

Щодо посилань апелянта на порушення п.п. 5.4.6 п. 5.4 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» в частині завищення Рівненською філією акціонерного товариства «Український інноваційний банк» валових витрат за договором добровільного страхування майна (банкомату), який не є власністю позивача, а перебуває в оперативній оренді, колегія суддів зазначає наступне.

Так, відповідно до умов Договору оперативної оренди №SSI.04.001/23, укладеного позивачем (орендар) та ТОВ «Сервус Систем Інтегрейшн», орендар не пізніше 15-ти календарних днів з моменту передачі обладнання проводить страхування за власний рахунок обладнання на користь орендодавця і надає один із оригіналів страхового договору чи полісу орендодавцю (пункт 9.3 розділу 9 Договору).

Згідно із п.п. 5.5.1 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» до складу валових витрат відносяться будь-які витрати, пов'язані з виплатою або нарахуванням процентів за борговими зобов'язаннями (у тому числі за будь-якими кредитами, депозитами або у вигляді орендної плати) протягом звітного періоду, якщо такі виплати або нарахування здійснюються у зв'язку з веденням господарської діяльності платника податку.

Відповідно до п. 5.4.6 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» до складу валових витрат платника податку, зокрема, включаються суми будь-яких витрат зі страхування майна платника податку. В положенні даного закону не передбачено, що майно повинно належати платнику податку лише на праві власності.

Позивач зазначає, що оренда банкоматів здійснювалася ним з метою веденням господарської діяльності - обслуговування клієнтів з використання платіжних карток. Банкомати як майно перебували на праві користування у позивача, тому витрати на їх страхування були правомірно віднесені до складу валових витрат. За таких обставин, висновок відповідача про порушення позивачем п.п. 5.4.6 п. 5.4 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» є безпідставним, з чим погоджується і колегія суддів.

В апеляційній скарзі апелянт звертає увагу суду на порушення позивачем п.п. 8.2.2 п. 8.2, п.п. 8.6.1 п. 8.6 ст. 8 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» в частині невірного розподілу основних фондів по групах, а саме на неправильне віднесення охоронно-тривожної сигналізації та металевих ґрат до другої групи основних фондів, замість першої групи, тим самим завищення амортизаційних відрахувань.

Колегія суддів не бере до уваги вказані посилання, з огляду на наступне.

Відповідно до п. 8.2.1 ст. 8 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» під терміном «основні фонди» слід розуміти матеріальні цінності, що призначаються платником податку для використання у господарській діяльності платника податку протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів з дати введення в експлуатацію таких матеріальних цінностей, та вартість яких перевищує 1000 гривень і поступово зменшується у зв'язку з фізичним або моральним зносом.

У податковому обліку основні фонди підлягають розподілу за групами згідно п.п. 8.2.2 п. 8.2 ст. 8 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»:

група 1 - будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої, в тому числі жилі будинки та їх частини (квартири і місця загального користування), вартість капітального поліпшення землі;

група 2 - автомобільний транспорт та вузли (запасні частини) до нього; меблі; побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, інше конторське (офісне) обладнання, устаткування та приладдя до них;

група 3 - будь-які інші основні фонди, не включені до груп 1, 2 і 4;

група 4 - електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, пов'язані з ними засоби зчитування або друку інформації, інші інформаційні системи, комп'ютерні програми, телефони (у тому числі стільникові), мікрофони і рації, вартість яких перевищує вартість малоцінних товарів (предметів).

Наведені положення Закону дають підстави для висновку про те, що одним з основних критеріїв для віднесення основних фондів до першої групи є наявність у них ознак нерухомих речей. Система охоронно-тривожної сигналізації є окремим об'єктом, який складається з ряду приладів, які можуть бути, при необхідності, демонтовані для використання в інших системах, тобто є рухомим об'єктом.

Колегія суддів зазначає, що таких ознак металеві грати не мають. За своїм функціональним призначенням охоронно-тривожна сигналізація та металеві грати також не є структурним компонентом будівлі чи споруди, оскільки не є їх невід'ємним компонентом.

Крім того, охоронно-тривожна сигналізація не є також і передавальним пристроєм, оскільки відповідно до Національного стандарту №2 «Оцінка нерухомого майна» передавальні пристрої - земельні поліпшення, створені для використання спеціальних функцій з передачі енергії, речовини, сигналу, інформації тощо будь-якого походження та виду на відстань (лінії електропередач, трубопроводи, водопроводи, теплові та газові мережі, лінії зв'язку тощо).

Враховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку, що позивач правомірно відніс охоронно-пожежну сигналізацію та металеві грати до другої групи основних фондів.

Аналізуючи встановлене перевіркою порушення підпункту 4.1.1 пункту 4.1 статті 4, підпункту 7.9.7 пункту 7.9 статті 7, підпункту 11.3.1 пункту 11.3 статті 11 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» стосовно заниження валового доходу у другому кварталі 2005 року на суму коштів 231 687,50 грн., та заниження обсягів продажу, що є об'єктом оподаткування податком на додану вартість в червні 2005 року на суму 231 687,50 грн. коштів, що надійшли до Вінницької філії від ТОВ «ВКФ «Декор», суд, із врахуванням висновків ухвали Вищого адміністративного суду України від 01.08.2012 р., бере до уваги наступне.

Як вбачається із матеріалів справи, та встановлено судом першої інстанції, позивач у якості попередньої оплати за склоформуючу машину отримав 21.06.2005 року кошти в сумі 278 025,00 грн. від ТОВ «ВКФ «Декор». Позивач стверджує, що характер надходження коштів від ТОВ «ВКФ «Декор» на рахунок банку був невідомий, а Вінницька філія банку 29.06.2005 року кошти в сумі 231 687,60 грн. помилково зарахувала на рахунок 3600 як доходи майбутніх періодів.

Відповідно до п.п. 7.9.5 п. 7.9 ст. 7 та 11.3.1 п. 11.3 ст. 11 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» встановлено особливий порядок оподаткування операцій з борговими вимогами та зобов'язаннями, зокрема, при здійсненні операцій із заставним майном у випадках, коли заставодержатель у подальшому продає іншим особам об'єкт застави, що перейшов у його власність в рахунок погашення боргових зобов'язань застоводавця, доходи або збитки заставодержателя визначаються на загальних підставах, тобто датою збільшення валового доходу вважається дата здійснення першої події або дата зарахування коштів в рахунок оплати за товар або дата відвантаження товару.

Однак, позивач включив дані доходи до складу валових доходів за підсумками дев'яти місяців 2005 року та врахував в обсяги операцій за липень 2005 року при визначенні податку на додану вартість.

Колегія суддів наголошує, що відповідач, констатуючи факт порушення, не надав суду доказів того, що сплата податку на додану вартість в червні 2005 року, а не в липні 2005 року та включення до складу валових доходів грошових коштів за підсумками дев'яти місяців 2005 року, а не півріччя 2005 року вплинуло на розрахунки з державним бюджетом України. Акт перевірки (сторінки 46 та 106) не містить доказів того, що за наслідками перевірки за названим порушенням позивачеві визначено відповідні грошові зобов'язання.

З огляду на викладене, враховуючи, що відповідачем при прийнятті оскаржуваних податкових повідомлень-рішень із визначення позивачеві грошового зобов'язання із податку на прибуток порушено принцип обґрунтованості і добросовісності, відповідні податкові повідомлення-рішення підлягають скасуванню.

Аналізуючи доводи позивача щодо неправомірності нарахування йому грошового зобов'язання з податку на додану вартість, суд бере до уваги наступне.

Як вбачається із акту перевірки від 16.01.2008 р. №18/43-10/05839888, відповідачем встановлено порушення п. 4.7 ст. 4 Закону України «Про податок на додану вартість» Броварською філією АТ «Український інноваційний банк» в частині невіднесення до податкового зобов'язання податку на додану вартість суми 2 000,00 грн. за договором комісії на продаж автозапчастин від 21.02.2001 року №18/2001 з ТОВ «Алеко».

Броварською філією АТ «Укрінбанк» було укладено договір комісії на продаж автозапчастин від 21.02.2001 року №18/2001 з ТОВ «Алеко». Відповідно до умов договору комісіонер (ТОВ «Алеко») зобов'язується за дорученням комітента (АТ «Укрінбанк») здійснити в інтересах останнього від свого імені угоду з продажу автозапчастин. Зазначені автозапчастини АТ «Укрінбанк» (повірений) отримав від приватного підприємця Василенко С.М. (Довіритель) на підставі договору доручення на продаж майна від 16.08.2000 №2, в якому зазначено, що Довіритель доручає Повіреному реалізувати майно, по цінах та на умовах на розсуд Повіреного. Майно, яке передано відповідно до договору доручення, підлягає реалізації для погашення заборгованості по кредитній угоді від 01.03.2000 року №200010.

Відповідно до п. 4.7 ст. 4 Закону України «Про податок на додану вартість» у випадках коли платник податку здійснює діяльність з поставки товарів, отриманих у межах договорів комісії (консигнації), поруки, доручення, довірчого управління, інших цивільно-правових договорів, що уповноважують такого платника податку (далі - комісіонера) здійснювати поставку товарів від імені та за дорученням іншої особи (далі - комітента) без передання права власності на такі товари, базою оподаткування є продажна вартість цих товарів, визначена у порядку, встановленому цим Законом. Датою збільшення податкових зобов'язань комісіонера є дата, визначена за правилами, встановленими пунктом 7.3 цього Закону, а датою збільшення суми податкового кредиту комісіонера є дата перерахування коштів на користь комітента або поставки останньому інших видів компенсації вартості зазначених товарів. При цьому датою збільшення податкових зобов'язань комітента є дата отримання коштів або інших видів компенсації вартості товарів від комісіонера.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла до висновку, що у правовідносинах, які склалися під час передачі позивачем товару (автозапчастин), належного приватному підприємцю Василенко С.М., на продаж ТОВ «Алеко» позивач діяв як комітент, що в свою чергу обумовлює виникнення у позивача податкових зобов'язань з податку на додану вартість за правилом першої події в порядку, передбаченому пунктом 4.7 статті 4 Закону України «Про податок на додану вартість». Водночас, з урахуванням наявності у позивача кореспондуючого права на податковий кредит, за наслідками перерахування коштів комітенту або надання йому іншого виду компенсації (зокрема, зарахування цих коштів в рахунок погашення заборгованості перед позивачем) відповідач не надав суду докази, які б підтверджували факт впливу порушення позивачем пункту 4.7 статті 4 Закону України «Про податок на додану вартість» на стан його розрахунків з бюджетом, встановивши дійсну суму заниження податкового зобов'язання акціонерного товариства «Український інноваційний банк» з цього податку.

Щодо встановленого перевіркою порушення п. 4.9 ст. 4 Закону України «Про податок на додану вартість» в частині несплати Оболонською філією акціонерного товариства «Український інноваційний банк» податку на додану вартість у сумі 30 672,68 грн. від операції по переведенню основних фондів до складу невиробничих фондів у разі ліквідації основних виробничих фондів, колегія суддів зазначає наступне.

Під час проведення перевірки відповідачем було встановлено переведення позивачем з виробничих фондів до невиробничих фондів приміщення за адресою вул. Героїв Севастополя, будинок 17, місто Київ. Як вбачається з матеріалів справи, вказане приміщення, що раніше використовувалося позивачем як валютний кіоск, використовується як приміщення архіву.

Відповідно до п. 4.9 ст. 4 Закону України «Про податок на додану вартість» у разі переведення основних фондів до складу невиробничих фондів таке переведення розглядається для цілей оподаткування як поставка таких основних виробничих фондів за звичайними цінами, що діють на момент такої поставки, а для основних фондів групи 1 - за звичайними цінами, але не менше їх балансової вартості.

Суд звертає увагу, що в даному разі використання приміщення як архіву є зміною функціонального призначення такого приміщення, однак, не є свідченням його переведення до складу невиробничих фондів.

Відповідно до ст. 65 Закону України «Про банки і банківську діяльність» всі документи щодо здійснення фінансових операцій, що підлягають фінансовому моніторингу, та результати ідентифікації осіб, які здійснювали такі операції, банк зобов'язаний зберігати протягом п'яти років з дня проведення таких операцій.

Отже, колегія суддів приходить до висновку, що використання позивачем приміщення як архіву є, по суті, виконанням законодавчо установлених вимог щодо дотримання належного зберігання документів у банківській сфері, та відповідає господарській діяльності позивача. Наведене виключає можливість віднесення приміщення архіву до невиробничих фондів позивача.

Отже, висновок відповідача про несплату на підставі п.п. 4.9 ст. 4 Закону України «Про податок на додану вартість» податку на додану вартість за переведення приміщення з основних виробничих фондів до невиробничих є необґрунтованим.

З аналізу наведеного вище, судова колегія приходить до висновку, що позовні вимоги АТ «Український інноваційний банк» щодо скасування податкових повідомлень-рішень, якими позивачеві було визначено грошове зобов'язання з податку на додану вартість, підлягають задоволенню, а тому судом першої інстанції прийнято законне та обґрунтоване рішення.

Разом з тим, доводи викладені в апеляційній скарзі, не знайшли свого підтвердження, оскаржувана постанова прийнята судом відповідно до норм матеріального та процесуального права, а тому підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.

Відповідно до ст. 200 КАС України - суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в справі, підтвердженими доказами, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то колегія суддів апеляційної інстанції підстав для його скасування не вбачає.

Керуючись ст.ст. 160, 197, 198, 200, 205, 206, 254 КАС України, суд

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу Окружної державної податкової служби - центрального офісу з обслуговування великих платників податку Державної податкової служби на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 жовтня 2013 року у справі за адміністративним позовом Акціонерного товариства «Український інноваційний банк» до Окружної державної податкової служби - центрального офісу з обслуговування великих платників податку Державної податкової служби про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень - залишити без задоволення , а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва - без змін .

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складання ухвали в повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя Губська О.А.

Суддя Беспалов О.О.

Суддя Парінов А.Б.

.

Головуючий суддя Губська О.А.

Судді: Парінов А.Б.

Беспалов О.О.