Постанова

від 05.04.2013 по справі 809/244/13-а

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"05" квітня 2013 р. Справа № 809/244/13-а

м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський окружний адміністративний суд в складі:

головуючого - судді Шумея М.В.,

секретаря Третяк В.Р.,

за участю: представників позивача Яковини Б.М., Коваленко О.Б.,

представника відповідача Токара В.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Івано-Франківську справу за позовом ТзОВ «Геліконт» до Калуської об'єднаної державної податкової інспекції Івано-Франківської області ДПС про визнання протиправними дій, -

В С Т А Н О В И В:

ТзОВ "Геліконт" звернулося до суду з адміністративним позовом до Калуської об'єднаної державної податкової інспекції Івано-Франківської області ДПС про визнання протиправними дій.

Позовні вимоги мотивовані тим, що внаслідок протиправних дій Калуської оДПІ, вчинених з перевищенням службових повноважень, встановлених ст.ст.10,11 ЗУ «Про Державну податкову службу в Україні», визнано фінансово-господарські операції ТзОВ «Геліконт» із його контрагентами фіктивними (безтоварними), а правочини нікчемними. Крім того в акті перевірки висновки викладені з порушенням Порядку оформлення результатів документальних перевірок з питань дотримання податкового, валютного та іншого законодавства про завищення податкових зобов»язань і податкового кредиту. Просив визнати протиправними дії Калуської об"єднаної Державної податкової інспекції Івано-Франківської області Державної податкової служби щодо включення в акті перевірки висновків про порушення ТзОВ "Геліконт" п.185.1 ст.185, п.188.1 ст.188, п.187.1 ст.187, п.198.1, п.198.2, 198.6 ст.198 ПК України; визнати протиправними дії Калуської об"єднаної Державної податкової інспекції Івано-Франківської області Державної податкової служби щодо включення в акті перевірки висновків про порушення ТзОВ "Геліконт" положень ч.5 ст.203, ч.1,2 ст.215, ст.216 ЦК України в частині недодержання вимог зазначених статей в момент вчинення правочинів.

В ході розгляду справи позивач збільшив позовні вимоги, окрім зазначених вимог, просив визнати відсутність компетенції (повноважень) відповідача щодо визнання фінансово-господарських операцій між ТзОВ «ТД«ББМ-Київ» та ТзОВ «Геліконт» фіктивними; визнати відсутність компетенції (повноважень) відповідача щодо визнання правочину, укладеного між ТзОВ «ТД«ББМ-Київ» та ТзОВ «Геліконт» нікчемними; визнати протиправними дії відповідача по відображенню недостовірних даних про ТзОВ «Геліконт» в автоматизованому Єдиному банку даних про платників податків - юридичних осіб, Єдиному реєстрі податкових накладних, в базах даних АРМ «Контраген» та інших електронних автоматизованих базах даних, по надісланню Державному реєстратору повідомлення (форма №18-ОПП) про відсутність юридичної особи ТзОВ «Геліконт» за її місцезнаходженням по вул.Івано-Франківська,2 в м.Калуші; зобов"язати відповідача внести зміни до системи автоматизованого співставлення податкових зобов"язань і податкового кредиту в розрізі контрагентів на рівні ДПСУ в частині відображення недостовірної інформації, викладеної в акті перевірки та зобов"язати відновити достовірні дані про ТзОВ "Геліконт" в автоматизованому банку даних про платників податків - юридичних осіб, Єдиному реєстрі податкових накладних, в базах АРМ "Контраген" та інших електронних автоматизованих базах даних; заборонити відповідачу вчиняти дії щодо використання висновків акту перевірки щодо визнання нікчемного правочину, укладеного ТзОВ «Геліконт» при винесенні податкових повідомлень-рішень та в якості підстав для коригування податкового кредиту і податкового зобов»язання та його контрагента за договором, протиправно визнаним Калуською оДПІ нікчемним.

В судовому засіданні представники позивача позовні вимоги підтримали в повному обсязі.

Представник відповідача в судовому засіданні проти позову заперечив, суду пояснив, що відповідно до п. 86.8 ст. 86 Податкового кодексу України податкове повідомлення-рішення приймаєтсья керівником податкового органу (його заступником) протягом десяти робочих днів з дня, наступного за днем вручення платнику податків акта перевірки у порядку, передбаченому статтею 58 цього Кодексу, для надсилання (вручення) податкових повідомлень-рішень, а за наявності заперечень посадових осіб платника податків до акта перевірки приймаєтсья з урахуванням висновку про результати розгляду заперечень до акта перевірки - протягом трьох робочих днів, наступних за днем розгляду заперечень і надання (надсилання) письмової відповіді платнику податків. Таким чином, рішенням податкового органу, з яким закон пов»язує виникнення у платника податків податкових зобов'язань, є податкове повідомлення-рішення. Отже, акт перевірки це лише службовий документ, компетентна обгрунтована думка ревізора щодо результатів перевірки, яка викладена ним для використання уповноваженою особою при прийнятті конкретного управлінського рішення. Уповноважена службова особа при прийнятті конкретного управлінського рішення на підставі акту перевірки може як погодитися з думкою (позицією) ревізора, так і відхилити її. Дії податкового органу зі складання атк перевірки є способом реалізації наданої суб'єкту владних пованожень компетенції. Самі по собі дії зі складання акту не тягнуть для особи будь-яких правових наслідків. З огляду на зазначене вимоги позивача не підлягають задоволенню через відсутність порушення прав, а обраний позивачем спосіб захисту не відповідає об»єкту порушеного права, а тому просив відмовити в задоволенні позову.

Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_4 - директор ТзОВ «ТД «ББМ-Київ», суду пояснив, що 03.09.2012 року ДПІ у Солом»янському районі м.Києва ДПС складено акт про неможливість проведення зустрічної звірки ТзОВ «ТД «ББМ-Київ» щодо підтвердження господарських відносин із контрагентами за період з 01.01.2011 по 31.07.2012 року. Причину складення вказаного акту свідок пояснив тим, що в період з 06.08.2012 по 12.08.2012 року перебував у службовому відрядженні, представивши при цьому закордонний паспорт, в якому проставлена віза з відміткою про перетин державного кордону. Крім того зазначив, що в період з 13.08.2012 року по 02.09.2012 року перебував у відпустці (наказ № 6-К від 13.08.2012 року). Вказав, що ТзОВ «ТД «ББМ-Київ» знаходиться за податковою адресою м.Київ, вул.Гарматна, 21 кв.71. Крім того підтвердив реальність господарських операцій із позивачем.

Розглянувши позовну заяву, вислухавши пояснення представників сторін, свідка, дослідивши письмові докази, суд вважає, що позов підлягає до часткового задоволення з наступних підстав.

Судом встановлено, що Калуською об'єднаною державною податковою інспекцією Івано-Франківської області Державної податкової служби проведено позапланову виїзну документальну перевірку ТзОВ "Геліконт".

За результатами цієї перевірки відповідачем складено акт від 23.10.2012 року № 2209/22-0/35803413 "Про результати позапланової виїзної документальної перевірки ТзОВ "Геліконт" з питань дотримання вимог податкового законодавства з ПДВ при здійсненні фінансово-господарських операцій з ТОВ "ТД "ББМ-Київ" за період з 01.01.11 по 31.07.12 року".

Податкове повідомлення-рішення за наслідками висновків акту Калуською оДПІ не виносилось.

Щодо правомірності дій податкового органу при проведенні перевірки, оформленні результатів перевірки та дій за наслідками перевірки слід зазначити наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, зокрема при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Об'єктом захисту в адміністративному судочинстві є порушені суб'єктом владних повноважень права, свободи та інтереси фізичних та юридичних осіб. Так, у Рішенні від 01.12.2004 р. № 18-рп/2004 Конституційний Суд України розтлумачив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Об'єктом захисту у даній справі, є інтерес позивача, який полягає у прагненні до матеріальними і нематеріальними благами, зокрема правами, які виникли з укладених з контрагентами. Оскільки ці договори є первинними документами, на яких було сформовано валові доходи та витрати, а також суми податкового зобов'язання та податкового кредиту з податку на додану вартість, їх оцінка з боку податкового органу як нікчемних свідчить про невизнання прав, які випливають з укладених договорів, а отже, породжують спірність, правову невизначеність як у відносинах між сторонами договорів, так і у податкових правовідносинах. Вказані інтереси виникають із передбачених законом підстав, є легальними, а тому можуть бути самостійним об'єктом судового захисту.

Відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. У Рішенні Конституційного Суду України від 25.12.1997 р. зазначено, що ч. 1 ст. 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їхні права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.

Оскільки юридична особа є організаційно-правовою формою реалізації прав та інтересів людей, ст. 55 Конституції України поширюється і на юридичних осіб. У частині 2 ст. 124 Конституції України визначено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Конституційний Суд України розтлумачив, що цю частину необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Отже, для вирішення питання про належність спору до юрисдикції суду необхідно встановити наявність між учасниками спору правовідносин, тобто відносин, які врегульовані правом.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Таким чином, уся діяльність суб'єктів владних повноважень має правову форму, а тому відносини з їх участю є правовими. Порядок оформлення результатів документальних перевірок з питань дотримання податкового, валютного та іншого законодавства затверджено наказом Державної податкової адміністрації України від 22.12.2010 р. № 984 (надалі - Порядок). Відповідно до п. 3 Порядку акт - службовий документ, який підтверджує факт проведення документальної перевірки фінансово-господарської діяльності платника податків і є носієм доказової інформації про виявлені порушення вимог податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби.

У пункті 6 розділу І Порядку передбачено, як складається висновок акта документальної перевірки, зокрема про те, що зазначається опис виявлених перевіркою порушень податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби, з посиланням на підпункти, пункти, статті законодавчих актів або загальний висновок щодо відсутності таких порушень.

Відповідно до п. 6 розділу II Порядку факти виявлених порушень податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби, викладаються в акті документальної перевірки чітко, об'єктивно та повною мірою, із посиланням на первинні або інші документи, які зафіксовані в бухгалтерському та податковому обліку, що підтверджують наявність зазначених фактів. Таким чином, дії податкового органу щодо викладу висновків в акті перевірки врегульовано нормативним актом. Недотримання цих нормативних актів органом державної податкової служби спричинило спір.

Так, згідно із ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р. (надалі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. За усталеною практикою Європейського суду з прав людини процесуальні гарантії, визначені у ст. 6 стосовно справедливості, публічності та негайності, втрачають сенс за відсутності захисту передумов для дотримання цих гарантій, а саме - доступу до суду. Суд встановив це як невід'ємний аспект гарантій, визначених у ст. 6, посилаючись на принцип верховенства права та уникнення свавільної влади, які є основою більшої частини Конвенції.

У пункті 3 Рішення Конституційного Суду України від 07.05.2002 р. зазначено, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення у правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом ч. 2 ст. 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Відповідно до ст. 6 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Таким чином, підставою для звернення до суду може бути саме лише суб'єктивне припущення позивача про порушення його прав чи інтересів.

Водночас слід врахувати також те, що за наслідками перевірки Калуською оДІП не виносилось податкового повідомлення-рішення, яке платник податків (позивач) міг би оскаржити. Позивач не має іншого способу захисту порушених прав та інтересів, окрім як оскаржувати дії та бездіяльність податкового органу. За умов невинесення податкового повідомлення-рішення, об'єктом судового контролю мають бути дії податкового органу. Інше розуміння призвело б до порушення конституційної норми про поширення юрисдикції суду на всі правовідносини.

Предметом даного спору є протиправні дії відповідача щодо включення до Акту перевірки висновку про нікчемність правочинів, у той час як оцінка самих правочинів на відповідність вимогам законодавства, не є компетенцією адміністративного суду.

Таким чином, має місце публічно-правовий спір щодо правомірності дій органу державної податкової служби під час оформлення результатів перевірки та відображення їх в акті.

Неправомірність дій відповідача щодо включення до Акту перевірки висновків про нікчемність правочинів полягає в тому, що:

1)реальність господарських операцій підтверджується первинними документами - договорами, накладними, податковими накладними;

2)відсутні факти, які б свідчили про те, що господарські операції не відповідають дійсним намірам сторін і спрямовані на ухилення від сплати податків;

3)правочини не порушують публічний порядок, оскільки види таких правочинів наведені у Постанові Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними";

4)позивач не повинен нести відповідальність за господарську діяльність контрагента;

5)"фіктивність" діяльності постачальників, яка не доведена податковим органом, не

може бути підставою для висновку про нікчемність правочинів.

Неврахування податковими органами вказаних обставин при визначенні підстав для нікчемності правочинів та протиправні дії відповідача під час перевірки та складання Акту, які полягають у викладені в Акті перевірки висновків про безтоварність та нікчемність фінансово-господарських операцій між позивачем та його контрагентами і як наслідок висновків про завищення податкового зобов'язання та податкового кредиту призводять до того, що договірні правовідносини між платником податків та його контрагентами набувають ознак невизначеності, спірності, неправомірності, що призводить до порушення інтересів добросовісного контрагента. Під впливом подібних висновків у податкового органу інших державних органів та учасників цивільного обороту складається негативна думка щодо дотримання позивачем законодавства, його добросовісності, ділової репутації, і це, безумовно, впливає на його інтереси. Тому ці інтереси і потребують судового захисту.

Відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. У статті 203 ЦК України наведено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Законом встановлено презумпцію правомірності правочину, тобто правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК). З наведеного випливає, що правочин (договір) є правомірним, отже, дійсним. Неправомірність (недійсність) правочину повинна бути прямо передбачена законом або встановлена рішенням суду, що набрало законної сили.

Головною підставою вважати правочин нікчемним являється його недійсність, встановлена законом. Саме законом, а не Актами, які б факти в цьому акті не були відображені. Вказані ж в Акті висновки є суто суб'єктивною думкою державного податкового ревізора-інспектора, оскільки були зроблені за відсутності інформації, яка надається в передбаченому законодавством порядку.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. У цій же статті розмежовуються два види недійсних правочинів: нікчемні та оспорюванні. Нікчемним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом. У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Оспорюваним є правочин, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Такий правочин може бути визнаний недійсним судом.

Так, у Постанові Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" розтлумачено, що нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду (п. 4 Постанови). При цьому виконання чи невиконання сторонами зобов'язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним. Тому у разі якщо правочин ще не виконаний, він є таким, що не створює жодних юридичних наслідків (ч. 1 ст. 216 ЦК України) (п. 7 Постанови).

Перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений ст. 228 ЦК України: 1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за ст. 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо (п. 18 Постанови Пленуму від 06.11.2009 р. №9).

У складі цивільного правопорушення, передбаченого ст. 228 ЦК України міститься обов'язкова ознака - специфічна мета - порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави. Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Наявність мети, включеної до складу правопорушення підлягає обов'язковому доведенню.

Мета юридичної особи має бути доведена через мету відповідного керівника - фізичної особи, яка на момент укладання угоди виконувала представницькі функції за статутом (положенням) або за довіреністю. Слід зазначити, що наявність мети зазначеної в диспозиції ст. 228 ЦК України у фізичної особи тягне кримінальну відповідальність за відповідними статтями Кримінального кодексу України за скоєний злочин, замах на злочин або готування до злочину.

Однак, дії відповідача (податкового органу), які полягають у формулюванні висновків нікчемність правочинів ґрунтуються тільки на тому, що під час їх вчинення не було дотримано ч. 5 ст. 203 ЦК України, а тому такі правочини не спрямовані на реальне настання наслідків, що обумовлені ними. Такі висновки є протиправними, оскільки відповідно до ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. У пункті 24 Постанови Пленуму від 06.11.2009 р. № 9 Верховний Суд України відзначив, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не було вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Отже, під час перевірки податковий орган повинен був встановити обставини, які б свідчили про умисел позивача на укладення договорів з контрагентами без наміру створити наслідки, які передбачені цими договорами. Якщо протиправного умислу сторін на укладення фіктивного правочину не встановлено, відповідно немає підстав для його кваліфікації як недійсного. З огляду на відсутність доказів умислу сторін, вищезгадані правочини не можуть вважатися нікчемними як такі, що порушують публічний порядок у розумінні змісту ст. 228 ЦК України.

Слід звернути увагу також на те, що відповідно до ч. 2 ст. 234 ЦК України фіктивний правочин визнається судом недійсним. Цей вид недійсних правочинів належить до оспорюваних правочинів. З огляду на цю норму, жоден інший орган, окрім суду, не може робити висновок про недійсність фіктивного правочину. Отже, висновки відповідача (податкового органу) про порушення платником податків вимог статей 203, 215, 216, 228 ЦК України не відповідає компетенції органів державної податкової служби України .

Так, відповідно до п. 11 ст. 10 Закону України "Про державну податкову службу в Україні" державні податкові інспекції в районах, містах без районного поділу, районах у містах, міжрайонні та об'єднані спеціалізовані державні податкові інспекції виконують, зокрема, такі функції: подають до судів позови до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і стягнення в дохід держави коштів, одержаних ними за такими угодами, а в інших випадках - коштів, одержаних без установлених законом підстав, а також про стягнення заборгованості перед бюджетом і державними цільовими фондами за рахунок їх майна; звертаються до суду в інших випадках, передбачених законом.

Відтак, установивши правочин, який має ознаки фіктивного, податковий орган, діючи в межах своїх повноважень, повинен звернутися до суду з позовом про визнання цього правочину недійсним. До набрання рішенням суду законної сили правочин вважається дійсним, оскільки саме це є змістом презумпції, яка наведена у ст. 204 ЦК України. До цього часу податковий орган не може застосовувати наслідки недійсності правочину, зокрема й корегувати податкові зобов'язання, навіть якщо б у нього і були відповідні переконання. Здійснення таких дій не відповідає повноваженням податкового органу та способу їх реалізації, свідчить про перевищення компетенції та безпідставне втручання у приватні правовідносини, порушує принцип офіційності.

Таким чином, навіть за наявності ознак нікчемності правочину податкові органи мають право лише звертатися до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів, отриманих по право чинах, здійснених з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність.

У зв'язку з цим слід зазначити, що одним з основних завдань органів державної податкової служби є здійснення контролю дотримання податкового законодавства і надання роз'яснень законодавства з питань оподаткування платникам податків. Жодним законом не передбачено право органу державної податкової служби самостійно, в позасудовому порядку, визнавати нікчемними правочини і дані, вказані платником податків в податкових деклараціях.

Також слід відзначити, що у п. 6 розділу І Порядку оформлення результатів дентальних перевірок з питань дотримання податкового, валютного та іншого законодавства, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 12.2010 р. № 984, передбачено, що у висновку акта документальної перевірки зазначається опис виявлених перевіркою порушень податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби, з посиланням на підпункти, пункти, статті законодавчих актів або загальний висновок щодо відсутності таких порушень. Усупереч наведеній нормі, податкові органи досліджують дійсність правочинів, тобто фактично контролюють дотримання платником податків цивільного законодавства, на що податковий орган не уповноважений.

Відповідно до п. 6 розділу II цього Порядку факти виявлених порушень податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби, викладаються в акті документальної перевірки чітко, об'єктивно та повною мірою, із посиланням на первинні або інші документи, які зафіксовані в бухгалтерському та податковому обліку, що підтверджують наявність зазначених фактів.

Отже, висновки про нікчемність правочинів не можуть покладатися в основу акта перевірки платника податку для подальшого перерахування (корегування) податкового зобов'язання платника податку без відповідного судового рішення. Тому до набуття законної сили рішенням суду про визнання недійсним правочину, за яким платником податків було сформовано податковий кредит та податкове зобов'язання з податку на додану вартість, податковий орган не має правових підстав для відображення в акті перевірки судження про вчинення таким платником порушення податкового законодавства щодо правильності та повноти справляння податків за цим правочином.

Підстави нікчемності правочину встановлюються законом, а не актами податкових перевірок. Вказані в актах перевірки недоліки, допущені суб'єктом господарювання при укладенні та виконанні договорів, не є підставою для визнання правочинів нікчемними, оскільки законодавство не встановлює таких підстав нікчемності правочину. Зокрема, аналогічне тлумачення повноважень органів державної податкової служби наведене в листі Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 16.09.2011 р.

Водночас також слід врахувати, що відповідно до ч. 4 ст. 70 КАС України обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору. Тому, оскільки визнання фіктивного правочину недійсним відбувається за рішенням суду, єдиним допустимим засобом доказування факту фіктивності правочину є рішення суду. Інші докази, зокрема й акти перевірки податкового органу, цю обставину підтвердити не можуть в силу прямого припису закону, а отже, не можуть братися до уваги судом під час вирішення справи.

Відповідно до ст. 42 Господарського кодексу України (ГКУ) „підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку". Згідно ч. 1 ст.43 Господарського кодексу України підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом. Статтею 67 Господарського кодексу України передбачено, що підприємства вільні у виборі предмета договору, визначені інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.

Оскільки господарська діяльність суб'єкта господарювання здійснюється на власний ризик, з метою упередження негативних наслідків при здійсненні господарської діяльності з контрагентами, зокрема у ТОВ "ТД "ББМ-Київ", позивачем при укладенні договору купівлі-продажу було витребувано ряд установчих документів. Згідно з Довідкою з ЄДРПОУ місцезнаходження товариства - м. Київ, вул. Гарматна, 21/71. Товариство взято на податковий облік 20.04.2004 року за № 8221, свідоцтво платника податку на додану вартість № 36095722 видане 30.04.2004 року, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру. Всі установчі та статутні документи чинні, в судовому порядку не анульовані. На момент здійснення господарської діяльності і на сьогоднішній день TOB "ТД "ББМ-Київ" являється платником податку на додану вартість. Тобто на момент здійснення господарських операцій відомості контрагента - TOB "ТД "ББМ-Київ" були внесені до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, про що свідчить довідка з ЄДРПОУ АА № 389228 та свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи.

Відповідно до п. 73.5 ст. 73 Податкового кодексу України з метою отримання податкової інформації органи державної податкової служби мають право проводити зустрічні звірки даних суб'єктів господарювання щодо платника податків.

Зустрічною звіркою вважається співставлення даних первинних бухгалтерських та інших документів суб'єкта господарювання, що здійснюється органами державної податкової служби з метою документального підтвердження господарських відносин з платником податків і зборів, а також підтвердження відносин, виду, обсягу і якості операцій та розрахунків, що здійснювались між ними, для з'ясування їх реальності та повноти відображення в обліку платника податків.

Зустрічні звірки не є перевірками і проводяться в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

За результатами зустрічних звірок складається довідка, яка надається суб'єкту господарювання у 10-денний термін.

Відповідно до п. 2 Порядку проведення органами державної податкової служби зустрічних звірок, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2010 року № 1232, зустрічні звірки проводяться у суб'єктів господарювання щодо здійснення операцій з якими під час перевірки платника податків та зборів виникають сумніви стосовно факту здійснення таких операцій або якщо існують розбіжності задекларованих у деклараціях з податку на додану вартість показників податкового кредиту та податкових зобов'язань.

Згідно п. 73.3 ст. 73 Податкового кодексу України органи державної податкової служби мають право звернутись до платників податків та інших суб'єктів інформаційних відносин із письмовим запитом про подання інформації (вичерпний перелік та підстави надання якої встановлена законом), необхідної для виконання покладених на органи ДПС функцій, завдань, та її документального підтвердження. Такий запит підписується керівником органу ДПС і повинен містити перелік інформації, яка запитується, та документів, що її підтверджують, а також підстави для надіслання запиту.

В акті перевірки позивача (стор.1) зазначено, що передбачений законом (ПКУ) запит про надання інформації TOB "ТД ББМ-Київ" не надсилався, оскільки відповідно висновку ДПІ в Солом'янському районі м. Києва (службова записка від 27.08.2012 № 3938/7/07-09), згідно якого співробітниками ГВПМ ДНІ у Солом'янському районі м. Києва ДПС проведено обстеження податкової адреси TOB "ТД "ББМ-Київ": 03067, м. Київ, вул. Гарматна, 21 кв. 71, встановлено відсутність TOB "ТД "ББМ-Київ" за вказаною адресою, в результаті чого складено акт від 03.092012 № 781/22-317/32910200 "Про неможливість проведення зустрічної звірки Товариства з обмеженою відповідальністю 'ТД 'ББМ-Київ" (код за ЄДРПОУ 32910200) щодо підтвердження господарських відносин із контрагентами за період з 01.012011 по 31.072012".

Далі в акті перевірки відповідач зазначає, 20.08.2012 опитано головного бухгалтера TOB "ТД "ББМ-Київ" гр. ОСОБА_5, який підтвердив свою причетність до здійснення господарської діяльності на TOB "ТД "ББМ-Київ". Документи, що підтверджують розрахунки TOB "ТД "ББМ-Київ" за 2011-2012 роки службовими особами даного СГД не надані, що є неможливим підтвердити реальність проведення фінансово-господарських операцій. А тому, враховуючи викладене, встановлено відсутність факту реального здійснення господарських операцій TOB "ТД "ББМ-Київ" за період 2011-2012 роки.

Такий висновок податковий орган робить тільки на підставі того, що директор товариства-ОСОБА_4 на момент проведення перевірки був відсутній з поважних та об'єктивних причин на робочому місці. Далі, податковий орган робить висновок, що оскільки документи, що підтверджують розрахунки TOB "ТД "ББМ-Київ" службовими особами даного СГД не надані, тож відсутній факт реального здійснення господарських операцій TOB "ТД "ББМ-Київ" за період 2011-2012 роки.

Окрім того, ДПІ в Солом'янському районі м. Києва в своїй автоматизованій базі платників податків вказаному підприємству присвоює стан " 9", що означає "направлено повідомлення про відсутність за місцезнаходженням", хоча такі стани не затверджені жодним нормативно-правовим документом. Мало того, відповідач, посилаючись на вищезазначене, робить висновок про те, що факт відсутності TOB "ТД "ББМ-Київ" за податковою адресою, відсутність необхідних умов для ведення господарської діяльності TOB "ТД "ББМ-Київ", а саме: відсутність основних фондів, технічного персоналу, виробничих потужностей, складських приміщень, транспортних засобів, операції вчинені TOB "ТД "ББМ-Київ" із вищезазначеними підприємствами покупцями/постачальниками за період січень 2011 - липень 2012 не створюють юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з їх недійсністю.

Разом з тим, керівником TOB "ТД "ББМ-Київ" ОСОБА_4 до ДШ в Солом'янському районі м. Києва була подана заява про огляд місця знаходження товариства за місцем реєстрації. Співробітниками ГВПМ ДШ в Солом'янському районі м. Києва було здійснено виїзд за адресою реєстрації товариства "ТД "ББМ-Київ" , а саме м. Киш, вул. Гарматна, 21 кв.71 та було встановлено, що підприємство знаходиться за даною адресою, про що було повідомлено заявника листом № 5379/10/0709 від 18.10.2012 року. Проте, при проведенні перевірки, відповідачем не надано жодної правової оцінки даному факту (акт перевірки Калуської оДПІ 23.102012 року).

А з цього випливає, що відповідачем внесено до акту перевірки завідомо неправдиву інформацію, яка перекручує фактичні дані та обставини.

TOB "ТД "ББМ-Київ" зареєстроване 08.04.2004 Солом'янською районною в м. Києві державною адміністрацією, реєстраційний номер № 10731200000007321.Податкова адреса TOB "ТД "ББМ-Київ": 03067, м. КиївВ»в, вул. Гарматна, 21 кв. 71.

TOB "ТД "ББМ-Київ" взято на податковий облік в органах державної податкової служби 20.04.2004 р.за № 8221, станом на дату складання акту перебуває на обліку ДПІ у Солом'янському районі м. Києва ДПС.

TOB "ТД "ББМ-Київ" зареєстровано платником ПДВ. Свідоцтво про реєстрацію платника податку на додану вартість: № 36095722 від 30.04.2004 ШН - 329102026581.

Між ТзОВ "Геліконт" (покупець) укладено з ТзОВ "ТД "ББМ-Київ" (продавець) у м. Долина Договір №01/01-12П від 01.01.12, предметом якого являється купівля- продажа матеріалів будівельного призначення, зокрема цементу, бетону, залізобетонних виробів тощо. Договір підписаний сторонами та засвідчений гербовими печатками сторін. Згідно умов даного договору конкретні найменування, асортимент, кількість і ціна товару вказуються у виставлених рахунках-фактурах, видаткових накладних, які є невід'ємною частиною договору.

На виконання вказаного договору виписані податкові накладні. У податкових накладних ТзОВ "Торговий дім "ББМ-Київ" зазначено підпис і прізвище осіб, які склали податкові накладні-ОСОБА_4, ОСОБА_5

ТзОВ "Геліконт" за період з 01.02.12 по 31.07.12 перераховано з розрахункового рахунку на рахунок ТзОВ "Торговий дім "ББМ-Київ" 12 952 130,23 грн. Станом на 01.08.12 р. в ТзОВ "Геліконт" згідно даних бухгалтерського обліку обліковується кредитове сальдо по ТзОВ "Торговий дім "ББМ-Київ" в сумі 2 527 632,67 грн .

Оцінюючи висновки податкового органу про порушення позивачем вимог податкового законодавства під час визначення об'єкту оподаткування з податку на додану вартість слід зазначити наступне.

Відповідно до визначення даного у ч.1 ст.3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до ст.6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Виходячи з акту перевірки податкового органу, на час укладання та виконання правочинів, контрагенти позивача були зареєстровані платниками податків на додану вартість. Акт перевірки не містить жодних посилань на те, що установчі документи, свідоцтво про державну реєстрацію та свідоцтво платника податку на додану вартість контрагентів були скасовані чи визнані недійсними за рішеннями суду як на дату укладання чи виконання договорів так і на дату складання податкових накладних. В акті перевірки відповідачем ніяким чином не відображено докази визнання правочинів, укладених між позивачем та контрагентами по договорах недійсними, а також визнання недійсними первинних бухгалтерських документів, що підтверджують їх виконання.

Для визнання правочину нікчемним на тій підставі, що його укладено з метою порушення конституційних права і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АР Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним, відповідачем в акті перевірки не досліджено, в чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення правочинів, якою із сторін і в якій мірі виконано правочин, а також вину сторін у формі умислу.

Під наявністю умислу у сторін правочину законодавець розуміє те, що вони, виходячи з обставин справи усвідомлювали протиправність правочину, який укладався, і суперечність його мети інтересам держави та суспільства, передбачали настання протиправних наслідків і бажали або свідомо допускали їх настання. Відповідно до п. 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" при кваліфікації правочину за ст. 228 Цивільного кодексу України має враховуватись вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією із сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним.

Відповідачем в акті перевірки не надано фактів, які свідчили б про те, що зазначені правочини були укладені не з метою здійснення передбаченої законодавством підприємницької діяльності, а з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, що вони спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею, її надрами, іншими природними ресурсами, укладені щодо відчуження викраденого майна або порушує правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Саме лише посилання на те, що підприємство-контрагент по договору не знаходиться, на думку податкового органу, за місцезнаходженням не є безумовною підставою для визнання спірних правочинів нікчемними. Напроти, факт виконання зобов'язань за спірними правочинами з поставки товарів та надання послуг між позивачем та контрагентами по договорах, підтверджено належним чином оформленими первинними документами.

При цьому відповідач не враховує вимоги ст.18 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", згідно з якою відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, були внесені до нього вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін. Якщо відомості, які підлягають внесенню до цього реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, то третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні, за винятком випадків, коли вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними.

Головною підставою вважати правочин нікчемним являється його недійсність, встановлена законом. Вказані ж в акті Відповідача недоліки, допущені підприємствами при оформленні документів і що стосуються договорів, укладених між сторонами, не є основою для визнання правочинів нікчемними, враховуючи ч. 2 ст. 215 ЦКУ, оскільки чинне законодавство не встановлює таких підстав нікчемності правочину.

В акті перевірки не міститься жодних посилань, з яких підстав відповідач вважає угоду, здійснену позивачем, нікчемним правочином, в чому саме, на думку відповідача дана угода порушує публічний порядок, адже статтею 204 Цивільного кодексу України закріплена презумпція правомірності правочину, згідно якої правочин є правомірним, якщо його недійсність не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Як вбачається з акту перевірки, підставою для висновку контролюючого органу щодо нікчемності правочинів слугував факт відсутності трудових ресурсів, виробничого обладнання, транспортного, торгівельного обладнання тощо. Однак такий висновок відповідача був зроблений тільки на підставі огляду офісного приміщення контрагента по договору. Підтвердженням наявності або відсутності у підприємства основних фондів (власних, орендованих) та трудових ресурсів є не документи податкового обліку, а відповідні документи бухгалтерського обліку. До того ж висновки податкового органу не враховують нічим не обмеженого права підприємства укладати цивільно-правові угоди оренди приміщень, устаткування та автотраспорту а також використання залучених за такими цивільно-правовими угодами трудових та інших ресурсів у власній господарській діяльності.

Загальні приписи законодавства встановлюють персональну податкову відповідальність. Згідно з їх вимогами обов'язок контролювати звітність контрагента на суб'єктів господарської діяльності не покладено, крім того суб'єкт господарської діяльності не має права контролювати звітність або своєчасність сплати податків іншими особами. Якщо віднесення сум до складу податкового кредиту відбувається на підставі належним чином оформлених розрахункових, платіжних та інших документів, обов'язковість ведення яких передбачена правилами ведення податкового обліку, то дії платника податку є правомірними. На момент видачі податкових накладних та накладних контрагенти позивача являлись суб'єктами господарювання та були зареєстровані платниками податку на додану вартість, а тому відповідно до вимог податкового законодавства мали право нараховувати податок на складати податкові накладні. Якщо контрагент не виконав свого зобов'язання по сплаті податку до бюджету, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи. Зазначена обставина не є підставою для позбавлення права на включення податку на додану вартість до складу податкового кредиту.

Засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні врегульовані Законом України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні". Відповідно до ст. 9 розділу 3 цього Закону, підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарських операцій, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Господарські операції, як зазначено в п. 5 ст. 9 цього Закону, повинні бути відображені в облікових регістрах у тому звітному періоді, в якому вони були здійснені. Відповідно до ст. 11 цього Закону, на основі даних бухгалтерського обліку підприємства зобов'язані складати фінансову звітність.

Як зазначено Вищим адміністративним судом України в інформаційному листі від 20 липня 2010 року № 1112/11/13-10 "Проблемні питання застосування законодавства у справах за участю органів державної податкової служби", процесуальна діяльність суду із встановлення обґрунтованості права платника податку на податковий кредит та/або бюджетне відшкодування з податку на додану вартість повинна включати такі етапи.

1.Встановлення факту здійснення господарської операції.

2.Встановлення спеціальної податкової правосуб'єктності учасників господарської операції.

3.Встановлення зв'язку між фактом придбання товарів ( послуг ) і господарською діяльністю платника податку.

4.Встановлення дотримання платником податку спеціальних вимог щодо документального підтвердження сум податкового кредиту та /або бюджетного відшкодування з податку на додану вартість.

Спеціальним законом, що визначає платників податку на додану вартість, об'єкти, базу та ставки оподаткування, перелік неоподаткованих та звільнених від оподаткування операцій, особливості оподаткування експортних та імпортних операцій, поняття податкової накладної, порядок обліку, звітування та внесення податку до бюджету на час виникнення спірних правовідносин являється Податковий кодекс України, який визначає правила оподаткування податком на додану вартість з 01.01.2011 року.

Пунктом 198.1 ст198 ПК України встановлено право суб'єкта підприємницької діяльності на віднесення сум сплаченого податку на додану вартість до податкового кредиту у разі здійснення операцій з:

• Придбання або виготовлення товарів та послуг;

• Придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів,у тому числі при їх ввезенні на митну територію України;

• Отримання послуг, наданим нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України;

• Ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Відповідно до п. 198.3 ст. 198 Податкового кодексу України передбачено, що податковий кредит звітного періоду визначається з договірної (контрактної) вартості товару (послуги), та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податків за ставкою, встановленою п.193.1 ст.193 цього кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з:

-придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті), послуг їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку;

-придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних за тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при імпорті, з метою подальшого використання у виробництві

- поставки товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.

На момент укладення спірних правочинів його сторони були зареєстровані як платники ПДВ, що не заперечується податковим органом.

Податковими накладними підтверджується поставка матеріалів та будівельного призначення.

Обставина фактичної поставки товарів підтверджується окрім податкових накладних, також накладними та платіжними дорученнями, якими були проведені розрахунки за отримані матеріали.

Позивач вважає, що обставини, які слугували підставою для зменшення від'ємного значення податку на додану вартість згідно спірних податкових повідомлень-рішень, знаходяться поза межами вимог положень Податкового кодексу України. Норми цього Кодексу, так само як і інших законів не ставлять в залежність виникнення у платника податку на додану вартість права на податковий кредит від дотримання вимог податкового законодавства іншим суб'єктом господарювання.

Підставою для нарахування податкового кредиту відповідно до положень Податкового кодексу України ( п. 201.8 ст. 201 ПК України) є податкова накладна, яка видається платником податку, який поставляє товари (послуги) на вимогу їх отримувача. Відповідно до вимог податкового законодавства право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключного особам, які зареєстровані як платники податку у порядку, передбаченому абз.1 п.201.10 ст. 201 ПК України.

Аналізом норм податкового законодавства передбачено єдину підставу для формування податкового кредиту, а саме наявність у платника податку - покупця належно оформленої податкової накладної. Закон також містить перелік обов'язкових реквізитів, яким повинна відповідати податкова накладна. Тобто податкові накладні є належними доказами згідно положень Податкового кодексу України. Окрім того, покупець (в даному випадку ТзОВ "Геліконт") не мало ніякого впливу при їх підписанні, оскільки податкова накладна не підписується покупцем товарів (послуг) і не скріплюється його печаткою. Тому, незважаючи на те, що податкова накладна видається для покупця, вона є податковим продуктом постачальника, і саме останній несе персональну відповідальність за порядок її складання та оформлення.

Таким чином, відповідачем не вказано жодних відомостей та обставин, які могли б свідчити про недобросовісність платника податку (ТзОВ "Геліконт") при укладенні та виконані спірного договору та наявності мети отримання податкової вигоди

Окрім того, відповідачем безпідставно та незаконно ТзОВ "Геліконт" присвоєно стан " 9", що означає "направлено повідомлення про відсутність за місцезнаходженням, хоча такі стани не затверджені жодним нормативно - правовим документом.

Не маючи на те жодних підстав відповідач неправомірно 16.10.2012 року надсилає Державному реєстратору лист- повідомлення (форма №18 ОІШ), № 4431/9/18-0 "Про відсутність юридичної особи - товариства з обмеженою відповідальністю "Геліконт" за її місцезнаходженням по вул. Івано- Франківська, 2 в м. Калуші". В свою чергу державний реєстратор своїм листом № 07-09/266 від 12.12.2012 року повідомила ТзОВ "Геліконт" про необхідність подання державному реєстратору реєстраційної картки про підтвердження відомостей про юридичну особу. Незважаючи на те, що ТзОВ "Геліконт" 17.12.2012 року подано необхідні документи, а саме: реєстраційну карту для підтвердження відомостей про юридичну особу, Калуською оДПІ в електронних базах даних відносно ТзОВ "Геліконт" значиться стан "9"(відсутність за місцем реєстрації).

Даний факт підтверджується електронним повідомленням-відповіддю банку від 02.11.2012 року, в якому позивач мав намір відкрити соціальний рахунок. Причиною відмови у взятті на облік рахунка послужив саме стан платника-" 9"- невідповідність податкової адреси Платника податків, поданої у повідомленні.

Окрім того, постановою Калуського міськрайонного суду від 25.12.2012 року по справі про адмінправопорушення № 0908/6727/2012 провадження справи відносно директора ТзОВ "Геліконт" ОСОБА_7 було закрито в зв'язку з відсутністю події і складу адміністративного правопорушення. В силу ч.4 ст.72 Кодексу адміністративного судочинства України постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою.

Таким чином суд приходить до переконання, що висновки акту потягли за собою значні правові наслідки як для позивача так і його контрагентів.

Завлені позивачем вимоги щодо встановлення повноважень податкової інспекції, не підлягають до задоволення, оскільки таким діям відповідача судом надана оцінка в мотивувальній частині постанови, і вони не можуть бути предметом судового спору згідно вимог КАС.

Крім того як було встановлено в судовому засіданні наслідки визнання відповідачем правочинів нікчемним потягли за собою негативні наслідки для позивача, а зокрема щодо внесення змін до електронних автоматизованих систем даних.

Вимога позивача про заборону відповідачу вчиняти дії щодо використання висновків акту перевірки щодо визнання нікчемного правочину, укладеного ТзОВ «Геліконт» при винесенні податкових повідомлень-рішень та в якості підстав для коригування податкового кредиту і податкового зобов»язання та його контрагента за договором, протиправно визнаним Калуською оДПІ нікчемним не підлягає до задоволення, оскільки являється передчасною.

За таких обставин позовні вимоги вимоги підлягають до часткового задоволення.

У відповіданості до ст.94 КАС України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа).

Якщо адміністративний позов задоволено частково, судові витрати, здійснені позивачем, присуджуються йому відповідно до задоволених вимог, а відповідачу - відповідно до тієї частини вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

З прийняттям Закону «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цибільних та адміністративних справах» від 20.12.2011 року № 4191-VI компенсація витрат на правову допомогу стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, повинна здійснюватись за рахунок коштів державного бюджету передбачених на утримання органу суб'єкта владних повноважень, який допустив протиправність, на підставі ст. 1 цього Закону у розмірі 40% установленої законом мінімальної місячної зарплати за 1 годину затраченого часу адвоката.

Положення ст. 2 цього Закону в даному випадку не підлягають застосуванню, оскільки стосуються випадків звільнення сторони спору від оплати витрат на правову допомогу, тобто випадків надання безоплатної правової допомоги, яка регулюється Законом України "Про безоплатну правову допомогу". Як випливає з системного аналізу ст.ст. 16, 90 та п. 2 розділу VII прикінцеві та перехідні положення" КАС України випадки надання безоплатної правової помоги мають бути прямо передбачені законом, а питання звільнення особи від оплати правової помоги за рішенням суду може бути прийняте у випадках та порядку, встановлених законом, що відповідний орган відмовив особі у забезпеченні правової допомоги.

Понесені Позивачем витрати на правову допомогу повинні відшкодовуватись не просто з Державного бюджету а за рахунок бюджетного фінансування саме того органу, дії якого спричинили такі витрати, тобто, в даному випадку за рахунок Калуської оДПІ.

Відповідні положення містяться в Податковому кодексі України, зокрема, п. 21.3 Податкового кодексу встановлено, що "Шкода, завдана неправомірними діями посадових осіб контролюючих органів, підлягає відшкодуванню за рахунок коштів державного бюджету, передбачених таким контролюючим органам".

Цьому обов'язку податкових органів кореспондує право платників податків на повне відшкодування збитків (шкоди), заподіяних незаконними діями (бездіяльністю) податкових органів (їх посадових осіб), яке закріплене в п.п. 17.1.11 Податкового кодексу.

Тобто в Податковий кодекс передбачає відшкодування збитків та витрат платника податків, яких він зазнає через незаконні дії (бездіяльність) податкових органів, та витрат, які платник податків зробив або мусить понести для відновлення свого порушеного права і таке відшкодування має здійснюватись у повному розмірі.

Всі зазначені вище норми спрямовані на захист прав та інтересів платників податків, що випливає як з процесуального так і з податкового та цивільного законодавства України.

Так, згідно зі ст. 16 Цивільного кодексу України відшкодування збитків є одним із способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, який здійснюється судом.

Відповідно до ч. 2 ст. 22 Цивільного кодексу збитками є, серед іншого, витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки). При цьому за загальним правилом збитки відшкодовуються у повному обсязі особою, яка її завдала (ст. 1166 Цивільного кодексу). Податковий кодекс також "говорить" про відшкодування збитків у повному обсязі та за рахунок контролюючого органу, який виніс незаконне рішення, допустив протиправну дію чи бездіяльність, тобто діє загальне правило, встановлене Цивільним кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" "Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та етику Суду як джерело права".

Відповідно до ч. 2 ст. 8 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Сформована практика ЄСПЛ заснована на тому, що заявник має право на відшкодування витрат в розмірі, який був необхідний та розумний і дійсно понесений.

На підтвердження оплати позивача за надання правової допомоги адвоката до матеріалів справи долучено: угоду про заміну сторони в зобов»язанні від 10.03.2013 року; угоду погодження вартості правової допомоги від 10.03.2013 року; рахунок-фактуру №01-013/158 від 11.03.2013 року; платіжне доручення №296 від 11.03.2013 року; копію Свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю №653 від 25.06.2008 року; копію виписки з ЄДР ЮО та ФОП про державну реєстрацію «Адвокатського бюро Богдана Яковини».

За таких обставин понесені позивачем витрати на правову допомогу в сумі 22 500 грн підлягають стягненню на його користь із Державного бюджету України.

На підставі ст. 124 Конституції України, керуючись ст. ст. 158-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд ,-

ПОСТАНОВИВ:

Позов задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Калуської об"єднаної Державної податкової інспекції Івано-Франківської області Державної податкової служби щодо включення в акті перевірки висновків про порушення ТзОВ "Геліконт" п.185.1 ст.185, п.188.1 ст.188, п.187.1 ст.187, п.198.1, п.198.2, 198.6 ст.198 ПК України.

Визнати протиправними дії Калуської об"єднаної Державної податкової інспекції Івано-Франківської області Державної податкової служби щодо включення в акті перевірки висновків про порушення ТзОВ "Геліконт" положень ч.5 ст.203, ч.1,2 ст.215, ст.216 ЦК України в частині недодержання вимог зазначених статей в момент вчинення правочинів.

Визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо нескладення податкового повідомлення-рішення за наслідками позапланової виїзної документальної перевірки ТзОВ "Геліконт".

Зобов"язати відповідача внести зміни до системи автоматизованого співставлення податкових зобов"язань і податкового кредиту в розрізі контрагентів на рівні ДПСУ в частині відображення недостовірної інформації, викладеної в акті перевірки та зобов"язати відновити достовірні дані про ТзОВ "Геліконт" в автоматизованому банку даних про платників податків - юридичних осіб, Єдиному реєстрі податкових накладних, в базах АРМ "Контраген" та інших електронних автоматизованих базах даних.

В задоволенні інших позовних вимог відмовити.

Стягнути з Державного бюджету України на користь ТзОВ "Геліконт" судовий збір в сумі 17 гривень.

Стягнути Державного бюджету України на користь ТзОВ "Геліконт" витрати на правову допомогу в сумі 22 500 (двадцять дві тисячі п"ятсот) гривень.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку. Відповідно до статті 186 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Апеляційна скарга подається до Львівського апеляційного адміністративного суду через Івано-Франківський окружний адміністративний суд.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого Кодексом адміністративного судочинства України, якщо таку скаргу не було подано.

Суддя: Шумей М.В.

Постанова складена в повному обсязі 10.04.2013 року.