Постанова

від 27.02.2009 по справі 35/145-08

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

35/145-08

Україна

Харківський апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"23" лютого 2009 р.                                                           Справа № 35/145-08  

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Могилєвкін Ю.О., судді Пушай В.І., Барбашова С.В.

при секретарі Пироженко І.В.

за участю представників сторін:

позивача - Крячко О.В.

відповідача -  Норцова М.А., Підвербна І.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу відповідача вх. № 117Х/3-7 на рішення господарського суду Харківської області від 19.12.08 по справі № 35/145-08

за позовом ТОВ "Високі енергетичні технології,  м. Харків

до  ВАТ "Харківський завод електромонтажних виробів", м. Харків

про стягнення 818602,70 грн. -

встановила:

В травні 2008 р. позивач - ТОВ "Високі енергетичні технологи" м. Харків  звернувся до господарського суду з позовною заявою в якій, з урахуванням уточнень та доповнень просив суд стягнути з відповідача –ВАТ „Харківський завод електромонтажних виробів" м. Харків 654231,87 грн. заборгованість, 368533,41 грн. інфляційних, 62666,32 грн. річних, 195086,57 грн. пені, та судових витрат, мотивуючи свої вимоги тим, що відповідач неналежним чином виконав взяті на себе зобов'язання щодо оплати поставленої позивачем електроенергії в рамках укладеного між сторонами договору 1-Е від 12.1102 р.

Рішенням господарського суду Харківської області від 19.12.08 р. (суддя Швед Е.Ю.) по справі № 35/145-08 позов  задоволено частково. З відповідача на користь позивача стягнуто 654231,87 грн. заборгованості, 368533,41 грн. інфляційних, 62666,32 грн. річних, 10854,31 грн. держмита, та 100,02 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Рішення мотивоване з тих підстав, що відповідач неналежним чином виконав взяті на себе зобов'язання щодо оплати поставленої позивачем електроенергії в рамках укладеного між сторонами договору № 1-Е від 12.11.02 р.; що відповідач підписуючи договір новації зобов'язання за договором № 1-Е від 12.11.02 р. та акт звірки взаєморозрахунків від 20.03.07 р. тим самим визнав факт існування заборгованості, та вчинив дію, яка з урахуванням вимог ст. 264 ЦК України перервала перебіг строку позовної давності щодо вимог про стягнення заборгованості за договором № 1-Е від 12.11.02 р.; що вимоги про стягнення інфляційних та річних підлягають стягненню з відповідача на користь позивача на підставі ст. 625 ЦК України з урахуванням спливу встановленого законом строку позовної давності, на застосуванні якого наполягав відповідач; що вимоги про стягнення пені не підлягають задоволенню в зв'язку зі спливом встановленого законом строку позовної давності, на застосуванні якого наполягав відповідач та ін.

Відповідач з рішенням господарського суду не погоджується , вважає його таким, що прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, подав апеляційну скаргу в якій просить рішення скасувати, та прийняти нове, яким відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог. В обґрунтування своїх вимог відповідач посилається на те, що господарський суд при винесенні рішення безпідставно задовольнив подане позивачем під час розгляду справи клопотання про поновлення строку позовної давності, на застосуванні якого наполягав відповідач. При цьому відповідач зазначає, що він не вчиняв жодної з дій, які можна було б кваліфікувати як факт визнання ним заборгованості, та яка могла б бути підставою для переривання перебігу строку позовної давності. Крім того, відповідач також вказує на те, що суд першої інстанції не взяв до уваги той факт, що починаючи з січня 2006 р. відповідач не замовляв відповідачу поставки електроенергії та відповідних заявок не надавав, проте останній з власної ініціативи продовжував поставку електроенергії та ін.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач просить суд рішення господарського суду залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення, посилаючись на поважність причин пропуску ним строку позовної давності щодо стягнення заборгованості, а також на те, що з січня 2006 р. відповідач не заперечував проти отримання електроенергії, продовжував підписувати відповідні акти, та у встановленому в договорі порядку не звертався до позивача з приводу припинення поставок електроенергії або припинення дії спірного договору та ін.

Перевіривши матеріали справи, оцінивши надані суду докази та доводи, судова колегія встановила наступне:

Як свідчать матеріали справи, 12.11.02 р. між сторонами було укладено договір про постачання електричної енергії № 1-Е, предметом якого є забезпечення позивачем відповідача електроенергією у встановлених даним договором обсягах через мережі АК „Харківобленерго” та порядок розрахунків між сторонами. У період дії договору позивач здійснював діяльність на підставі ліцензії ПС № 0720 на право здійснення підприємницької діяльності з постачання електричної енергії за нерегульованим тарифом від 04.08.1999 року за № 883.

Відповідно до п.4.2.5 договору відповідач мав проводити оплату за електроенергію в порядку та на умовах, визначених даним договором. Цей порядок встановлений п. 3.2 договору і є поетапним з вказівкою точних дат оплати на умовах передоплати впродовж розрахункового місяця за заявлений обсяг споживання.

П. 4.2.4 договору встановлено обов'язок сторін щомісячно складати акт купівлі-продажу електроенергії.

Відповідно до п. 5.1 договору, даний договір вступає в силу з 12.11.02 р. та діє до 31.12.03 р. з можливою пролонгацією . Пролонгація здійснюється в разі відсутності заперечень, заявлених в письмовій формі не пізніше ніж за місяць до закінчення строку дії договору. В разі пролонгації, строк дії договору продовжується на один календарний рік зі збереженням його умов.

Як свідчать матеріали справи, за час здійснення позивачем поставок з грудня 2002 р. по липень 2006 р. жодних претензій щодо обсягу поставок та вимог про припинення дії договору від відповідача не надходило.

Як свідчать залучені до матеріалів справи двосторонні акти купівлі-продажу електроенергії та акт звірки взаєморозрахунків від 20.03.2007 р. за період дії спірного договору позивач поставив відповідачу електроенергію на загальну суму 874801,87 грн., а відповідач здійснив часткову оплату отриманої електроенергії, сплативши позивачу 220570,00 грн.

Факт здійснення поставок та часткової оплати її вартості в зазначеній сумі не заперечувалося сторонами під час розгляду справи.

Виходячи із змісту акту звірки та помісячних актів про купівлю-продаж електроенергії, а також відсутності претензій відповідача під час виконання договору, суд першої інстанції зробив правомірний висновок про належне виконання позивачем своїх зобов'язань за спірним договором. Таким чином, станом на 01.09.06 р. борг відповідача перед позивачем за спожиту електроенергію за договором № 1-Е від 12.11.02 р. склав 654231,87 грн., що також підтверджується вищезгаданим актом звірки взаєморозрахунків від 20.03.2007 р., та не заперечується сторонами. З вимогами про стягнення вказаної заборгованості, а також пені, інфляційних та річних, які виникли в зв'язку з несплатою відповідачем заборгованості, позивач звернувся до господарського суду по даній справі.

20.03.07 р. між сторонами укладено договір новації зобов'язання за договором № 1-Е від 12.11.02 р., відповідно до умов якого сторони домовились про новацію зобов'язання, яке існувало між ними за договором № 1-Е від 12.11.2002 р., в частині обов'язку відповідача сплатити позивачу борг за поставлену електроенергію в сумі 654231,87 грн. Тобто фактично між сторонами узгоджувався новий обсяг, порядок та строк оплати вже спожитої відповідачем електроенергії. Зокрема, відповідно до п.3.1 договору новації відповідач повинен був виконати нове зобов'язання на користь позивача у строк 80 днів з моменту укладення цього договору, тобто до 28.06.2007 року включно. Проте, цей обов'язок відповідачем виконаний не був, договір новації в подальшому було визнано недійсним відповідно до рішення господарського суду Харківської області від 17.06.2008 р. по справі № 27/108-08.

Як свідчать матеріали справи, відповідачем під час її розгляду було заявлено клопотання про застосування до спірних правовідносин позовної давності щодо стягнення заборгованості за поставлену позивачем до грудня 2005 р. електроенергію, а також щодо стягнення пені, інфляційних та річних нарахованих позивачем поза межами встановленого законом строку позовної давності.

При цьому, позивач під час розгляду справи також надавав суду клопотання з проханням поновити строк позовної давності щодо стягнення заборгованості, пені, інфляційних та річних, мотивуючи його тим, що  дії відповідача по укладанню договору новації зобов'язання з огляду на визнання його недійсним в судовому порядку через деякий термін ввели позивача в оману та призвели до пропущення ним вказаного строку позовної давності відносно до стягнення частини боргу.

З матеріалів справи також вбачається, що господарський суд приймаючи оскаржуване рішення крім іншого виходив з того, що відповідач неналежним чином виконав взяті на себе зобов'язання щодо оплати поставленої позивачем електроенергії в рамках укладеного між сторонами договору № 1-Е від 12.11.02 р.; що відповідач укладаючи договір новації, та узгоджуючи зобов'язання за договором № 1-Е від 12.11.02 р. та акт звірки взаєморозрахунків від 20.03.07 р. тим самим визнав факт існування заборгованості, та вчинив дію, яка з урахуванням вимог ст. 264 ЦК України перервала перебіг строку позовної давності щодо вимог про стягнення заборгованості з договором № 1-Е від 12.11.02 р.; що вимоги про стягнення інфляційних та річних підлягають стягненню з відповідача на користь позивача на підставі ст. 625 ЦК України з урахуванням спливу встановленого законом строку позовної давності, на застосуванні якого наполягав відповідач; що вимоги про стягнення пені не підлягають задоволенню в зв'язку зі спливом встановленого законом строку позовної давності, на застосуванні якого наполягав відповідач та ін.

Викладені вище висновки господарського суду, на думку колегії суддів,  відповідають фактичним обставинам спору та матеріалам справи, їм  надана правильна та належна правова оцінка, в зв'язку з чим відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги і скасування прийнятого по справі рішення.

Відповідно до статті 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Згідно зі статтею 43 цього ж кодексу  господарський суд  оцінює  докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді  в  судовому  процесі  всіх обставин справи  в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до вимог ст.ст. 32 ГПК України, Доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Зобов'язання виникають з підстав, зазначених у статті 11 ЦК  України.

Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог —відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Відповідно до вимог ст.ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до вимог ст. ст. 256-257, 267 ЦК позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Разом з тим, відповідно до п. 1, 3 ст. 264 ЦК України, перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Як вже зазначалося вище, 20.03.07 р. між сторонами укладався договір новації зобов'язання за договором № 1-Е від 12.11.02 р., за яким відповідач визнавав наявність заборгованості в сумі 654231,87 грн.

Крім того, 20.03.07 р. між сторонами також укладено акт звірки взаєморозрахунків за договором № 1-Е від 12.11.2002 р., відповідно до якого відповідач визнав заборгованість за поставлену позивачем електроенергію в рамках цього договору з грудня 2002 р. по червень 2006 р. в сумі 654231,87 грн. Вказаний акт підписано керівниками підприємств та скріплено їх печатками.

Підписання відповідачем акту звірки від 20.03.07 р. та узгодження боргу за договором новації зобов'язання від 20.03.2007 р. фактично є дією по визнанню ним боргу за поставлену з грудня 2002 р. по червень 2006 р. електроенергію. Таким чином, висновки господарського суду про переривання строку позовної давності щодо вимог про стягнення вартості електроенергії, поставленої з грудня 2002 р. по червень 2006 р., та початок нового відліку починаючи з 20.03.2007 р. є законними та обґрунтованими.

При цьому, не можуть бути прийняті судом до уваги доводи відповідача про те, що факт підписання акту звірки нібито не може вважатися дією по визнанню боргу, через те, що вказаний акт не є первинним документом, оскільки в даному випадку важливим є сам факт вчинення відповідачем певної дії, яка в т.ч. може засвідчуватися документом (не обов'язково первинним, оскільки чинне законодавство не містить таких вимог), та яку можна кваліфікувати як визнання особою свого боргу. До того ж в даному випадку, підписаний відповідачем акт звірки від 20.03.07 р. містить відомості про підстави здійснення позивачем електроенергії, термін та обсяг поставок, а також її вартість.

Крім того, відповідно до ч. 5 ст. 267 Цивільного кодексу України якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Як свідчать матеріали справи, договір новації від 20.03.07 р. було укладено між сторонами з метою встановлення нового строку розрахунків за спожиту в рамках договору № 1-Е електроенергію. До його укладання у відповідача вже малася прострочене зобов'язання з оплати цієї електроенергії, в зв'язку з чим, позивач на час укладання мав можливість звернутися до суду з вимогою про стягнення заборгованості в межах встановленого законом строку позовної давності. Тобто вказане свідчить, що договір новації укладався в інтересах саме відповідача, оскільки безумовну вигоду з цього договору мав саме останній. До звернення позивача до суду з вимогами про стягненням заборгованості відповідач не здійснював жодних дій по оскарженню чи переукладенню договору новації від 20.03.2007 р., в зв'язку з чим, позивач мав усі підстави вважати, умови щодо строку погашення заборгованості чинним.

Тобто виходячи з встановлених законом засад здійснення сторонами цивільних прав та інтересів (ст. 3, 12, 13 ЦК України), в даному випадку причини пропуску позивачем строку позовної давності є поважними, цивільні права та інтереси позивача підлягають захисту, а посилання відповідача на безпідставність задоволення господарським судом клопотання про поновлення судом пропущеного строку не можуть бути прийняті до уваги.

Таким чином, у відповідача на момент звернення позивача до суду існувало прострочене грошове зобов'язання у сумі 654231,87 грн. як заборгованість за спожиту електроенергію за договором про постачання електричної енергії № 1-Е від 12.11.2002 р.

Враховуючи викладене, а також те, що термін виконання відповідачем свого зобов'язання з оплати визначено умовами договору № 1-Е, що відповідач фактично визнав факт наявності в нього заборгованості за спожиту електроенергію в сумі, заявленій позивачем до стягнення, а так само не надав доказів погашення вказаної заборгованості, судова колегія погоджується з висновками господарського суду про задоволення позову в частині стягнення з відповідача на користь позивача 654231,87 грн. боргу.

При цьому, не можуть бути прийняті судом до уваги доводи відповідача про те, що він не замовляв позивачу електроенергію та не надавав йому відповідних заявок, оскільки по-перше умови договору не містять вимог щодо оформлення заявки, що свідчить про те, що такі заявки могли бути надані відповідачем в усній формі (про що до речі і стверджує позивач), по-друге, за час дії договору відповідач жодного разу не звертався до позивача з претензіями стосовно об'єму спожитої електроенергії, або припинення дії договору, а навпаки, весь час підписував акти про фактичне споживання електроенергії, що свідчить про узгодженість між сторонами питання щодо об'єму передачі, та згоду відповідача на її споживання в наданих позивачем об'ємах.

Відповідно до ст. 625 ЦК боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Згідно зі ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

До вимог про стягнення інфляційних витрат та річних в якості компенсаційних санкцій за користування грошовими коштами ст. 257 Цивільного Кодексу України також передбачено загальну позовну давність тривалістю в три роки. При цьому, ч. 2 ст. 258 Цивільного кодексу України позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (пені).

Відповідно до п.4.2.6 договору № 1-Е від 12.11.2002 р. за порушення строків сплати за електроенергію споживач (відповідач) сплачує постачальнику (позивачу) за кожен день прострочення пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діє в період, за який нараховується пеня.

На підставі викладеного, господарський суд також правомірно зазначив, що при простроченні відповідачем оплат за договором № 1-Е від 12.11.2002 р. позивач мав право на стягнення з нього інфляційних витрат, річних в якості компенсаційних санкцій за користування грошовими коштами, та пені в якості передбаченої договором неустойки нарахованої в межах встановленого законом строку позовної давності.

Як свідчать матеріали справи, вимоги про стягнення інфляційних та річних за договором № 1-Е від 12.11.2002 р. були вперше заявлені позивачем під час розгляду справи при поданні змін до позовної заяви від 01.07.2008 р., в зв'язку з чим, розрахунок вказаних нарахувань були правомірно здійснені господарським судом, з урахуванням зазначеної обставини, а також з урахуванням встановленого законом строку позовної давності.

Перевіривши правильність розрахунків, судова колегія погоджується з висновками господарського суду про задоволення позову в частині стягнення з відповідача на користь позивача 368533,41 грн. інфляційних, та 62666,32 грн. річних.

Разом з тим, безпідставними є посилання відповідача на те, що його зобов'язання зі сплати інфляційних та річних нібито припинилося на підставі ст. 604 ЦК України в зв'язку з укладанням між сторонами договору новації від 20.03.07 р., оскільки вказаний договір відповідно до рішення господарського суду Харківської області від 17.06.2008 р. по справі № 27/108-08 було визнано недійсним, а недійсний договір відповідно до вимог ст. 216 ЦК України не створює для сторін будь-яких юридичних наслідків.

Відповідно до ч. 6 ст. 232 ГК України, нарахування штрафних санкцій за  прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

З урахуванням вимог зазначеної статті, встановленого умовами договору № 1-Е строку оплати, а також встановленого законом спеціального терміну позовної давності (ст. 258 ЦК України), на застосуванні якого наполягав відповідач, також правомірними є висновки господарського суду про відмову в задоволенні позову в частині стягнення з відповідача на користь позивача пені за вказаним договором.

Таким чином, висновки, викладені в рішенні господарського суду відповідають вимогам чинного законодавства та фактичним обставинам справи, а мотиви заявника скарги, з яких вони оспорюються не можуть бути підставою для його скасування.

Керуючись ст. 101, 102, п. 1 ст. 103, ст. 105 ГПК України, судова колегія -

постановила:

Рішення господарського суду Харківської області від 19.12.08 р. по справі № 35/145-08 залишити без змін, а апеляційну скаргу – без задоволення.

Повний текст постанови підписано 27.02.09 р.

         Головуючий суддя                                                                    Могилєвкін Ю.О.  

                                 Судді                                                                    Пушай В.І.  

                                                                                                               Барбашова С.В.