Рішення

від 27.05.2013 по справі 919/175/13-г

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД М. СЕВАСТОПОЛЯ

cpg1251

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА СЕВАСТОПОЛЯ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 травня 2013 року справа № 919/175/13-г Господарський суд міста Севастополя у складі колегії суддів: Головко В.О. (головуючий), Архипенка О.М., Лотової Ю.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні матеріали справи:

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю „Нефтіда",

ідентифікаційний код 22287692

(99029, м. Севастополь, пр. Ген. Острякова, 25)

до: Фонду комунального майна Севастопольської міської Ради,

ідентифікаційний код 25750044

(99011, м. Севастополь, вул. Луначарського, 5)

про визнання договору недійсним,

Представники сторін:

позивач - явку уповноваженого представника не забезпечив;

відповідач - Сушкова Д.М. - співробітник відділу приватизації житлового фонду, довіреність б/н від 02.01.2013.

Обставини справи:

У провадженні господарського суду міста Севастополя (далі - суд) перебуває справа за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю „Нефтіда" (далі - позивач) до Фонду комунального майна Севастопольської міської Ради (далі - відповідач) про визнання недійсним Договору оренди цілісного майнового комплексу № 998 від 08.12.1994.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на статтю 48 Цивільного кодексу Української РСР (1963 року) та статті 4, 5, 8-10, 11, 13 Закону України „Про оренду державного та комунального майна" і зазначає, що оспорюваний Договір не містить всіх істотних умов, зокрема, Договором не визначено склад майна, що передається в оренду. Крім того позивач вказує на те, що Договір укладено неналежним орендодавцем, а з боку орендаря - до державної реєстрації правопопередника позивача.

Також позивачем подано заяву про поновлення строку позовної давності /арк. с. 54/.

Відповідач надав відзив на позов /арк. с. 80-82/, у якому позовні вимоги відхилив в повному обсязі, посилаючись на преюдиціальні факти, встановлені численними рішеннями судів різних інстанцій. Зокрема відповідач зазначив, що господарськими судами встановлений і сам факт укладення спірного договору, і факт наявності у орендаря відповідних повноважень на його укладення, і склад орендованого майна. При цьому судами надавалась оцінка самому договору на відповідність його чинному законодавству. Крім того відповідач просив застосувати до заявлених позовних вимог позовну давність /арк. с. 148/.

Ухвалою від 12.04.2013 справу прийнято до провадження колегією суддів; розгляд справи почато заново та призначено на 15.05.2013 /арк. с. 109-110/.

У зв'язку з неявкою представника позивача у судове засідання 15.05.2013 та з огляду на його відповідне клопотання розгляд справи був відкладений на 27.05.2013.

У засідання суду 27.05.2013 позивач явку свого повноважного представника не забезпечив, хоча про дату, час і місце розгляду справи повідомлений належним чином та своєчасно, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення /арк. с. 145/. Водночас, до початку судового засідання позивач надав клопотання про відкладення розгляду справи та продовження строку вирішення спору на 15 днів /арк. с. 146/.

Клопотання обґрунтоване тим, що представник позивача, яка має юридичну освіту і представляла інтереси позивача у даній справі протягом усього часу розгляду справи, перебуває на обстеженні у м. Києві, а тому не може прибути до суду раніше 10.06.2013. Крім того позивач зазначив, що не має інших представників із юридичною освітою, які б могли представляти інтереси позивача в суді та надати пояснення по суті спору.

Присутня у судовому засіданні представник відповідача заперечувала проти задоволення вказаного клопотання, посилаючись на його безпідставність.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Таким чином, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Враховуючи те, що явка учасників судового процесу (в даному випадку - позивача та тим більше його конкретного представника) обов'язковою не визнавалась, а матеріали справи достатньо характеризують спірні правовідносини сторін, підстави для відкладення розгляду справи відсутні.

Крім того суд вважає за необхідне зазначити, що юридична особа не обмежена якоюсь конкретною кількістю осіб, яких вона може уповноважити на представництво її інтересів в господарському суді при розгляді того чи іншого спору, а отже неявка одного з представників не є перешкодою для направлення до суду іншого представника, в тому числі безпосередньо керівника цієї юридичної особи.

Беручи до уваги вищевикладене, а також зважаючи на сплив встановленого статтею 69 Господарського процесуального кодексу України строку вирішення спору суд дійшов висновку про те, що подальше відкладення розгляду справи є невиправданим та порушує принцип вирішення спору протягом розумного строку, у зв'язку з чим відхилив клопотання позивача про відкладення розгляду та визнав за можливе розглянути справу у відсутність його представника за наявними у справі матеріалами.

Присутня в судовому засіданні 27.05.2013 представник відповідача підтримала доводи, викладені у відзиві на позов /арк. с. 80-82/, та просила у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши надані докази, заслухавши пояснення представника відповідача, суд -

ВСТАНОВИВ:

08.12.1994 між Управлінням загальнодержавної та комунальної власності виконавчого комітету Севастопольської міської ради народних депутатів в особі начальника управління Гришина С.П., який діяв на підставі Тимчасового положення про управління, затвердженого рішенням Севастопольської міської ради народних депутатів № 168 від 24.12.1992, з однієї сторони, та Організацією орендарів „Нефтіда" в особі голови ради, який діяв на підставі Положення, був укладений договір оренди цілісного майнового комплексу № 998 (далі - Договір) /арк. с. 9-7; 116-121/.

Відповідно до пункту 1.1 Договору Орендодавець передає, а Орендар приймає у строкове платне користування об'єкт оренди згідно з Додатком 1.

Розділом 2 Договору визначені обов'язки сторін. Зокрема, Орендодавець зобов'язаний передати майно, а Орендар - надавати послуги житлово-комунальної контори: з проживання у гуртожитках, надання готельних послуг, по утриманню та ремонту будівель гуртожитків (пункти 2.1, 2.2 Договору).

За користування об'єктом оренди Орендар сплачує Орендодавцеві орендну плату в розмірі, що визначається Протоколом узгодження розміру орендної плати (Додаток 2), який є невід'ємною частиною цього Договору (пункт 3.1 Договору).

Згідно з пунктом 8.5 договору реорганізація Орендодавця, а також зміна власника орендованого майна не є підставою для зміни умов та розірвання договору.

Строк дії договору визначено з 01.01.1995 до 01.01.2000 (пункт 10 Договору).

Так само 08.12.1994 сторонами підписано Протокол узгодження розміру орендної плати (Додаток 2 до Договору), відповідно до якого з 01.01.1995 ставка орендної плати становить 2 млн 611 тис. крб з урахуванням ПДВ /арк. с. 119 - зворотний бік/.

Позивач стверджує, що Управління загальнодержавної та комунальної власності виконавчого комітету Севастопольської міської ради народних депутатів на момент укладання спірного договору оренди № 998 від 08.12.1994 не могло бути орендодавцем цього майна, оскільки повноваженнями щодо розпорядження майном державної власності (до якого, на думку позивача, належать гуртожитки) наділено Регіональне відділення Фонду державного майна України в Автономній Республіці Крим та м. Севастополі. Також позивач вказує на те, що сторонами не було визначено об'єкт оренди (його склад і вартість).

Вважаючи, що умови Договору № 998 від 08.12.1994 порушують майнові права позивача та суперечать законодавству, Товариство з обмеженою відповідальністю „Нефтіда" звернулось до суду із даним позовом про визнання вказаного Договору недійсним.

Оцінюючи наявні в матеріалах справи докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Як зазначено в абзаці третьому пункту 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Отже, оскільки оспорюваний позивачем договір укладений 08.12.1994, тобто до набрання чинності новим Цивільним кодексом України, відповідність угоди законодавству має перевірятися з урахуванням норм, діючих на момент її укладення, тобто норм Цивільного кодексу Української РСР (1963 року).

Обґрунтовуючи заявлені вимоги позивач серед іншого зазначає про укладення оспорюваного Договору з порушенням норм діючого на той час законодавства та відсутність у Управління загальнодержавної і комунальної власності виконавчого комітету Севастопольської міської ради народних депутатів повноважень на його укладення. Проте такі твердження спростовуються нижченаведеними обставинами.

Згідно з частиною другою статті 35 Господарського процесуального кодексу України факти, встановлені рішенням господарського суду під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

З матеріалів справи убачається, що 06.07.2010 Севастопольським апеляційним господарським судом прийнято постанову у справі № 5020-2/236-12/163-9/424-2/288 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю „Нефтіда" до Фонду комунального майна Севастопольської міської ради, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Товариства з обмеженою відповідальністю „Ремстройтрест", третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: Органу самоорганізації населення „Домовий комітет „Бірюза", про визнання договору оренди недійсним /арк. с. 83-89/, яку залишено без змін постановою Вищого господарського суду України від 05.10.2010 /арк. с.83-86/.

Вказаною постановою встановлено наступне.

Постановою Кабінету Міністрів України № 311 від 05.11.1991 „Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)" затверджено перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності).

Так, до державного майна України, що передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності) відноситься житловий та нежитловий фонд міської Ради народних депутатів, житлово-експлуатаційні, житлово-комунальні, ремонтно-будівельні та інші організації, пов'язані з обслуговуванням та експлуатацією цього житлового фонду; підрядні спеціалізовані ремонтно-будівельні організації та інші підприємства, що обслуговують або пов'язані з організацією виробничої діяльності ремонтно-будівельних організацій.

Рішенням виконавчого комітету Севастопольської міської ради народних депутатів від 16.04.1994 № 9/738 було засноване орендне підприємство „Севастопольський міський підрядний спеціалізований ремонтно-будівельний трест".

Згідно з пунктом 1.2 Положення про орендне підприємство „Севастопольський міський підрядний спеціалізований ремонтно-будівельний трест", його засновником є Управління житлово-комунального господарства міськвиконкому ЖКГ УРСР.

До складу цього підприємства входила також орендна житлово-комунальна контора (ЖКК), розташована за адресою: вул. Бірюзова, 1.

Відповідно до акта приймання-передачі до комунальної власності підприємств, установ, організацій УЖКГ, розташованих на території міста Севастополя станом на 01.01.1992, було передано цілісний майновий комплекс орендного підприємства „Ремонтно-будівельний трест", розташованого за адресою вул. М. Музики, 29.

Згідно з актом приймання основних засобів до комунальної власності станом на 01.10.1992, до комунальної власності передані основні засоби, а саме гуртожитки по вул. М. Бірюзова, 1, вул. М. Музики, 43, пр. Ген. Острякова, 25 у місті Севастополі /арк. с. 88/.

Зважаючи на тотожність сторін у даній справі та справі № 5020-2/236-12/163-9/424-2/288, наведені факти є преюдиціальними і повторному доведенню не підлягають.

Водночас повний перелік майна, що передавалось за оспорюваним Договором, наведено в Акті передачі орендованих основних фондів станом на 01.04.1994 по ЖКК Ремонтно-будівельного тресту /арк. с. 122-124/.

За викладених обставин доводи позивача щодо відсутності Акта приймання-передачі орендованого майна із його переліком є необґрунтованими та спростовуються наданими відповідачем належними та допустимими доказами в їх сукупності.

Також, як убачається зі змісту постанови Вищого господарського суду України від 10.02.2011 у справі № 5020-11/041-2/018 за заявою Орендного підприємства „Нефтіда", правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю „Нефтіда", про перегляд за нововиявленими обставинами рішення господарського суду міста Севастополя від 19.03.2008 у справі № 5020-11/041 за позовом Фонду комунального майна Севастопольської міської ради до Організації орендарів „Нефтіда" про спонукання повернути орендоване майно, підставою для відмови у задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю „Нефтіда" до Фонду комунального майна Севастопольської міської ради про визнання недійсним Договору оренди цілісного майнового комплексу № 998 від 08.12.1994 у справі № 5020-2/236-12/163-9/424-2/288 стало те, що цей договір укладено уповноваженою особою з боку орендодавця та з дотриманням норм законодавства, тобто судом установлена наявність у Управління загальнодержавної та комунальної власності виконавчого комітету Севастопольської міської ради народних депутатів повноважень на укладення оспорюваного договору /арк. с. 89-90/.

Отже, доводи позивача щодо відсутності в Управління загальнодержавної та комунальної власності належних повноважень на передачу майна в оренду за Договором від 08.12.1994 не знайшли свого підтвердження.

Посилання позивача на ту обставину, що державну реєстрацію орендаря здійснено після укладення оспорюваного договору, не відповідають фактичним обставинам справи та відхиляються судом, з огляду на наступне.

Так, дійсно, зі Статуту позивача убачається, що Товариство з обмеженою відповідальністю „Нефтіда" створено шляхом перетворення Орендного підприємства „Нефтіда", зареєстрованого 18.01.1995, зі збереженням коду ЄДРПОУ 22287692 і є правонаступником Орендного підприємства „Нефтіда" /арк. с. 31-32/. Так само Довідкою з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України (ЄДРПОУ) підтверджується дата первинної реєстрації Товариства з обмеженою відповідальністю „Нефтіда" - 18.01.1995 /арк. с. 29/. Натомість, як установлено судом, орендарем за Договором № 998 від 28.12.1994 є не Орендне підприємство „Нефтіда", а Організація орендарів „Нефтіда", тобто зовсім інша особа. Утім, доказів державної реєстрації Організації орендарів „Нефтіда" до укладення оспорюваного Договору позивачем не надано, в той час як кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ч. 1 ст. 33 ГПК України).

Згідно з пунктом 7 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом.

Відповідно до частини першої статті 48 Цивільного кодексу УРСР недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону.

Натомість, вищенаведеними численними рішеннями судів різних інстанцій у справах, в яких брали участь ті самі сторони, встановлено, що спірний Договір № 998 від 08.12.1994 укладений без порушення норм діючого на той час законодавства, із наявністю в орендодавця необхідного обсягу повноважень, а у орендаря - цивільної дієздатності, та містить таку істотну умову як склад орендованого майна.

Зважаючи на вищевикладене, позовні вимоги є необґрунтованими і задоволенню не підлягають.

Стосовно заяви позивача про поновлення строку позовної давності та заяви відповідача про застосування строків позовної давності суд зазначає таке.

Відповідно до пунктів 6 та 7 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України правила цього Кодексу про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом. До позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним і про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, право на пред'явлення якого виникло до 1 січня 2004 року, застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.

Згідно зі статтею 71 Цивільного кодексу УРСР (статті 256, 257 Цивільного кодексу України) позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до частин першої та п'ятої статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. ч. 2-4 ст. 267 ЦК України).

З огляду на наведені приписи, правові наслідки спливу строку позовної давності можуть застосовуватися лише у тих випадках, коли буде доведено існування самого суб'єктивного цивільного права і факт його порушення або оспорювання. Якщо ж при розгляді справи буде встановлено, що у позивача немає суб'єктивного права, про захист якого він просить, або ж воно не порушувалось чи не оспорювалось, суд повинен відмовити в позові не через пропущення строку позовної давності, а за безпідставністю матеріально-правової вимоги.

Оскільки суд дійшов висновку про відсутність матеріально-правових підстав для задоволення позовних вимог, заява відповідача про застосування строку позовної давності та, відповідно, заява позивача про поновлення цього строку - залишаються без розгляду.

За правилами статті 49 Господарського процесуального кодексу України, у разі відмови в позові судові витрати покладаються на позивача.

Беручи до уваги вищевикладене, керуючись статтями 82, 84-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

В И Р І Ш И В:

1. У позові відмовити повністю.

Повне рішення складено 03.06.2013.

Головуючий суддя підпис В.О. Головко

Суддя підпис О.М. Архипенко

Суддя підпис Ю.В. Лотова