Рішення

від 02.10.2013 по справі 914/2087/13

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

cpg1251

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02.10.2013 р. Справа № 914/2087/13

Господарський суд Львівської області у складі головуючого судді Козак І.Б., суддів Юркевича М.В. та Запотічняк О.Д.,

при секретарі Ділай М.М.,

Розглянув у відкритому судовому засіданні справу за позовом: Івано-Франківського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі: Міністерства оборони України, м. Київ,

до відповідача-1: Концерну «Військторгсервіс», м. Київ,

до відповідача-2: Приватного підприємства «ЮМП Плюс», м. Львів,

третя особа-1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Регіональне відділення Фонду державного майна України по Львівській області, м. Львів,

третя особа-2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів: Рівненська міжрегіональна універсальна товарно-майнова біржа «Прайс», Рівненська область, м. Рівне,

про: визнання недійсними публічних торгів в частині продажу нежитлових приміщень за адресою: Львівська область, м. Стрий, вул Т.Шевченка, буд. 35, визнання недійсним договору купівлі-продажу, застосування наслідків недійсності договору купівлі-продажу та стягнення судових витрат.

За участю представників:

Від прокурора: не з'явився;

Від позивача: не з'явився;

Від відповідача-1: не з'явився;

Від відповідача-2: Михалевський Ю.Р. - представник (довіреність в матеріалах справи);

Від третьої особи-1: не з'явився;

Від третьої особи-2: не з'явився.

Представнику відповідача-2 роз'яснено права та обов'язки, передбачені статтею 22 ГПК України, зокрема, підстави відводу судді відповідно до статті 20 ГПК України. Заяв та клопотань про відвід судді не подано. Представник відповідача-2 не наполягає на фіксації судового процесу технічними засобами.

Суть спору: розглядається справа за позовом Івано-Франківського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до Концерну «Військторгсервіс» та до Приватного підприємства «ЮМП Плюс» за участю третьої особи-1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській області, третьої особи-2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів - Рівненської міжрегіональної універсальної товарно-майнової біржі «Прайс» про визнання недійсними публічних торгів, оформлених протоколом від 11.03.2009 року №14-н про хід публічних торгів, в частині продажу нежитлових приміщень першого поверху №№1-3, 6-13, 15-31, 51-52, Х, ХІ, другого поверху №№33, 35, 37-49, 53, ІІІ, ХІІ загальною площею 895,1 м. кв., що розташовані за адресою: Львівська область, м. Стрий, вул. Т. Шевченка, буд. 35; визнання недійсним укладеного між ПП «ЮМП Плюс» та Концерном «Військторгсервіс» в особі філії Управління торгівлі Західного оперативного командування Концерну «Військторгсервіс» договору купівлі-продажу від 10.04.2009 року, а також застосування наслідків недійсності Договору купівлі-продажу від 10.04.2009 року.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 31.05.2013 року порушено провадження у справі та розгляд справи призначено на 25.06.2013 року, про що прокурор та сторони були належним чином повідомлені під розписку: прокурор - 04.06.2013 року рекомендованою поштою №76018 2750927 1, позивач - 04.06.2013 року рекомендованою поштою №03168 0093840 3, відповідач-1 - 03.06.2013 року рекомендованою поштою №03151 1249959 9, відповідач-2 - 03.06.2013 року рекомендованою поштою №79044 0610883 1, третя особа-1 - 03.06.2013 року рекомендованою поштою №79007 1762142 1 (оригінали повідомлень про вручення поштових відправлень в матеріалах справи).

Розгляд справи неодноразово відкладався з підстав, викладених у відповідних ухвалах суду у справі.

Ухвалою від 04.07.2013 року залучено до участі у справі в якості третьої особи-2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів Рівненську міжрегіональну універсальну товарно-майнову біржу «Прайс».

12.07.2013 року Івано-Франківським прокурором з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері подано заяву про уточнення позовних вимог (вх. №27535/13), у якій просить суд визнати недійсними публічні торги, оформлені протоколом від 11.03.2009 року №14-н про хід публічних торгів, в частині продажу нежитлових приміщень першого поверху №№1-3, 6-13, 15-31, 51-52, Х, ХІ, другого поверху №№33, 35, 37-49, 53, ІІІ, ХІІ загальною площею 895,1 м. кв., що розташовані за адресою: Львівська область, м. Стрий, вул. Т. Шевченка, буд. 35; визнати недійсним укладений між ПП «ЮМП Плюс» та Концерном «Військторгсервіс» в особі філії Управління торгівлі Західного оперативного командування Концерну «Військторгсервіс» договір купівлі-продажу від 10.04.2009 року, а також застосувати наслідки недійсності Договору купівлі-продажу від 10.04.2009 року.

На підставі ухвали від 18.07.2013 року у справі автоматичним розподілом призначено колегіальний розгляд справи у складі головуючого судді Козак І.Б., суддів Юркевича М.В. та Запотічняк О.Д.

Окрім того, вказаною ухвалою вжито заходів забезпечення позову у справі №914/2087/13 за позовом Івано-Франківського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері Західного регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, м. Київ (03168, м. Київ, просп. Повітрофлотський, буд. 6, код ЄДРПОУ 00034022) шляхом заборони Приватному підприємству «ЮМП Плюс» (79044, Львівська область, м. Львів, вул. Княгині Ольги, буд. 5 «К», кв. 11; код ЄДРПОУ 33805335) вчиняти будь-які дії щодо відчуження нежитлових приміщень першого поверху №№1-3, 6-13, 15-31, 51-52, Х, ХІ, другого поверху №№33, 35, 37-49, 53, ІІІ, ХІІ загальною площею 895,1 м. кв., що розташовані за адресою: Львівська область, м. Стрий, вул. Т. Шевченка, буд. 35.

Прокурор в судове засідання 02.10.2013 року не з'явився, причин неявки суду не повідомив, хоча був належно повідомлений про час та місце розгляду справи, що підтверджується долученим до матеріалів справи Реєстром на відправлення рекомендованої кореспонденції за 23.09.2013 року №1260.

Позивач явку повноважного представника в судове засідання не забезпечив, причин неявки суду не повідомив, хоча 26.09.2013 року був належно повідомлений про час та місце розгляду справи під розписку, що підтверджується долученим до матеріалів справи повідомленням про вручення поштового відправлення №03168 0102978 4 та Реєстром на відправлення рекомендованої кореспонденції за 23.09.2013 року №1261.

Відповідач-1 в судове засідання не з'явився, причин неявки суду не повідомив, хоча був належно повідомлений про час та місце розгляду справи, що підтверджується долученим до матеріалів справи Реєстром на відправлення рекомендованої кореспонденції за 23.09.2013 року №1260.

Представник відповідача-2 в судове засідання з'явився, подав пояснення (вх. №40541/13), у яких просить суд відмовити прокурору в інтересах держави в особі позивача в задоволенні позовних вимог у повному обсязі, проти позову заперечив повністю з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву та поясненнях.

Третя особа-1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача явку повноважного представника в судове засідання не забезпечила, причин неявки суду не повідомила, хоча 25.09.2013 року була належно повідомлена про час та місце розгляду справи під розписку, що підтверджується долученим до матеріалів справи повідомленням про вручення поштового відправлення №79007 1804439 8 та Реєстром на відправлення рекомендованої кореспонденції за 23.09.2013 року №1261.

Представник третьої особи-2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів в судове засідання не з'явився, причин неявки суду не повідомив, хоча 25.09.2013 року був належно повідомлений про час та місце розгляду справи під розписку, що підтверджується долученим до матеріалів справи повідомленням про вручення поштового відправлення №33028 1381571 8 та Реєстром на відправлення рекомендованої кореспонденції за 23.09.2013 року №1261.

Спір розглядається у відповідності до поданої Івано-Франківським прокурором з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері 12.07.2013 року заяви про уточнення позовних вимог (вх. №27535/13).

В ході розгляду справи встановлено.

Позивач: Міністерство оборони України є юридичною особою, йому присвоєно код ЄДРПОУ 00034022, знаходиться за адресою: 03168, м. Київ, просп. Повітрофлотський, буд. 6 (докази в матеріалах справи).

Відповідач-1: Концерн «Військторгсервіс» є юридичною особою, йому присвоєно код ЄДРПОУ 33689922, знаходиться за адресою: 03151, м. Київ, вул. Молодогвардійська, буд. 28-А, що підтверджується Витягом з ЄДРПОУ від 27.06.2013 року №16725843 (докази в матеріалах справи).

Відповідач-2: Приватне підприємство «ЮМП Плюс» є юридичною особою, йому присвоєно код ЄДРПОУ 33805335, знаходиться за адресою: 79044, Львівська область, м. Львів, вул. Кн. Ольги, буд. 5 «К», кв. 11 (докази в матеріалах справи).

30.05.2013 року Івано-Франківський прокурор з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави, уповноваженим органом якої здійснювати відповідні функції в спірних правовідносинах є Міністерство оборони України, звернувся до господарського суду Львівської області із позовом до Концерну «Військторгсервіс», Приватного підприємства «ЮМП Плюс», за участю третьої особи - Регіонального відділення Фонду державного майна України у Львівській області про визнання недійсними публічних торгів з продажу нежитлових приміщень, що розташовані по вул. Шевченка Т., 35 у м. Стрий, Львівська область, оформлених протоколом від 11.03.2009 року; визнання недійсним договору купівлі-продажу від 10.04.2009 року, укладеного між ПП «ЮМП Плюс» та Державою в особі Міністерства оборони України в особі філії Управління Західного оперативного командування Концерну «Військторгсервіс»; застосування наслідків недійсності договору, шляхом повернення в натурі Концерну «Військторгсервіс» нежитлових приміщень.

В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що вищевказане нерухоме майно було власністю держави в особі Міністерства оборони України та знаходилось на праві господарського відання Концерну «Військторгсервіс». Реалізація майна відбулась без надання дозволу Міністром Оборони України та без відповідного погодження Фонду державного майна України.

Відповідач-1 - Концерн «Військторгсервіс» явку повноважного представника в судове засідання не забезпечив.

Відповідач-2 - Приватне підприємство «ЮМП Плюс» у письмових поясненнях по суті спору проти позову заперечив, зазначивши, що Міністерство оборони України довіреністю від 04.10.2004 року уповноважило начальника Головного управління торгівлі Тилу МОУ Пукіра П.Н. на надання від імені МОУ підприємствам (установам) військової торгівлі висновків (дозволів) на відчуження майна, що закріплене за ними на праві господарського відання.

Так, відповідач-2 зазначив про те, що, діючи на підставі чинної довіреності, начальник ГУ ТТ МОУ Пукір П.Н. видав дозвіл на відчуження спірного приміщення. Лише 12.02.2005 року, тобто після видачі даного дозволу, Міністр оборони України скасував довіреність від 04.10.2004 року та повідомив про це повіреного Пукіра П.Н. Докази скасування дозволу в матеріалах справи відсутні.

В подальшому, ГУ ТТ МОУ було реорганізовано у Концерн «Військторгсервіс», а ДП МОУ «Управління торгівлі Західного оперативного командування» - у Філію «Управління торгівлі Західного оперативного командування» Концерну «Військторгсервіс» з правонаступництвом усіх прав та обов'язків, а відтак і дозволу на відчуження нерухомого майна.

29.12.2008 року довіреністю директора Концерну «Військторгсервіс» було уповноважено начальника Філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування» Свідерського Г.М. на відчуження нерухомого майна з дозволу органу управління майном, що не виходить за межі статуту Концерну «Військторгсервіс».

Таким чином, на думку відповідача-2, начальник Філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування» Свідерський Г.М. при укладені оспорюваного договору діяв на підставі чинного і не скасованого дозволу начальника ГУ ТТ МОУ Пукіра П.Н., виданого в межах дії довіреності Міністерства оборони України та в його інтересах.

Крім того, Порядок відчуження об'єктів державної власності, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 06.06.2007 року №803, згідно п. 6 якого рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна приймається суб'єктами управління лише за погодженням з Фондом державного майна України, був прийнятий за три роки після надання дозволу на відчуження спірного майна та зворотної дій в часі не має.

Таким чином, відповідач-2 вважає, що , прокурором взагалі не зазначено в позові та не доведено порушення права держави від укладення спірного правочину.

Окрім того, відповідач-2 вказує на те, що відповідачем-1 включено Концерн «Військторгсервіс». При цьому, предметом позову є вимога застосувати наслідки недійсності правочину, шляхом повернення в натурі Концерну «Військторгсервіс» спірного об'єкту. Таким чином, відповідач у справі, а отже, особа, що допустила порушення прав та інтересів позивача, на думку відповідача-2, є особою, на чию користь вимагається ухвалення рішення.

Крім цього, Відповідач-2 зазначає, що подальші після укладення договору дії Міністерства оборони України свідчать про безумовне схвалення ним спірного правочину.

Окрім того, відповідачем-2 25.06.2013 року через канцелярію суду подано заяву про застосування строку позовної давності (вх. №24281/13), у якій вказує на те, що позов подано прокурором лише в травні 2013 року, тобто більш як через 4 роки після оформлення спірних торгів та укладення договору.

Також відповідач-2 у вказаній заяві зазначає, що позивачем пропущено строк позовної давності, оскільки, достовірно знаючи про існування документів, які були підставою для укладення в майбутньому договорів про відчуження нерухомого майна, у тому числі спірного договору, тобто про наявність передумов для їх укладення, очевидною є та обставина, що позивач міг дізнатись про, начебто, порушення свого права.

Також відповідач у своїй заяві (від 25.06.213 року, вх. №24281/13) покликається на те, що в Засобах масової інформації загальнопоширеною є інформація про те, що Міністерству оборони України та органам прокуратури було відомо про порушення прав ще влітку 2009 року.

Також відповідач-2 звертає увагу суду на документи, які підтверджують той факт, що позивачу ще у 2009 році стало відомо про порушення права, а саме реалізацію спірних нежитлових приміщень. Зокрема, запит Військової прокуратури Західного регіону України від 02.09.2009 року з вимогою надати перелік об'єктів нерухомого майна, реалізованого філією «Управління торгівлі Західного оперативного командування» Концерну «Військторгсервіс» упродовж 2008-2009 років та відповідь філії «УТ ЗахОК» Концерну «Військторгсервіс» від 21.09.2009 року, якою на вимогу прокурора надано перелік нерухомого майна реалізованого протягом 2008-2009 років. Серед іншого, у зазначеному листі міститься вказівка на спірний об'єкт у м. Стрию по вул. Шевченка, 55.

Крім того, виконання наказу Міністра оборони України від 21.08.2009 року №418 було проведено службове розслідування щодо встановлення повноти виконання службових обов'язків Генерального директора Концерну «Військторгсервіс» Пукіром П.Н., в тому числі і з приводу реалізації дозволів на відчуження нерухомого майна.

Представник третьої особи Регіонального відділення Фонду державного майна України у Львівській області заявлений позов підтримав з підстав, викладених у позовній заяві.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши норми чинного законодавства, оцінивши докази, подані прокурором, сторонами та третіми особами, заслухавши повноважних представників сторін, третіх осіб, суд прийшов до висновку, що в задоволенні позову слід відмовити, виходячи із наступного.

Відповідно до чинних на 2004-2010 роки Положення про Міністерство оборони України, затвердженого Указом Президента України №888 від 21.08.1997 року (пп.(ж) п.3 ст.4), Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1080 від 03.08.2006 року (абз.7 п.6 ст.4), Міністерство оборони України здійснює управління державним майном, закріпленим за підприємствами, установами і організаціями, які належать до сфери управління міністерства.

10.04.2009 року між Концерном «Військторгсервіс» в особі начальника Філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування Концерну «Військторгсервіс» Свідерського Г.М., що діяв на підставі нотаріально посвідченої довіреності, (надалі - продавець) та ПП «ЮМП Плюс» (надалі - покупець) укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, що розташовані по вул. Шевченка Т., 35 у м. Стрий, Львівська область. Предметом договору є нежитлові приміщення, загальною площею 895,1 кв.м.

04.10.2004 року Міністерством оборони України в особі Міністра оборони України було уповноважено начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України Пукіра П.Н. на представництво майнових та інших немайнових інтересів Міністерства борони України, зокрема з правом надання від імені Міністерства оборони України підприємствам (установам) військової торгівлі висновків (дозволів) на укладення договорів, які не заборонені чинним законодавством, з питань розпорядження майном, що закріплене за ними на праві господарського відання, для чого йому видано відповідну довіреність №220/2071 від 04.10.2004 року із строком дії до 01.10.2007 року.

На реалізацію наданих вказаною довіреністю повноважень начальник Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України Пукір П.Н. надав Державному підприємству Міністерства оборони України «Управління торгівлі Західного оперативного командування» дозвіл на відчуження нерухомого майна, закріпленого за вказаним державним підприємством, а саме: нежитлових приміщень, що розташовані по вул. Шевченка Т., 35 у м. Стрий, Львівська область.

31.01.2006 року наказом Міністра оборони України №47 про реорганізацію Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України, припинено діяльність Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України реорганізувавши його шляхом приєднання до державного господарського об'єднання «Військторгсервіс», визначивши останнє правонаступником всіх майнових прав та обов'язків Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України (пункти 1, 2 наказу).

05.04.2007 року наказом Міністра оборони України №135 про реорганізацію державного підприємства Міністерства оборони України «Управління торгівлі Західного оперативного командування», припинено діяльність державного підприємства Міністерства борони України «Управління торгівлі Західного оперативного командування» реорганізувавши його шляхом приєднання до Концерну «Військторгсервіс», визначивши останнє правонаступником всіх майнових прав та обов'язків державного підприємства Міністерства оборони України «Управління торгівлі Західного оперативного командування» (пункти 1, 2 наказу).

Згідно частини першої статті 179 ГК України майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями.

Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (ч.7 ст.179 ГК України).

З матеріалів справи вбачається, що між Концерном «Військторгсервіс» та ПП «ЮМП Плюс» виникли правовідносини купівлі-продажу, за якими в силу статті 655 ЦК України одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Спірний договір купівлі-продажу був укладений за результатами проведення публічних торгів, переможцем яких став відповідач, який отримав право на придбання нерухомого майна, що відображено у протоколі про хід публічних торгів.

Згідно статті 658 ЦК України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару.

Частиною 5 статті 656 ЦК України встановлено, що особливості договору купівлі-продажу окремих видів майна можуть встановлюватися законом.

Згідно статті 317 ЦК України право розпорядження майном, належить власникові.

Нерухоме майно, яке являється предметом оспорюваного договору на момент його укладення було власністю держави в особі Міністерства оборони України та знаходилось на праві господарського відання Концерну «Військторгсервіс» (пункт 7.3. статуту Концерну).

Здійснюючи право господарського відання, Концерн володіє, користується і розпоряджається зазначеним майном з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою органу управління майном у випадках, передбачених чинним законодавством України. При цьому відчуження основних фондів Концерну здійснюється ним лише за попередньою згодою органу управління майном і, як правило, на конкурентних засадах, відповідно до чинного законодавства України (пункти 7.3, 7.5. статуту Концерну).

Частинами 2, 3 статті 326 ЦК України встановлено, що від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

Приписами статті 74 ГК України визначено, що майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання.

Згідно частини першої статті 136 ГК України право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Відповідно до преамбули Закону України «Про управління об'єктами державної власності» від 21.09.2006 року №185-V останній визначає правові основи управління об'єктами державної власності.

Відповідно до частини першої статті 4 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» суб'єктами управління об'єктами державної власності є, зокрема, міністерства та інші органи виконавчої влади (далі - уповноважені органи управління).

Частиною 1 статті 3 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» визначено, що об'єктами управління державної власності є, з поміж іншого, майно, яке передане державним господарським об'єднанням.

Пунктом 1.1 статуту Концерну «Військторгсервіс» визначено, що концерн є державним господарським об'єднанням, заснованим на державній власності та належить до сфери управління Міністерства оборони України.

Відтак, беручи до уваги, що майно, яке являється предметом оспорюваного договору є загальнодержавною власністю, яке перебуває на праві господарського відання Концерну «Військторгсервіс», а тому відчуження такого майна повинно здійснюватись з урахуванням особливостей його правового режиму встановлених чинним законодавством України.

У матеріалах справи наявні докази надання згоди/дозволу Міністерством оборони України, як власником майна, на відчуження нежитлових приміщень, що розташовані по вул. Шевченка Т., 35 у м. Стрий, Львівська область.

Такою згодою/дозволом є лист-розпорядження начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України Пукіра П.Н., який діяв на підставі довіреності Міністерства оборони України №220/2071 від 04.10.2004 року, наданий державному підприємству Міністерства оборони України «Управління торгівлі Західного оперативного командування» на відчуження нерухомого майна, закріпленого за вказаним державним підприємством, а саме: нежитлових приміщень, що розташовані по вул. Шевченка Т., 35 у м. Стрий, Львівська область .

Саме на підставі вказаного дозволу і був вчинений оспорюваний правочин - договір купівлі-продажу.

Як вбачається з матеріалів справи, будь-яких застережень щодо строку дії чи реалізації вказаного дозволу судом встановлено не було. Не містить таких і чинне законодавство України.

При цьому, суд критично оцінює посилання прокурора на ту обставину, що 12.02.2005 року у зв'язку із окремим дорученням Міністра оборони України про скасування виданих раніше довіреностей, в тому числі Пукіру П.Н., щодо реалізації керівниками підпорядкованих установ повноважень від Міністерства оборони України та відкликання їх перших примірників, довіреність від 04.10.2004 року №220/2071 втратила свою чинність, наслідком чого є недійсність дозволу, та відповідно відсутність згоди власника майна - Міністерства оборони України на його відчуження.

Прокурор посилається також і на ту обставину, що 31.01.2006 року довіреність №220/2071 від 04.10.2004 року втратила чинність у зв'язку із припиненням юридичної особи, якій видана довіреність, як на підставу втрати чинності дозволу.

Відповідно до статті 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Згідно частин 3,4 статті 249 ЦК України особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її, повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність. Права та обов'язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників.

Слід зазначити, що припинення представництва за довіреністю не має своїм наслідком припинення виданих на її виконання дозволів або вчинених на її виконання правочинів тощо, окрім наслідків, визначених статті 248 ЦК України (припинення передоручення).

З аналізу вищенаведеного можна зробити висновок про те, що начальник Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України Пукір П.Н., видаючи від імені Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України дозвіл ДП МОУ «Управління торгівлі Західного оперативного командування» на відчуження закріпленого на праві господарського відання за вказаним підприємством нерухомого майна - нежитлових приміщень, що розташовані по вул. Шевченка Т., 35 у м. Стрий, Львівська область, діяв в межах наданих йому повноважень на підставі чинної на той час довіреності №220/2071, виданої Міністром оборони України.

Чинне законодавство не передбачає наслідків відкликання такої довіреності у майбутньому у вигляді втрати чинності виданого на підставі такої довіреності до моменту її скасування дозволу (чи дозволів), а також інших правочинів, вчинених представником.

Суд звертає увагу на наявність листа Генеральної прокуратури України №10/2-1698 вих.06 від 15.03.2006 року, в якому після розгляду звернення Концерну «Військторгсервіс» щодо законності дій керівництва Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України після скасування Міністром оборони України довіреності від 04.10.2004 року, підтверджується факт дійсності виданого Пукіром П.Н. дозволу на відчуження майна за довіреністю №220/2071 від 04.10.2004 року на час його дії та можливість його використання підприємствами за призначенням.

Вищевказаний лист суд оцінює у відповідності до приписів статті 43 ГПК України в сукупності всіх обставин справи, при цьому береться до уваги і те, що згідно статті 1 Закону України «Про прокуратуру» Генеральний прокурор України і підпорядковані йому прокурори здійснюють прокурорський нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, органами державного і господарського управління та контролю, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими Радами, їх виконавчими органами, військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, масовими рухами, підприємствами, установами і організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та громадянами.

Доводи заступника прокурора про те, що 31.01.2006 року в зв'язку з реорганізацією Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України в Концерн «Військторгсервіс» вищезгадана довіреність втратила свою чинність, спростовуються наступним.

Відповідно до частини першої статті 104 ЦК України юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам - правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації. Тобто правонаступництвом є перехід прав і обов'язків від одного однієї юридичної особи до іншої.

Згідно пункту 5.2 статуту Концерну «Військторгсервіс», затвердженого наказом Міністерства оборони України від 25.06.2005 року №358, він є правонаступником всіх прав та обов'язків Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України.

Пунктом 3.5 Статуту Концерну «Військторгсервіс» передбачено, що Концерн має право укладати угоди, набувати майнові та немайнові права та нести зобов'язання.

Пунктом 4.4 вказаного Статуту передбачено, що керівництво та оперативне управління поточною діяльністю Концерну здійснює генеральний директор, який призначається на посаду органом управління майном - Міністерством оборони України. Генеральний директор має право розпоряджатися майном Концерну та надання доручень (довіреностей) на здійснення власних повноважень іншим особам.

Відповідно до цих повноважень генеральним директором Концерну Пукіром П.Н. видана нотаріально посвідчення довіреність директору філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування» даного Концерну Свідерському Г.М. на право укладення від імені Концерну будь-яких договорів, щодо відчуження належного Концерну нерухомого майна з правом підпису відповідних документів.

Відтак, суд дійшов висновку про те, що оспорюваний правочин вчинено за згодою Міністерства оборони України, якою є дозвіл, наданий начальником Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України начальнику ДП Міністерства оборони України «Управління торгівлі Західного оперативного командування» (правонаступником яких є Концерн «Військторсервіс») на відчуження спірної нежитлової будівлі; генеральний директор Концерну у відповідності до положень статуту мав право уповноважити начальника філії Концерну «Військторгсервіс» Управління торгівлі Західного оперативного командування здійснити її продаж.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України.

При цьому, відповідно до ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; правочини можуть бути дво- чи багатосторонніми (договори).

Згідно пункту 1 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.

У пункті 2.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року №11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» вказано, що загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 1057-1 ЦК України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України «Про приватизацію державного майна», частини другої статті 20 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», частини другої статті 15 Закону України «Про оренду землі», статті 12 Закону України «Про іпотеку», частини другої статті 29 Закону України «Про страхування», статті 78 Закону України «Про банки і банківську діяльність», статті 7 -1 Закону України «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності» тощо.

Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Згідно правової позиції Вищого господарського суду України викладеної у пункті 2.9. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року №11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. У разі коли після такого вчинення набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють правовідносини, ніж ті, що діяли в момент вчинення правочину, то норми такого акта, якщо він не має зворотної сили, застосовуються до прав та обов'язків сторін, які виникли з моменту набрання ним чинності.

В обґрунтування позову прокурор послався на нібито недотримання відповідачем пункту 6 Порядку відчуження об'єктів державної власності, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 06.06.2007 року №803, згідно якого рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна приймається суб'єктами управління лише за погодженням з Фондом державного майна України.

Суд не погоджується із доводами представника відповідача-2 про те, що дозвіл начальника ГУ ТТ МОУ Пукіра П.Н. на відчуження спірного приміщення був виданий за три роки до прийняття Кабінету Міністрів України Порядку відчуження об'єктів державної власності.

Такий дозвіл повністю відповідав вимогам діючого на той час Порядку надання дозволів державним підприємствам (установам) Міністерства оборони України, що підпорядковані Головному управлінню торгівлі Тилу МОУ, на відчуження основних засобів.

При цьому, в даному дозволі строк дії не вказаний, а його чинність пов'язана із вчиненням конкретної дії із настанням правових наслідків у вигляді реалізації спірного приміщення.

Відповідно до статті 8 Конституції України, Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії.

Згідно статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавались законом як правопорушення.

Прокурором не доведено, а в будь-якому акті цивільного законодавства відсутня норма, яка обумовлює і пов'язує чинність дозволу на відчуження нерухомого майна із зміною порядку видачі таких дозволів.

В пункті 7 Постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Загальні підстави визнання недійсними угод і настання відповідних наслідків встановлені статтями 215, 216 ЦК України.

Так, відповідно до частин 1 та 3 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Заявляючи позов в інтересах держави про визнання недійсним договору (відплатного) про відчуження майна, в число відповідачів прокурором включено Концерн «Військторгсервіс». При цьому, предметом позову є вимога застосувати наслідки недійсності правочину, шляхом повернення в натурі Концерну «Військторгсервіс» спірного об'єкту. Таким чином, відповідач у справі, а отже, особа, що допустила порушення прав та інтересів позивача, є особою, на чию користь вимагається ухвалення рішення.

Окрім того, згідно статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, зокрема, може захищати свої права та охоронювані законом інтереси шляхом звернення до суду у випадку їх порушення, оспорювання чи невизнання самим товариством.

Право на захист виникає з певних підстав, якими виступають порушення цивільного права, його невизнання чи оспорювання.

За приписами статті 1 ГПК України, передбачено, що необхідною передумовою для звернення до господарського суду з відповідними позовними вимогами є порушення прав та законних інтересів особи, яка звертається з позовом.

Позовом у процесуальному значенні є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмет та підстава позову. Предметом позову як вимоги про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу є спосіб захисту цього права чи інтересу. Підстава позову - це факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Таким чином, при вирішенні судом спору по суті, важливим є встановлення наявності або відсутності, в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права, на захист якого подано позов, оскільки, це є необхідною передумовою для визначення правомірності чи неправомірності поведінки порушника права.

Зважаючи на викладене, обґрунтування позовних вимог особисто допущеними порушеннями своїх же прав не допускається. З цих же підстав не можливим є ухвалення рішення про захист прав відповідача.

Крім того, пред'явивши позов про визнання недійсним договору купівлі-продажу, прокурором обрано невірний спосіб захисту порушеного права, що в будь-якому разі є підставою для відмови в задоволенні позову.

Так, у відповідності до частини третьої статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Виходячи зі змісту частини першої статті 216 ЦК України, наслідком недійсності правочину є застосування двосторонньої реституції незалежно від добросовісності сторін правочину.

Разом із тим, частиною третьою статті 216 ЦК України передбачено, що загальні наслідки недійсності угоди застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

При тому, Цивільним кодексом України передбачено засади захисту права власності. Зокрема, статтею 387 ЦК України власнику надано право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України у випадку, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Згідно абзацу 2 пункту другого Висновків Верховного суду України, прийнятих 01.03.2013 року за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, за ІІ півріччя 2012 року, у речово-правових відносинах не застосовується способи захисту прав, встановлені для зобов'язальних правовідносин. У речово-правових відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача.

Крім того, в аналогічній справі судова палата у господарських справах Верховного Суду України, ухвалюючи 30.06.2009 року рішення по справі №22-3-30/336-07-9260, дійшла до наступного висновку: «права особи, яка вважає себе власником, не підлягають захисту шляхом задоволення позову про визнання недійсною угоди, стороною в якому така особа не є, тобто із застосуванням правового механізму, встановленого статтею 216 ЦК України, незалежно від того, чи відповідає спірна угода закону. Захист прав такої особи можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову, якщо є підстави, встановлені статтею 388 ЦК України». Аналогічна позиція викладена у постановах Вищого господарського суду України від 12.02.2013 року у справі №16/34/2012/5003 та від 18.06.2008 року у справі №8/382пд.

Оскільки, Міністерство оборони України не є стороною оспорюваного договору купівлі-продажу, відтак звернення прокурора із позовом про визнання такого договору недійсним є безпідставним.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

У відповідності до статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Зазначений перелік способів захисту не є вичерпним, однак у разі порушення цивільного права чи інтересу у позивача виникає право на застосування конкретного способу захисту, який залежить від виду порушення. Тобто, позивач повинен обрати саме такий спосіб захисту, який відповідає характеру порушення його права чи інтересу.

Як вказано у статті 16 ЦК України, суд може захистити порушене, оспорюване або невизнане цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до статті 20 ГК України кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.

Відповідачем-2 25.06.2013 року через канцелярію суду подано заяву про застосування строку позовної давності (вх. №24281/13), у якій вказує на те, що позов подано прокурором лише в травні 2013 року, тобто більш як через 4 роки після оформлення спірних торгів та укладення договору та просить суд відмовити прокурору в інтересах держави в особі позивача в задоволенні позову у повному обсязі з підстав пропуску строку позовної давності.

Розглянувши клопотання відповідача 2 про застосування до позовних вимог наслідків спливу строку позовної давності, суд встановив наступне.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

За загальним правилом норми про позовну давність поширюються на всі цивільні правовідносини, у тому числі й на ті, що виникли за участі держави та її адміністративно-територіальних утворень як суб'єктів цивільних прав.

Загальний строк позовної давності встановлений статтею 257 ЦК України тривалістю у три роки незалежно від того, хто подає позов: громадянин (фізична особа), юридична особа, держава або інші суб'єкти цивільних правовідносин. Спеціальні строки позовної давності встановлено законодавчими актами для окремих видів вимог. Оскільки для вимог, що є предметом позову у даній справі законодавством не передбачено спеціального строку позовної давності, до них застосовується загальний строк.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

Якщо у передбачених законом випадках з позовом до господарського суду звернувся прокурор, що не є позивачем, то позовна давність обчислюватиметься від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор. У таких випадках питання про визнання поважними причин пропущення позовної давності може порушуватися перед судом як прокурором, так і позивачем у справі (пункт 4.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. №10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів»).

При цьому, суд враховує, що відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України, цього Кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ч. 1 ст. 4 ГПК України).

Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод, яка, серед іншого, регулює діяльність Європейського суду з прав людини, була ратифікована Верховною Радою України 17.07.1997 р.

Рішення Європейського суду з прав людини є обов'язковими до застосування для кожної з країн-учасниць Конвенції, оскарженню не підлягають і є частиною національного законодавства країни-учасниці.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Як зазначено у рішенні Європейського суду з прав людини від 09.01.2013 р. у справі «Олександр Волков проти України», Суд постановив, що строк давності переслідує декілька важливих цілей, зокрема забезпечує правову визначеність і завершеність, захищає потенційних відповідачів від застарілих вимог, які було б важко заперечувати, дозволяє уникнути несправедливості, яка може виникнути при прийнятті судами рішень відносно подій, які відбувались в далекому минулому на основі доказів, які з часом можуть стати ненадійними та недостатніми (див. Stubbings and Others v. the United Kingdom, 22 October 1996, § 51, eports 1996 IV). Суд постановив, що процесуальні норми направлені на забезпечення належного правосуддя і дотримання принципу правової визначеності, і заявники повинні розраховувати, що ці норми будуть застосовуватись.

Визначаючи момент, коли позивачу стало відомо про порушення його права, суд виходить з наступного.

15.03.2006 року Генеральною прокуратурою України на адресу Концерну «Військторгсервіс» було скеровано листа № 10/2-1968 вих.06 щодо законності дій керівництва Головного управління торгівлі тилу Міністерства оборони України після скасування Міністром оборони України довіреності від 04.10.2004 року. У вказаному листі Генеральної прокуратури України зроблено висновок не лише про законність дій щодо надання таких дозволів, а й про їх чинність у майбутньому.

Таким чином, позивачем пропущено строк позовної давності, оскільки достовірно знаючи про існування документів, які були підставою для укладення в майбутньому договорів про відчуження нерухомого майна, у тому числі спірного договору, тобто про наявність передумов для їх укладення, очевидною є та обставина, що позивач міг дізнатись про начебто порушення свого права.

Крім того, слід зауважити, що 12.02.2005 року Міністр оборони України повідомив начальника ГУ торгівлі тилу Міністерство оборони України про те, що довіреності на право укладення договорів від імені Міністерство оборони України слід вважати недійсними.

Як зазначено у частині першій статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, які вона представляє.

Таким чином, первинно видаючи довіреність, а згодом відкликаючи її, Міністерство оборони України як довіритель повинен був усвідомлювати про високу імовірність та законну можливість вчинення повіреним дій на виконання цієї довіреності.

В свою чергу, згідно частини четвертої статі 319 ЦК України власність зобов'язує, а відповідно до статті 322 цього Кодексу власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить.

Відтак, добросовісно здійснюючи повноваження власника майна, Міністерство оборони України, як позивач, могло і повинно було дізнатись про відчуження власного майна внаслідок укладення спірного правочину.

Крім того, відповідачем-2 надано письмові докази, які підтверджують той факт, що позивачу ще у 2009 році стало відомо про порушення права, а саме реалізацію спірних нежитлових приміщень. Зокрема, даний факт підтверджується:

Листом Державної фінансової інспекції у Львівській області від 10.06.2013 року №08-16/4434. В числі іншого, з вказаного листа вбачається, що про результати ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності Філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування» Концерну «Військторгсервіс» за період з 01.01.2007 року по 31.01.2009 року проінформовано Генеральну прокуратуру України листом від 02.06.2009 року №08-17/929 (належним чином завірена копія Листа долучена до матеріалів справи);

Запитом Військової прокуратури Західного регіону України від 02.09.2009 року вих №6/2154 з вимогою надати перелік об'єктів нерухомого майна, реалізованого філією «Управління торгівлі Західного оперативного командування» Концерну «Військторгсервіс» упродовж 2008-2009 років (належним чином завірена копія Запиту в матеріалах справи).

Відповіддю філії «УТ ЗахОК» Концерну «Військторгсервіс» від 21.09.2009 року вих №842, якою на вимогу прокурора надано перелік нерухомого майна реалізованого протягом 2008-2009 років. Серед іншого, у зазначеному листі міститься вказівка на спірний об'єкт у м. Стрию по вул. Шевченка, 55.

Суд також враховує, що на виконання наказу Міністра оборони України від 21.08.2009р. №418 було проведено службове розслідування щодо встановлення повноти виконання службових обов'язків Генерального директора Концерну «Військторгсервіс» Пукіром П.Н., в тому числі і з приводу реалізації дозволів на відчуження нерухомого майна.

Як вбачається із Акту службового розслідування, затвердженого т.в.о. Міністра оборони України Іващенко В.В. 24.09.2009 року, аналізом порядку здійснення відчуження державного майна, закріпленого за Концерном на праві повного господарського відання, встановлено, що …. за перше півріччя 2009 року було відчужено через аукціони нерухомого майна залишковою вартістю на суму 957,9 тис. грн. Можливості Концерну здійснювати відчуження основних фондів були передбачені затвердженими Міністром оборони України річними фінансовими планами підприємства. З метою усунення недоліків, встановлених контролюючими органами, а також за результатами самостійного аналізу Концерном було подано 76 позовів до суду про розірвання цивільно-правових угод, які порушують інтереси Концерну та держави, стягнення заборгованості, повернення майна із незаконного володіння та використання. Суттєвих фактів невиконання умов контракту, що призвело до порушень законодавства України, з боку генерального директора Концерну Пукіра П.Н. не встановлено.

За результатами згаданого вище службового розслідування Першим віце-прем'єр міністром України на адресу Міністерства оборони України та Генеральної прокуратури України було скеровано листа від 06.10.2009 року, яким звернуто увагу на поверхневість розслідування та поставлено вимогу вжити дієвих заходів реагування відповідно до законодавства.

Крім цього, листом Міністерства оборони України від 29.07.2009 року Першого віце-прем'єр міністра України повідомлено, що кошти, отримані від продажу майна державних підприємств, спрямовуються на погашення заборгованостей та утримання основних фондів. З метою виконання завдань щодо реалізації державної політики у сфері відчуження нерухомого військового майна та майна державних підприємств, які перебувають у сфері управління Міністерства оборони України, вважається за доцільне скасувати дію доручення щодо зупинення надання погодження на відчуження державного майна.

У відповідь на вказаний лист, 06.08.2009 року Перший віце-прем'єр міністр України погодився із пропозицією Міністерства оборони України та поставив вимогу проаналізувати інформацію про кількість наданих ФДМУ протягом 2008-2009 років погоджень на відчуження державного майна з метою забезпечення захисту інтересів держави.

Листом Міністерства оборони України від 20.07.2009 року ГоловКРУ України повідомлено, що з метою визначення реального стану нерухомого майна Концерну та внесення пропозицій стосовно його подальшого використання триває робота з підготовки до проведення суцільної інвентаризації об'єктів нерухомого майна. Проведення інвентаризації заплановано на 01.09.2009 року, опрацювання результатів інвентаризації та внесення пропозицій щодо режиму подальшого використання нерухомого майна Концерну - до 01.10.2009 року. Одночасно з підготовкою та проведенням інвентаризації заплановано комплекс заходів щодо впорядкування правовстановлюючих документів на об'єкти нерухомого майна.

16.09.2009 року голові комісії із проведення службового розслідування - Головному інспектору Міністерства оборони України було скеровано листа за підписами чотирьох посадових осіб Міністерства оборони України у якому зазначено, що за перше півріччя 2009 року було відчужено через аукціони нерухомого майна залишковою вартістю на суму 957,9 тис. грн. Питання дотримання законності при здійсненні відчуження частини основних фондів шляхом проведення аукціонів було об ревізовано ГоловКРУ та його регіональними підрозділами, що здійснювали ревізію фінансово-господарської діяльності Концерну у 2009 році. Можливості концерну здійснювати відчуження частини основних фондів було передбачено затвердженими Міністерства оборони України річними фінансовими планами Концерну.

Таким чином, як Міністерству оборони України, так і органам прокуратури, з 2009 року було відомо про описані в позовній заяві порушення, начебто допущені Концерном «Військторгсервіс» при реалізації нерухомого майна, в тому числі, і спірної нежитлової будівлі.

Вирішуючи питання про можливість захисту начебто порушеного права, незалежно від пропуску позовної давності, слід виходити з того, що право на звернення до суду повинно реалізовуватись у визначений законом строк. Не звернення до суду з позовом у встановлений строк може свідчити про відсутність порушення або небажання захищати свої права в судовому порядку.

Суд виходить з того, що причина пропуску строку вважається поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам:

1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом або судом строк;

2) це обставина, яка виникла об'єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк;

3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено;

4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.

Доказами того, що особа знала про порушення своїх прав є її дії, спрямовані на захист порушених прав, зокрема, оскарження рішення (дії чи бездіяльність), письмові звернення з цього приводу, а також докази, які свідчать про те, що були створені умови, за яких особа мала реальну можливість дізнатися про порушення своїх прав.

Однак, позивачем ані не обґрунтовано, ані подано жодних доказів того, що строк позовної давності був пропущений з поважних (об'єктивних) причин.

Відповідно до частини третьої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Втім, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (ч. ч. 4, 5 ст. 267 ЦК України).

Отже, фактично сплив позовної давності є підставою для відмови у позові лише коли про її застосування заявлено стороною у спорі і суд не визнає поважними причини пропущення позовної давності.

Разом з тим, за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості.

Згідно приписів статті 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до абзацу 2 статті 34 ГПК України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Статтею 43 ГПК України передбачено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Суд, заслухавши пояснення представника відповідача-2, оглянувши та дослідивши матеріали справи і подані сторонами докази, оцінив їх в сукупності та прийшов до висновку, що позов не є документально та нормативно обґрунтованим, відповідачем спростований, а тому в його задоволенні слід відмовити повністю.

Враховуючи вищенаведене та керуючись ст.ст. 4 -6 , 20, 22, 27, 29, 32 - 34, 43, 44, 49, 66, 67, 69, 77, 82 - 85, 116, 117 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд,-

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позову відмовити повністю.

2. Заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою суду від 18.07.2013 року у справі №914/2087/13 - скасувати.

02.10.2013 року прийнято, підписано та проголошено вступну і резолютивну частини рішення. Описову та мотивувальну частину рішення оформлено відповідно до статті 84 ГПК України 04.10.2013 року.

Рішення може бути оскаржено в порядку ст. ст. 91 - 93 ГПК України.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 85 ГПК України.

Суддя Козак І.Б.

Суддя Юркевич М.В.

Суддя Запотічняк О.Д.