Постанова

від 16.10.2013 по справі 910/5624/13

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

cpg1251

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 жовтня 2013 року Справа № 910/5624/13 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючого судді:Мирошниченка С.В., суддів:Барицької Т.Л., Картере В.І., розглянувши касаційну скаргуПублічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 12.08.2013 та на рішеннягосподарського суду міста Києва від 21.05.2013 у справі№910/5624/13 господарського суду міста Києва за позовомПублічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" доПриватного підприємства "Ресурсний центр "Міжнародного благодійного фонду "Україна 3000" простягнення 49 710,38 грн. в судовому засіданні взяли участь представники: - позивача Мосійчук Я.І.; - відповідача Камянчук О.В.; ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду міста Києва від 21.05.2013 у справі №910/5624/13 (суддя Якименко М.М.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 12.08.2013 (судді: Федорчук Р.В., Лобань О.І., Майданевич А.Г.), Публічному акціонерному товариству "Державний експортно-імпортний банк України" (надалі позивач/банк/скаржник) відмовлено у задоволенні позову до Приватного підприємства "Ресурсний центр "Міжнародного благодійного фонду "Україна 3000" про стягнення 49 710,38грн.

Позивач, не погоджуючись із прийнятими у даній справі судовими рішеннями, звернувся до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить рішення та постанову скасувати і прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги позивача.

Колегія суддів, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, проаналізувавши застосування норм процесуального та матеріального права при прийнятті оскаржуваних судових актів, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Предметом даного спору є вимога позивача про стягнення з відповідача заборгованості з індексації орендної плати за договором оренди нежилого приміщення №033-05/1/101210, порядок розрахунку якої встановлений вказаним договором.

Обґрунтовуючи підстави позову, позивач посилається на те, що відповідачем частково сплачений виставлений позивачем рахунок на суму 170 165,79 грн., а саме: у сумі 120 455,61 грн.; залишок заборгованості у розмірі 49 710,38 грн. відповідач сплачувати відмовляється з підстав, на думку останнього, невірного розрахунку індексації позивачем.

Суди попередніх інстанцій, розглядаючи дану справу, встановили, що 10.12.2010 між позивачем (орендодавцем) та відповідачем (орендарем) був укладений договір оренди нежилого приміщення №033-05/1/101210, відповідно до якого позивач передав, а відповідач прийняв у строкове платне користування нерухоме майно - нежилий будинок-офіс (літ. А), що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Спаська, 37.

Відповідно до п. 4.1. договору оренди плата за користування орендованим майном за один календарний місяць становить 266 179,20 грн. та сплачується орендарем орендодавцю щомісячно на підставі рахунків-фактур протягом 5 банківських днів за дня отримання орендарем рахунку-фактури.

Згідно з п. 4.2. договору оренди орендна плата за цим договором підлягає індексації: - за період з 10.12.2010 до 09.12.2011; - або за період фактичного користування орендарем орендованим майном (від дати підписання сторонами акту приймання-передачі щодо прийняття орендованого майна в оренду до дати підписання сторонами акту приймання-передачі щодо повернення орендованого майна з оренди) у разі дострокового припинення дії цього договору та повернення орендованого майна орендарем орендодавцю до закінчення строку, визначеного п. 12.1. договору (до 09.12.2011), протягом 15 днів місяця, наступного за місяцем, в якому сторонами підписано акт приймання-передачі щодо повернення орендованого майна з оренди. Індексація орендної плати розраховується шляхом перемноження між собою помісячних індексів інфляції, що офіційно встановлені та оприлюднені Держкомстатом України за відповідний період та суми орендної плати за цей період за наступною формулою:

t

? _ = О _ * П Іі-О_,

1,t 1,t і=1 1,t

де: 1,t - сума перерахунку орендної плати за період, О1,t - орендна плата за період, Іі - індекс інфляції за і-й місяць, П - знак добутку.

Якщо орендар користується орендованим майном неповний місяць, то для розрахунку індексації береться частина орендної плати за фактичний строк користування орендованим майном у такому місяці. Різниця між фактично сплаченою орендною платою та проіндексованою згідно з цим пунктом договору орендною платою підлягає сплаті орендарем на підставі виставленого орендодавцем рахунку-фактури протягом 5-ти банківських днів з дати його виставлення орендодавцем. Припинення дії цього договору не звільняє орендаря від обов'язку сплатити орендодавцю частину орендної плати, що виникла у зв'язку із застосуванням індексу інфляції, відповідно до цього пункту договору.

Відмовляючи у позові, суди попередніх інстанцій послалися на те, що, по-перше, методика індексації, застосована позивачем, суперечить рекомендаціям відносно порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, викладених у листі Верховного Суду України №62-97р від 03.04.1997 "Рекомендації відносно порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ", а саме: "В случаях, когда возмещению подлежит сумма, которая состоит из взносов, сделанных в разные периоды, каждый взнос увеличивается на величину индекса соответствующего периода, результаты подытоживаются. При применении индекса инфляции следует иметь в виду, что индекс рассчитывается не на каждую дату месяца, а в среднем на месяц; поэтому условно следует считать, что сумма, внесенная за период с 1 по 15 число соответствующего месяца, например, мая, индексируется за период с учетом мая, а если с 16 по 31 число, то расчет начинается со следующего месяца - июня", а також п. 13 Постанови Кабінету Міністрів України №786 від 04.10.1995 "Про Методику розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу", згідно з яким розмір орендної плати за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування розміру місячної орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за поточний місяць; по-друге, відповідно до п. 1 статуту ПАТ "Державний експортно-імпортний банк України", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10.08.2009 №1250, ПАТ "Державний експортно-імпортний банк України" є державним банком, що створений відповідно до розпорядження Президента України №189 від 27.04.2000, постанови Кабінету Міністрів України від 27.06.2000 №1020, а відтак, при проведенні індексації позивач повинен був керуватися листом Верховного Суду України №62-97р від 03.04.1997 "Рекомендації відносно порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ".

Виходячи з наведеного, місцевий господарський суд, зазначивши про здійснення власного розрахунку індексації орендної плати на підставі п. 4.2. договору оренди та з урахуванням листа Верховного Суду України №62-97р від 03.04.1997, прийшов до висновку, з яким погодився суд апеляційної інстанції, про те, що індексація орендної плати за період з грудня 2010 року по грудень 2011 року становить 120 455,51 грн., і яка була сплачена відповідачем, що підтверджується платіжним дорученням №256 від 26.06.2012, а відтак, відмовив у позові.

Вищий господарський суд України вважає такі висновки судів попередніх інстанцій передчасними, з огляду на таке.

Відповідно до статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно з приписами ст. 6 ЦК України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства впливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Відповідно до приписів ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Приписами ст. 627 ЦК України унормовано, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї (ч.ч. 1, 2 ст. 14 ЦК України).

Згідно з статтею 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Приписами статей 526, 629 ЦК України унормовано, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться; договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, сторонами при укладенні договору оренди було узгоджено порядок визначення індексації орендної плати, а саме: шляхом перемноження між собою помісячних індексів інфляції, що офіційно встановлені та оприлюднені Держкомстатом України за відповідний період та суми орендної плати за цей період за формулою, наведеною у п. 4.2. договору оренди, умови якого (договору) були узгоджені сторонами вільно та на власний розсуд.

В той же час, суди попередніх інстанцій при визначенні розміру індексації орендної плати не врахували узгодженої сторонами, та, в силу ст. 204 ЦК України, правомірної умови договору оренди щодо визначення індексації орендної плати (адже ані договір оренди в цілому, ані його окремі умови не визнані в судовому порядку недійсними) , а обґрунтували свої судові рішення виключно листом Верховного Суду України №62-97р від 03.04.1997 "Рекомендації відносно порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ", що не може вважатися правомірним.

Крім того, суди попередніх інстанцій зазначаючи про невідповідність здійсненого позивачем розрахунку індексації орендної плати Методиці розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 №786 відповідно до ст. 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" ), не встановили законодавчо встановленої необхідності її дотримання саме сторонами у справі при узгодженні порядку визначення розміру індексації , при наявності до того ж у самому договорі умови щодо не застосування до правовідносин, які виникають із цього договору норм Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (п. 13.1.). До того ж, судами попередніх інстанцій не зроблено жодного похідного висновку із встановленого ними факту про те, що позивач є державним банком та не зазначено, як вид позивача - юридична особа публічного права (юридичною особою публічного права є особа, створена розпорядчим актом, зокрема, Президента України /ст. 81 ЦК України/) впливає на відсутність обов'язку сторін правочину (договору оренди) дотримуватися виконання його умов.

Згідно з ч. 3 ст. 4 7 Господарського процесуального кодексу України судове рішення приймається суддею за результатами обговорення усіх обставин справи.

Відповідно до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом; ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Відповідно до п. 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 №6 "Про судове рішення" рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі. Господарським судам слід виходити з того, що рішення може ґрунтуватись лише на тих доказах, які були предметом дослідження і оцінки судом.При цьому необхідно мати на увазі, що згідно зі статтею 43 ГПК наявні докази підлягають оцінці у їх сукупності і жодний доказ не має для господарського суду заздалегідь встановленої сили (п. 4 вказаної постанови Пленуму).

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів приходить до висновку, що господарськими судами попередніх інстанцій не дотримано наведених норм щодо всебічного, повного і об'єктивного розгляду даної справи, наслідком чого є скасування прийнятих у даній справі судових рішень з передачею справи на новий розгляд, під час якого необхідно врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, і в залежності від установлених обставин вирішити спір у відповідності з нормами матеріального та процесуального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Керуючись ст.ст. 111 5 , 111 7 , 111 9 -111 12 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.08.2013 та рішення господарського суду міста Києва від 21.05.2013 у справі №910/5624/13 скасувати і справу передати на новий розгляд до господарського суду міста Києва.

Головуючий суддя С.В.Мирошниченко

Судді Т.Л. Барицька

В.І. Картере