Постанова

від 21.11.2013 по справі 926/286/13

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

cpg1251

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 листопада 2013 року Справа № 926/286/13

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючий суддя Судді:Могил С.К. (доповідач) , Борденюк Є.М., Вовк І.В.

перевіривши касаційну скаргу унітарного приватного підприємства виробничо-комерційної фірми "Євротур-експрес" на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 09.09.2013 у справі № 926/286/13 господарського суду Чернівецької області за позовомунітарного приватного підприємства виробничо-комерційної фірми "Євротур-експрес" допублічного акціонерного товариства "Енергобанк" в особі відділення №1 Публічного акціонерного товариства "Енергобанк" провизнання частково недійсним договору оренди, за участю представників позивача:не з'явились, відповідача:Колянчук А.І., В С Т А Н О В И В :

У березні 2013 року унітарне приватне підприємство виробничо-комерційна фірма "Євротур-експрес" подало до господарського суду позовну заяву, в якій просило визнати недійсним п. 5.4. Договору оренди, укладеного з публічним акціонерним товариством "Енергобанк", яким передбачено право орендодавця на односторонню відмову від договору оренди.

В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на невідповідність зазначеної умови договору положенням ст. 291 Господарського кодексу України, якою встановлено, що одностороння відмова від договору оренди не допускається.

Рішенням господарського суду Чернівецької області від 26.04.2013 позов задоволено.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 09.09.2013 рішення місцевого господарського суду скасовано, прийнято нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з постановою апеляційного суду, позивач подав до Вищого господарського суду України касаційну скаргу, в якій просить її скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

В обґрунтування заявлених вимог скаржник посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, неврахування спеціального припису щодо недопустимості односторонньої відмови від договору оренди у господарських правовідносинах, та на невідповідність висновку апеляційного суду дійсним обставинам справи.

Переглянувши оскаржену постанову апеляційного господарського суду, а також рішення суду першої інстанції, колегія суддів Вищого господарського суду України, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, дійшла висновку про відсутність правових підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, спірним пунктом договору оренди, укладеного 01.08.2012 між позивачем (орендарем) та відповідачем (орендодавцем), передбачено, що орендодавець має право відмовитись від цього Договору в односторонньому порядку шляхом надання письмового повідомлення орендареві не пізніше ніж за два місяці до дати припинення дії договору.

Колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного пункту договору недійсним з огляду на таке.

Згідно з ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Положеннями постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику про визнання угод недійсними" передбачено, що угода може бути визнана недійсною лише з підстав і за наслідками, передбаченими законом; в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угоди вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору (абз. 3 п. 1 роз'яснень Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними").

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі ст. 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. При цьому, істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Статтею 180 Господарського кодексу України також визначено, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.

Частиною 3 ст. 6 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд; сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

В обґрунтування правових підстав для визнання пункту 5.4. угоди недійсною, позивач посилається на ч. 1 ст. 291 Господарського кодексу України, якою встановлено, що одностороння відмова від договору оренди не допускається. Тобто, позивач вважає, що ця норма має імперативний характер, оскільки забороняє односторонню відмову від договору оренди.

Проте, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що умова пункту 5.4. договору не суперечить даній нормі права, оскільки, у даному випадку мова йде не про односторонню відмову від договору, а має місце взаємне волевиявлення двох сторін, закріплене в оспорюваному пункті угоди, щодо встановлення певного порядку припинення їхніх правовідносин, а саме: в порядку відмови - на підставі повідомлення.

Таким чином, відступаючи від загального правила, визначеного ч. 1 ст. 291 Господарського кодексу України, у пункті 5.4. Договору, сторони визначили і погодили право орендодавця відмовитись від угоди у будь-який час, за умови попередження про це другої сторони за два місяці.

При цьому, норма ч. 1 ст. 291 Господарського кодексу України не забороняє сторонам за взаємною згодою визначити такий порядок припинення договору і не встановлює, що така умова договору є нікчемною або неприпустимою.

Враховуючи те, що жодними доводами скаржника не спростовано правильного і обґрунтованого висновку апеляційного господарського суду про відповідність спірного пункту договору вимогам ст. 203 Цивільного кодексу України та відсутність підстав для визнання його недійсним, вимоги позивача про скасування постанови Львівського апеляційного господарського суду, прийнятої з дотриманням норм матеріального та процесуального права, задоволенню не підлягають.

Керуючись ст. ст. 111 9 , 111 11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу залишити без задоволення, постанову Львівського апеляційного господарського суду від 22.07.2013 у справі № 926/286/13 - без змін.

Головуючий суддя Могил С.К.

Судді: Борденюк Є.М.

Вовк І.В.