Рішення

від 11.12.2013 по справі 918/922/13

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

cpg1251

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

33013, м. Рівне, вул. Набережна, 26А

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"11" грудня 2013 р. Справа № 918/922/13

Господарський суд Рівненської області у складі судді Павленка Є.В., розглянувши матеріали справи за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "АГРОФІРМА МАЛОМИДСЬКА" (далі - Товариство) до фермерського господарства "Малий Мидськ" (далі - Господарство) про визнання недійсним договору,

за участі представників:

позивача: Саюка Ю.В. за дов. від 20 червня 2013 року,

відповідача: Левчик Н.М. (керівника),

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

У червні 2013 року Товариство звернулося до господарського суду Рівненської області з вказаним позовом, посилаючись на те, що 30 грудня 2009 року між ним та Господарством був укладений договір купівлі-продажу худоби, за умовами якого відповідач зобов'язався передати Товариству у власність худобу, а останнє, у свою чергу, - прийняти та оплатити її вартість. Оскільки вищезазначена угода не містила всіх істотних умов для її укладення, зокрема, ціни договору, а відповідач на момент її укладення не мав права відчужувати спірну худобу, оскільки на все рухоме майно Господарства було накладено арешт, позивач, посилаючись на статті 203, 215, 230 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), Закон України "Про виконавче провадження" (далі - Закон), просив суд визнати вищезазначений договір недійсним.

Ухвалою господарського суду Рівненської області від 17 червня 2013 року порушено провадження у справі № 918/922/13, розгляд якої було призначено на 26 червня 2013 року.

25 червня 2013 року через канцелярію суду надійшов відзив Господарства на позовну заяву (а.с. 21-25), в якому останнє просило суд відмовити Товариству у задоволенні його позовних вимог з огляду на те, що відповідачу не було відомо про наявність заборони на відчуження спірного майна, а борг, який був підставою для накладення арешту рухомого майна, був погашений Господарством до моменту укладення оскаржуваного договору. Крім того, ціна вищенаведеної угоди була чітко обумовлена сторонами. Також у вказаному відзиві відповідач просив суд застосувати строк позовної давності до вимог Товариства.

Ухвалою суду від 26 червня 2013 року розгляд справи було відкладено на 31 липня 2013 року.

У судових засіданнях 31 липня 2013 року та 8 серпня 2013 року оголошувалися перерви відповідно до 8 серпня 2013 року та 13 серпня 2013 року.

Ухвалою суду від 13 серпня 2013 року строк розгляду даного спору було продовжено на 15 днів - до 29 серпня 2013 року, розгляд справи відкладено на 20 серпня 2013 року.

Ухвалою суду від 20 серпня 2013 року розгляд справи відкладено на 27 серпня 2013 року.

Ухвалою від 27 серпня 2013 року провадження у справі № 918/922/13 було зупинено до вирішення Рівненським окружним адміністративним судом справи № 817/2902/13-а за позовом фермерського господарства "Малий Мидськ" до відділу державної виконавчої служби Костопільського районного управління юстиції про визнання дій протиправними та скасування постанови.

Ухвалою суду від 2 грудня 2013 року провадження у справі № 918/922/13 поновлено та призначено її до розгляду на 11 грудня 2013 року.

Представник позивача в судовому засіданні 11 грудня 2013 року позовні вимоги підтримав з підстав, викладених у позовній заяві, та наполягав на їх задоволенні.

Представник Господарства проти задоволення позову заперечив з підстав, зазначених у відзиві на позовну заяву.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

30 грудня 2009 року між Товариством та Господарством був укладений договір купівлі-продажу худоби, за умовами якого останнє зобов'язалося передати позивачу у власність худобу, а останній, у свою чергу, - прийняти та оплатити її вартість (а.с. 9).

Вказаний договір підписаний уповноваженими представниками сторін та скріплений печатками цих суб'єктів господарювання.

На виконання умов вищезазначеної угоди 30 грудня 2009 року сторони підписали видаткову накладну № 221 на загальну суму 285 630 грн. 00 коп., а також склали відповідний акт приймання-передачі спірної худоби, за якими відповідач передав Товариству вказане майно (а.с. 31).

Оплата товару здійснюється за ціною, вказаною у даному договорі (пункт 3.1 спірної угоди).

Пунктом 1.3 спірного договору встановлено, що загальна вартість товару згідно накладної від 30 грудня 2009 року № 221 складає 285 630 грн. 00 коп. (двісті дев'яносто сім тисяч вісімсот сорок гривень).

Зі змісту вищезазначеного положення договору вбачається, що ціна цієї угоди була встановлена сторонами у розмірі 285 630 грн. 00 коп. У той же час прописом вказана ціна була розшифрована як двісті дев'яносто сім тисяч вісімсот сорок гривень.

Зазначена невідповідність була однією з обставин, на яку посилалося Товариство як на підставу своїх вимог про визнання недійсним спірного договору.

Частинами 1-3, 5 статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Положеннями статті 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частиною 2 статті 35 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) передбачено, що факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Пунктом 2.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" передбачено, що не потребують доказування преюдиціальні факти, тобто встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) у процесі розгляду іншої справи, в якій беруть участь ті самі сторони, в тому числі і в тих випадках, коли в іншому спорі сторони мали інший процесуальний статус (наприклад, позивач у даній справі був відповідачем в іншій, а відповідач у даній справі - позивачем в іншій).

У матеріалах справи наявна копія постанови Рівненського апеляційного господарського суду від 19 червня 2013 року у справі № 918/255/13-г (а.с. 51-53), якою рішення господарського суду Рівненської області від 17 квітня 2013 року у цій справі за позовом Господарства до Товариства про стягнення 297 848 грн. 00 коп. заборгованості за договором купівлі-продажу худоби від 30 грудня 2009 року (який є предметом оскарження у даній справі) було залишено без змін. З тексту вказаної постанови вбачається, що вищенаведеним рішенням місцевого господарського суду позовні вимоги Господарства було задоволено частково, стягнуто з Товариства 285 630 грн. 00 коп. основного боргу. Водночас у задоволенні решти позовних вимог було відмовлено. Крім того, даними судовими рішеннями було встановлено, що ціна договору купівлі-продажу худоби від 30 грудня 2009 року була погоджена сторонами на рівні 285 630 грн. 00 коп.

Наведене судове рішення господарського суду Рівненської області на час розгляду даної справи не було скасоване та набрало законної сили.

Відповідно до статті 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Приписами частини 2 статті 34 ГПК України встановлено, що обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

З огляду на вищезазначені приписи чинного законодавства суд дійшов висновку про те, що твердження Товариства про невизначеність сторонами у спірному договорі його ціни, що є істотною умовою даної угоди, є необґрунтованими та безпідставними.

Також у своїй позовній заяві та у поясненнях до позову Товариство посилалося на те, що підставою для визнання недійсним оскаржуваної угоди є незаконне відчуження відповідачем передбаченого у ній спірного майна, оскільки останнє на момент вчинення даного правочину знаходилося в арешті, що не відповідає імперативним приписам статті 57 Закону.

Судом встановлено, що на виконання виконавчого листа від 3 березня 2009 року № 2-а-2113/09, виданого Рівненським окружним адміністративним судом про стягнення з Господарства на користь Управління пенсійного фонду в Костопільському районі Рівненської області заборгованості по страхових внесках в сумі 7 141 грн. 81 коп., 15 травня 2009 року державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Костопільського районного управління юстиції Ковальчук Т.В. було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № 12800258 та надано Господарству термін для добровільного виконання вказаного судового документа до 21 травня 2009 року.

Постановою державного виконавця вказаного відділу від 27 травня 2009 року (ВП № 12800258) зазначене виконавче провадження було приєднане до зведеного виконавчого провадження № 13017678 (а.с. 78).

У зв'язку з невиконанням Господарством вищезазначеного виконавчого листа у добровільному порядку у встановлений строк, 27 травня 2009 року державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Костопільського районного управління юстиції Ковальчук Т.В. винесено постанову (ВП № 12800258) про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження (а.с. 79).

Крім того, 6 червня 2009 року зазначеним державним виконавцем було винесено постанову про арешт коштів боржника № 28-3/09, якою на кошти Господарства був накладений арешт у межах суми 7 855 грн. 99 коп. (а.с. 80).

У зв'язку з тим, що 16 грудня 2009 року відповідач повністю погасив наявний у нього борг в сумі 7 141 грн. 81 коп., що підтверджується довідкою Управління пенсійного фонду в Костопільському районі Рівненської області від 31 грудня 2009 року № 8023/06, постановою державного виконавця відділу державної виконавчої служби Костопільського районного управління юстиції Ковальчук Т.В. про закінчення виконавчого провадження від 20 січня 2010 року виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа Рівненського окружного адміністративного суду від 3 березня 2009 року № 2-а-2113 (ВП № 12800258) було закінчено та знято арешт з коштів Господарства, на які його було накладено вищенаведеною постановою про арешт коштів боржника від 27 травня 2009 року (а.с. 81).

У той же час, вважаючи неправомірними дії державного виконавця відділу державної виконавчої служби Костопільського районного управління юстиції Ковальчук Т.В. щодо незняття арешту з рухомого майна Господарства, відповідач звернувся до Рівненського окружного адміністративного суду з позовом до відділу державної виконавчої служби Костопільського районного управління юстиції про визнання вказаних дій протиправними, а також скасування постанови даного державного органу про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 27 травня 2009 року.

Частиною 5 статті 124 Конституції України встановлено, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

Судові рішення, які набрали законної сили, є обов'язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України (частина 2 статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Відповідно до частини 1 статті 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Письмовими доказами є документи і матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору (частина 1 статті 36 ГПК України).

За частиною 1 статті 43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

У матеріалах даної справи наявна копія постанови вищезазначеного суду адміністративної юрисдикції від 1 листопада 2013 року у справі № 817/2902/13-а, якою вимоги Господарства було задоволено частково та визнано протиправною бездіяльність відділу державної виконавчої служби Костопільського районного управління юстиції щодо незняття арешту з майна позивача, накладеного постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 27 травня 2009 року. Водночас у задоволенні позовних вимог щодо скасування постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 27 травня 2009 року Господарству було відмовлено. Як вбачається з тексту зазначеного судового рішення, останнє набрало законної сили 23 листопада 2013 року (а.с. 118-119). Проте судом адміністративної юрисдикції не було встановлено, з якого моменту Державна виконавча служба повинна була зняти арешт з майна Господарства.

Як було зазначено вище, Товариство, як на підставу для визнання спірного договору недійсним, посилалося на його невідповідність імперативним приписам чинного законодавства України, зокрема, вимогам Закону щодо розпорядження арештованим майном.

Частиною 5 статті 58 Закону (у редакції, чинній на момент укладення спірного договору) встановлено, що порушення заборони державного виконавця розпоряджатися або користуватися майном, на яке накладено арешт, тягне за собою відповідальність зберігача майна, передбачену законом.

Зі змісту вищенаведеної норми закону вбачається, що боржник (зберігач) не має права розпорядження (відчуження) майна, на яке у встановленому законом порядку накладено арешт.

Судом встановлено, що спірний договір був укладений між сторонами 30 грудня 2009 року. Того ж дня майно, яке було предметом цього договору, було фактично передано Господарством у власність Товариства.

Проте, незважаючи на те, що 16 грудня 2009 року відповідач сплатив наявний у нього перед Управлінням пенсійного фонду в Костопільському районі Рівненської області борг у розмірі 7 141 грн. 81 коп., довідка Управління пенсійного фонду в Костопільському районі Рівненської області № 8023/06 яка свідчить про сплату відповідачем вказаної заборгованості, була датована лише 31 грудня 2009 року. З тексту письмових пояснень відділу державної виконавчої служби Костопільського районного управління юстиції від 19 серпня 2013 року № 8697 (а.с. 76-77) вбачається, що дана довідка надійшла до вказаного відділу 20 січня 2010 року, про що свідчить запис в журналі його вхідної кореспонденції за № 15/02-22/. На підставі цієї довідки постановою державного виконавця відділу державної виконавчої служби Костопільського районного управління юстиції Ковальчук Т.В. від 20 січня 2010 року було закінчено виконавче провадження № 12800258 та знято арешт з коштів Господарства.

Пунктом 8 частини 1 статті 37 Закону (у редакції, чинній на момент укладення спірного договору) встановлено, що виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного повного виконання рішення згідно з виконавчим документом.

Статтею 38 Закону (у редакції, чинній на момент укладення спірного договору) передбачено, що у разі закінчення виконавчого провадження згідно із статтею 37 цього Закону, крім направлення виконавчого документа за належністю до іншого органу державної виконавчої служби; повернення виконавчого документа стягувачу згідно із статтею 40 цього Закону; повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, згідно із статтею 40-1 цього Закону, припиняється чинність арешту майна боржника, скасовуються інші здійснені державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії, необхідні у зв'язку з завершенням виконавчого провадження. Завершене виконавче провадження не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом.

Якщо у виконавчому провадженні державним виконавцем був накладений арешт на майно боржника, у постанові про закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа стягувачу або повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, державний виконавець зазначає про скасування арешту, накладеного на майно боржника.

За заявою боржника державний виконавець видає йому додаткові копії постанови, вказаної у частині другій цієї статті, для її пред'явлення до органу нотаріату та інших органів, що здійснюють реєстрацію майна або ведуть реєстр заборони на його відчуження для зняття арешту з майна.

Судом встановлено, що постанова про звільнення майна з-під арешту була винесена державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Костопільського районного управління юстиції Ковальчук Т.В. лише 3 жовтня 2013 року, про що свідчить наявна у матеріалах справи копія витягу з Державного реєстру обтяжень рухомого майна (а.с. 114). Відтак, арешт з майна Господарства був знятий несвоєчасно.

Однак слід зазначити, що державному виконавцю стало відомо про фактичне повне виконання відповідачем рішення згідно з виконавчим документом лише з довідки Управління пенсійного фонду в Костопільському районі Рівненської області від 31 грудня № 8023/06. Судом встановлено, що вказана довідка була видана вищезазначеним державним органом пізніше дати підписання між сторонами спірного договору.

За таких обставин суд дійшов висновку про те, що державний виконавець об'єктивно був позбавлений можливості зняти арешт з рухомого майна відповідача та внести відповідний запис до Державного реєстру обтяжень рухомого майна до моменту укладення спірного договору.

У судовому засіданні 11 грудня 2013 року представник відповідача пояснив, що після сплати спірної суми боргу Господарства перед Управлінням пенсійного фонду в Костопільському районі Рівненської області, останнє письмово повідомило вказаний орган про погашення даної заборгованості до моменту укладення з Товариством спірного договору.

Відповідно до статті 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Приписами частини 2 статті 34 ГПК України встановлено, що обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

У той же час відповідачем не було надано суду жодних доказів, які б могли підтвердити факт отримання державною виконавчою службою до моменту підписання спірного договору доказів сплати відповідачем спірної заборгованості.

Зі змісту наданих відділом державної виконавчої служби Костопільського районного управління юстиції письмових пояснень вбачається, що документи, які підтверджують сплату відповідачем спірної суми боргу були отримані даним органом лише 11 січня 2010 року.

За таких обставин суд дійшов висновку про необґрунтованість та недоведеність вищезазначених тверджень Господарства.

Відтак, незважаючи на зволікання державного виконавця відділу державної виконавчої служби Костопільського районного управління юстиції, останній об'єктивно не міг зняти арешт з рухомого майна відповідача та внести відповідний запис до Державного реєстру обтяжень рухомого майна, оскільки довідка Управління Пенсійного фонду про сплату Господарством спірної суми боргу, на підставі якої було винесено постанову про закінчення виконавчого провадження № 12800258, датована 31 грудня 2009 року, а документи, які підтверджують сплату вказаних грошових коштів, надійшли до державної виконавчої служби лише 11 січня 2010 року. Водночас докази, які б могли свідчити про обізнаність вказаного органу про сплату відповідачем наведених грошових коштів до моменту укладення спірного правочину, а також про можливість зняття арешту зі спірного майна до укладення цього договору, у матеріалах справи відсутні.

Враховуючи те, що судом була встановлена наявність діючої заборони на відчуження спірного рухомого майна Господарства на час укладення договору купівлі-продажу худоби від 30 грудня 2009 року, а також відсутність об'єктивної можливості зняття арешту з цього майна до моменту підписання вказаної угоди, суд дійшов висновку про те, що оскаржуваний правочин є незаконним у розумінні нормативних приписів статті 203 та частини 5 статті 58 Закону, а відтак підлягає визнанню недійсним. За таких обставин позовні вимоги Товариства є законними та обґрунтованими.

Слід зазначити, що у відзиві на позовну заяву та у судових засіданнях Господарство просило суд застосувати строки позовної давності до вимог Товариства.

За приписами статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частиною 3 статті 267 ЦК України встановлено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

У судовому засіданні 11 грудня 2013 року представник позивача повідомив суд, що про наявність заборони відповідачу на відчуження спірного майна Товариству стало відомо під час дослідження витягу з Державного реєстру обтяжень рухомого майна, отриманого 5 квітня 2013 року. У той же час, останній вказав, що Товариство не було стороною вищенаведеного виконавчого провадження, а тому не могло бути обізнане про наявність заборони на відчуження рухомого майна відповідача. Крім того, при укладенні спірного договору Господарство не повідомило позивача про наявність цих обставин.

У свою чергу представник відповідача у судовому засіданні підтвердив, що Господарство не повідомляло свого контрагента про наявність заборони на відчуження спірного майна, оскільки вважало, що заборона на його відчуження у встановленому законом порядку вже була знята Державною виконавчою службою. Зазначені пояснення були відображені у протоколі судового засідання від 11 грудня 2013 року.

Водночас інші докази, які б могли свідчити про обізнаність Товариства про наявність зазначеної заборони, зі слів представника відповідача, у Господарства відсутні.

Частиною 1 статті 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до статті 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Судом встановлено, що про наявність заборони на відчуження рухомого майна відповідача позивач довідався з витягу з Державного реєстру обтяжень рухомого майна № 40333443 від 5 квітня 2013 року (а.с. 10-11). З вказаним позовом Товариство звернулося до господарського суду Рівненської області 14 червня 2013 року, про що свідчить відбиток штампу вхідної кореспонденції суду, який міститься на першому аркуші позовної заяви (а.с. 2).

Враховуючи вищевикладені обставини, суд дійшов висновку про те, що строк для звернення Товариства до суду з даним позовом пропущений не був, у зв'язку з чим заява відповідача про застосування строків позовної давності є необґрунтованою.

Частиною 2 статті 49 ГПК України передбачено, що якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, господарський суд має право покласти на неї судовий збір незалежно від результатів вирішення спору.

Аналогічна правова позиція викладена і у пункті 4.7 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 21 лютого 2013 року № 7 "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України".

З огляду на вищезазначене, суд на підставі вищезазначеної статті Кодексу дійшов висновку про необхідність покладення на відповідача витрат по сплаті судового збору.

Виходячи з викладеного та керуючись статтями 32-34, 43, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Визнати недійсним договір купівлі-продажу худоби від 30 грудня 2009 року, підписаний між фермерським господарством "Малий Мидськ" та товариством з обмеженою відповідальністю "АГРОФІРМА МАЛОМИДСЬКА".

Стягнути з фермерського господарства "Малий Мидськ" (35013, Рівненська область, Костопільський район, село Малий Мидськ, вулиця Центральна, будинок 1,А, ідентифікаційний код: 35190241) на користь товариства з обмеженою відповідальністю "АГРОФІРМА МАЛОМИДСЬКА" (35013, Рівненська область, Костопільський район, село Малий Мидськ, вулиця Молодіжна, будинок 29, ідентифікаційний код: 35999757) 1 147 (одну тисячу сто сорок сім) грн. 00 коп. судового збору.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 16 грудня 2013 року

Суддя Є.В. Павленко