Ухвала

від 04.02.2014 по справі 814/792/13-а

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"04" лютого 2014 р. м. Київ К/800/50006/13

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Карася О.В. (головуючого), Борисенко І.В., Рибченка А.О.,

за участю секретаря судового засідання Гончарук І.Ю.,

представника позивача Жовноренка Г.К., представники відповідача в судове засідання не з'явились, про дату, час та місце судового засідання повідомлені належним чином, -

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Миколаївбудресурси" на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 18.09.2013 у справі № 814/792/13-а

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Миколаївбудресурси"

до Державної податкової інспекції у Заводському районі м. Миколаєва Головного управління Міндоходів у Миколаївській області

про визнання протиправним і скасування податкового повідомлення рішення,-

В С Т А Н О В И В:

Товариство звернулось до суду з позовом до Державної податкової інспекції про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 10.01.2013 № 0000010231, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість (далі - ПДВ) за основним платежем у розмірі 215 874,00 грн. та застосовано штрафні (фінансові) санкції у розмірі 78 550,50 грн.

Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 03.04.2013 позовні вимоги задоволено.

Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 18.09.2013 судове рішення першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

На зазначене рішення апеляційного адміністративного суду до Вищого адміністративний суд України надійшла касаційна скарги Товариства, в якій ставиться питання про його скасування та залишення в силі рішення суду першої інстанції, з посиланням на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та процесуального права.

Державний податковий орган у запереченні на касаційну скаргу Товариства просить суд залишити останню без задоволення, а судове рішення апеляційної інстанції - без змін.

Під час підготовки справи до касаційного розгляду, враховуючи заявлене клопотання Державної податкової інспекції про заміну відповідача на правонаступника, у відповідності до вимог ст. 55 Кодексу адміністративного судочинства України суд допустив заміну відповідача у справі - Державну податкову інспекцію у Заводському районі м. Миколаєва Миколаївської області Державної податкової служби на його правонаступника - Державну податкову інспекцію у Заводському районі м. Миколаєва Головного управління Міндоходів у Миколаївській області.

Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, наведені у скарзі доводи та заперечення на неї, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню на таких підставах.

Як встановлено судами, передумовою збільшення суми грошового зобов'язання з ПДВ були фінансово - господарські взаємовідносини між позивачем та його контрагентами у період з березня по червень 2010 року, у січені, березні, липні - вересні 2011 року. Ці операції визнані державним податковим органом нікчемними із посиланням на те, що одні контрагенти позивача не мають можливості реально здійснити відповідні господарські операції внаслідок відсутності необхідних умов для досягнення результатів відповідної підприємницької діяльності (відсутність основних фондів, трудових ресурсів, виробничих активів, складських приміщень тощо) та/або відсутні за місцем реєстрації, що унеможливлює отримати підтвердження стосовно правомірності формування податкового кредиту, інші не декларують свої податкові зобов'язання, що встановлено під час проведення податкових перевірок, чи не мають спеціальної податкової правосуб'єктності внаслідок анулювання реєстрації платника ПДВ.

Наведені обставини зафіксовані у акті документальної позапланової невиїзної перевірки від 21.12.2012, на підставі якого ухвалено оспорюване податкове повідомлення - рішення.

У п. 1.3 ст. 1 Закону України від 03.04.1997 № 168/97-ВР "Про податок на додану вартість" (втратив чинність 01.01.2011) платника податку визначено як особу, яка згідно із цим Законом зобов'язана здійснювати утримання та внесення до бюджету податку, що сплачується покупцем.

Згідно з п. 10.2 ст. 10 того самого Закону платники податку, визначені у підпунктах "а", "в", "г", "д" п. 10.1 цієї статті, відповідають за дотримання достовірності та своєчасності визначення сум податку, а також за повноту і своєчасність його внесення до бюджету відповідно до закону.

Податкові зобов'язання з ПДВ у відповідності до положень Закону № 168/97ВР визначаються сальдовим методом, який передбачає необхідність врахування як надходжень сум податку разом із вартістю товарів (послуг), що поставляються платником податку, так і витрат цього платника на сплату сум ПДВ у складі ціни товарів (послуг), що придбані ним з метою використання у господарській діяльності (пп. 7.7.1 п. 7.7 ст. 7 цього Закону).

Відповідно до пп. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 зазначеного Закону покупець має право відобразити сплачені суми податку у податковому кредиті за умови використання отриманих товарів (послуг) в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності.

Згідно з пп. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону № 168/97ВР не дозволяється включення до податкового кредиту будь-яких витрат по сплаті податку, що не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями.

Вказані положення знайшли своє відображення й у положеннях Податкового кодексу України (далі - ПКУ), який набув чинності з 01.01.2011.

З аналізу норм ПКУ вбачається, що визначальним фактором для формування податкового кредиту платником ПДВ є рух товарів (послуг) в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності такої особи - платника податку та наявність у платника податків виданої йому продавцем товару податкової накладної, оформленої з дотриманням вимог чинного законодавства (статті 198, 201 ПКУ).

При цьому слід врахувати, що ПКУ не ставить у залежність виникнення права на податковий кредит у платника податків від фактичного використання придбаних товарі (послуг) у господарській діяльності. Для підтвердження відповідного права платника податку достатньо наявності мети використання товарів (послуг), що ним придбані, незалежно від фактичних результатів такого використання.

Відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" у разі, якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, були внесені до нього, то вони вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін. Якщо відомості, які підлягають внесенню до цього реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, то третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні, за винятком випадків, коди вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними.

Із наведеного випливає, що позивач, як платник податку, самостійно несе відповідальність за достовірність і своєчасність обчислення та внесення ним податку до бюджету відповідно до законодавства України і не може нести відповідальність за несплату податків продавцем, порушення ним правил здійснення господарської діяльності та наявність обставин державної реєстрації, а визначальним фактором для формування податкового кредиту платником ПДВ є рух товарів (послуг) в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності такої особи - платника податку та наявність у платника податків виданої йому продавцем товару податкової накладної, оформленої з дотриманням вимог чинного законодавства. Також податковим законодавством не поставлено у залежність відповідальність платника податків від проведення зустрічних перевірок постачальників та встановлення факту сплати ними податкових зобов'язань.

Отже, аналіз норм Закону № 168/97-ВР та ПКУ дає підстави зробити висновок, що наявність у платника податків виданої йому продавцем товару (послуг) податкової накладної, оформленої з дотриманням вимог чинного законодавства, є достатньою підставою для визначення податкового кредиту.

Разом з тим, предметом доказування у цій справі становлять обставини, що підтверджують або спростовують обґрунтованість визначення податкового кредиту, оскільки податковий орган, приймаючи оспорюване податкове повідомлення - рішення, про скасування якого заявлено позов, виходив із того, що операції між позивачем та його контрагентом містять ознаки нікчемності.

Таким чином, реальний характер господарських операцій, а також засоби (документи), що підтверджують або спростовують обґрунтованість визначення податкових зобов'язань, були предметом аналізу у цій справі.

У ході розгляду справи, судом першої інстанції було встановлено, що керуючись положенням Закону № 168/97-ВР та ПКУ, позивачем було сформовано податковий кредит на підставі виданих контрагентами - продавцями податкових накладних.

Також судом було досліджено інші первинні документи (договори, акти виконаних робіт, відповідні довідки про вартість виконаних підрядних робіт, кошториси, платіжні документи, ліцензії на право здійснення відповідної діяльності) та використання придбаних робіт позивачем у своїй господарській діяльності.

При цьому, з урахуванням сутності заперечень податкового органу щодо відсутності у одних контрагентів спеціальної податкової правосуб'єктності, судом першої інстанції встановлено, що під час здійснення господарських операцій дані контрагенти позивача мали спеціальну податкову правосуб'єктність.

Тобто, з урахуванням усіх доказів у справі в їх сукупності судом першої інстанції було досліджено співвідношення між документальним підтвердженням права позивача на податковий кредит та обставинами реального здійснення господарських операцій, за наслідками аналізу якого суд першої дійшов вірного висновку про реальність господарських операцій.

Скасовуючи судове рішення першої інстанції з підстав відсутності у контрагентів позивача основних фондів, виробничих потужностей, трудових ресурсів тощо, суд апеляційної інстанції не врахував, що наявність або відсутність матеріально - технічної бази у контрагента господарюючого суб'єкта не є передумовою для визначення господарської компетенції останнього та не має правового значення для вирішення питання про наявність наміру сторін на реальне настання правових наслідків, обумовлених укладеними угодами або порушення позивачем правил оподаткування.

Таким чином, висновок апеляційного суду про відсутність у позивача права на податковий кредит, сформований за наслідками взаємовідносин з контрагентами у період з березня по червень 2010 року, у січені, березні, липні - вересні 2011 року, є помилковим.

За викладених обставин суд першої інстанції застосував норми матеріального та процесуального права та спір у справі вирішив правильно, тому рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а рішення ухвалене судом першої інстанції - залишенню в силі.

Керуючись ст. ст. 160, 167, 210 - 232 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

У Х В А Л И В :

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Миколаївбудресурси" задовольнити.

Постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 18.09.2013 у справі № 814/792/13-а скасувати та залишити в силі постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 03.04.2013.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім як з підстав, у строк та в порядку, визначеними ст. ст. 237-239 1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий О.В. Карась

Судді І.В. Борисенко

А.О. Рибченко