Постанова

від 04.03.2014 по справі 5011-40/1455-2012

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

cpg1251

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 березня 2014 року Справа № 5011-40/1455-2012 Вищий господарський суд України в складі колегії

суддів:Грейц К.В. - головуючого (доповідача), Бакуліної С.В., Глос О.І., розглянувши матеріали касаційної скаргиТовариства з обмеженою відповідальністю "ММК-04" на постановувід 04.12.2013 Київського апеляційного господарського суду у справі господарського суду міста Києва № 5011-40/1455-2012 за позовомЗаступника прокурора Голосіївського району м. Києва в інтересах держави в особі Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації до - Товариства з обмеженою відповідальністю "ММК-04" - Голосіївської районної у м. Києві ради треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача 1. Голосіївська районна у м. Києві рада 2. Київська міська рада провизнання недійсним договору, за участю представників: позивача - не з'явились відповідача 1 - відповідача 2 - третьої особи 1 - третьої особи 2 - Генпрокуратури -Баштовий В.І. не з'явились не з'явились не з'явились Бондарчук В.М. посв. № 023013 ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду міста Києва від 22.07.2013 у справі № 5011-40/1455-2012 (суддя Бойко Р.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 04.12.2013 (колегія суддів у складі головуючого судді Шаптали Є.Ю., суддів Власова Ю.Л., Самсіна Р.І.), задоволені повністю позовні вимоги Заступника прокурора Голосіївського району м. Києва в інтересах держави в особі Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації (далі - позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю "ММК-04" (далі - відповідач-1) та Голосіївської районної у м. Києві ради (далі - відповідач-2), за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Голосіївської районної у м. Києві ради та Київської міської ради (далі - треті особи), про визнання недійсним договору від 27.03.2006 купівлі-продажу нежилих приміщень з №1 по №18, №№ І, ІІ (групи приміщень №3) загальною площею 85,10 м 2 по вул. Тельмана, 3 (літера Б) в м. Києві, укладеного між Фондом приватизації комунального майна Голосіївського району м. Києва та Товариством з обмеженою відповідальністю "ММК-04", та виселення Товариства з обмеженою відповідальністю "ММК-04" з нежилих приміщень з №1 по №18, №№ І, ІІ (групи приміщень №3) загальною площею 85,10 м 2 по вул. Тельмана, 3 (літера Б) в м. Києві.

Крім того, судами застосовані наслідки недійсності правочину та стягнено з Голосіївської районної в м. Києві ради на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ММК-04" грошові кошти у розмірі 170208,00 грн., сплачені за об'єкт приватизації, придбаний за цим договором.

Відповідач-1 з рішенням та постановою у справі не згоден, в поданій касаційній скарзі просить їх скасувати та прийняти нове рішення про відмову в позові, посилаючись на порушення і неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, а саме: п. 6 ст. 119 Конституції України, ч.1 ст. 216, ст. 257, ч.1 ст. 261, ч.4 ст. 267, ч.1 ст.388 Цивільного кодексу України, ст. ст. 4 2 , 83, 104 Господарського процесуального кодексу України.

Зокрема, скаржник вважає, що судами попередніх інстанцій безпідставно не було відмовлено в позові внаслідок пропуску прокурором строку позовної давності, оскільки про порушення прав позивача органи прокуратури мали б довідатись з моменту прийняття рішення Голосіївської районної в місті Києві ради від 30.06.2005 №36/05, а не з моменту визнання вказаного рішення незаконним та його скасування постановою Голосіївського районного суду від 29.01.2010 у справі №2а -75/10, адже і з цим позовом прокурор також звернувся поза межами строків позовної давності. Крім того, скаржник також зазначає про безпідставність застосування місцевим господарським судом такого наслідку визнання недійсності договору як стягнення з Голосіївської районної у місті Києві ради на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ММК-04" грошових коштів у сумі 170208,00 грн., сплачених на виконання договору купівлі-продажу нежилих приміщень від 27.03.2006, оскільки про таке застосування не було заявлено жодною зі сторін спору та не враховано фактичної вартості майна на день розгляду цієї справи, яка в результаті здійснених відповідачем-1 витрат на невід'ємні поліпшення приміщень значно перевищує вартість майна на час його придбання.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 11.02.2014 касаційну скаргу призначено до розгляду на 18.02.2014 о 10 год. 20 хв.

Представники позивача, відповідачів та третіх осіб своїм процесуальним правом на участь в судовому засіданні касаційної інстанції 18.02.2014 не скористались.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 18.02.2014 розгляд касаційної скарги відкладено на 04.03.2014 на 11 год. 00 хв.

Представники позивача, відповідача-2 та третіх осіб своїм процесуальним правом на участь в судовому засіданні касаційної інстанції 04.03.2014 також не скористались.

Заслухавши пояснення присутніх у відкритому судовому засіданні представників відповідача-1 та Генеральної прокуратури України, перевіривши доводи касаційної скарги, повноту встановлення обставин справи та правильність їх юридичної оцінки в постанові апеляційного та рішенні місцевого господарських судів, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Судами попередніх інстанцій під час розгляду справи встановлено, що 30.06.2005 Голосіївською районною у м. Києві радою на підставі Закону України "Про державну програму приватизації", п. 30 ч. 1 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" прийнято рішення № 36/05 "Про перелік об'єктів комунальної власності Голосіївського району м. Києва, які підлягають приватизації".

Згідно із додатком 1 до вказаного рішення до переліку об'єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу, включено приміщення площею 89,1 м 2 по вул. Тельмана, 3 "Б" у м. Києві, дозвіл на приватизацію якого надано Товариству з обмеженою відповідальністю "ММК-04".

На виконання зазначеного рішення ради, 27.03.2006 між Фондом приватизації комунального майна Голосіївського району міста Києва, що діє від імені Голосіївської районної у м. Києві ради, (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "ММК-04" (покупець) укладено договір купівлі-продажу нежилих приміщень, посвідчений 27.03.2006 нотаріусом Київського міського нотаріального округу Фоєю Л.Г. та зареєстрований в реєстрі під №1760, за умовами якого продавець зобов'язується передати майно у власність покупця, а покупець зобов'язується прийняти майно - нежилі приміщення з № 1 по № 18, №№ І, ІІ (групи приміщень №3) загальною площею 85,10 м 2 , що орендувались ним і знаходяться в місті Києві по вул. Тельмана, 3 (літера Б), які належать територіальній громаді Голосіївського району міста Києва на підставі свідоцтва про право власності серії ЯЯЯ № 734828, виданого Головним управлінням комунальної власності м. Києва 26.01.2006 на підставі наказу №37-В від 26.01.2006, зареєстровані Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна 17.02.2006, записані в реєстровій книзі №129п-50 за реєстровим №7682-П, вартістю 31245,30 грн. (п.1 договору); згідно рішення №36/05 від 30.06.2005р. 36 сесії ІV скликання Голосіївської районної в м. Києві ради та згідно наказу №19 від 08.02.2006 Фонду приватизації комунального майна Голосіївського району м. Києва "Про приватизацію нежилих приміщень, орендованих ТОВ "ММК-04" за адресою: вул. Тельмана, 3 (літера Б)" зазначені нежилі приміщення підлягають приватизації шляхом викупу Товариством з обмеженою відповідальністю "ММК-04" (п.2 договору); вказані в цьому договорі нежилі приміщення продані за ціну 170208,00 грн., яка складається з вартості 141840,00 грн. та 20% ПДВ 28368,00 грн. (п.4 договору).

На виконання умов договору приміщення, які є об'єктом продажу, передані відповідачеві-1, що підтверджується актом прийому-передачі нежилих приміщень від 16.05.2006.

Посилаючись на ту обставину, що постановою Голосіївського районного суду міста Києва від 29.01.2010 у справі №2а-75/10, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 03.02.2011 та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 04.06.2013, адміністративний позов прокурора Голосіївського району м. Києва до Голосіївської районної у м. Києві ради задоволено, визнано незаконним та скасовано рішення Голосіївської районної у м. Києві ради від 30.06.2005 №36/05 в частині затвердження способу приватизації нежитлового приміщення, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Тельмана, 3-б (підвал), ТОВ "ММК-04", заступник прокурора Голосіївського району м. Києва звернувся до господарського суду м. Києва з даним позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 27.03.2006 та виселення ТОВ "ММК-04" з нежилих приміщень.

Вирішуючи спір у справі, місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з наявності правових підстав для задоволення позовних вимог, оскільки рішення Голосіївської районної у м. Києві ради, яким було включено приміщення площею 89,1 м 2 по вул. Тельмана, 3"Б" у м. Києві до об'єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу ТОВ "ММК-04", було визнане незаконним і скасоване в судовому порядку, відтак не може вважатись законним викуп цих об'єктів, оформлений спірним договором.

Крім того, місцевим господарським судом на підставі ч. 2 ст. 216 Цивільного кодексу України з власної ініціативи застосовані наслідки недійсності правочину в частині стягнення з Голосіївської районної у місті Києві ради на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ММК-04" грошових коштів, перерахованих останнім на виконання спірного договору купівлі-продажу.

Втім, колегія суддів вважає, що висновки судів попередніх інстанцій є передчасними, тобто, здійсненими з порушенням норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення спору у справі, враховуючи таке.

Щодо суб'єктного складу та статусу сторін у справі.

За приписами абз.2 п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 "Про судове рішення у цивільній справі", оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (ч. ч. 1, 2 ст. 3 ЦПК України), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Відповідно до ст. 1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Прокурор, звертаючись до господарського суду із заявою про визнання правочину недійсним, виступає позивачем або зазначає у ній позивачем державний чи інший орган або установу, організацію, уповноважені здійснювати відповідні функції держави у спірних правовідносинах, наприклад, управляти майном, що є предметом цього правочину, і визначає відповідачами, як правило, сторони за правочином (договором). Виняток можуть становити випадки, коли однією з сторін є названий орган (установа, організація); у такому разі відповідачем визначається друга сторона.

Згідно зі ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

За приписами ст. ст. 317, 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Як свідчать матеріали справи, майно, яке є об'єктом купівлі-продажу, до укладення договору перебувало в комунальній власності територіальної громади Голосіївського району міста Києва.

Згідно з ч. 1 ст. 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

За змістом п. 30 ч. 1 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" прийняття рішень щодо відчуження комунального майна належить до компетенції відповідної ради.

Зі змісту ухвали місцевого господарського суду від 01.03.2012 про відкладення розгляду справи та залучання до участі у справі відповідача-2 і третіх осіб вбачається, що господарським судом на підставі відомостей ЄДР, зроблено висновок про існування Голосіївської районної у місті Києві ради як юридичної особи, що не ліквідована та перебуває в процесі припинення.

Отже, господарськими судами попередніх інстанцій мало б бути встановлено, яким чином і в чому саме спірний правочин купівлі-продажу майна, власником якого на момент його вчинення виступала Голосіївська районна в місті Києві рада, порушує права особи, в інтересах якої заявлено позов - Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації.

В обґрунтування своєї позиції, відносно необхідності звернення до господарського суду з даним позовом в інтересах саме Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, прокурором зазначено, що відповідно до п.1, п.2 рішення Київської міської ради від 09.09.2010 №7/4819 "Про питання організації управління районами в місті Києві" Київська міська рада вирішила не утворювати районні у місті Києві ради та припинити їх діяльність шляхом ліквідації, зокрема і Голосіївської районної у місті Києві ради з 31.10.2010.

Крім того, вказуючи на розпорядження Київської міської державної адміністрації від 10.12.2010 №1112 "Про питання організації управління районами в місті Києві", яким затверджено перелік підприємств, організацій та установ, майно яких передається до сфери управління районних в місті Києві державних адміністрацій згідно з додатками 1-10 до цього розпорядження, прокуратурою зазначено про перехід саме до Київської міської ради, за наслідком прийняття вказаних рішень, повноважень власника майна, що було об'єктом спірного договору, разом з тим позов в частині виселення відповідача-1 та повернення приміщення подано не в інтересах Київської міської ради.

Втім, зазначені твердження прокурора господарськими судами не були оцінені, відтак, залишились не встановленими обставин, якими підтверджується порушення, невизнання або оспорювання прав, свобод чи інтересів щодо спірного майна саме Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, а не Голосіївської районної у місті Києві ради, яка виступала власником майна при укладенні спірного правочину та яка за висновком місцевого господарського суду на момент розгляду справи не була ліквідована, тобто попередніми судовими інстанціями не визначено, чому саме і чи дійсно Голосіївська районна в місті Києві державна адміністрація, у випадку задоволення позовних вимог, наділяється відповідними правами власника майна.

До того ж, Голосіївська районна в м. Києві рада приймає участь в даній справі в двох іпостасях - відповідача-2 та третьої особи-1 на стороні позивача, отже її статут в справи також залишився не визначеним.

Щодо строку позовної давності.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

За приписами ч.1, ч.5 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права, за зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання.

Згідно зі ст. 267 ЦК України заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Зазначена норма пов'язує можливість захисту господарським судом порушеного права після спливу строку позовної давності, виключно з наявністю поважних причин його пропуску та відсутністю заяви сторони у спорі про його застосування.

Зазначаючи про поважність причин пропуску прокурором строку позовної давності, господарські суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що початок перебігу цього строку визначається моментом прийняття постанови Голосіївським районним судом міста Києва від 29.01.2010 у справі № 2а-75/10, якою визнано незаконним та скасовано рішення Голосіївської районної у м. Києві ради від 30.06.2005 № 36/05, на підставі якого укладено спірний договір.

Разом з тим, колегія суддів зазначає, що в обґрунтування заявлених позовних вимог прокурор посилається виключно на порушення сторонами порядку укладення спірного договору купівлі-продажу, адже рішення ради про приватизацію майна шляхом викупу скасоване, внаслідок чого встановлена нормами законодавства процедура приватизації майна не може вважатись дотриманою, будь-які інші підстави позову не заявлені і не були предметом доказування у справі.

При цьому, господарськими судами попередніх інстанцій не досліджено, коли саме про порушення порядку укладення спірного договору стало відомо органам як прокуратури (коли саме була проведена перевірка законності прийнятого Голосіївською районною у місті Києві радою рішення про приватизацію майна, за наслідками якої прокурором було заявлено адміністративний позов, які висновки були зроблені органами прокуратури за результатами її проведення та чи могли б зазначені висновки бути самостійною підставою для звернення прокурора до господарського суду з позовом про визнання укладеного договору недійсним), так і визначеному прокурором позивачеві, в інтересах якого заявлено позов в частині визнання недійсним договору - Голосіївській районній в м. Києві державній адміністрації.

Щодо застосування господарськими судами з власної ініціативи наслідків недійсності правочину у вигляді стягнення з Голосіївської районної у місті Києві ради на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ММК-04" грошових коштів, перерахованих останнім за придбання об'єкта приватизації.

Згідно з ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Відповідно до ч. 5 ст. 216 ЦК України суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

За приписами п. 2.13 постанови Пленуму ВГСУ "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" №11 від 29.05.2013 вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як самостійно, так і, з урахуванням припису частини першої статті 58 ГПК, бути об'єднана з вимогою повернути одержане за цим правочином у натурі або про відшкодування його вартості (якщо повернення у натурі неможливе). В разі заявлення вимоги про повернення одержаного за правочином відповідач має право подати зустрічний позов (стаття 60 ГПК) про витребування належного йому майна або відшкодування вартості останнього. Якщо такий позов не подано, господарський суд з огляду на припис частини п'ятої статті 216 ЦК України та з урахуванням конкретних обставин справи може з власної ініціативи застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину також і щодо позивача. У вирішенні питання про застосування передбачених законом наслідків недійсності правочину, який є оспорюваним (а не нікчемним), господарському суду слід виходити зі змісту позовних вимог. Якщо спір з приводу таких наслідків між сторонами відсутній, у господарського суду немає правових підстав зобов'язувати їх вчиняти дії, прямо передбачені законом, зокрема частиною першою статті 216 ЦК України, частиною другою статті 208 ГК України.

Зі змісту вказаних приписів вбачається, що господарські суди можуть з власної ініціативи застосувати наслідки недійсності виключно нікчемних правочинів, визнання недійсності яких в судовому порядку не вимагається, оскільки їх недійсність прямо встановлена законом, втім, не оспорюваних правочинів, недійсність яких законом прямо не встановлена.

Відтак, безпідставно ототожнивши поняття нікчемного та оспорюваного правочинів, господарські суди попередніх інстанцій, не звернули увагу на зміст позовних вимог і фактичне не пред'явлення вимоги про двосторонню реституцію, дійшли помилкового висновку про можливість з власної ініціативи застосування наслідків недійсності правочину у вигляді повернення продавцем покупцеві коштів, сплачених на виконання договору визнаного недійсним купівлі-продажу, на підставі норми ч. 2 ст. 216 ЦК України.

Втім, судами не враховано, що зазначеною нормою встановлюється не право застосування судом з власної ініціативи наслідків недійсності нікчемного правочину, а можливість відшкодування винною стороною збитків та моральної шкоди, завданих другій стороні або третій особі у зв'язку із вчиненням недійсного правочину. При цьому, таке відшкодування має здійснюватись за правилами позадоговірної (деліктної) відповідальності, тобто, в порядку, встановленому, зокрема, нормами ст. ст. 1166, 1175 ЦК України.

Разом з тим, такі зустрічні вимоги відповідачем-1 у межах даної справи не заявлялись і не були предметом доказування.

Щодо суті позовних вимог.

За частиною першої статті 215 Цивільного Кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Вказані положення статті 203 Цивільного кодексу України визначають такі підстави недійсності правочину: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Також частиною 1 статті 207 Господарського кодексу України передбачені самостійні окремі підстави недійсності господарського зобов'язання; може бути визнано недійсним повністю або в частині господарське зобов'язання, що: 1) не відповідає вимогам закону, 2) вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави або суспільства, 3) укладено учасниками господарських правовідносин з порушенням хоча б одним з них спеціальної компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

Пунктом 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" передбачено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Згідно з п. 2.9 цієї постанови Пленуму на підставі статті 215 ЦК України недійсними можуть визнаватися не лише правочини, які не відповідають цьому Кодексу, а й такі, що порушують вимоги інших законодавчих актів України, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, інших нормативно-правових актів, виданих державними органами, у тому числі відомчих, зареєстрованих у встановленому порядку. При цьому, господарським судам необхідно мати на увазі, що відповідно до частини другої статті 4 ГПК України господарський суд повинен відмовити у визнанні правочину недійсним, коли ці вимоги ґрунтуються на акті державного чи іншого органу, що не відповідає законодавству.

У розгляді позовів про визнання недійсними правочинів, при вчиненні яких було застосовано нормативно-правові акти державних та інших органів, у подальшому скасовані (визнані нечинними або недійсними) згідно з судовими рішеннями, що набрали законної сили, господарським судам необхідно виходити з того, що сам лише факт такого скасування (визнання нечинним або недійсним) не може вважатися достатньою підставою для задоволення відповідних позовів без належного дослідження господарським судом обставин, пов'язаних з моментом вчинення правочину та з його можливою зміною сторонами з метою приведення у відповідність із законодавством.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що заступник прокурора звернувся з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 27.03.2006, виселення відповідача-1 та повернення приміщення територіальній громаді Голосіївського району м. Києва (без визначення конкретної особи, яка виступає від імені громади), з підстав, передбачених частиною 1 статті 203 Цивільного кодексу України (зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства), з посиланням на те, що скасування рішення ради, на підставі якого укладався спірний договір, є підставою для визнання його недійсним. Будь-які інші підстави позову не заявлені і не були предметом доказування у справі.

Разом з тим, колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає наступне.

Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини" 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" №475/97-ВР від 17 липня 1997 року ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.

Згідно ч. 1 ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17.07.1997 року № 475/97-ВР кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Рішення Європейського суду з права людини від 24.06.2003 №44277/98 "Стретч проти Сполученого Королівства" встановлено, що, оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, то в такому випадку мало місце "непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції", отже визнання недійсним договору, згідно якого покупець отримав майно від держави, та подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон, є неприпустимим.

Відповідно до частини першої статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Таким чином, висновки господарських судів попередніх інстанцій щодо задоволення позовних вимог зроблені без врахування приписів ст. 9 Конституції України ст. ст. 17, 18 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", ст. 19 Закону України "Про міжнародні договори" та положень Конвенції про захист прав і основних свобод людини.

Наведене свідчить, що поза увагою судів залишилися питання, з якими пов'язується законність вирішення спору по суті.

Відповідно до приписів статті 111 7 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішення чи постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти їх.

Порушення судами процесуальних норм, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення спору у справі та не з'ясування обставин, від яких залежить законність рішення є підставою для скасування оскаржуваних судових актів та скерування справи до суду першої інстанції для нового розгляду. При новому розгляді справи судам необхідно врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, і в залежності від встановлених обставин вирішити спір у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Керуючись статтями 111 5 , 111 7 , 111 9 - 111 11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ММК-04" задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 04.12.2013 у справі господарського суду міста Києва №5011-40/1455-2012 та рішення господарського суду міста Києва від 22.07.2013 у цій справі скасувати.

Справу направити на новий розгляд до господарського суду міста Києва.

Головуючий суддя К.В. Грейц

Судді С.В. Бакуліна

О.І. Глос