Рішення

від 13.05.2014 по справі 5011-40/1455-2012

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 5011-40/1455-2012 13.05.14

За позовомЗаступника прокурора Голосіївського району м. Києва в інтересах держави в особі Голосіївської районної у місті Києві державної адміністрації До Треті особи, 1. Товариства з обмеженою відповідальністю «ММК-04» 2. Голосіївської районної в м. Києві ради які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача 1. Голосіївська районна у м. Києві рада 2. Київська міська рада Провизнання недійсним договору

Суддя Борисенко І.І.

Представники:

Від прокуратури: не з'явились

Від позивача: не з'явились

Від відповідача-1: Баштовий В.І. - за дов.

Від відповідача-2: не з'явились

Від третьої особи-1: не з'явились

Від третьої особи-2: не з'явились

Від третьої особи, яка просить залучити її до розгляду справи: Федорин Я.В. - директор

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Заступник прокурора Голосіївського району м. Києва в інтересах держави в особі Голосіївської районної у місті Києві державної адміністрації звернувся до Господарського суду м. Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «ММК-04», Голосіївської районної у м. Києві ради про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежилих приміщень з №1 по №18, № № І, ІІ (групи приміщень № 3) загальною площею 85, 10 кв. м. по вул. Тельмана, 3 (літера Б) від 27.03.2006 р., укладеного між Фондом приватизації комунального майна Голосіївського району м. Києва, що діяв від імені Голосіївської районної в м. Києві ради та Товариством з обмеженою відповідальністю «ММК-04», виселення Товариства з обмеженою відповідальністю «ММК-04» з нежилих приміщень з №1 по №18, № № І, ІІ (групи приміщень № 3) загальною площею 85, 10 кв. м. по вул. Тельмана, 3 (літера Б) в м. Києві та повернення вказаних приміщень до власності територіальної громади Голосіївського району міста Києва.

Позовні вимоги заступника прокурора мотивовані тим, що договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, який укладався 27.03.2006р. між Фондом приватизації комунального майна Голосіївського району м. Києва та Товариством з обмеженою відповідальністю «ММК-04» підлягає визнанню недійсним, оскільки він укладався на підставі Рішення № 36/05 від 30.06.2005р. 36 сесії ІV скликання Голосіївської районної в м. Києві ради, яке визнане рішенням суду незаконним і яке скасоване, що відповідно є підставою для визнання договору купівлі-продажу нежилих приміщень по вул. Тельмана, 3 Б у м. Києві (підвал - 89, 1 кв. м.) недійсним, на підставі ст. ст. 203, 215 ЦК України.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 22.07.2013р. по справі № 5011-40/1455-2012 позов Заступника прокурора Голосіївського району м. Києва задоволено: визнано недійсним договір купівлі-продажу нежилих приміщень з №1 по №18, № № І, ІІ (групи приміщень № 3) загальною площею 85, 10 кв. м. по вул. Тельмана, 3 (літера Б) від 27.03.2006 р., укладеного між Фондом приватизації комунального майна Голосіївського району м. Києва, що діяв від імені Голосіївської районної в м. Києві ради та Товариством з обмеженою відповідальністю «ММК-04»; виселено Товариство з обмеженою відповідальністю «ММК-04» з нежилих приміщень з №1 по №18, № № І, ІІ (групи приміщень № 3) загальною площею 85, 10 кв. м. по вул. Тельмана, 3 (літера Б) в м. Києві; стягнуто з Голосіївської районної в м. Києві ради на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ММК-04» суму коштів у розмірі 170 208, 00 (сто сімдесят тисяч двісті вісім) грн. 00 коп.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 04.12.2013р. по справі №5011-40/1455-2012 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ММК-04» на рішення господарського суду міста Києва від 22.07.2013р. у справі №5011-40/1455-2012 залишено без задоволення; Рішення Господарського суду міста Києва від 22.07.2013 року у справі № 5011-40/1455-2012 залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 04.03.2014р. скасовано Постанову Київського апеляційного господарського суду від 04.12.2013р. та рішення Господарського суду м. Києва від 22.07.2013р., а справу передано на новий розгляд до Господарського суду м. Києва.

Розпорядженням керівника апарату суду від 12.03.2014р. № 04-23/92 призначено повторний автоматичний розподіл справи №5011-40/1455-2012 за результатами чого справу №5011-40/1455-2012 передано для подальшого розгляду судді І.І. Борисенко.

Враховуючи зазначене, суддя І.І. Борисенко, Ухвалою суду від 17.03.2014р. прийняв справу №5011-40/1455-2012 до свого провадження та призначив розгляд справи на 10.04.14р.

Через відділ діловодства суду 10.04.2014р. Відповідач-1 подав письмові пояснення та заперечення проти позову із урахуванням висновків, викладених у Постанові ВГСУ від 04.03.2014р. та подав Заяву про застосування до правовідносин сторін спору строку позовної давності.

До канцелярії суду 10.04.2014р. від Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтелектуальні технології» надійшло клопотання про залучення до розгляду справи останнього у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача.

10.04.2014р. Представником прокуратури також було подано через канцелярію суду клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату.

Суд задовольнив вище зазначене клопотання прокуратури та відклав розгляд справи на 13.05.2014р.

13.05.2014р. в судове засідання представники прокуратури, позивача, відповідача-2, третіх осіб не з'явились, заяв та клопотань через відділ діловодства не подали та не надіслали, про поважні причини неявки суд не повідомили. Водночас, ухвала суду від 10.04.2014р. направлена на адресу прокуратури, позивача, відповідача-2, третіх осіб та була вручена останнім, що підтверджується поверненими рекомендованими повідомленнями про вручення поштового відправлення з зазначенням: „ вручено за довіреністю " .

Тому повернення рекомендованих повідомлень про вручення поштового відправлення з зазначенням: „ вручено за довіреністю " з урахуванням конкретних обставин даної справи є належними доказами виконання господарським судом обов'язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій, тому спір розглядається за наявними у справі доказами, відповідно до ст. 75 ГПК України.

13.05.2014р. в судовому засіданні суд розглянув клопотання про залучення Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтелектуальні технології» до розгляду по справі та відмовив у задоволенні заяви про залучення до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Товариству з обмеженою відповідальністю «Інтелектуальні технології», виходячи з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 27 ГПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї із сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за клопотанням сторін, прокурора. Якщо господарський суд при прийняті позовної заяви, вчиненні дій по підготовці справи до розгляду або під час розгляду справи встановить, що рішення господарського суду може вплинути на права і обов'язки осіб, що не є стороною у справі, господарський суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору.

Приймаючи до уваги, що за наведених вище обставин, рішення суду буде стосуватися вимог щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу, сторонами якого Товариство з обмеженою відповідальністю «Інтелектуальні технології» не є і суду не доведено жодних мотивів яким чином рішення суду може вплинути на права і обов'язки щодо однієї із сторін спору, суд не вбачає підстав для залучення до участі в розгляді справи Товариство з обмеженою відповідальністю «Інтелектуальні технології».

Розглянувши надані учасниками судового процесу документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, врахувавши викладене в Постанові Вищого господарського суду України від 04.03.2014р. по справі №5011-40/1455-2012, всебічно і повно перевіривши доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, об'єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

30 червня 2005 року Голосіївською районною в місті Києві радою на підставі Закону України «Про державну програму приватизації», п. 30 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» прийнято рішення № 36/05 «Про перелік об'єктів комунальної власності Голосіївського району м. Києва, які підлягають приватизації».

Згідно додатку 1 до вказаного рішення до переліку об'єктів комунальної власності Голосіївського району м. Києва, що підлягають приватизації шляхом викупу, входить приміщення площею 89, 1 кв. м. по вул. Тельмана, 3-Б у м. Києві, дозвіл на приватизацію якого надано Відповідачу-1 по справі.

На виконання зазначеного рішення, 27 березня 2006 року між Фондом приватизації комунального майна Голосіївського району міста Києва, що діяв від імені Голосіївської районної в місті Києві ради та Товариством з обмеженою відповідальністю «ММК-04» було укладено Договір купівлі-продажу нежилих приміщень з № 1 по № 18, № № І, ІІ (групи приміщень № 3) загальною площею 85, 10 кв. м. по вул. Тельмана, 3 (літера Б) в м. Києві (надалі - Договір купівлі-продажу), який був посвідчений нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3 та зареєстрований в реєстрі під № 1760.

За умовами Договору, продавець зобов'язався передати майно у власність покупця, а покупець зобов'язувався прийняти майно, що орендувалось ним і знаходилось в м. Києві по вул. Тельмана, 3-Б, яке належало територіальній громаді Голосіївського району м. Києва на підставі свідоцтва про право власності серії ЯЯЯ № 734828, виданого Головним управлінням комунальної власності м. Києва 26.01.2006р., на підставі Наказу 37-В від 26.01.2006р., зареєстрованого Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна 17.02.2006р., записаного в реєстровій книзі №129п-50 за реєстровим № 7682-П, вартістю 31 245, 30 грн.

На підставі вище вказаного Рішення №36/05 від 30.06.2005р. 36 сесії ІV скликання Голосіївської районної в м. Києві ради та згідно Наказу № 19 від 08.02.2006р. Фонду приватизації комунального майна Голосіївського району «Про приватизацію нежилих приміщень, орендованих Товариством з обмеженою відповідальністю «ММК-04» за адресою: м. Київ, вул. Тельмана, 3 (літера Б)» нежилі приміщення з № 1 по № 18, № № І, ІІ (групи приміщень № 3) загальною площею 85, 10 кв. м. по вул. Тельмана, 3 (літера Б) в м. Києві підлягали приватизації шляхом викупу Відповідачем-1.

Відповідно до Договору купівлі-продажу нежилих приміщень, який було укладено між Відповідачем-1 та Фондом приватизації комунального майна Голосіївського району м. Києва, нежилі приміщення з № 1 по № 18, № № І, ІІ (групи приміщень № 3) загальною площею 85, 10 кв. м. по вул. Тельмана, 3 (літера Б) в м. Києві, продані за ціну 170 208, 00 грн., яка складалась з вартості 141 840, 00 грн. та 20 % ПДВ - 28 368, 00 грн. (п. 4 Договору).

На виконання умов Договору купівлі-продажу, приміщення, які є об'єктом продажу, були передані Відповідачеві-1, що підтверджується актом прийому-передачі нежилих приміщень від 16.05.2006р.

Заступник прокурора Голосіївського району м. Києва в своєму позові стверджує, що Договір купівлі-продажу нежитлових приміщень укладався на підставі Рішення №36/05 від 30.06.2005р. 36 сесії ІV скликання Голосіївської районної в м. Києві ради, яке визнане рішенням суду незаконним і яке скасовано, що відповідно є підставою для визнання Договору купівлі-продажу нежилих приміщень по вул. Тельмана, 3-Б у м. Києві недійсним, на підставі ст. ст. 203, 215 ЦК України.

Оцінюючи наявні в матеріалах справи документи та досліджуючи в судовому засіданні докази, Господарський суд вважає позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню з наступних підстав:

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього кодексу. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України), а відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Законодавством встановлено, що вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Постановою пленуму Верховного суду України № 9 від 6 листопада 2009 року зазначено, відповідно до частини першої ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено, у зв'язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205- 210, 640 ЦК України, тощо).

Фактичні обставини справи та докази на їх підтвердження свідчать про те, що прокурор необґрунтовано стверджує про протиправність укладання спірного договору купівлі - продажу приміщення шляхом викупу від 27.03.2006 року, оскільки за його змістом вбачається що він укладений на підставі вільного волевиявлення, не суперечить законодавству, не порушує права і охоронювальні законом інтереси громадян або суб'єктів господарювання, сторони досягли істотних його умов, а тому, в розумінні вимог ст. 638, 655 - 697 ЦК України, та вимог ст. ст. 180, 181 ГК України він вважається укладеним, а саме, подія та прагнення сторін на його укладення відбулося.

Пунктом 5 ст. 27 Закону України «Про приватизацію державного майна» передбачено, що на вимогу однієї із сторін договір купівлі-продажу може бути розірвано або визнано недійсним за рішенням суду в разі невиконання іншою стороною зобов'язань, передбачених договором купівлі - продажу, у визначені строки.

Відповідно до ч. 6 ст. 29 Закону України «Про приватизацію державного майна» порушення встановленого законодавством порядку приватизації або прав покупців є підставою для визнання недійсним договору купівлі - продажу об'єкта приватизації в порядку, передбаченому законодавством України.

Інших підстав для визнання договорів купівлі - продажу об'єкта приватизації ніж визначені наведеними статтями приватизаційне законодавство не містить.

Суд звертає увагу сторін спору, що органи приватизації, як органи публічної влади, мали виключні повноваження щодо встановлення умов приватизації та ухвалення необхідних для їх проведення актів, не погоджуючи своїх дій та рішень з покупцями, які не мали і не могли мати можливості перевіряти правильність їх рішень та зобов'язані були дотримуватись встановлених умов та порядку приватизації. Таким чином, Відповідач-1 не мав можливості перевірити правильність рішень органів приватизації, як органів публічної влади.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію («Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод») та практику Суду (Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини) як джерело права.

У рішенні від 24 червня 2003 року у справі «Стретч проти Об'єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини зазначив: «наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила». У цій справі Європейський суд дійшов висновку про те, що, оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце "непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 «Першого протоколу Конвенції». Тобто визнання недійсними рішення публічного органу та договору, згідно яких майно отримане у власність від держави, та подальше позбавлення цього права на підставі того, що державний орган порушив закон, є неприпустимим та незаконним.

Відповідно до статті 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У наведеній справі Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце «непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції». Виходячи із підтверджених матеріалами справи обставин приватизації спірного об'єкту та умов оспорюваного договору купівлі-продажу, Відповідач-1 правомірно очікував на набуття права власності в значенні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Абзацом 22 Постанови Верховного Суду України від 14.03.2007р. у справі № 21-8во07 «Про аспекти розгляду справ про приватизацію майна» визначено, що самі по собі допущені органами публічної влади порушення при визначенні умов і порядку приватизації не можуть бути безумовною підставою для визнання приватизаційних договорів недійсними, повернення приватизованого майна державі, порушуючи право власності покупця, якщо вони не допущені в наслідок винної, протиправної поведінки самого покупця.

Аналогічну правову позицію наведено в постановах Вищого господарського суду України від 02.03.12 у справі № 36/310, від 21.07.10 у справі № 8/19пд.

З огляду на зазначене, наведені прокурором обставини не дають підстав для висновку про незаконність проведеної приватизації спірного майна, шляхом його викупу, та як наслідок не свідчать про наявність підстав для визнання договору купівлі-продажу такого майна недійсним, а тому в задоволенні позову в наведеній частині необхідно відмовити.

Згідно з приписами ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до положень ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

За змістом ст.ст. 22, 23 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (в редакції, чинній на момент укладання оскаржуваного договору) право власності на державне майно підтверджується договором купівлі-продажу, який укладається між покупцем та уповноваженим представником відповідного органу приватизації, а також актом приймання-передачі зазначеного майна.

Право власності Відповідача-1 на спірне майно підтверджується договором купівлі-продажу нежитлових приміщень від 27.03.2006р., посвідченим нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3 та зареєстрованим в реєстрі за № 1760, а також Актом прийому-передачі нежилих приміщень від 16.05.2006р.

Оскільки, судом не встановлено наявності підстав для задоволення позову в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу спірного майна, то підстави для задоволення позову в частині виселення Відповідача-1 зі спірних приміщень та повернення вказаних приміщень у власність територіальної громади Голосіївського району міста Києва також відсутні.

Що стосується заявленого представником Відповідача-1 клопотання про застосування строків позовної давності до позовних вимог заступника прокурора Голосіївського району м. Києва в інтересах держави в особі Голосіївської районної у місті Києві державної адміністрації, суд зазначає наступне.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 Цивільного кодексу України). Статтею 257 Цивільного кодексу України визначено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (стаття 261 Цивільного кодексу України).

Пунктами 3 та 4 статті 267 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено, що поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

З урахуванням наведеного, оскільки прав та охоронюваних законом інтересів позивача щодо спірного майна, про захист яких він просить суд у позові, відповідачами не порушено, і суд відмовляє позивачу у позові по суті в зв'язку з безпідставністю позовних вимог, питання порушення строку позовної давності (за даних обставин) не впливає на суть винесеного рішення і відповідно, строк позовної давності, як спосіб захисту саме порушеного права, при вирішенні даного спору застосуванню не підлягає.

Відповідно до ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень.

Відповідно до ст. 34 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги заступника прокурора Голосіївського району м. Києва в інтересах держави в особі Голосіївської районної у місті Києві державної адміністрації є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Оскільки в силу вимог п. 11 ч. 1 ст. 1 Закону України " Про судовий збір " від сплати судового збору звільняються, зокрема, органи прокуратури - при здійсненні представництва інтересів громадян або держави в суді, та позовні вимоги прокурора не задоволені, то на підставі ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір не відшкодовується та не стягується в Державний бюджет України.

Керуючись ст. 49, п.6 ст.80, ст.ст. 82-85 ГПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 85 Господарського процесуального кодексу України.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку та в строки, встановлені ст. 93 Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складено: 16.05.2014р.

Суддя І.І. Борисенко