Постанова

від 19.03.2014 по справі 902/1466/13

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 березня 2014 року Справа № 902/1466/13

Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Крейбух О.Г. , суддя Юрчук М.І.

при секретарі Макаревич В.М.

за участю представників сторін:

від позивача: Бонтлаб В.В.

від відповідача: Кравчук С.А.

від третьої особи: не з'явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу позивача

Товариства з обмеженою відповідальністю "Високі аграрні технології" на рішення господарського суду Вінницької області від 13.01.14р. у справі № 902/1466/13 (суддя Банасько О.О.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Високі аграрні технології"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Товариство з обмеженою відповідальністю "Технік Енерджі"

до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "Агро Кряж 1"

про стягнення 174 820,76 грн.

ВСТАНОВИВ :

Товариство з обмеженою відповідальністю «Високі аграрні технології» (надалі - Позивач) звернулося в господарський суд Вінницької області з позовною заявою (том 1, а.с.2-7) до Приватного підприємства «Агрокряж 1» (надалі-Відповідач) про стягнення з Відповідача на користь Позивача 30 % за користування чужими грошовими коштами в розмірі 174 820 грн. 76 коп.

Ухвалою господарського суду Вінницької області від 29 жовтня 2013 року (том 1, а.с. 1) залучено до участі в розгляді справи в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Товариство з обмеженою відповідальністю «Технік Енерджі» (надалі - Третя особа).

Ухвалою господарського суду Вінницької області від 27 листопада 2013 року (том 1, а.с. 105-106) по справі № 902/1466/13 було замінено Відповідача (Приватне підприємство «Агрокряж 1») на його правонаступника Товариство з обмеженою відповідальністю «Агрокряж 1».

Рішенням господарського суду Вінницької області від 13 січня 2014 року (том 1, а.с. 164-169) з підстав, вказаних у цьому рішенні, в задоволенні позову відмовлено. Визнано недійсним пункт 7.9 Договору купівлі-продажу № 09 від 30 червня 2011 року.

Не погоджуючись із винесеним рішенням суду першої інстанції Позивач звернувся з апеляційною скаргою (том 2, а.с. 2-7) до Рівненського апеляційного господарського суду, в якій, з підстав, вказаних у цій апеляційній скарзі, просить рішення господарського суду Вінницької області від 13 січня 2014 року № 902/1466/13 в даній справі скасувати та задоволити позовні вимоги Позивача.

Апеляційна скарга мотивована тим, що місцевим господарським судом прийняте рішення з порушенням норм процесуального права, висновки, зроблені судом першої інстанції не відповідають обставинам справи. Крім того, апелянт, як на підставу скасування рішення суду першої інстанції, посилається на те, що як вбачається з матеріалів справи - постанови Рівненського апеляційного господарського суду від 13 лютого 2013 року по справі № 17/51/2012/5003, судом апеляційної інстанції фактично дано тлумачення пункту 7.9 договору, тобто здійснюючи розгляд справи № 17/51/2012/5003 судом було встановлено правомірність та відповідність пункту 7.9 договору нормам чинного законодавства України. Таким чином, суд апеляційної інстанції (по справі № 17/51/2012/5003), здійснивши аналіз пункту 7.9 договору № 09 купівлі-продажу сільськогосподарської техніки, дійшов до висновку, що Третя особа має право звернутися з позовом до Відповідача про стягнення у судовому порядку, на підставі пункту 7.9 договору, статтей 536, 692 Цивільного кодексу України, про стягнення 30 % за користування чужими грошовими коштами. Однак, при винесені оскаржуваного рішення суд знав про існування постанови Рівненського апеляційного господарського суду від 13 лютого 2013 року по справі № 17/51/2012/5003, проте всупереч статті 35 Господарського процесуального кодексу України здійснив тлумачення умов договору на власний розсуд.

Ухвалою суду від 13 лютого 2014 року (том 2, а.с. 1) апеляційну скаргу Позивача прийнято до провадження та призначено її розгляд на 19 березня 2014 року на 14 годину 50 хвилин.

Позивачем, на виконання вимог ухвали Рівненського апеляційного господарського суду від 13 лютого 2014 року, були подані письмові пояснення до апеляційної скарги (том 2, а.с. 16-18).

Ухвалою Рівненського апеляційного господарського суду від 26 лютого 2014 року (том 2, а.с. 46) було задоволено клопотання Позивача та призначено розгляд справи в режимі відео конференції 19 березня 2014 року на 14 годину 50 хвилин.

В.о. голови Рівненського апеляційного господарського суду, своїм розпорядженням від 18 березня 2014 року (том 2, а.с. 47), з підстав вказаних у ньому, внесла зміни до складу колегії суддів, окрім заміни головуючого судді, визначив колегію в складі: головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Юрчук М.І., суддя Крейбух О.Г..

Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу (том 2, а.с. 48-52) в якому, з підстав вказаних у даному відзиві, просить суд залишити рішення господарського суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Представник Третьої особи в судове засідання від 19 березня 2013 року не з'явився. Про дату, час та місце розгляду справи Третя особа була належним чином повідомлена, про що свідчить повідомлення про вручення поштового відправлення (том 2, а.с. 58). Причини неявки своїх повноважних представників Третя особа не повідомила.

Враховуючи вищеописане та приписи статті 101, частини 2 статті 102 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів визнала за можливе здійснити розгляд апеляційної скарги за відсутності представника Третьої особи за наявними у справі матеріалами.

В судовому засіданні від 19 березня 2014 року представник Позивача підтримав доводи, висвітлені в апеляційній скарзі.

В судовому засіданні від 19 березня 2014 року представник Відповідача заперечив проти доводів апеляційної скарги, з підстав, вказаних у відзиві на апеляційну скаргу.

Розглянувши матеріали та обставини справи, апеляційну скаргу, письмові пояснення, відзив на апеляційну скаргу, заслухавши пояснення представників Позивача та Відповідача, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом при винесенні рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Рівненського апеляційного господарського суду дійшла висновку, що рішення господарського суду Вінницької області від 13 січня 2014 року року по даній справі слід залишити без змін, а апеляційну скаргу Позивача без задоволення. При цьому, суд виходив з наступного.

Рівненським апеляційним господарським судом встановлено, що 30 червня 2011 року між Третьою особою та Відповідачем укладено договір купівлі-продажу № 09 сільськогосподарської техніки (надалі - Договір; том 1, а.с. 14-16).

За умовами пунктів 1.1, 1.3 Договору, Третя особа зобов'язалася передати у власність Відповідача сільськогосподарську техніку загальною вартістю 991 162 грн., еквівалент 85 445 Євро на момент укладення та підписання Договору.

Розділом 3 Договору сторони передбачили зобов'язання сторін, зокрема пунктами 3.1-3.3 визначили, що: Третя особа зобов'язалася повідомити (в будь-якій формі) Відповідачяа про дату отримання ним товару та передати товар Відповідача в термін, який вказано в графі 9 додатку № 2, та в місці, визначеному в графі "Базис поставки" цього ж додатку, а Відповідач зобов'язався провести оплату за товар в сумі 991 162,00 грн., у тому числі ПДВ 20 % - 165 193,67 грн. - еквівалент 85 445 Євро наступним чином: оплатити 10 % вартості товару в сумі 99 116 грн. 20 коп. до 11 липня 2011 року та оплатити товар в сумі 892 045 грн. 80 коп. до 30 листопада 2011 року.

На виконання умов Договору Третя особа в асортименті згідно специфікації-додатку № 01 від 30 червня 2011 року до Договору передала Відповідачу техніку на загальну суму 991 162 грн., що підтверджується актом приймання-передачі техніки від 5 липня 2011 року.

В зв'язку з порушенням Відповідачем зобов'язань за Договором в частині повноти та своєчасності проведення розрахунків за отриманий товар Третя особа подала в господарський суд Вінницької області позов до Відповідача про стягнення 506 194 грн. 83 коп., з яких 199 999 грн. 80 коп. боргу, 86 798 грн. 22 коп. пені, 172 419 грн. 40 коп. 30 % річних, 6 978 грн. 41 коп. інфляційних та 39 999 грн. штрафу.

Рішенням господарського суду Вінницької області від 29 листопада 2012 року по справі № 17/51/2012/5003 позов задоволено частково (том 1, а.с.17-24).

Задовольняючи частково позовні вимоги, місцевий господарський суд виходив з того, що Відповідачем не виконано у встановлені строки свого зобов'язання з оплати товару, в результаті чого виникла заборгованість перед Позивачем на суму 199 999 грн. 80 коп., яку Відповідач погасив після порушення провадження у справі, у зв'язку з чим в цій частині позовних вимог провадження по справі було припинено на підставі підпункту 1-1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України.

Не погоджуючись з вказаним рішенням Відповідач подав апеляційну скаргу.

Задовольняючи частково апеляційну скаргу Відповідача та частково скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення сум пені, 30 % річних, інфляційних втрат, штрафу, витрат на оплату послуг адвоката, судових витрат та припинення провадження у справі щодо стягнення суми основного боргу в сумі 199 999 грн. 90 коп., Рівненський апеляційний господарський суд здійснив перерахування розміру пені та штрафу, а також скористався правом зменшити розмір неустойки (пені та штрафу) до 50 % від нарахованого, відповідно до 43 399 грн. 11 коп. пені та 19 999 грн. 98 коп. штрафу, а в частині позовних вимог про стягнення із Відповідача 199 999 грн. 90 коп. суми основного боргу - відмовив в задоволенні останньої (том 1, а.с.25-35).

При цьому, Рівненський апеляційний господарський суд відмовив Позивачу у задоволенні позовних вимог в частині стягнення на його користь 30 % річних, оскільки Позивач 30 % фактично застосував не як за прострочення виконання грошового зобов'язання, а як за користування коштами продавця, що не є тотожними поняттями в розумінні цивільного законодавства.

Постановою Вищого господарського суду України від 23 квітня 2013 року постанову Рівненського апеляційного суду від 13 лютого 2013 року по справі № 17/51/2012/5003 залишено без змін.

Дослідивши матеріали справи колегія суду зауважує, що 3 вересня 2013 року між Третьою особою (первісний кредитор) та Позивачем укладено угоду № 4 (надалі - Угода № 4; том 1, а.с. 37-38) про заміну кредитора у зобов'язанні (відступлення права вимоги в порядку статтей 512-519 Цивільного кодексу України).

Згідно пункту 1.1 Угоди № 4, Третя особа відступила Позивачу право вимоги виконання Відповідачем зобов'язання щодо сплати розміру заборгованості (нарахованих у порядку статті 536 та статті 692 Цивільного кодексу України, процентів за користування чужими грошовими коштами, що узгоджується з позицією Рівненського апеляційного господарського суду, викладеною у постанові від 13 лютого 2013 року (по справі № 17/51/2012/5003), набутих Позивачем на підставі пункту 7.9 Договору .

За умовами Угоди № 4 Позивач одержує право вимоги замість Третьої особи від Відповідача сплати грошової суми в розмірі, визначеному в пункті 2.1 Угоди № 4.

Відповідно до пункту 2.1 Угоди № 4, вартість зобов'язання, що відступлено за Угодою № 4 становить 174 820 грн. 76 коп. - сума нарахованих, у порядку статті 536, статті 692 Цивільного кодексу України та у відповідності до пункту 7.9 Договору, процентів за користування чужими грошовими коштами, що узгоджується з позицією Рівненського апеляційного господарського суду, викладеній у постанові від 13 лютого 2013 року по справі № 17/51/2012/5003 за період з 1 грудня 2011 року по 12 жовтня 2012 року.

Згідно з пунктом 4.3 Угоди № 4, Третя особа зобов'язана сповістити Відповідача про уступку права вимоги за Угодою № 4.

Водночас, 3 вересня 2013 року сторонами Угоди № 4 також підписано акт прийому-передачі документів, яким Позивачу було передано Договір та копію постанови Рівненського апеляційного господарського суду від 13 лютого 2013 року по справі № 17/51/2012/5003 (том 1, а.с.39).

11 жовтня 2013 року, на виконання пункту 4.3 Угоди № 4 про відступлення права вимоги, Третя особа надіслала Відповідачу відповідне повідомлення від 3 вересня 2013 року про укладення угоди про відступлення права вимоги, що підтверджується описом вкладення в цінний лист, фіскальним чеком від 11 жовтня 2013 року № 5614 (том 1, а.с.36, 40).

15 листопада 2013 року після порушення провадження у справі, між Третьою особою та Позивачем 15 листопада 2013 року було укладено додаткову угоду до Угоди № 4, за якою внесено зміни в Угоду № 4 щодо визначення Відповідача у зв'язку з тим, що під час судового засідання, яке відбулося 14 листопада 2013 року по справі № 902/1466/13 господарським судом Вінницької області було встановлено, що правонаступником Приватного підприємства "Агро Кряж 1" (Позивача) є Товариство з обмеженою відповідальністю "Агро кряж 1" (том 1, а.с.88).

18 листопада 2013 року Третя особа надіслала Відповідачу повідомлення про заміну кредитора у зобов'язанні від 15 листопада 2013 року, що стверджується описом вкладення в цінний лист, фіскальним чеком від 18 листопада 2013 року № 6434 (том 1, а.с.89-90).

Дослідивши позовну заяву, колегія суду зауважує, що Позивач звертаючись з позовом до Відповідача про стягнення 174 820 грн. 76 коп. 30 % річних за період з 1 грудня 2011 року по 12 жовтня 2012 року вказав в якості підстави заявленого позову положення пункту 7.9 Договору, Угоду № 4 та приписи статтей 536, 692 Цивільного кодексу України (том 1, а.с.2-7).

Крім того, як вбачається із змісту позовної заяви причиною звернення Позивача з позовом до господарського суду стало порушення Відповідачем зобов'язань по Договору та наявність укладеної між Позивачем та Відповідачем Угоди № 4.

Стаття 11 Цивільного кодексу України вказує, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки, й серед підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, передбачає договори та інші право чини, а також інші юридичні факти.

Як зазначено в статті 174 Господарського кодексу України, господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, із господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать та інших дій суб'єктів, а також внаслідок подій, з якими закон пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання.

Відповідно до статті 509 Цивільного кодексу України: зобов'язанням є правовідносини, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Таке ж положення містить стаття 173 Господарського кодексу України, в якій зазначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Колегія суду проаналізувавши правовідносини, які виникли між сторонами на підставі Договору зазначає, що правовідносини регулюються главою 54 "Купівля-продаж", (Загальні положення про купівлю-продаж; статтями 655-697 Цивільного кодексу України).

Згідно частин 1, 2 статті 712 Цивільного кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму; до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

В силу статті 655 Цивільного кодексу України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно частини 1, 3 статті 692 Цивільного кодексу України, покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару; у разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами.

Отже, зазначена норма встановлює право продавця у разі несвоєчасної оплати товару покупцем вимагати від останнього оплати товару та процентів за користування чужими грошовими коштами.

Ця правова норма є спеціальною і поширює свою дію лише на правовідносини, пов'язані з купівлею-продажем товару, або на правовідносини, до яких згідно із чинним законодавством застосовуються положення про купівлю-продаж.

Частиною 3 статті 692 Цивільного кодексу України фактично конкретизовано передбачений статтею 536 цього кодексу обов'язок боржника сплачувати встановлений договором або законом розмір процентів за користування чужими грошовими коштами та передбачене статтею 625 цього Кодексу право продавця вимагати від покупця сплати 3 % річних за весь час прострочення, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У розумінні зазначених статей проценти є не відповідальністю, а платою за весь час користування грошовими коштами, що не були своєчасно сплачені боржником.

Зі змісту цих статей вбачається, що договором може бути встановлено лише інший розмір процентів річних, а не інший спосіб їх обчислення.

Поряд з цим, колегія суду звертає увагу, що з положення статті 549 Цивільного кодексу України грошовою сумою, яку боржник повинен передати кредитору у разі порушення зобов'язання, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання, є пеня.

Дослідивши Договір в сукупності з нормами діючого законодавства колегія суду зазначає, що проценти, котрі передбачені пунктом 7.9 Договору, передбачено нараховувати виключно у випадку прострочення зобов'язань Відповідачем по оплаті товару, що свідчить про те що останні за своєю правовою природою підпадають під визначення неустойки, а саме пені, згідно статті 549 Цивільного кодексу України (котра встановлює, що пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання).

При цьому, пунктом 7.2 Договору сторони вже передбачили нарахування пені в розмірі 0,08 % від вартості непоставленого Товару за кожен день прострочки, які було заявлено до стягнення та вирішено стягнути під час розгляду справи № 17/51/2012/5003.

З огляду на це колегія суду приходить до висновку, що умовами Договору передбачене подвійне стягнення пені за несвоєчасне виконання зобов'язання Відповідачем, що не узгоджується з приписами статті 61 Конституції України відповідно до якої, ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Враховуючи усе вищенаведене, колегія суду зазначає, що проценти передбачені пунктом 7.9 Договору за своєю правовою природою відносяться до пені, крім того, вказаний пункт Договору міститься в розділі "Відповідальність сторін, її розмір", а не в розділах "Вартість товару. Термін, форма та порядок розрахунків" та "Зобов'язання сторін", що вкотре опосередковано вказує на те, що цим пунктом сторони погодили саме відповідальність Відповідача за прострочення виконання зобов'язання по оплаті товару, а не розмір процентів як плати за правомірне користування чужими грошовими коштами.

За приписами статті 627 Цивільного кодексу України: сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента, визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 204 Цивільного кодексу України встановлено презумпцію правомірності правочину, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення його сторонами вимог, які встановлені частинами 1-3, 5-6 статті 203 Цивільного кодексу України, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно з приписами пункту 1 статті 83 Господарського процесуального кодексу України, якщо у вирішенні спору буде встановлено, що зміст договору суперечить чинному законодавству, то господарський суд повинен за власною ініціативою визнати цей договір недійсним повністю або у певній частині.

Визнання недійсним договору, пов'язаного з предметом спору, повністю або у певній його частині є саме правом господарського суду, а не обов'язком.

У даному випадку мається на увазі ситуація, коли визнання недійсним договору не є предметом позову, тобто позовна вимога не полягає у визнанні договору недійсним. Договір повинен бути лише пов'язаним із предметом спору, тобто позовна вимога ґрунтується на договорі чи на його пунктах, що їх суд може визнати недійсним з власної ініціативи.

Обов'язковою умовою застосування пункту 1 статті 83 Господарського процесуального кодексу України є переконлива мотивація суду необхідності виходу за межі позовних вимог та відходу від принципу змагальності сторін.

В даному випадку, позовна вимога про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами ґрунтується саме на пункті 7.9 Договору, а тому з огляду на суперечність змісту пункту 7.9 Договору нормам цивільного законодавства, колегія суду дійшов висновку про наявність підстав для визнання його недійсним в порядку статті 83 Господарського процесуального кодексу України на підставі частини 1 статті 203, частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України.

З огляду на що, колегіі суду враховуючи усе описане вище зазначає, що зміст пункту 7.9 Договору (щодо встановлення обов'язку для Покупця сплачувати проценти за прострочення оплати товару) суперечить приписам статті 203 Цивільного кодексу України, статті 61 Конституції України.

Аналогічна правова позиція викладена також в постанові Верховного Суду України від 24 грудня 2013 року у справі № 8/5025/1202/12, а статтею111-28 Господарського процесуального кодексу України визначено обов'язковість рішень Верховного Суду України

Відповідно до частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України: недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Згідно зі статтею 217 Цивільного кодексу України, недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частин.

З огляду на наведене вище колегія суду констатує, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, а тому позовні вимоги про стягнення 30 % за користування чужими грошовими коштами в сумі 174 820 грн. 76 коп. задоволенню не підлягають

Крім того, колегія суду звертає увагу на той факт, що Відповідач повністю провів розрахунки за судовими наказами, перерахувавши ВДВС Жмеринського МРУЮ за платіжним дорученням № 5 від 25 квітня 2013 року 110 493 грн. 33 коп. (том 1, а.с. 161).

Що ж стосується посилань Позивача на долучені ним, до матеріалів апеляційної скарги, постанови Вищого господарського суду як на підставу доведеності своїх позовних вимог, то колегія суду зауважує, що в них йдеться мова саме про стягнення річних за користування товарним кредитом (стаття 694 Цивільного кодексу України), а в даному випадку зобов'язання виникло саме на підставі договору купівлі-продажу (стаття 655 Цивільного кодексу України).

Поряд з тим, колегія суду зауважує, що посилання Позивача на той факт, що при винесені оскаржуваного рішення суд не врахував висновків, зазначених у постанові Рівненського апеляційного господарського суду від 13 лютого 2013 року по справі № 17/51/2012/5003 (всупереч статті 35 Господарського процесуального кодексу України), ґрунтується на помилковому посиланні на норми статті 35 Господарського процесуального кодексу України, оскільки мотивація зазначеної постанови Рівненського апеляційного господарського суду № 17/51/2012/5003 є оцінкою наданих суду доказів та правозастосуванням, а не фактами, які потребують доведення в цій справі.

Дана правова позиція висвітлена в постанові Верховного Суду України від 19 грудня 2006 року.

Таким чином, з огляду на усе вищеописане в даній судовій постанові, колегія суду приходить до висновку, що наведені Позивачем доводи щодо стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами у відповідності до пункту 7.9 Договору на підставі статті 536 та статті 692 Цивільного кодексу України не знайшли свого відображення в матеріалах справи, крім того негативні наслідки, які настали для Позивача внаслідок прострочення Відповідачем оплати по Договору компенсовані шляхом заявлення вимоги про стягнення з Відповідача пені, штрафу, 3 % річних та інфляційних втрат, які були сплачені Відповідачем (том 1, а.с. 161).

Згідно приписів Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства та, водночас, засадами на яких має ґрунтуватися зобов'язання між сторонами є добросовісність, розумність і справедливість.

На підставі вищевисвітленого та враховуючи, що Позивачем не доведено обставини, на які він посилається в позовній заяві, Рівненський апеляційний господарський суд констатує факт того, що в суду відсутні підстави для задоволення позовних вимог.

З огляду на все вищевказане у даній судовій постанові, суд приходить до висновку, що доводи Позивача є безпідставними та недоведеними, а тому Рівненський апеляційний господарський суд відмовляє в задоволенні позову.

З огляду на усе вищевисвітлене у даній судовій постанові, Рівненський апеляційний господарський суд приходить до висновку, що рішення господарського суду Вінницької області слід залишити без змін, а апеляційну скаргу Позивача без задоволення.

Судові витрати за подачу апеляційної скарги, відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України, суд залишає за Позивачем.

Керуючись статями 49, 99, 101, 103-105 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Високі аграрні технології" - залишити без задоволення.

2. Рішення господарського суду Вінницької області від 13 січня 2014 року в справі № 902/1466/13 - залишити без змін.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

4. Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання постановою апеляційного господарського суду законної сили.

5. Справу № 902/1466/13 повернути господарському суду Вінницької області.

Головуючий суддя Василишин А.Р.

Суддя Крейбух О.Г.

Суддя Юрчук М.І.