Ухвала

від 10.04.2014 по справі 11/424

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: № 11/424 Головуючий у 1-й інстанції: Гарник К.Ю. Суддя-доповідач: Парінов А.Б.

У Х В А Л А

Іменем України

10 квітня 2014 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого - судді Парінова А.Б.,

суддів: Грибан І.О., Губської О.А.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 28 лютого 2014 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Кабінету Міністрів України про визнання незаконними постанов та відшкодування шкоди, -

ВСТАНОВИЛА:

22 травня 2008 року позивач звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Кабінету Міністрів України, просив:

- визнати незаконними постанови Кабінету Міністрів України від 12 липня 2005 року № 562 «Про щорічну допомогу на оздоровлення громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» та від 12 березня 2008 року № 183 «Про розміри разової грошової допомоги, що виплачується в 2008 році відповідно до Законів України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та «Про жертви нацистських переслідувань» в частині визначення розмірів щорічної допомоги на оздоровлення громадянам-інвалідам II групи, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та разової грошової допомоги, що виплачувалася у 2008 році інвалідам війни II групи відповідно до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»;

- стягнути з Кабінету Міністрів України 5903 грн. відшкодування за заподіяну майнову шкоду, яке складається з: 3448 грн. недоплати разової грошової допомоги, передбаченої частиною п'ятою статті 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (в редакції Закону № 367-ХІV від 25.12.1998 року) та 2455 грн. недоплати щорічної допомоги на оздоровлення, передбаченої статтею 48 Закону України «Про статус і соціальних захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (в редакції Закону № 230/96-ВР від 06 червня 1996 року).

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 січня 2010 року зупинено провадження у даній справі до набрання законної сили рішеннями Окружного адміністративного суду міста Києва у справі № 7/510 та у справі № 2а-6302/09/2670.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 07 жовтня 2010 року у справі № 2а-6302/09/2670 за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 до Кабінету Міністрів України, за участі третіх осіб: Міністерства фінансів України, Міністерства праці та соціальної політики України, Міністерства з надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи про визнання незаконною постанови Кабінету Міністрів України від 12 листопада 2005 року №562 «Про щорічну допомогу на оздоровлення громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України та Міністерства фінансів України - задоволено, постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 08 вересня 2009 року скасовано та прийнято нову постанову про відмову у задоволенні позову.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 23 березня 2010 року у справі № 7/510 за позовом ОСОБА_8 та ОСОБА_9 до Кабінету Міністрів України, треті особи: ОСОБА_10, ОСОБА_11, про визнання незаконним та скасування постанов Кабінету Міністрів України від 26 липня 1996 року № 836 «Про компенсації виплат особам, які потерпіли внаслідок Чорнобильської катастрофи», від 12 липня 2005 року № 562 «Про щорічну допомогу на оздоровлення громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», від 31 серпня 2005 року № 848 «Про розмір середньої вартості путівки для виплати компенсації особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи за 2004 рік», від 20 квітня 2007 року № 649 «Про встановлення розмірів виплат деяким категоріям громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», від 12 березня 2008 року № 183 «Про розміри разової грошової допомоги, що виплачується в 2008 році відповідно до Законів України «Про жертви нацистських переслідувань» та «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та зобов'язання привести зазначені постанови у відповідність з Конституцією України, Законом України «Про статус і соціальний захист громад, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» в задоволенні апеляційних скарг позивачів відмовлено, апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України задоволено: постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 24 лютого 2009 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_8 та ОСОБА_9 щодо визнання незаконною постанови Кабінету Міністрів України від 12 березня 2008 року № 183 в частині встановлення в пункті 1 цієї постанови у 2008 році виплати разової грошової допомоги інвалідам війни 2-ої групи у сумі 400 грн. та учасникам бойових дій у сумі 310 грн. скасовано. У цій частині позову постановлено нову постанову про відмову у задоволенні позову. В частині про відмову у задоволенні позову постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 24 лютого 2009 року залишено без змін.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2013 року по справі К-18676/10-С вказану постанову суду апеляційної інстанції залишено без змін.

У зв'язку з набранням законної сили рішеннями Окружного адміністративного суду міста Києва у справі № 7/510 та у справі № 2а-6302/09/2670 ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 лютого 2014 року поновлено провадження в адміністративній справі № 11/424.

03 вересня 2013 року позивачем було подано до суду заяву про збільшення позовних вимог.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 28 лютого 2014 року заяву про збільшення позовних вимог вирішено повернути позивачу.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 28 лютого 2014 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з вказаною постановою, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржувану постанову та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що суд першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Крім того, разом з апеляційною скаргою позивачем подано заперечення на ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 28 лютого 2014 року.

В засідання учасники процесу не з'явилися, будучи належним чином повідомленими про дату, час і місце апеляційного розгляду.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 197 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на основі наявних у ній доказів, у разі неприбуття жодної з осіб, які беруть участь у справі, у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.

Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для перегляду оскаржуваного рішення суду першої інстанції, колегія суддів визнала можливим розглядати справу в порядку письмового провадження.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, заперечення на ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 28 лютого 2014 року, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів зазначає наступне.

Частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлені критерії, якими керується адміністративний суд при перевірці рішень, дій та бездіяльності суб'єктів владних повноважень.

Відповідність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень передбаченим частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям перевіряється судом з урахуванням закріпленого статтею 9 Кодексу адміністративного судочинства України принципу законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Так, відповідно до частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з вимогами частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в частині про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання незаконною постанови Кабінету Міністрів України від 12 липня 2005 р. N 562 «Про щорічну допомогу на оздоровлення громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», колегія суддів виходить з такого.

Постановою Кабінету Міністрів України від 12 липня 2005 р. N 562 «Про щорічну допомогу на оздоровлення громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» установлено громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, такий розмір щорічної допомоги на оздоровлення: інвалідам I і II групи - 120 гривень; учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС 2 категорії - 100 гривень; інвалідам III групи та дітям-інвалідам - 90 гривень; учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС 3 категорії, кожній дитині, яка втратила внаслідок Чорнобильської катастрофи одного з батьків, та евакуйованим із зони відчуження у 1986 році, включаючи дітей, - 75 гривень.

Обґрунтовуючи порушення оскаржуваною постановою свої прав, позивач зазначає, що він є інвалідом ІІ групи внаслідок захворювання, пов'язаного з наслідками аварії на ЧАЕС, що підтверджується довідкою МСЕК № 0358632 (а.с. 6) та має статус інваліда війни, що підтверджується копією посвідчення серії НОМЕР_1 (а.с. 7) та посилається на ст. 48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».

Частиною 4 статті 48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» передбачено, що щорічна допомога на оздоровлення виплачується в таких розмірах: інвалідам I і II групи - п'ять мінімальних заробітних плат; інвалідам III групи, дітям-інвалідам - чотири мінімальні заробітні плати; учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС 2 категорії - п'ять мінімальних заробітних плат; учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС 3 категорії - три мінімальні заробітні плати; кожній дитині, яка втратила внаслідок Чорнобильської катастрофи одного з батьків, - три мінімальні заробітні плати; евакуйованим із зони відчуження у 1986 році, включаючи дітей, - три мінімальні заробітні плати.

Посилаючись на ту обставину, що постанова Кабінету Міністрів України від 12 липня 2005 р. N 562 «Про щорічну допомогу на оздоровлення громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» не відповідає вимогам ст. 48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» в частині визначення розміру щорічної одноразової грошової допомоги на оздоровлення, що обмежує право позивача на отримання соціальної допомоги у розмірі, визначеному Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», ОСОБА_2 звернувся з даним позовом до суду.

Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржувана постанова скасуванню не підлягає, оскільки прийнята Кабінетом Міністрів України на виконання повноважень щодо встановлення розмірів виплат постраждалим внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Спірні відносини виникли у сфері державного регулювання здійснення соціального забезпечення певних категорій громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, який розробляє проект закону про Державний бюджет України на наступний рік і подає його до Верховної Ради України, забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, звітує перед Верховною Радою України про його виконання (частина друга статті 96, частина перша статті 97, частина перша статті 113, пункт 6 статті 116 Основного Закону України). Ефективне здійснення Кабінетом Міністрів України цих повноважень є основою для вжиття ним заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, проведення політики у сфері соціального захисту, фінансової та податкової політики (пункти 2, 3 статті 116 Конституції України).

Така політика базується на передбачених у законодавстві державних соціальних стандартах та державних соціальних гарантіях. Згідно з Законом України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» державні соціальні стандарти - це встановлені законами, іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій; державні соціальні гарантії - це встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами (абзаци другий, третій статті 1).

Таким чином, державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії можуть бути визначені як законами України, так і іншими нормативно-правовими актами, зокрема актами Кабінету Міністрів України.

У Рішенні від 26 грудня 2011 року N 20-рп/2011 Конституційний Суд України також зауважив, що невід'ємною складовою правового регулювання відносин у сфері соціального забезпечення є визначення правового механізму та державних органів, на які покладається обов'язок виконання соціальної політики держави у цій сфері.

Конституційний Суд України виходить з того, що надання Верховною Радою України права Кабінету Міністрів України встановлювати у випадках, передбачених законом, порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, пов'язується з його функціями, визначеними в пунктах 2, 3 статті 116 Конституції України. Отже, Кабінет Міністрів України регулює порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, відповідно до Конституції та законів України.

Таким чином, повноваження Кабінету Міністрів України щодо розробки проекту закону про Державний бюджет України та забезпечення виконання відповідного закону шляхом прийняття постанов пов'язані з його функціями, в тому числі щодо реалізації політики у сфері соціального захисту та в інших сферах. Кабінет Міністрів України регулює порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, відповідно до Конституції та законів України.

Законом України «Про Державний бюджет України на 2005 рік» були передбачені бюджетні призначення у розмірі 210181,7 тис. грн. на фінансування бюджетної програми «Оздоровлення громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», головним розпорядником яких у 2005 році було Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.

Як вбачається зі ст. 48 Закону України «Про статус і соціальний громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» розмір щорічної одноразової допомоги на оздоровлення залежить від встановленого розміру мінімальної заробітної плати.

Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Законом України «Про Державний бюджет України на відповідний рік».

Згідно зі ст. 83 Закону України «Про державний бюджет України на 2005 рік» від 23 грудня 2004 року № 2285-IV з 1 січня 2005 року розмір мінімальної заробітної плати установлено в розмірі 262 гривні на місяць, з 1 квітня 2005 року - 290 гривень на місяць, з 1 липня 2005 року - 310 гривень на місяць, з 1 вересня 2005 року - 332 гривні.

Відповідно до розподілу видатків Державного бюджету України на 2005 рік, затвердженого додатком № 3 Закону України «Про Державний бюджет України на 2005 рік», на витрати на оздоровлення громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи виділено кошти в розмірі 210181,7 грн.

Статтею 63 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» передбачено, що фінансування витрат, пов'язаних з реалізацією цього Закону, здійснюється за рахунок державного бюджету.

Виконання цього Закону залежить від фінансових ресурсів дохідної частини Державного бюджету України.

Починаючи з 1996 року, в Законах України «Про встановлення розміру мінімальної заробітної плати», які приймались Верховною Радою України на відповідні роки, встановлено, що до прийняття Верховною Радою України змін до законів, у нормах яких для розрахунків застосовується мінімальний розмір заробітної плати, не застосовувати його як розрахункову величину для визначення розмірів допомоги, компенсаційних та інших виплат. Кабінету Міністрів України доручалось здійснювати застосування цих норм, виходячи з реальних можливостей видаткової частини Державного бюджету України на відповідний рік.

Керуючись нормами бюджетного законодавства України та враховуючи обсяг бюджетних призначень, передбачених Законом України «Про Державний бюджет України на 2005 рік», Кабінет Міністрів України встановив розмір щорічної допомоги на оздоровлення для громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи шляхом прийняття постанови «Про щорічну допомогу на оздоровлення громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 12.07.2005 року № 562.

Згідно з Конституцією України держава забезпечує соціальну спрямованість економіки (частина четверта статті 13), що є основою для реалізації соціальних прав громадян, зокрема на соціальний захист та достатній життєвий рівень.

У Рішенні від 26 грудня 2011 року N 20-рп/2011 Конституційний Суд України зазначив, що розміри соціальних виплат залежать від соціально-економічних можливостей держави.

Такий принцип закріплений, зокрема, в Загальній декларації прав людини 1948 року, згідно з якою кожна людина, як член суспільства, має право на соціальне забезпечення та на здійснення необхідних для підтримання її гідності та для вільного розвитку її особистості прав у економічній, соціальній і культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури і ресурсів кожної держави (стаття 22). Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року встановлює загальний обов'язок держав забезпечити здійснення прав, що передбачені цим пактом, у максимальних межах наявних ресурсів (пункт 1 статті 2).

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Суд звертає увагу, що в своїй практиці Європейський Суд з прав людини у справі «Ейрі проти Ірландії» констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі «Кйартан Асмундсон проти Ісландії» від 12 жовтня 2004 року.

Таким чином, соціальний захист державою осіб, які мають право на забезпечення їх у разі наявності в особи певного статусу та в інших випадках, передбачених законом, охоплює комплекс заходів, які здійснює держава в межах її соціально-економічних можливостей.

Частиною другою статті 46 Конституції України передбачено, що право на соціальний захист гарантується, у тому числі, загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення.

За рахунок бюджетних джерел забезпечується соціальний захист широких верств населення країни, серед яких особи, що отримують пенсії та інші види соціальних виплат та допомоги. Це зобов'язує державу дотримуватися частин першої, третьої статті 95 Основного Закону України, згідно з якими бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами; держава прагне до збалансованості бюджету України.

У Рішенні від 27 листопада 2008 року N 26-рп/2008 у справі про збалансованість бюджету Конституційний Суд України зазначив, що положення частини третьої статті 95 Конституції України стосовно прагнення держави до збалансованості бюджету України у системному зв'язку з положеннями частини другої цієї статті, статті 46 Конституції України треба розуміти як намагання держави при визначенні законом про Державний бюджет України доходів і видатків та прийнятті законів, інших нормативно-правових актів, які можуть вплинути на доходну і видаткову частини бюджету, дотримуватися рівномірного співвідношення між ними та її обов'язок на засадах справедливого, неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами враховувати загальносуспільні потреби, необхідність забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя.

Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної в Рішенні від 26 грудня 2011 року N 20-рп/2011, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави.

Отже, зміна механізму нарахування соціальних виплат та допомоги повинна відбуватися відповідно до критеріїв пропорційності та справедливості і є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів власне сутність змісту права на соціальний захист.

Конституційний суд України в рішенні від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012 зазначив, що в аспекті конституційного подання положення статті 1, частин першої, третьої статті 95 Конституції України в системному зв'язку з положеннями статті 3, частини першої статті 17, частини третьої статті 22 та статей 46, 48 Основного Закону України треба розуміти так, що однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України виходячи з фінансових можливостей держави, яка зобов'язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України. При цьому рівень державних гарантій права на соціальний захист має відповідати Конституції України, а мета і засоби зміни механізму нарахування соціальних виплат та допомоги - принципам пропорційності і справедливості.

Цим самим спростовуються доводи апеляційної скарги позивача щодо порушення оскаржуваною постановою його прав, гарантованих ст. 22 Конституції України.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання незаконною оскаржуваної постанови КМУ від «Про щорічну допомогу на оздоровлення громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 12.07.2005 року № 562, оскільки вона прийнята відповідачем з дотриманням вимог, встановлених законодавством.

Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції в частині про відмову у задоволенні вимог адміністративного позову щодо визнання незаконною постанови Кабінету Міністрів України від 12.03.2008 року №183 «Про розміри разової грошової допомоги, що виплачується в 2008 році відповідно до Законів України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та «Про жертви нацистських переслідувань» в частині визначення розмірів щорічної допомоги на оздоровлення громадянам-інвалідам II групи, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та разової грошової допомоги, що виплачувалася у 2008 році інвалідам війни II групи відповідно до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», колегія суддів зазначає наступне.

Постановою Кабінету міністрів України від 12 березня 2008 року № 183 «Про розміри разової грошової допомоги, що виплачується в 2008 році відповідно до Законів України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та «Про жертви нацистських переслідувань» установлено, що у 2008 році виплата разової грошової допомоги, передбаченої Законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та «Про жертви нацистських переслідувань» (далі - разова грошова допомога), здійснюється у таких розмірах: інвалідам війни та колишнім малолітнім (яким на момент ув'язнення не виповнилося 14 років) в'язням концентраційних таборів, гетто та інших місць примусового тримання, визнаним інвалідами від загального захворювання, трудового каліцтва та з інших причин: інвалідам війни I групи - 500 гривень; інвалідам війни II групи - 400 гривень; інвалідам війни III групи - 350 гривень; учасникам бойових дій та колишнім неповнолітнім в'язням концентраційних таборів, гетто, інших місць примусового тримання, а також дітям, які народилися у зазначених місцях примусового тримання їх батьків, - 310 гривень; особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, - 500 гривень; членам сімей загиблих та дружинам (чоловікам) померлих інвалідів війни, дружинам (чоловікам) померлих учасників бойових дій, учасників війни і жертв нацистських переслідувань, визнаних за життя інвалідами, які не одружилися вдруге, - 170 гривень; учасникам війни та колишнім в'язням концентраційних таборів, гетто, інших місць примусового тримання, особам, які були насильно вивезені на примусові роботи, дітям партизанів, підпільників, інших учасників боротьби з націонал-соціалістським режимом у тилу ворога - 65 гривень.

Обґрунтовуючи протиправний характер зазначеної постанови, позивач посилався на ту обставину, що Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» в редакції Закону № 367-XIV від 25.12.1998 року не передбачено обмеження розміру вищевказаної допомоги у фіксованому розмірі, оскільки згідно з вимогами цього закону її розмір визначається, виходячи з розміру мінімальної пенсії за віком, встановленої ст. 28 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині, суд першої інстанції виходив з того, що на момент прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 12 березня 2008 року № 183 її норми відповідали вимогам чинного законодавства України.

Колегія суддів погоджується з наведеним висновком суду першої інстанції, з огляду на таке.

Як вбачається зі змісту постанови Кабінету Міністрів України від 12 березня 2008 року № 183, вказаний акт було прийнято на виконання частини п'ятої статті 6-1 Закону України «Про жертви нацистських переслідувань» та частини п'ятої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

Частиною 5 ст. 6-1 Закону України «Про жертви нацистських переслідувань» (в редакції на час існування спірних правовідносин) було передбачено, що особам, зазначеним у цій статті, щороку до 5 травня виплачується разова грошова допомога у розмірі, який визначається Кабінетом Міністрів України в межах бюджетних призначень, встановлених законом про Державний бюджет України.

Відповідно до ч. 5 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (в редакції, що діяла на момент прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 12 березня 2008 року № 183) щорічно до 5 травня учасникам бойових дій виплачується разова грошова допомога у розмірі, який визначається Кабінетом Міністрів України в межах бюджетних призначень, встановлених Законом про Державний бюджет України.

З аналізу наведених правових норм вбачається, що повноважень щодо визначення розміру соціальних виплат, передбачених Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та Законом України «Про жертви нацистських переслідувань» було покладено на Кабінет Міністрів України.

Таким чином, в суду відсутні правові підстави для визнання незаконною постанови Кабінету Міністрів України від 12 березня 2008 року № 183.

Відповідно до ч. 2 ст. 21 КАС України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір.

Колегія суддів звертає увагу, що обов'язковою умовою для задоволення вимог про стягнення збитків є встановлення вини суб'єкта спірних правовідносин, діями чи бездіяльністю якого завдано шкоду.

Зважаючи на встановлення судом відсутності правових підстав для скасування оскаржуваних постанов Кабінету Міністрів України, та враховуючи посилання позивача на заподіяння йому шкоди протягом періоду дії вказаних нормативно-правових актів, колегія суддів приходить до висновку про відмову у задоволенні вимог адміністративного позову позивача про стягнення з відповідача відшкодування за заподіяну майнову шкоду, які є похідними від вимог про визнання незаконними постанов Кабінету Міністрів України.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову.

Розглядаючи заперечення позивача на ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 28 лютого 2014 року, колегія суддів виходить з наступного.

З матеріалів справи вбачається, що 03 вересня 2013 року позивачем було подано до суду заяву про збільшення позовних вимог, в якій ОСОБА_2 просив:

- в порядку вимог частини першої статті 83 Закону України «Про Конституційний Суд України» направити до Верховного Суду України клопотання про звернення його до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо відповідності частині третій статті 22 Конституції України абзацу другого пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 12.07.2005 року №562 «Про щорічну допомогу на оздоровлення громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» та абзацу четвертого пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 12.03.2008 року №183 «Про розміри разової грошової допомоги, що виплачується в 2008 році відповідно до Законів України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та «Про жертви нацистських переслідувань» в частині визначення розмірів щорічної допомоги на оздоровлення громадянам-інвалідам II групи, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та разової грошової допомоги, що виплачувалася у 2008 році інвалідам війни II групи відповідно до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»;

- визнати незаконними постанови Кабінету Міністрів України від 12.07.2005 року №562 «Про щорічну допомогу на оздоровлення громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» та від 12.03.2008 року №183 «Про розміри разової грошової допомоги, що виплачується в 2008 році відповідно до Законів України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та «Про жертви нацистських переслідувань» в частині визначення розмірів щорічної допомоги на оздоровлення громадянам-інвалідам II групи, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та разової грошової допомоги, що виплачувалася у 2008 році інвалідам війни II групи відповідно до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»;

- стягнути з держави в особі Кабінету Міністрів України 28678,0 грн. відшкодування за заподіяну мені дією незаконних постанов Кабінету Міністрів України майнову шкоду, яка складається з: недоплаченої суми разової грошової допомоги, передбаченої частиною п'ятою статті 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (в редакції Закону №367-ХІУ від 25.12.1998 року) у 2008 році в розмірі 3448,0 грн. та недоплачених сум щорічної допомоги на оздоровлення, передбаченої статтею 48 Закону України «Про статус і соціальних захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (в редакції Закону №230/96-ВР від 06.06.1996 року) у 2008 році в розмірі 2455,0 грн., у 2009 році в розмірі 2905,0 грн., у 2010 році в розмірі 4225,0 грн., у 2011 році в розмірі 4680,0 грн., у 2012 році в розмірі 5350,0 грн., у 2013 році в розмірі 5615,0 грн.;

- зобов'язати Державне казначейство України списати з рахунків Кабінету Міністрів України 28678,0 грн. відшкодування за заподіяну мені дією незаконних постанов Кабінету Міністрів України майнову шкоду.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 28 лютого 2014 року заяву позивача про збільшення розміру позовних вимог повернуто позивачу на підставі ч. 1 ст. 37 КАС України.

Відповідно до ст. 137 КАС України позивач може протягом всього часу судового розгляду збільшити або зменшити розмір позовних вимог, подавши письмову заяву, яка приєднується до справи. До початку судового розгляду справи по суті позивач може змінити підставу або предмет адміністративного позову, подавши письмову заяву, яка приєднується до справи. Заява про зміну позовних вимог повинна відповідати вимогам, які встановлені цим Кодексом для позовних заяв. У разі невідповідності такої заяви вимогам статті 106 цього Кодексу суд своєю ухвалою повертає її позивачу. Ухвала суду, прийнята за результатами розгляду питання про прийняття заяви про зміну позовних вимог, окремо не оскаржується.

Зі змісту вказаного рішення суду вбачається, що однією з підстав повернення заяви про збільшення позовних вимог стала невідповідність заяви вимогам ст. 106 КАС України.

Суд першої інстанції зазначив, що відповідно до ч. 3 ст. 106 КАС України до позовної заяви додається документ про сплату судового збору, крім випадків, коли його не належить сплачувати.

Судом першої інстанції встановлено, що позивачем при поданні до суду заяви про зміну предмета та підстави позову не надано доказу сплати судового збору та не подано клопотання про звільнення від сплати судового збору.

Правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначено Законом України «Про судовий збір».

Згідно з п. 9 ч. 1 ст. 5 цього закону від сплати судового збору звільняються інваліди I та II груп.

Позивач є інвалідом ІІ групи, що підтверджується копією довідки МСЕК № 0358632, яка міститься в матеріалах справи (а.с. 6).

Таким чином, позивач є особою, звільненою від сплати судового збору, а тому висновок суду першої інстанції про недотримання при подання заяви про збільшення розміру позовних вимог ч. 3 ст. 106 КАС України у зв'язку з несплатою судового збору є помилковим.

Крім того, суд першої інстанції зазначив, що у заяві про зміну позовних вимог позивач змінив як предмет, так і підстави позову, подавши по суті новий позов із зазначенням другого відповідача - Державної казначейської служби України.

Як вбачається з матеріалів справи, шляхом подання заяви про збільшення позовних вимог позивачем було змінено розмір вимог, які передбачали стягнення з відповідача відшкодування за заподіяну майнову шкоду у зв'язку з дією оскаржуваних постанов КМУ з 5903 грн., заявлених первинно, до 28678,0 грн., які позивач визначав, виходячи з розмірів соціальних виплат за час дії спірних постанов, зважаючи на тривалий судовий розгляд даної справи. При цьому, підстави заявлених вимог про стягнення шкоди залишилися незмінними.

Таким чином, повернення заяви позивача від 03.09.2013 року про збільшення позовних вимог не відповідає вимогам ст. 137 КАС України.

Проте, зважаючи на те, що зазначена обставина не призвела до неправильного вирішення справи, зважаючи на викладене вище, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, колегія суддів приходить до висновку, що постанову Окружного адміністративного суду від 28 лютого 2014 року слід залишити без змін.

Відповідно до ст. 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин у адміністративній справі, підтверджених такими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно та всебічно, оцінивши фактичні обставини справи дійшов вірного висновку про відмову в задоволенні позову.

Доводи апеляційної скарги позивача висновки суду першої інстанції не спростовують та відхиляються судом так, як є помилковими.

Згідно з ст. ст. 198, 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а постанову суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Частиною 2 ст. 200 КАС України передбачено, що не може бути скасовано правильне по суті рішення суду з одних лише формальних міркувань.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 167, 195, 197, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, колегія суддів, -

ухвалила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 28 лютого 2014 року залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, а якщо його було прийнято за наслідками розгляду у письмовому провадженні, - через п'ять днів після направлення копій особам, які беруть участь у справі (ч. 5 статті 254 КАС України). Касаційна скарга на судові рішення подається безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції, крім випадків, передбачених цим Кодексом, а в разі складення постанови в повному обсязі відповідно до статті 160 цього Кодексу - з дня складення постанови в повному обсязі (стаття 212 КАС України).

Головуючий суддя А.Б. Парінов Судді І.О. Грибан О.А. Губська

.

Головуючий суддя Парінов А.Б.

Судді: Грибан І.О.

Губська О.А.