Постанова

від 04.06.2014 по справі 820/981/13-а

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

cpg1251

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"04" червня 2014 р. м. Київ К/800/54655/13

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі: Лосєва А.М. Бившевої Л.І. Шипуліної Т.М. за участю секретаря Титенко М.П. за участю представників позивача:Скринніка І.А. , відповідача:Журавльової А.І. , розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційні скарги Державної податкової інспекції у Зміївському районі Головного управління Міндоходів у Харківській області

на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 18.06.2013

та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 25.09.2013

у справі № 820/981/13-а

за позовом Приватного акціонерного товариства «Завод Маяк»

до Державної податкової інспекції у Зміївському районі Харківської області Державної податкової служби

про визнання протиправним та скасування податкових повідомлень-рішень,

В С Т А Н О В И Л А:

Приватне акціонерне товариство «Завод Маяк» (надалі - позивач, ПАТ «Завод Маяк») звернулося до Харківського окружного адміністративного суду від 18.06.2013 із адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Зміївському районі Харківської області Державної податкової служби (надалі - відповідач, ДПІ у Зміївському районі Харківської області Державної податкової служби), у якому просило суд визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 18.06.2013, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 25.09.2013, адміністративний позов задоволено: визнано протиправним та скасовано податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Зміївському районі Харківської області Державної податкової служби № 0000272210 від 18.10.2012, № 0000322210 від 18.10.2012, № 0000292210 від 18.10.2012, № 0000312210 від 18.10.2012,

№ 0000302210 від 18.10.2012, № 0000332210 від 18.10.2012, № 0000282210 від 18.10.2012.

У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати вказані рішення та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

Позивач надав письмові заперечення на касаційну скаргу відповідача, за змістом яких проти вимог останньої заперечує з мотивів її необґрунтованості та просить вказану касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін.

Відповідно до частини першої статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, представниками податкового органу проведено документальну планову виїзну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства з період з 01.10.2010 по 30.06.2012, за результатами якої 02.10.2012 складено акт № 785/22/21189935 (надалі акт).

Перевіркою встановлено порушення позивачем приписів: п.п. 136.1.2 п. 136.1 ст. 136 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено дохід на загальну суму 1 953 789,00 грн.; п. 5.1, п.п. 5.2.1 п. 5.2 ст. 5, п.п. 5.3.9 п. 5.3 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», п. 138.2 ст. 138, п.п. 139.1.1 п. 139.1 ст. 139 Податкового кодексу України, що призвело до заниження податку на прибуток на суму 558 950,00 грн. та завищення від'ємного значення об'єкта оподаткування з податку на прибуток всього на суму 2 823 065,00 грн.; п. 3.1 ст. 3, п. 4.1 п. 4.3 ст. 4, п.п. 7.3.6 п. 7.3, п.п. 7.4.1, п.п. 7.4.2, п.п. 7.4.5 п. 7.4, п.п. 7.5.2 п. 7.5 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», у результаті чого занижено податок на додану вартість, що підлягає сплаті в розмірі 2670,00 грн. та встановлено завищення від'ємного значення різниці між сумою податкового зобов'язання та сумою податкового кредиту поточного звітного (податкового) періоду (ряд. 19) за червень 2012 року на суму 19 080,00 грн.

На підставі висновків акта відповідачем прийнято податкові повідомлення-рішення: № 0000272210 від 18.10.2012, яким збільшено позивачу суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість на суму 3 213,75 грн., у т.ч. 2670,00 грн. за основним платежем та 543,75 грн. - за штрафними (фінансовими) санкціями;

№ 0000322210 від 18.10.2012, яким визначено позивачу штрафні (фінансові) санкцій у розмірі 82 539,64 грн.;

№ 0000292210 від 18.10.2012, яким збільшено позивачу суму грошового зобов'язання за платежем «інші збори за забруднення навколишнього природного середовища» на суму 877,30 грн., у т.ч. 701,84 грн. за основним платежем та 175,46 грн. - за штрафними (фінансовими) санкціями;

№ 0000302210 від 18.10.2012, яким збільшено позивачу суму грошового зобов'язання з екологічного податку на суму 18 540,28 грн., у т.ч. 15228,19 грн. за основним платежем та 3312,09 грн. - за штрафними (фінансовими) санкціями;

№ 0000312210 від 18.10.2012, яким збільшено позивачу суму грошового зобов'язання з орендної плати на суму 400 939,39 грн., у т.ч. 333 814,46 грн. за основним платежем та 67 124,93 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями;

№ 0000332210 від 18.10.2012, яким зменшено позивачу суму від'ємного значення об'єкта оподаткування податком на прибуток на загальну суму 2 823 065,00 грн., у т.ч. за податковою декларацією за ІІ квартали 2012 роки на суму 2 811 904,00 грн. та за податковою декларацією за І квартал 2011 року на суму 11 161,00 грн.;

№ 0000282210 від 18.10.2012, яким збільшено позивачу суму грошового зобов'язання з податку на прибуток приватних підприємств на суму 644 820,75 грн., у т.ч. 558 950,00 грн. за основним платежем та 85 870,75 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями.

За наслідками адміністративного оскарження вказані податкові повідомлення-рішення залишено без змін.

Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, виходив з протиправності оскаржуваних податкових повідомлень-рішень, з такими висновками погодився і апеляційний суд.

Однак, колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає висновки судів попередніх інстанцій частково помилковими, виходячи з наступного.

Що стосується визначення позивачу суми грошового зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 3 230,75 грн. за податковим повідомленням-рішення від 18.10.2012 № 0000272210, колегія суддів зазначає наступне.

Як встановлено судами, відповідач в обґрунтування висновків щодо порушення позивачем приписів п. 3.1 ст. 3, п. 4.1 ст. 4, п.п. 7.3.6 п. 7.3, п.п. 7.4.2, 7.4.5 п. 7.4, п.п. 7.5.2 п. 7.5 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» та п. 185.4 ст. 185, п. 198.3, п. 198.6 ст. 198, п. 201.10 ст. 201 Податкового кодексу України посилався на те, що у перевіреному періоді позивач мав господарські взаємовідносини з сумнівними контрагентами ТОВ «Кариатида групп», ТОВ «Новика», ТОВ «Зондполітех».

З огляду на це, податковим органом зроблено висновок, що дані угоди не створили юридичних наслідків для сторін, окрім тих, що пов'язані з їх недійсністю, а відтак встановлені обставини, на думку відповідача, позбавляють позивача права на відображення господарських операцій з зазначеними вище суб'єктами господарювання у податковому обліку з податку на прибуток (у складі валових витрат) та у податковому обліку з податку на додану вартість (у складі податкового кредиту).

Однак, суди з такими висновками відповідача обґрунтовано не погодилися, з огляду на наступне.

Відповідно до пп. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», який був чинний на час виникнення спірних правовідносин, податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Нормою пп. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 вказаного Закону визначено, що не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

Відповідно до п. 198.3 ст. 198 Податкового кодексу України, дія якого поширюється на правовідносини, що виникли після 01.01.2011, податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до ст. 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п. 193.1 ст. 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Згідно з п. 198.6 ст. 198 цього Кодексу не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними або оформлені з порушенням вимог чи не підтверджені митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу).

Тобто, необхідною умовою для віднесення сум податку на додану вартість до складу податкового кредиту є факт придбання товарів та послуг з метою їх використання в господарській діяльності, що підтверджено належним чином складеними податковими накладними (іншими подібними документами згідно з пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу) і сплата податку на додану вартість продавцю у складі вартості товару.

09.03.2011 між позивачем та ТОВ «Кариатида групп» укладено договір № 12к11 про надання послуг з митного оформлення товарів і майна.

Згідно з умовами пункту 1.1 Договору виконавець - ТОВ «Кариатида групп» зобов'язалося виконати для Замовника (позивача) усі необхідні роботи з митного оформлення товарів і майна Замовника, таких як: оформлення вантажу у митному відношенні, організація робіт по сертифікації у системі УкрСЕПРО, проведенню фітосанітарного, екологічного, радіологічного, санітарно-епідеміологічного та інших видів державного контролю, дій пов'язаних з організацією, розміщенням та зберіганням цих товарів і майна (у тому числі на складах тимчасового зберігання). Форма розрахунків безготівкова.

Пунктом 4.1 Договору визначено, що здача робіт підтверджується оформленими ВМД, актом виконаних робіт.

В додатку № 1 до Договору сторони визначили перелік та погодинну вартість послуг, які надавалися Виконавцем.

Судами встановлено, що у період з травня по червень 2011 року ТОВ «Кариатида групп» виконало для позивача роботи з митного оформлення товарів та майна, що підтверджується: ВМД № 807070006/2011/426983, № 807070006/2011/428720, № 807070006/2011/427407 на загальну суму 2 016,00 грн., у т.ч. податок на додану вартість у розмірі 336,00 грн.; рахунками № 138/1 від 06.05.2011, № 158/1 від 31.05.2011, № 160/1 від 06.06.2011; актами виконаних робіт № 138/1 від 06.05.2011, № 158/1 від 31.05.2011, № 160/1 від 06.06.2011; податковими накладними від 11.05.2011 № 7, від 31.05.2011 № 37, від 09.06.2011 № 3.

Зазначені податкові накладні були відображені позивачем у реєстрі отриманих та виданих податкових накладних того періоду, у якому були отримані, а саме у травні та червні 2011 року.

Розрахунки між сторонами здійснено у повному обсязі у безготівковій формі, що підтверджується долученими до матеріалів справи: оборотно-сальдовою відомістю по рахунку 68.5, виписками із банківського рахунку.

Судом також встановлено, що 29.10.2008 між позивачем (Доручитель) та ТОВ «Новика» (Повірений) укладено Договір № 34/№/2008, згідно умов якого поручитель доручив повіреному згідно з Загальними умовами надання послуг та митного брокерського обслуговування здійснити самостійне або з залученням третіх осіб усі необхідні юридичні дії з митного оформлення товарів і майна доручителя таких як: оформлення вантажу у митному відношенні, організація робіт по сертифікації у системі УкрСЕПРО, проведення, фітосанітарного, екологічного, радіологічного, санітарно-епідеміологічного та інших видів державного контролю, дій пов'язаних організацією, розміщенням та зберіганням цих товарів та майна (у тому числі на складах тимчасового зберігання), транспортно-експедиційні послуги. В додатку № 1 до договору сторони визначили перелік послуг, які надав повірений та їх вартість.

Виконання умов вказаного договору підтверджено: ВМД № 80707000/2010/430489 та ВМД № 807070006/2010/431884; рахунками № 547/1 від 04.11.2010, № 576/1 від 26.11.2010, актами виконаних робіт № 547/1 від 11.11.2010, № 576/1 від 03.12.2010, податковими накладними № 547 від 11.11.2010, № 576 від 03.12.2010, які відображені позивачем у реєстрі отриманих та виданих податкових накладних відповідного періоду.

Оплата послуг за Договором № 34/№/2008 здійснена позивачем у безготівковій формі, що підтверджено оборотно-сальдовою відомістю по рахунку 68.5 та виписками із банківського рахунку.

Також судами встановлено, що 19.01.2010 між ТОВ «Зондполітех» як продавцем та АТЗТ «Маяк» як покупцем укладено договір № 19/01, за умовами якого продавець зобов'язався передати у власність дріт зварювальний в асортименті та електроди зварювальні (далі - товар) у кількості та за цінами зазначеними в специфікаціях, які є невід'ємними частинами договору. Форма розрахунків безготівкова.

У пункті 3.1 цього Договору сторони визначили, що товар за цим договором відпускається зі складу продавця.

На виконання умов зазначеного договору ТОВ «Зондполітех» поставило позивачу у період січень - березень 2011 року товар (зварювальний дріт та електроди) на загальну суму 13 393,50 грн., у т.ч. податок на додану вартість 2 232,25 грн.

Факт поставки товару підтверджено видатковим накладними: № РН-00058 від 13.01.2011, № РН-00157 від 27.01.2011, № РН-00372 від 24.02.2011, № РН-00583 від 25.03.2011, № РН-00404 від 01.03.2011; подорожніми листами: № 438408 від 13.01.2011, № 865912 від 27.01.2011, № 865947 від 24.02.2011, № 057905 від 01.03.2011, № 057940 від 23.03.2011; податковими накладними: № 47 від 12.01.2011, № 151 від 27.01.2011, № 183 від 23.02.2011, № 146 від 18.03.2011, № 4 від 01.03.2011, які були відображені позивачем у реєстрі отриманих та виданих податкових накладних та податкових деклараціях з податку на додану вартість відповідного звітного періоду.

Згідно перелічених вище подорожніх листів перевезення товару здійснювалася позивачем власними силами.

Розрахунки між сторонами були здійсненні у безготівковій формі, що підтверджено оборотно-сальдовою відомістю по рахунку 631, виписки із банківського рахунку та не заперечується відповідачем.

З огляду на викладене, суди дійшли правильного висновку, що доводи відповідача про відсутність факту реального здійснення господарської діяльності між позивачем та його контрагентами не знайшли свого документального підтвердження.

Матеріали справи не містять жодних доказів того, що під час виконання умов, вказаних договорів, дії позивача та його контрагентів (ТОВ «Кариатида групп», ТОВ «Новика», ТОВ «Зондполітех») були спрямовані на порушення існуючого в державі суспільного ладу або моральних засад.

При цьому покупець - платник податку на додану вартість не несе відповідальності за податкові зобов'язання продавця, а наявність порушення ведення бухгалтерського обліку, вимог податкового обліку або інші порушення умов ведення господарської діяльності контрагента не може бути підставою для позбавлення права добросовісного платника податку на додану вартість на віднесення сплачених ним у ціні наданих послуг (поставленого товару) відповідних сум податку на додану вартість до податкового кредиту за умови, що він виконав усі передбачені законом умови щодо цього.

Зазначений висновок узгоджується із практикою Європейського Суду з прав людини. Так, у справі «БУЛВЕС» АД проти Болгарії» (заява № 3991/03) Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні від 22.01.2009 зазначив, що платник податку не повинен нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань зі сплати податку і в результаті сплачувати податок на додану вартість вдруге, а також сплачувати пеню. На думку Суду, такі вимоги можуть стати надмірним тягарем для платника податку, що порушило справедливий баланс, який повинен підтримуватись між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту прав власності.

Крім того, судами встановлено, що на момент укладення спірних правочинів та виписування спірних податкових накладних ТОВ «Кариатида групп», ТОВ «Новика», ТОВ «Зондполітех» мали статус платників податку на додану вартість.

А відтак, доводи податкового органу про незаконність формування податкового кредиту за вказаними спірними господарськими операціями не знайшли свого документального підтвердження.

На підставі зазначених обставин суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано визнали протиправним та скасували податкове повідомлення-рішення від 18.10.2012 № 0000272210.

Щодо позовних вимог позивача в частині визнання протиправними та скасування податкового повідомлення-рішення від 18.10.2012 № 0000292210, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання за платежем: інші збори за забруднення навколишнього природного середовища, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно висновків акта позивачем порушено приписи п. 2, 3, 4 Положення про встановлення нормативів збору за забруднення навколишнього природного середовища та стягнення цього збору, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01.03.1999 № 303 та положення п.п. 2.1 п. 2, п.п. 6.4 п. 6, п.п. 7.3 ст. 7 Інструкції про порядок обчислення та сплати збору за забруднення навколишнього природного середовища, затвердженої наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та Міністерства ядерної безпеки України, ДПА України від 19.07.1999 № 162/379, що призвело до заниження збору за забруднення навколишнього природного середовища за 4 квартал 2010 року на загальну суму 701,84 грн.

Крім того, за висновками відповідача, позивачем було порушено положення п.п. 240.1.3 п. 240.1 ст. 240, п.п. 242.1.3 п. 242.1 ст. 242 Податкового кодексу України, що призвело до заниження екологічного податку за розміщення відходів 2 та 3 класу небезпеки за період з 01.01.2011 по 30.06.2012 всього на суму 15 228,19 грн.

Як зазначив податковий орган, позивач порушив зазначені вище норми законодавства, чинного на час існування спірних правовідносин, внаслідок того, що у період з 4 кварталу 2010 року по 2 квартал 2012 року ПАТ «Маяк» здійснювало розміщення відходів 2 та 3 класів небезпеки, при цьому не сплачувало збір за забруднення навколишнього природного середовища та екологічний податок.

До набрання чинності Податковим кодексом України, обчислення і сплата збору за забруднення навколишнього природного середовища регулювалося Законом України від 25.06.1991 № 1251-XII «Про систему оподаткування», Інструкцією про порядок обчислення та сплати збору за забруднення навколишнього природного середовища, що затверджена наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України, Державної податкової адміністрації України від 19 липня 1999 р. N 162/379, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 9 серпня 1999 р. за N 544/3837(надалі - Інструкція).

Так, пунктом 2.1 цієї Інструкції визначено, що платниками збору є суб'єкти господарювання незалежно від форм власності, юридичні особи, що не здійснюють господарської (підприємницької) діяльності; бюджетні, громадські та інші підприємства, установи і організації, постійні представництва нерезидентів, які зареєстровані в Україні, або нерезиденти, які виконують агентські (представницькі) функції стосовно таких нерезидентів або їх засновників, громадяни, які здійснюють на території України і в межах її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони викиди і скиди забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище та розміщення відходів.

Об'єктами обчислення збору у відповідності до п. 3.1 Інструкції є :

для стаціонарних джерел забруднення - обсяги забруднюючих речовин, які викидаються в атмосферне повітря або скидаються безпосередньо у водний об'єкт, та обсяги відходів, що розміщуються у спеціально відведених для цього місцях чи на об'єктах;

для пересувних джерел забруднення - обсяги фактично використаних видів пального, в результаті спалення яких утворюються забруднюючі речовини.

Згідно з п. 6.4. Інструкції суми збору, який справляється за розміщення відходів (Прв), обчислюються платниками самостійно щокварталу наростаючим підсумком з початку звітного року на підставі затверджених лімітів, виходячи з фактичних обсягів розміщення відходів, нормативів збору та визначених за місцем знаходження спеціально відведених для розміщення відходів місць чи об'єктів коригуючих коефіцієнтів, наведених у таблицях 2.4, 2.5 додатка 2 до Порядку, і визначаються за наведеною у цьому пункті формулою.

Таким чином, для обчислення об'єкту оподаткування екологічним податком та збором за забруднення навколишнього природного середовища обов'язковим є встановлення фактичних обсягів забруднюючих речовин (відходів), які викидаються, скидаються, зберігаються, утворюються чи розміщуються платником податку/збору.

01.01.2011 набрав чинності Податковий кодекс України, який замінив загальнодержавний збір за забруднення навколишнього природного середовища на екологічний податок.

Відповідно до п.п. 14.1.56 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України екологічний податок це загальнодержавний обов'язковий платіж, що справляється з фактичних обсягів викидів у атмосферне повітря, скидів у водні об'єкти забруднюючих речовин, розміщення відходів, фактичного обсягу радіоактивних відходів, що тимчасово зберігаються їх виробниками, фактичного обсягу утворених радіоактивних відходів та з фактичного обсягу радіоактивних відходів, накопичених до 1 квітня 2009 року.

Згідно з п. 240.1 ст. 240 цього Кодексу платниками екологічного податку є суб'єкти господарювання, юридичні особи, що не провадять господарську (підприємницьку) діяльність, бюджетні установи, громадські та інші підприємства, установи та організації, постійні представництва нерезидентів, включаючи тих, які виконують агентські (представницькі) функції стосовно таких нерезидентів або їх засновників, під час провадження діяльності яких на території України і в межах її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони здійснюється, зокрема, розміщення відходів у спеціально відведених для цього місцях чи на об'єктах, крім розміщення окремих видів відходів як вторинної сировини (пп. 240.1.3 п. 240.1 ст. 240 Податкового кодексу України, який згідно акту перевірки порушений позивачем).

Об'єктом та базою оподаткування екологічним податком згідно з п. 242.1 ст. 242 Податкового кодексу України є:

- обсяги та види забруднюючих речовин, які викидаються в атмосферне повітря стаціонарними джерелами;

- обсяги та види забруднюючих речовин, які скидаються безпосередньо у водні об'єкти;

- обсяги та види (класи) відходів, що розміщуються у спеціально відведених для цього місцях чи на об'єктах протягом звітного кварталу, крім обсягів та видів (класів) окремих відходів як вторинної сировини, що розміщуються на власних територіях (об'єктах) суб'єктів господарювання, які мають ліцензію на збирання і заготівлю окремих видів відходів як вторинної сировини і провадять статутну діяльність із збирання і заготівлі таких відходів;

- обсяги та види палива, у тому числі виробленого з давальницької сировини, реалізованого або ввезеного на митну територію України податковими агентами, крім:

- обсягів палива вивезених з митної території України в митних режимах експорту або реекспорту та/або переробки на митній території України засвідчених належно оформленою митною декларацією;

- мазуту та пічного палива, що використовуються в процесі виробництва тепло- та електроенергії;

- обсяги та категорія радіоактивних відходів, що утворюються внаслідок діяльності суб'єктів господарювання та/або тимчасово зберігаються їх виробниками понад установлений особливими умовами ліцензії строк;

- обсяги електричної енергії, виробленої експлуатуючими організаціями ядерних установок (атомних електростанцій).

Ставки екологічного податку, в залежності від об'єкту оподаткування (у тонах), визначені у ст.ст. 243 248 Податкового кодексу України у формі таблиці.

Пунктом 249.6 ст. 249 зазначеного Кодексу встановлено, що суми податку, який справляється за розміщення відходів (Прв), обчислюються платниками самостійно щокварталу виходячи з фактичних обсягів розміщення відходів, ставок податку та коригуючих коефіцієнтів за наведеною у цій же статті формулою.

Відповідно до п.п. 14.1.223 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України розміщення відходів - зберігання (тимчасове розміщення до утилізації чи видалення) та захоронення відходів у спеціально відведених для цього місцях чи об'єктах (місцях розміщення відходів, сховищах, полігонах, комплексах, спорудах, ділянках надр тощо), на використання яких отримано дозвіл спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері поводження з відходами.

Згідно з ст. 1 Закону України від 05.03.1998 № 187/98-ВР «Про відходи» відходи - це будь-які речовини, матеріали і предмети, що утворилися у процесі виробництва чи споживання, а також товари (продукція), що повністю або частково втратили свої споживчі властивості і не мають подальшого використання за місцем їх утворення чи виявлення і від яких їх власник позбувається, має намір або повинен позбутися шляхом утилізації чи видалення.

Зберігання відходів - тимчасове розміщення відходів у спеціально відведених місцях чи об'єктах (до їх утилізації чи видалення).

Розміщення відходів - зберігання та захоронення відходів у спеціально відведених для цього місцях чи об'єктах.

Спеціально відведені місця чи об'єкти - місця чи об'єкти (місця розміщення відходів, сховища, полігони, комплекси, споруди, ділянки надр тощо), на використання яких отримано дозвіл спеціально уповноважених органів на видалення відходів чи здійснення інших операцій з відходами.

У судовому засіданні встановлено, що у позивача в період з 4 кварталу 2010 року по 2 квартал 2012 року від здійснення власної господарської діяльності утворилися відходи 2 та 3 класів небезпеки, металобрухт.

Позивач надав судам копії довідок, згідно яких він не мав у вказаний період спеціально відведених місць чи об'єктів для розміщення відходів, та не мав, ані установок (потужностей) з видалення відходів, ані потужностей з утилізації відходів.

На підставі типових форм № 1-ВТ «Облік відходів та пакувальних матеріалів і тари», долучених до матеріалів справи, судами встановлено, що, зокрема, відходи 2 та 3 класів небезпеки, які були утворені на підприємстві позивача протягом періоду з 01.10.2010 по 30.06.2012 були передані для утилізації та захоронення, а металобрухт реалізований наступним суб'єктам господарювання: ДСАППНВ ІСМА НАН України, ТОВ «Лемвест», Зміївське КП «Надія-2», ТОВ «ЮК-ЛТД».

Також судом встановлено, що позивач у період, який перевірявся здійснював господарську діяльність з реалізації металобрухту.

Так, 25.01.2011 між позивачем як постачальником та ТОВ «Лемвест» як покупцем укладено договір поставки брухту та відходів чорного металу, за умовами якого Постачальник зобов'язався поставити Покупцю брухт та відходи чорного металу (по тексту - Брухт) згідно технічних вимог та якості ДСТУ 4121-2002 та умовами цього договору.

У п. 2.1 Договору сторони визначили, що ціна, номенклатура брухту визначається сторонами в Специфікації.

Відповідно до умов Договору сторони в Специфікаціях № 1, 2, 3 визначили товар, який повинен поставити постачальник покупцю, а саме - брухт сталевий легковаговий.

На виконання умов Договору та згідно підписаних специфікацій позивач поставив ТОВ «Лемвест» брухт сталевий у період лютий, березень, травень, жовтень 2011 року, травень 2012 року на загальну суму 102 409,55 грн.

Факт поставки брухту підтверджено видатковими накладними, актами приймання металів чорних (вторинних), довіреностями на отримання ТМЦ.

12.10.2010 ТЗТ «Маяк» поставило ТОВ «Юк-ЛТД» металобрухт на загальну суму 10883,40 грн., у т.ч. податок на додану вартість 1 813,90 грн., що підтверджується видатковою накладною № НФ-0000760 від 12.10.2010, актом приймання металів чорних (вторинних) № 1208/1 від 12.10.2010.

На підставі вищезазначених обставин суди дійшли висновку, що позивач не здійснював розміщення відходів на спеціально відведених для цього місцях чи на об'єктах.

Відповідно до норм законодавства, чинного на час існування спірних правовідносини, відходи, які були утворені на підприємстві, на підставі належним чином оформлених договорів, були передані відповідним суб'єктам господарювання.

Крім того, відповідач в акті перевірки від 02.10.2012 № 785/22/21189935 не посилався на конкретні первинні, бухгалтерські документи із зазначенням їх реквізитів, які б підтверджували виникнення об'єкта оподаткування екологічним податком.

Також відповідачем не виконано обов'язкову умову щодо залучення під час перевірки відповідного органу влади з питань охорони навколишнього природного середовища, передбачену пунктом 15 Порядку встановлення нормативів збору за забруднення навколишнього природного середовища і стягнення цього збору, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 березня 1999 р. № 303.

Так, згідно пункту 15 Порядку, контроль за своєчасністю та повнотою сплати збору здійснюється органами державної податкової служби, які згідно з планом перевірок залучають за попереднім погодженням працівників спеціальних підрозділів Мінприроди для перевірки правильності визначення платниками збору фактичних обсягів викидів стаціонарними джерелами забруднення, скидів та розміщення відходів.

Крім того, зазначений обов'язок передбачений п. 250.12 ст. 250 Податкового кодексу України, яким встановлено, що органи державної податкової служби залучають за попереднім погодженням працівників органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим та спеціальних підрозділів центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища для перевірки правильності визначення платниками податку фактичних обсягів викидів стаціонарними джерелами забруднення, скидів та розміщення відходів.

Як вбачається зі змісту акта перевірки від 02.10.2012р. № 785/22/21189935, відповідач самостійно визначив об'єкт оподаткування (який залежить у тому числі від обсягів та видів відходів), всупереч наведеним приписам Порядку встановлення нормативів збору за забруднення навколишнього природного середовища і стягнення цього збору, а також нормами Податкового кодексу України, без залучення до перевірки відповідних органів влади.

З огляду на викладене, висновки відповідача про порушення позивачем вимог п.п. 2, 3, 4 Положення про встановлення нормативів збору за забруднення навколишнього природного середовища та стягнення цього збору, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01.03.1999 № 303, п.п. 2.1 п. 2, п.п. 6.4 п. 6, п.п. 7.3 ст. 7 Інструкції про порядок обчислення та сплати збору за забруднення навколишнього природного середовища, затвердженої наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та Міністерства ядерної безпеки України, ДПА України від 19.07.1999 № 162/379, п.п. 240.1.3 п. 240.1 ст. 240, п.п. 242.1.3 п. 242.1 ст. 242 Податкового кодексу України, не відповідають дійсним обставинам справи та вимогам законодавства, а тому суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано визнали протиправними та скасували податкові повідомлення-рішення від 18.10.2012 № 0000292210 та від 18.10.2012 № 0000302210.

Що стосується законності прийнятого податкового повідомлення-рішення від 18.10.2012 № 0000312210, яким збільшено позивачу суму грошового зобов'язання з орендної плати за землю на загальну суму 400 939,39 грн., колегія суддів зазначає наступне.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що за результатами перевірки виявлено порушення позивачем приписів ст. 271, п. 286.2 ст. 286, п. 288.1 ст. 288, п.п. 288.5.1 п. 288.5 ст. 288, п. 289.1 ст. 289 Податкового кодексу України, що призвело до заниження податкових зобов'язань з орендної плати за землю на суму 333 814,46 грн.

Вказане порушення виникло внаслідок заниження позивачем орендної плати за землю за період з 02.09.2011 по 30.06.2012 на загальну суму 246 359,90 грн., за рахунок неправильного застосування нормативної грошової оцінки землі в період з 02.09.2011 по 30.06.2012.

В обґрунтування своїх висновків, відповідач посилається на те, що рішенням № 38 від 12.08.2011 ХІ сесії VІ скликання Зміївської міської ради затверджено технічну документацію з нормативної грошової оцінки земель м. Зміїв Зміївської міської ради Зміївського району Харківської області, яке було опубліковано в газеті «Вісті Зміївщини» від 02.09.2011 за № 37. Тому, на думку податкового органу, саме з 02.09.2011 позивач повинен був визначати розмір орендної плати за землю з урахуванням нової грошової оцінки землі.

Крім того, в акті перевірки відповідач зазначив, що в порушення ст. 271, п.п. 288.5.1 п. 288.5 ст. 288 Податкового кодексу України ПАТ «Маяк» занизило орендну плату за землю за період з 01.01.2011 по 01.09.2011 на загальну суму 87 454,56 грн., внаслідок недосягнення трикратного розміру земельного податку.

Позивач, з доводами якого погодилися суди попередніх інстанцій, зазначив, що положення ст. 271, п. 286.2 ст. 286, п. 288.1 ст. 288, п.п. 288.5.1 п. 288.5 ст. 288, п. 289.1 ст. 289 Податкового кодексу України повинні бути застосовані, лише до орендних правовідносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто до договорів (і, відповідно, розмірів орендної плати), які укладаються після набрання чинності зазначеними положеннями. Оскільки у вказаних нормативних актах відсутні вимоги щодо приведення умов раніше укладених договорів оренди землі (в частині розміру орендної плати) у відповідність з цими законодавчими актами. Ціна договору є істотною умовою останнього, а тому може бути змінена тільки за взаємною згодою учасників правочину.

Однак, суд касаційної інстанції не погоджується з такими доводами позивача, зважаючи на наступне.

Судами встановлено, що 02.10.2002 між Зміївською міською радою Харківської області (Орендодавець) та АТЗТ «Маяк» (Орендар) укладено договір оренди земельної ділянки, за умовами якого Орендодавець передає в оренду землю із земель запасу міської ради загальною площею 1,7859 га, а саме: площею 0,1364 га., що знаходиться в м. Зміїв, в'їзд Садовий, № 3 та площею 1,6225 га, що знаходиться в м. Зміїв, вул. 50 років Комсомолу, 120.

Згідно з ст. 1 зазначеного Договору грошова оцінка земельної ділянки не проводилася.

У ст. 2 Договору сторони визначили, що орендна плата вноситься Орендарем у грошовому вигляді та в розмірах, визначених і затверджених рішенням ІІІ сесії ХХІУ скликання Зміївської міської ради від 06.08.2002 та ІV сесії ХХІV скликання від 17.09.2002 в розмірі 0,33 грн. за 1 кв.м. на рахунок Зміївської міської ради в розмірі 5 804,37 грн. на рік.

Розмір орендної плати згідно п. 2.3 ст. 2 Договору щорічно переглядається у випадках і з моменту змін умов господарювання, передбачених договором, підвищення цін, тарифів, інфляційних процесів; погіршення стану орендованої земельної ділянки не з вини орендаря; збільшення розмірів ставки земельного податку; в інших випадках передбачених законодавчими актами України.

Відповідно до умов п. 3.1 ст. 3 Договору Орендодавець - Зміївська міська рада має право вимагати від Орендаря збільшення розмірі орендної плати у разі збільшення відповідно до законів розмірів земельного податку та з інших мотивів, визначених у п. 2.3 цього Договору.

25.10.2005 між Зміївською міською радою як орендодавцем та позивачем укладено договір оренди земельної ділянки, за умовами якого орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку несільськогосподарського призначення для обслуговування нежитлової будівлі (складу), яка знаходиться за адресою: м. Зміїв, вул. Харківська, 90. Загальна площа земельної ділянки - 0,2505 га.

Згідно з п. 9 Договору орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі у розрахунку 0,33 грн. за 1 кв.м., що склала 826,65 грн. за 0,2505 га орендованої ділянки.

Пунктом 13 цього Договору сторони визначили, що розмір орендної плати переглядається один раз на рік у разі: змін умов господарювання, передбачених договором; зміни розмірів земельного податку, підвищення цін, тарифів, у т.ч. внаслідок інфляції; погіршення стану орендованої земельної ділянки не з вини орендаря, що підтверджено документами; в інших випадках передбачених законодавчими актами України.

Згідно з пунктом 34 Договору зміна умов договору здійснюється у письмовій формі за взаємною згодою сторін.

Факт отримання зазначених земельних ділянок у користування позивачем підтверджується актом приймання-передачі земельної ділянки.

На підставі виписок із банківського рахунку судом встановлено, що у період, який перевірявся, позивач сплачував оренду плату за землю у розмірі, визначеному договорами.

Задовольняючи позовні вимоги, у цій частині, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що позивач зобов'язаний сплачувати більший розмір орендної плати лише у випадку внесення відповідних змін до договору. А оскільки, у матеріалах справи відсутні докази існування додаткових угод про внесення відповідних змін до істотних умов договорів оренди землі, зокрема, в частині збільшення розміру орендної плати, то відсутні підстави вважати законним збільшення позивачу суми грошового зобов'язання з орендної плати на загальну суму 400 939,39 грн., оскаржуваним податковим повідомленням-рішенням від 18.10.2012р. № 0000312210.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає такі висновки суддів попередніх інстанцій помилковими, з огляду на наступне.

Починаючи з 01.01.2011, законодавець систематизував правила адміністрування земельного податку та орендної плати за землю, як обов'язкового платежу, в розділі ХІІІ Податкового кодексу України, який регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначають вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

Відповідно до пп. 14.1.147 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України плата за землю - загальнодержавний податок, який справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (пп.14.1.136 п. 14.1 ст. 14 даного Кодексу).

Відповідно до ст. 96 Земельного кодексу України землекористувачі зобов'язані своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату.

Пунктом 288.1 ст. 288 Податкового кодексу України визначено, що підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки.

Відповідно до норм Податкового кодексу України, річна сума платежу, що підлягає перерахуванню до бюджету суб'єктами господарювання, які орендують земельні ділянки державної і комунальної власності, визначається відповідно до умов договору, але з урахуванням вимог пп. 288.5.1 п. 288.5 ст. 288 Податкового кодексу України, тобто, не може бути меншою: для земель сільськогосподарського призначення - розміру земельного податку, що встановлюється розділом XIII Кодексу; для інших категорій земель - трикратного розміру земельного податку, що встановлюється розділом XIII Кодексу.

Таким чином, річна сума платежу орендної плати за землю не може бути меншою розміру, визначеного пп. 288.5.1 п. 288.5 ст. 288 Податкового кодексу України, а саме - трикратного розміру земельного податку.

Оскільки плату за землю у формі орендної плати за землі комунальної та державної власності віднесено Верховною Радою України до загальнодержавних податків і зборів згідно переліку статті 9 Податкового кодексу України, логічним завершенням аналізу наведених правових норм є висновок про те, що розмір орендної плати за вказані ділянки є нормативно-регульованою ціною із визначеними мінімальною та максимальною межами. Тобто, починаючи з 01.01.2011, на адміністрування орендної плати та відносини, що виникають при оренді земельної ділянки комунальної та державної власності, поширюються приписи Податкового кодексу України з усіма правилами обрахування орендної плати та наслідками недотримання порядку нарахування та справляння даного обов'язкового платежу.

З огляду на викладене, касаційний суд відхиляє доводи позивача про необхідність сплати орендної плати у відповідності до умов договорів, та вважає обґрунтованим збільшення позивачу грошового зобов'язання з орендної плати на загальну суму 400 939,39 грн., згідно, прийнятого податкового повідомлення-рішення від 18.10.2012 № 0000312210.

Що стосується законності прийнятих податкових повідомлень рішень від 18.10.2012 № 0000332210, яким зменшено позивачу суму від'ємного значення об'єкта оподаткування податком на прибуток на загальну суму 2 823 065,00 грн., та від 18.10.2012 № 0000282210, яким збільшено позивачу суму грошового зобов'язання з податку на прибуток на суму 644 820,75 грн., колегія суддів зазначає наступне.

З висновків акта вбачається, що позивачем занижено дохід на загальну суму 1 953 789,00 грн., внаслідок невключення у 2012 році до складу доходу суми дивідендів отриманих від Пайового венчурного інвестиційного недиверсифікованого фонду закритого типу «Бізнес ресурс-4», який відповідно до ст. 22 Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» не є юридичною особою, та не є платником податку на прибуток. З цих же підстав, позивачем завищено валові витрати на суму відсотків, сплачених за користування коштами за договорами позики, укладеними з ТОВ «Компанія з управління активами «ДІКВ-Л» у розмірі 3 428 285,00 грн. виплата, яких не пов'язана з господарською діяльністю.

Суди попередніх інстанцій не погодилися з такими висновками відповідача, з наступних підстав.

Відповідно до ст. 23 Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» пайовий інвестиційний фонд створюється за ініціативою компанії з управління активами шляхом придбання інвесторами випущених нею інвестиційних сертифікатів.

Укладаючи договори за рахунок активів пайового інвестиційного фонду, компанія з управління активами діє від свого імені, з обов'язковим зазначенням в таких договорах реквізитів такого пайового інвестиційного фонду.

Відповідно до п. 2 ст. 12 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» емітентом інвестиційних сертифікатів виступає, зокрема, компанія з управління активами пайового інвестиційного фонду.

Згідно з ст. 3 Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» інвестиційний сертифікат - цінний папір, який випускається компанією з управління активами пайового інвестиційного фонду та засвідчує право власності інвестора на частку в пайовому інвестиційному фонді.

Судами встановлено, що у 2012 році позивач отримав дивіденди у розмірі 1 953 789,00 грн. від ТОВ «Компанія з управління активами «ДІКВ-Л», а не від Пайового венчурного інвестиційного недиверсифікованого фонду закритого типу «Бізнес ресурс-4», як вважав відповідач.

ТОВ «Компанія з управління активами «ДІКВ-Л» була платником податку на прибуток на загальних підставах.

Відповідно до п.п. 14.1.49 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України дивіденди - платіж, що здійснюється юридичною особою - емітентом корпоративних прав чи інвестиційних сертифікатів на користь власника таких корпоративних прав, інвестиційних сертифікатів та інших цінних паперів, що засвідчують право власності інвестора на частку (пай) у майні (активах) емітента, у зв'язку з розподілом частини його прибутку, розрахованого за правилами бухгалтерського обліку.

Згідно з п. 135.1 ст. 135 Податкового кодексу України доходи, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, включаються до доходів звітного періоду за датою, визначеною відповідно до статті 137, на підставі документів, зазначених у пункті 135.2 цієї статті, та складаються з: доходу від операційної діяльності, який визначається відповідно до пункту 135.4 цієї статті; інших доходів, які визначаються відповідно до пункту 135.5 цієї статті, за винятком доходів, визначених у пункті 135.3 цієї статті та у статті 136 цього Кодексу.

Відповідно до п.п. 135.5.1 п 135.5 ст. 135 Податкового кодексу України інші доходи включають доходи у вигляді дивідендів, отриманих від нерезидентів, крім визначених підпунктом 153.3.6 пункту 153.3 статті 153 цього Кодексу, процентів, роялті, від володіння борговими вимогами.

Відповідно до п.п. 153.3.6 п. 153.3 ст. 153 Податкового кодексу України юридичні особи - резиденти, які отримують дивіденди, не включають їх суму до складу доходу (крім постійних представництв нерезидентів).

Якщо дивіденди отримуються платником податку - резидентом із джерелом їх виплати від нерезидента, то платник податку включає суму отриманих дивідендів (крім дивідендів, отриманих від юридичних осіб, які перебувають під його контролем відповідно до підпункту 14.1.159 пункту 14.1 статті 14 розділу I цього Кодексу, і не є нерезидентами, що мають офшорний статус) до складу доходу за наслідками податкового періоду, на який припадає отримання таких дивідендів.

Аналізуючи викладене, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про безпідставність висновків відповідача щодо порушення позивачем положень п.п. 136.1.12 п. 136.1 ст. 136 Податкового кодексу України, що призвели до заниження доходу на загальну суму 1 953 789,00 грн. (сума дивідендів отриманих від ТОВ «Компанія з управління активами «ДІКВ-Л»).

Також суди визнали необґрунтованим посилання податкового органу на завищення витрат на суму відсотків, сплачених ТОВ «Компанія з управління активами «ДІКВ-Л» за надані позики.

Разом з тим, колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає такі висновки судів першої та апеляційної інстанцій передчасними, з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, у періоді з жовтня по листопад 2011 року позивач отримав від ТОВ «Компанія з управління активами «ДІКВ-Л» позику у сумі 25 000 000,00 грн. на підставі договорів про надання позики. Позика надана на поповнення оборотних коштів.

Фактично позику отримано на розрахунковий рахунок ПАТ «Завод Маяк» у жовтні 2011 року в розмірі 15 000 000,00 грн. та у листопаді 2011 року в розмірі 10 000 000,00 грн.

Станом на 30.06.2012 сальдо Кт позивача по рахунку 505 склало 25 000 000,00 грн.

За користування позикою ТОВ «Компанія з управління активами «ДІКВ-Л» нарахувало ПАТ «Завод Маяк» відсотки на загальну суму 3 428 284,91 грн.

Нараховані відсотки позивач включив до складу валових витрат по декларації з податку на прибуток у сумі 3 428 285,00 грн.

Крім того, у періоді з жовтня по листопад 2011 року позивач уклав з ТОВ «Факторингова компанія» договори № 879 Д від 11.01.2012 та № 880 Д від 12.01.2012 про купівлю інвестиційних сертифікатів на загальну суму 25 002 500,00 грн. Предметом даних договорів була передача інвестиційних сертифікатів, емітентом яких виступало ТОВ «Компанія з управління активами «ДІКВ-Л» (Пайовий закритий недиверсифікований венчурний інвестиційний фонд «Бізнес Ресурс-3»).

Для перевірки позивач надав: акт поставки та отримання цінних паперів (кількість 22 700 шт.) від 11.01.2012, акт поставки та отримання цінних паперів (кількість 22 702 шт.) від 12.01.2012 та акти виконаних зобов'язань від 20.02.2012,.

Оплата за інвестиційні сертифікати здійснена ПАТ «Завод Маяк» у безготівковій формі.

Станом на 30.06.2012 Дт сальдо по рах. 352 склало 25 003 904,80 грн.

У 2012 році позивач, на підставі рішення Пайового закритого недиверсифікованого венчурного інвестиційного фонду «Бізнес Ресурс-3» отримав дивіденди на суму 1 953 789,00 грн., однак у складі доходів їх не відобразив.

Враховуючи викладене, відповідач зазначив, що Пайовий закритий недиверсифікований венчурний інвестиційний фонд «Бізнес Ресурс-3» не є платником податку, тому отримані позивачем дивіденди повинні були оподатковуватися на загальних підставах, в силу приписів п.п. 136.1.12 п. 136.1 ст. 136 Податкового кодексу України. З цих же міркувань, податковий орган зазначив, що позика, видана позивачу ТОВ «Компанія з управління активами «ДІКВ-Л» від імені та за рахунок коштів Пайового закритого недиверсифікованого венчурного інвестиційного фонду «Бізнес Ресурс-3» - неправомірно, а тому і відсотки за користування нею також не могли включатися до складу валових витрат, оскільки не пов'язані із господарською діяльністю.

Згідно підпункту 14.1.56 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України доходи - це загальна сума доходу платника податку від усіх видів діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як на території України, її континентальному шельфі у виключній (морській) економічній зоні, так і за їх межами.

Відповідно до пунктів 1, 8 статті 3 Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» активи інституту спільного інвестування - це сукупність майна, корпоративних прав та вимог, сформована за рахунок коштів спільного інвестування.

Компанія з управління активами інституційних інвесторів (далі - компанія з управління активами) - господарське товариство, яке здійснює професійну діяльність з управління активами інституційних інвесторів на підставі ліцензії, що видається Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку (далі - Комісія).

Статтею 30 Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» на компанію з управління активами накладаються обмеження щодо здійснення визначених Законом операцій з активами та цінними паперами ІСІ, якому така компанія з управління активами надає послуги з управління активами.

Водночас за змістом статті 30 цього Закону обмеження діяльності компанії з управління активами стосовно надання позик і кредитів за рахунок активів ІСІ, не поширюється на діяльність компанії з управління активами венчурного фонду.

Відповідно до частини п'ятої ст. 34 Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» до складу активів венчурного фонду можуть входити боргові зобов'язання. Такі зобов'язання можуть бути оформлені векселями, заставними, договорами позики та в інший спосіб, не заборонений законодавством України. Позики за рахунок коштів венчурного фонду можуть надаватися тільки юридичним особам, учасником яких є такий венчурний фонд.

Системний аналіз вказаних норм дає підстави для висновку про те, що компанія з управління активами має право надавати за рахунок активів венчурного ІСІ (пайового чи корпоративного інвестиційного фонду) позики за умови дотримання вимог, встановлених статтею 34 Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» щодо особи-позичальника. Тобто, у даній справі судами не досліджено чи містилися активи позивача, на час укладення договорів позики, в управлінні компанії з управління активами, у складі Пайового закритого недиверсифікованого венчурного інвестиційного фонду «Бізнес Ресурс-3».

Також, судами не надано правову оцінку тому, що необхідною умовою для включення витрат, пов'язаних з виплатою або нарахуванням процентів за борговими зобов'язаннями, до складу валових витрат, є доведення використання кредитних коштів у власній господарській діяльності підприємства.

Відповідно до п.п. 153.3.6 п. 153.6 ст. 153 Податкового кодексу України юридичні особи - резиденти, які отримують дивіденди, не включають їх суму до складу доходу (крім постійних представництв нерезидентів).

Крім того, судами не досліджено умови та порядок виплати дивідендів інвесторам Пайового закритого недиверсифікованого венчурного інвестиційного фонду «Бізнес Ресурс-3», що не дає можливості дійти висновку щодо правильності висновків податкового органу, викладених в акті.

Отже, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що судами першої та апеляційної інстанцій не виконано вимоги щодо об'єктивності, всебічності та повноти розгляду справи в частині податкових повідомлень-рішень від 18.10.2012 № 0000332210 та від 18.10.2012 № 0000282210.

В зв'язку з цим, відповідно до вимог статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню в цій частині, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо адміністративний позов задоволено частково, судові витрати, здійснені позивачем, присуджуються йому відповідно до задоволених вимог, а відповідачу - відповідно до тієї частини вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено

Керуючись ч. 3 ст. 94, ч. 3 ст. 160, ст.ст. 210, 214, 215, 220, 223, 227, 229, 230, 232, ч. 5 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

П О С Т А Н О В И В:

1. Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Зміївському районі Головного управління Міндоходів у Харківській області задовольнити частково.

2.Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 18.06.2013 та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 25.09.2013 у справі № 820/981/13-а скасувати в частині визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень № 0000312210 від 18.10.2012, № 0000332210 від 18.10.2012, № 0000282210 від 18.10.2012.

Прийняти нову постанову, якою в задоволенні позову в частині скасування податкового повідомлення-рішення № 0000312210 від 18.10.2012 відмовити повністю.

В частині скасування податкових повідомлень-рішень № 0000332210 від 18.10.2012, № 0000282210 від 18.10.2012 справу № 820/981/13-а направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

В решті постанову Харківського окружного адміністративного суду від 18.06.2013 та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 25.09.2013 у справі № 820/981/13-а залишити без змін.

Стягнути з Державного бюджету України на користь Приватного акціонерного товариства «Завод Маяк» (ЄДРПОУ 21189935) судові витрати у розмірі 1307,58 грн. (одна тисяча триста сім гривень 58 коп.).

3. Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236 - 238, 239 1 Кодексу адміністративного судочинства України, лише в частині скасованих рішень судів попередніх інстанцій.

Головуючий суддя (підпис)А.М. Лосєв Судді: (підпис)Л.І. Бившева (підпис) Т.М. Шипуліна