Рішення

від 16.09.2014 по справі 910/5297/13

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 910/5297/13 16.09.14

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Ріал Бізнес Факторі»

До Ритуальної служби Спеціалізованого комунального підприємства "Спеціалізований комбінат підприємств комунально-побутового обслуговування"

Про відшкодування збитків у розмірі 711 420,00 грн.

Суддя Ващенко Т.М.

Представники сторін:

Від позивача: Грушко А.Г. представник за довіреністю № б/н від 29.01.13.

Колесніков Є.О. генеральний директор;

Від відповідача: Перепелиця С.О. представник за довіреністю № б/н від 23.06.14.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Ріал Бізнес Факторі" (далі - позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Ритуальної служби Спеціалізованого комунального підприємства "Спеціалізований комбінат підприємств комунально-побутового обслуговування" (далі - відповідач) про відшкодування збитків у розмірі 711 420,00 грн.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 04.11.13. у справі № 910/5297/13 (залишене без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 04.02.14.) позов задоволено повністю.

Постановою Вищого господарського суду від 08.04.14. у справі № 910/5297/13, рішення Господарського суду міста Києва від 04.11.13. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 04.02.14. у справі № 910/5297/13 скасовано, справу направлено на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Розпорядженням № 04-23/154 від 23.04.14. було призначено повторний автоматичний розподіл справи, відповідно до якого справу № 910/5297/13 передано для розгляду судді Ващенко Т.М.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.04.14. суддею Ващенко Т.М. прийнято справу № 910/5297/14 до свого провадження та призначено її до розгляду на 27.05.14.

22.05.14. представником позивача через відділ діловодства суду було подано письмові пояснення по справі.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.05.14. на підставі ст. 77 ГПК України розгляд справи було відкладено на 12.06.14.

11.06.14. представником позивача через відділ діловодства суду було подано письмові пояснення по справі.

В судовому засіданні 12.06.14. представником позивача було підтримано подане ним 11.06.14. через відділ діловодства суду клопотання про виклик в судове засідання для надання пояснень ОСОБА_4, як особу, що здійснювала фактичне прийняття будівельних матеріалів позивача.

Суд в судовому засіданні 12.06.14. відмовив в задоволенні зазначеного клопотання з підстав того, що вказана особа вже викликалась в засідання Господарського суду міста Києва 31.10.13., її пояснення було заслухано під фіксацію, письмові пояснення вказаної особи наявні в матеріалах справи.

Крім того, розглянувши в судовому засіданні 12.06.14. клопотання відповідача про призначення по даній справі судової науково-правової експертизи, суд не знайшов підстав для його задоволення з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1-3 ст. 41 ГПК України для роз'яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу.

Неприпустимо ставити перед судовими експертами правові питання, вирішення яких чинним законодавством віднесено до компетенції суду, зокрема, про відповідність окремих нормативних актів вимогам закону, про правову оцінку дій сторін тощо (п. 2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 4 від 23.03.12. «Про деякі питання практики призначення судової експертизи»).

В судовому засіданні 12.06.14. на підставі ч. 3 ст. 77 ГПК України було оголошено перерву до 26.06.14., про що сторони були повідомлені під розписку.

В зв'язку з перебуванням судді Ващенко Т.М. у відпустці, справу № 910/5297/13 відповідною ухвалою суду призначено до розгляду на 24.07.14.

В судовому засіданні 24.07.14. суд відмовив в задоволенні клопотання позивача про виклик в судове засідання для надання пояснень доглядача Північого кладовища ОСОБА_5, з підстав того, що відсутні підстави вважати, що пояснення вказаної особи вплинуть на оцінку доказів в даній справі та фактичні обставини справи.

В судовому засіданні 24.07.14. на підставі ч. 3 ст. 77 ГПК України було оголошено перерву до 09.09.14., про що сторони були повідомлені під розписку.

09.09.14. представником позивача через відділ діловодства суду було подано письмові пояснення по справі та в судовому засіданні 09.09.14. підтримано позовні вимоги повністю.

Представник відповідача в судовому засіданні 09.09.14. проти позову заперечував.

За результатами дослідження доказів, наявних в матеріалах справи, суд в нарадчій кімнаті, у відповідності до ст. ст. 82-85 ГПК України, ухвалив рішення у справі № 910/5297/13.

В судовому засіданні 16.09.14. судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

03.10.11. між позивачем та відповідачем був укладений Договір № 275/1 про надання місця для зберігання предметів ритуальної належності (далі - Договір), за умовами якого відповідач надав позивачу в користування місце для зберігання предметів ритуальної належності (гранітні вироби та супутні матеріали) на відкритих та закритих площах на кладовищах загальною площею 54 кв.м. в тому числі: кладовище Бакове 15 кв.м., кладовище Лісове 12 кв.м., кладовище Північне 9 кв.м., кладовище Міське 9 кв.м., кладовище Південне 9 кв.м.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги позивач вказує на те, що оскільки з березня 2012 року відповідач почав чинити позивачу перешкоди в доступі Товариства з обмеженою відповідальністю «Ріал Бізнес Факторі» до свого майна, останній звернувся до відповідача з вимогою надати йому доступ до майна для вивезення. На вказане звернення позивач відповів відмовою. Оскільки відповідач не повернув позивачу його майно, останній звернувся з позовом про стягнення збитків на підставі ст. ст. 22, 1166 ЦК України.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. "Про судове рішення" рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Відповідно до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Оцінюючи подані позивачем докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно зі ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно з частиною 7 статті 179 Господарського Кодексу України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

За частиною 1 статті 626 цього Кодексу, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

При цьому, суд відзначає, що приписами ст. 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Свобода договору означає право громадян або юридичних осіб, та інших суб'єктів цивільного права вступати чи утримуватися від вступу у будь-які договірні відносини. Свобода договору проявляється також у можливості наданій сторонам визначати умови такого договору. Однак під час укладання договору, визначаючи його умови, сторони повинні дотримуватись нормативно-правових актів.

Згідно зі ст. 6 Цивільного кодексу України, сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Таким чином, вказана стаття поширюється і на майнові відносини, що регулюються Господарським кодексом України. У зв'язку з цим на положення Господарського кодексу України про господарські договори також поширюються принцип свободи договору, крім випадків, передбачених абзацем другим ч. 3 ст. 6 Цивільного кодексу України (яка встановлює обмеження права сторін договору відступати від положень нормативно-правових актів).

Згідно статті 628 вказаного Кодексу зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Аналогічні положення містить і стаття 180 Господарського кодексу України.

За своєю правовою природою Договір є договором оренди.

Відповідно до ст. 759 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Строк дії Договору сторонами погоджено п. 7.1 Договору, а саме: 12 місяців і набирає чинності з моменту завезення будівельних матеріалів на майданчик відповідача.

За користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму (ч. 1 ст. 762 ЦК України).

Частиною 1 ст. 286 Господарського кодексу України визначено, що орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством.

Положеннями п. 3.2 Договору сторонами погоджено, що вартість послуг становить 12,84 грн. за добу за 3 кв.м.

Як на факт передачі відповідачу майна за Договором, позивач посилається на наступні накладні на переміщення: № 1 від 24.10.11., № 4 від 02.11.11., № 7 від 10.11.11., № 8 від 15.11.11.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" від 16.07.99 № 996-XIV господарська операція - це дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства. За приписами статті 4 цього Закону одним із принципів бухгалтерського обліку є превалювання сутності над формою - операції обліковуються відповідно до їх сутності, а не лише виходячи з юридичної форми.

Отже, будь-які документи (у тому числі договори, акти тощо) мають силу первинних документів лише у разі фактичного здійснення господарської операції. Якщо ж фактичного здійснення господарської операції не було, відповідні документи не можуть вважатися первинними документами для цілей ведення господарського, бухгалтерського і податкового обліку навіть за наявності всіх формальних реквізитів таких документів, що передбачені чинним законодавством.

Згідно з частиною 1 статті 9 цього ж Закону, підставою для обліку господарської операції є первинний документ, який фіксує факт здійснення операції.

Пунктами 2.1, 2.2., 2.4, 2.5, 2.6, 2.7., 2.13, 2.15 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.95 №88 ( в редакції від 1995 року) визначено, що первинні документи - це письмові свідоцтва, що фіксують і підтверджують господарські операції і для надання їм юридичної сили і доказовості повинні мати відповідні реквізити. Первинні документи повинні бути складені у момент проведення кожної господарської операції або, якщо це неможливо, безпосередньо після її завершення. Для контролю та впорядкування обробки інформації на основі первинних документів можуть складатися зведені документи. Первинні документи для надання їм юридичної сили і доказовості повинні мати такі обов'язкові реквізити: назва підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форми), код форми, дата і місце складання, зміст господарської операції та її вимірники (у натуральному і вартісному виразі), посади, прізвища і підписи осіб, відповідальних за дозвіл та здійснення господарської операції і складання первинного документа.

Спірні накладні на переміщення зі сторони відповідача підписані доглядачем лісового кладовища ОСОБА_4 та продавцем намогильних споруд ОСОБА_6, поряд з підписами зазначених осіб стоїть штамп «Ритуальна служба Спеціалізоване комунальне підприємство "Спецкомбінат ПКПО" місто Київ, Лісове кладовище», проте, відсутня кругла печатка відповідача, яка є обов'язковою для всіх юридичних осіб України, використовується для надання документові вірогідності, юридичної сили та містить не лише назву юридичної особи, а й її ідентифікаційний код.

Щодо відсутності в матеріалах справи довіреностей відповідача на уповноваження ОСОБА_4 та ОСОБА_6 діяти від імені відповідача, зокрема, отримувати матеріальні цінності, суд відзначає наступне.

Видача довіреностей від імені відповідача відповідно до його Статуту (п. 6.3.9) здійснюється директором підприємства.

Письмові пояснення ОСОБА_4 свідчать, що на спірних накладних стоїть саме його підпис, проте не підтверджують факту наявності у останнього повноважень діяти від імені відповідача та отримувати матеріальні цінності.

При цьому, посилання позивача на посадову інструкцію доглядача кладовища не приймається судом до уваги, оскільки остання не містить положень про уповноваження такої особи на вчинення дій від імені Ритуальної служби Спеціалізованого комунального підприємства "Спеціалізований комбінат підприємств комунально-побутового обслуговування".

Таким чином, матеріали справи не містять жодних належних документів на підтвердження повноважень осіб, що підписались у спірних накладних, на здійснення прийняття майна від позивача.

Відповідно до листа Міністерства фінансів України № 31-04200-30/23-7454/6784 від 29.08.2005 р. довіреність на отримання цінностей, яка відповідно до пункту 8 Інструкції про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на одержання цінностей, затвердженої наказом Міністерства фінансів України № 99 від 16.05.1996 р., видається на строк не більше 10 днів і є первинним документом, що фіксує рішення уповноваженої особи (керівника) підприємства про уповноваження конкретної фізичної особи одержати для підприємства визначені перелік та кількість цінностей.

Відпуск матеріальних цінностей без довіреності є порушенням ведення бухгалтерського обліку і тягне за собою відповідальність, передбачену Кодексом України про адміністративні правопорушення.

Щодо наявних в матеріалах справи накладних на переміщення № 2 від 31.10.11. та № 6 від 11.11.11., судом враховано, що обгрунтовуючи свої позовні вимоги позивач на вказані накладні не посилається.

Проте, у відповідності до вказаних накладних позивач приймає майно зі зберігання.

Твердження позивача про те, що вказане є допущеною позивачем технічною помилкою при складанні накладних жодними доказами не підтверджується.

Далі, долучені позивачем до матеріалів справи фотографії не приймаються судом як належні докази з огляду на викладене нижче.

Вирішуючи питання щодо доказів, необхідно враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (п. 2.5 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції").

Відповідно до ст. 32 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів; поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі. В необхідних випадках на вимогу судді пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі, мають бути викладені письмово.

Особа, яка обґрунтовує письмовим чи речовим доказом свої вимоги чи заперечення, повинна вказати, які обставини підтверджуються цим доказом, за якою адресою він знаходиться, із зазначенням особи, що володіє цим доказом.

Виходячи зі змісту ст. 32 ГПК, належними слід визнавати докази, які містять відомості про факти, що входять у предмет доказування у справі, та інші факти, що мають значення для правильного вирішення спору.

Водночас суд не повинен приймати доказів, що не стосуються встановлення обставин у справі.

З наданих позивачем фотографій не вбачається та не може бути встановлено судом, зображення якого об'єкту та з яким місцезнаходженням на них відображено.

Отже, вказані докази не є належними, допустимими чи такими, що підтверджували б факти, що мають значення для справи.

Інших доказів на підтвердження факту передачі матеріальних цінностей позивачем відповідачу та їх знаходженням на території Лісового кладовища міста Києва (площі розміром 12 кв.м) Товариством з обмеженою відповідальністю «Ріал Бізнес Факторі» не надано.

Статтею 22 ЦК України передбачено, що збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Як вбачається зі змісту ст. 224 Господарського кодексу України, під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Згідно ст. 225 Господарського кодексу України, до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Відповідно до ст. 1166 Цивільного кодексу України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Таким чином, для застосування такої міри відповідальності потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, збитків, причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками і вини. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає.

Слід довести, що протиправні дії чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які виникли у потерпілої особи - безумовним наслідком такої протиправної поведінки.

Наведеної правової позиції дотримується Верховний Суд України при здійсненні касаційного перегляду судових рішень у справах про відшкодування збитків (постанова Верховного Суду України у справі № 42/266-6/492 від 30.05.2006 р.).

Чинним законодавством України обов'язок доведення факту наявності порушення відповідача покладено на позивача, наявність та розмір понесених збитків, а також причинно-наслідковий зв'язок між правопорушенням і збитками.

При цьому, встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала шкоду, та збитками потерпілої сторони є важливим елементом доказування наявності реальних збитків.

Слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність завдавача є причиною, а збитки, які виникли у потерпілої особи, - наслідком такої протиправної поведінки.

Тобто збитки - це об'єктивне зменшення будь-яких майнових благ сторони, що обмежує його інтереси, як учасника певних господарських відносин і проявляється у певних витратах.

На думку позивача, спірне майно відповідачем втрачено, що спричинило завдання Товариству з обмеженою відповідальністю «Ріал Бізнес Факторі» збитків.

При цьому, як на доказ втрати майна позивач посилається на те, що під час здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12012000100000093 було з'ясовано, що вилучена гранітна продукція належить Товариству з обмеженою відповідальністю «Ріал Бізнес Факторі» на законних підставах.

Суд відзначає, що у відповідності до доданого позивачем листа № 59/6301 від 27.03.14. вказаний факт стосується продукції на території «Північного кладовища міста Києва», в той час як предметом спору в даній справі є стягнення збитків за продукцію на території «Лісового кладовища міста Києва».

Разом з тим, згідно з п. 2.1.1. Договору, саме позивач зобов'язаний вжити всі необхідні заходи для збереження матеріальних цінностей у належному стані від загибелі, крадіжки, пошкодження, втрати, забезпечити охорону будівельних матеріалів власними силами.

Посилання позивача на те, що вказаний пункт Договору є нікчемним та недійсним не приймається судом з огляду на наступне.

Положення п. 2.1.1. Договору не були визнані недійсними в судовому порядку.

При цьому, його положення не суперечать загальним правилам, встановленим гл. 58 ЦК України та § 5 гл. 30 ГК України, відповідно до яких на наймодавця не покладається відповідальність за результати користування наймачем майном, наданим йому в оренду.

Таким чином, позивачем не доведено протиправної поведінки відповідача, наявності завданих збитків, причинного зв'язку між протиправною поведінкою відповідача та збитками.

З огляду на викладене позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Відповідно до ч. 1 ст.16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Аналогічні положення містяться у ч. 2 ст. 20 Господарського кодексу України.

Частиною 2 ст. 16 Цивільного кодексу України та ст.20 Господарського кодексу України визначено основні способи захисту цивільних прав та інтересів.

З огляду на положення зазначених норм та принцип диспозитивності у господарському судочинстві, позивач має право вільно обирати способи захисту порушеного права чи інтересу.

Відповідно до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

В силу вимог ст.ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна із сторін повинна довести належними та допустимими доказами ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Обов'язок доведення покладається законом на позивача.

Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Враховуючи вищевикладене, з наведеного вбачається, що до господарського суду вправі звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється.

Разом з тим, звертаючись до господарського суду, позивач вказує у позовній заяві предмет та підстави позову, тобто, самостійно визначає, яке його право, на його суб'єктивну думку, є порушеним, та в який спосіб належить здійснити судовий захист порушеного права.

Натомість, вирішуючи спір, судам належить з'ясувати наявність порушеного права позивача та відповідність обраного ним способу захисту порушеного права способам, визначеним у законодавстві.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

При цьому, господарський суд зазначає, що під порушенням права слід розуміти такий стан суб'єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб'єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов'язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Проте, обставини, на які посилається позивач, не свідчать про наявність у нього порушеного суб'єктивного права з боку відповідача.

Враховуючи все викладене вище в сукупності, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

При цьому, на підставі ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 82- 85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

В задоволені позову відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 22.09.14.

Суддя Т.М. Ващенко