Постанова

від 23.09.2014 по справі 904/7749/13

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 вересня 2014 року Справа № 904/7749/13

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого - судді Малетича М.М.,

суддів: Круглікової К.С.,

Мамонтової О.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Дніпропетровської міської ради на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 01.04.2014 року та рішення господарського суду Дніпропетровської області від 19.11.2013 року у справі №904/7749/13 господарського суду Дніпропетровської області за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 до Товариства з додатковою відповідальністю "Віссон", третя особа: Дніпропетровська міська рада, про визнання права власності,

за участю представників:

Позивача: не з'явився,

Відповідача: не з'явився,

Третьої особи: не з'явився.

В с т а н о в и в :

Фізична особа - підприємець ОСОБА_2 (далі - Підприємець ОСОБА_2, Позивач) звернулась до господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Товариства з обмеженої відповідальності "Віссон" (далі - ТОВ "Віссон", Відповідач), третя особа: Дніпропетровська міська рада (далі - Дніпропетровська міськрада, Третя особа), про визнання права власності на нерухоме майно (будівлі та споруди), а саме: прохідну, літ. А-1, адміністративно-побутовий корпус, літ. Б-2, сходи, літ. б, побутовий корпус, літ. В-1, ганок з навісом, літ. в, гараж, літ. Е-1, навіс, літ. Ф, склад, літ. 2А, навіс, літ. 2Б, навіс, літ. 2В, склад, літ. 2Г, електрощитову, літ. 2Д, огорожі №№1 - 5 і мостіння I, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 19.11.2013 року, залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 01.04.2014 року, позов ОСОБА_2 задоволено повністю.

У поданій касаційній скарзі, Дніпропетровська міськрада, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права і, зокрема ст.ст. 331, 334, 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), ст.ст. 34, 39, 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (далі - ЗУ "Про регулювання містобудівної діяльності"), ст. 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - ЗУ "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"), ст. 84 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), просить скасувати прийняті у справі судові рішення повністю та прийняти нове рішення - про відмову у задоволенні позову Підприємця ОСОБА_2

Сторони не скористались своїм правом на участь у судовому засіданні.

Вивчивши матеріали справи та обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.

Як було встановлено судами попередніх інстанцій, 20.08.2010 року між ЗАТ "Рембудмонтаж" (Продавець) та ОСОБА_2 (Покупець) було укладено договір купівлі-продажу будівель та споруд (далі - Договір купівлі-продажу), за умовами якого (пункти 1., 2.) Продавець продав, а Покупець купив будівлі та споруди (нерухоме майно), а саме: літ. А-1 - прохідна, загальна площа 16,3 кв.м.; Б-2, б - побутові приміщення, сходи, загальна площа 123,5 кв.м.; В-1 - столярна майстерня, загальна площа 208,9 кв.м.; Г-1 - токарна майстерня, загальна площа 54,4 кв.м.; Д-1 - гараж, загальна площа 156,0 кв.м.; Е-1 - гараж, загальна площа 70,8 кв.м.; Ж-1 - гараж, загальна площа 26,2 кв.м.; З-1 - гараж, загальна площа 34,2 кв.м.; П-1 - автомайстерня, загальна площа 123,2 кв.м.; Л - навіс; Н - убиральня; Р - навіс; О - навіс; К - навіс; С - сарай (тимчасове); Т - бесідка (тимчасове); У - навіс; Ф - навіс; Х - навіс; Э - навіс; Ю - навіс; Я - навіс; 1-10 - огорожі і споруди, що розташовані на земельній ділянці з кадастровим номером 1210100000:07:498:0015, площею 0,4840 га за адресою: АДРЕСА_1, яка належить Продавцеві на праві оренди, що підтверджується Договором оренди земельної ділянки, посвідченого нотаріально 01.10.2003 року за реєстровим № 8973, який був зареєстрований в книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі 13.10.2003 року за № 4377.

Відповідно до п. 3. Договору купівлі-продажу, вищевказані будівлі та споруди належать Продавцеві на підставі Свідоцтва про право власності на будівлі та споруди, виданого Виконавчим комітетом Дніпропетровської міськради 25.11.1999 року на підставі його рішення від 18.11.1999 року за №2448; право власності зареєстровано Комунальним підприємством "Дніпропетровським міжміським бюро технічної інвентаризації" та записано в реєстрову книгу за № 40ЮН за реєстровим № 1916-7.

В наступному, 18.05.2011 року на підставі рішення Дніпропетровської міськради № 197/11, між Дніпропетровською міськрадою (Орендодавець) та ОСОБА_2 (Орендар) 21.07.2011 року було укладено договір оренди землі, посвідченого нотаріально за реєстровим № 2611 та зареєстрованого в Державному реєстрі земель 09.08.2011 року за № 121010004000189 (далі - Договір оренди), згідно умов якого (пункти 1., 1.1., 2., 2.2., 2.4., 2.5.) Орендодавець надає, а Орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку по фактичному розміщенню будівель та споруд (виробнича база), яка знаходиться по АДРЕСА_1. В оренду передається земельна ділянка загальною площею 0,4840 га. Цільове призначення земельної ділянки: землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Функціональне використання: по фактичному розміщенню будівель та споруд (виробнича база). Кадастровий номер земельної ділянки: 1210100000:07:498:0015.

Відповідно до п. 3. Договору оренди на земельній ділянці розміщені об'єкти нерухомого майна: одноповерхові, двоповерхову капітальні будівлі, металеві навіс та павільйон, а також інші об'єкти інфраструктури.

Як зазначено в п. 8. Договору оренди, його укладено на п'ятнадцять років.

Згідно Акту приймання-передачі земельної ділянки кадастровий номер 1210100000:07:498:0015 земельна ділянка була передана ОСОБА_2 у користування 21.07.2011 року.

Крім того, 06.09.2010 року між Підприємцем ОСОБА_2 (Замовник) і ТОВ "Віссон" (Генеральний підрядник) було укладений договір № 01 Генерального підряду (далі - Договір підряду), згідно умов якого (п. 1.) Замовник доручає, а Генеральний підрядник зобов'язується на свій ризик виконати наступні роботи: виготовити проектно-кошторисну документацію; організувати будівництво; побудувати власними силами та/або з залученням інших підрядних організацій виробничу базу в АДРЕСА_1.

Також, в подальшому, для виконання кожного етапу будівельних робіт за Договором підряду, між Позивачем та Відповідачем укладались додаткові договори, на виконання яких Позивачем було перераховано Відповідачу грошових коштів на суму 1502723,87 грн.

10.02.2012 року ТОВ "Віссон" звернувся до Підприємця ОСОБА_2 з листом, у якому пропонував останньому підписати ще одну додаткову угоду про проведення робіт з вивезення плит з території промислової бази, тощо, та акт виконаних робіт на суму 50000, 00грн., проте остання у своєму листі від 05.03.2012 року відмовилась від укладання додаткової угоди.

Листом від 30.03.2012 року Відповідач повідомив Позивача про готовність виробничої бази до передачі останньому та про відмову здійснити передачу об'єкту через несплату Позивачем додаткових робіт з його будівництва, у листі за вих. № 17/Дп-01 від 20.12.2012 року Відповідач повідомив Позивача ще й про те, що з наведених вище причин він набув право власності на збудований об'єкт нерухомості - виробничу базу, розташовану за адресою: АДРЕСА_1.

Вимогами Підприємця ОСОБА_2 у даній справі є визнання права власності на нерухоме майно (будівлі та споруди), а саме: прохідну, літ. А-1, адміністративно-побутовий корпус, літ. Б-2, сходи, літ. б, побутовий корпус, літ. В-1, ганок з навісом, літ. в, гараж, літ. Е-1, навіс, літ. Ф, склад, літ. 2А, навіс, літ. 2Б, навіс, літ. 2В, склад, літ. 2Г, електрощитову, літ. 2Д, огорожі №№1 - 5 і мостіння I, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, з посиланням на ст.ст. 16, 376, 392 ЦК України, і те, що будівлі та споруди за вказаною адресою було придбано нею 20.08.2010 року за Договором купівлі-продажу, тоді як роботи з їх реконструкції, часткового знесення та будівництва нової нерухомості - виробничої бази, було здійснено без відповідного на те дозволу (самочинне будівництво), за її власні кошти, на підставі Договору підряду, укладеного з ТОВ "Віссон", а останнє не визнає за нею право власності на новостворене майно, через її відмову здійснювати оплату по акту виконаних робіт.

Суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, з посиланням на положення ст.ст. 316, 319, 328, 331, 376 ЦК України, та встановлені обставини справи, дійшов висновку про те, що здійснене Позивачем самочинне будівництво відповідає державним будівельним, санітарним та протипожежним нормам і правилам, не порушує прав та інтересів інших осіб, оскільки не вимагає передачу землі під уже збудоване майно, відповідає цільовому призначенню земельної ділянки і є невід'ємною частиною виробничого комплексу, який належить Позивачу на праві власності, дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог Підприємця ОСОБА_2 про визнання права власності на будівлі та споруди, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, і їх задоволення.

Проте, з такими висновками судів попередніх інстанцій у повній мірі погодитись не можна, оскільки такі, в порушення вимог ст. 43 ГПК України, були прийняті при неповному встановлені обставин справи та з порушенням норм матеріального і процесуального права, з огляду на таке.

Згідно ч. 1 та п. 3 ч. 2 ст. 111 10 ГПК України, підставами для скасування чи зміни рішення місцевого чи апеляційного господарського суду або постанови апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права. Порушення норм процесуального права є в будь-якому випадку підставою для скасування рішення місцевого або постанови апеляційного господарського суду, якщо, зокрема, господарський суд прийняв рішення або постанову, що стосується прав і обов'язків осіб, які не були залучені до участі у справі.

Судове рішення вважається законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Мотивувальна частина рішення повинна містити встановлені судом обставини, які мають значення для справи, їх юридичну оцінку, а також оцінку всіх доказів. Визнаючи одні і відхиляючи інші докази, суд має це обґрунтувати.

Однак, оскаржувані судові рішення зазначеним вимогам у повній мірі не відповідають.

Так, частиною 1 статті 41 Конституції України встановлено право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, а також рівність суб'єктів права власності перед законом (частина четверта статті 13).

В той же час, згідно ч. 1 ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способом захисту цивільних прав та інтересів судом, згідно ч. 2 ст. 16 ЦК України, може бути, зокрема, визнання права.

Згідно частин 1, 2 статті 321 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Правовий режим власності, порядок і умови набуття та припинення права власності, а також права володіння, користування та розпорядження майном визначаються законами.

Так, відповідно до ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Водночас, згідно ст. 392 ЦК України, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

При цьому, відповідно до п.п. 1, 2 ст. 331 ЦК України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Статтею 377 ЦК України передбачено, що до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то уразі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

Також, частинами 1-5 ст. 376 ЦК України передбачено, що житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Водночас, згідно частин 1 та 2 ст. 125 ЗК України, право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Статтею 18 Закону "Про основи містобудування" передбачено, що закінчені будівництвом об'єкти підлягають прийняттю в експлуатацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Експлуатація не прийнятих у встановленому законодавством порядку об'єктів забороняється.

При цьому, виходячи з положень ст. 39 Закону України "Про регулювання містобудівної містобудівної діяльності" та п.п. 1-3, 11 Постанови Кабінету Міністрів України № 461 від 13.04.2011 року" Про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів".

Разом з тим, відповідно до положень ст. 29 Закону України "Про планування і забудову територій", здійснення будівельних робіт на об'єктах містобудування без дозволу на виконання будівельних робіт або його переадресації, а також здійснення не зазначених у дозволі будівельних робіт, вважається самовільним будівництвом і тягне за собою відповідальність згідно із законодавством.

З огляду на вказані норми матеріального права, приймаючи рішення про задоволення позову, в даному конкретному випадку, суд першої інстанції, в порушення вимог ст.ст. 32, 34, 43 ГПК України, належним чином не з'ясував, як питання правового режиму спірного майна, не надавши при цьому належну правову оцінку правовідносинам, які склалися між сторонами, підстав та предмету даного позову, так і дотримання самим Позивачем визначеної законом процедури отримання в оренду земельної ділянки на якій знаходиться вказане майно та, відповідно, обґрунтованості його позовних вимог.

При цьому, в порушення зазначених процесуальних норм, судом також не було досліджено у повній мірі і належним чином докази, які підтверджують вимоги Позивача про визнання права власності на фактично самочинно збудоване нерухоме майно.

Зокрема, у своєму позові Підприємець ОСОБА_2 просила визнати за нею право власності на нерухоме майно (будівлі та споруди), перелік якого міститься у позовній заяві, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, з посиланням на положення ст.ст. 16, 376, 392 ЦК України, і те, що будівлі та споруди за вказаною адресою було придбано нею 20.08.2010 року за Договором купівлі-продажу, тоді як роботи з їх реконструкції, часткового знесення та будівництва нової нерухомості - виробничої бази, було здійснено без відповідного на те дозволу за її власні кошти, на підставі Договору підряду, укладеного з ТОВ "Віссон", тоді як останнє не визнає за нею право власності на новостворене майно, через її відмову у здійсненні оплати актів виконаних таких робіт.

У зв'язку з цим, розглядаючи даний спір та приймаючи рішення про визнання права власності за Позивачем на нерухоме майно, суд першої інстанції не врахував у повній мірі положень ст. 392 ЦК України, на яку робилося посилання у пред'явленому позові, за змістом якої передбачено право саме власника майна на пред'явлення такого позову, і тільки у випадку, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, яка також вважає себе власником спірного майна, в той час, як у даній справі позовні вимоги було обґрунтовано саме невизнанням ТОВ "Віссон" права власності на самочинно збудоване майно, яке тільки здійснювало його будівництво на замовлення Позивача.

При цьому, розглядаючи дану справу, суд першої інстанції, насамперед, не досліджував належним чином питання про наявність самого договору купівлі-продажу від 20.08.2010 року, на який посилався Позивач у своєму позові, та дотримання умов щодо його дійсності, оскільки в матеріалах справи наявний лише дублікат такого договору без зазначення у ньому дати та місця його державної реєстрації.

Водночас, згідно інформаційної довідки з Реєстру прав власності на нерухоме майно, яка є в матеріалах справи, виданої Позивачу йдеться про те, що підставою виникнення права власності ОСОБА_2 на будівлі та споруди за адресою: АДРЕСА_1, є рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська, б/н, від 15.06.2012 року.

Також, судом першої інстанції, в порушення вимог ст. 43 ГПК України, не було з'ясовано належним чином та у повній мірі і те, на якій підставі Позивачу належала земельна ділянка, на якій здійснювалось самочинне будівництво, оскільки, посилаючись на договір оренди земельної ділянки від 21.07.2011 року, суд першої інстанції не звернув належної уваги на те, що вказаний договір укладався між Дніпропетровською міськрадою і ОСОБА_2, саме як фізичною особою.

У зв'язку з цим, при вирішенні даного спору, насамперед, суду необхідно було встановити дійсні матеріально-правові підстави для пред'явлення такого позову і, встановивши, що нерухоме майно є самочинно збудованим, при вирішенні спору керуватись приписами ст.ст. 331, 376 ЦК України, звернувши при цьому увагу на дотримання самим Позивачем вимог Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", визначити коло осіб, на яких законодавством покладено обов'язок здійснювати реєстрацію права власності на самочинне будівництво, до яких і повинен бути пред'явлений даний позов, чого в даному випадку зроблено так і не було.

Разом з тим, переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції, який, відповідно до положень ст.ст. 99 та 101, 111 12 ГПК України, під час перегляду судових рішень в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції та здійснює за наявними у справі і додатково поданими доказами повторний розгляд справи, в порушення вимог ч. 1 ст. 4 7 ГПК України, щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи та ч. 1 ст. 43 ГПК України, стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, також не приділив у повній мірі уваги вимогам вищезазначених норм матеріального права та обставинам справи, про які вказувалось вище, і які мають значення для правильного вирішення даної справи і, зокрема щодо підстав позову, правового статусу спірного майна, та кола осіб, які повинні бути учасниками у даній справі, що призвело до прийняття неправильного рішення.

Між тим, згідно приписів ч. 1 ст. 111 10 ГПК України, підставами для скасування або зміни рішення місцевого чи апеляційного господарського суду або постанови апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

За таких обставин, прийняті у справі судові рішення не можна визнати законними і обґрунтованими, а тому, постанова суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції підлягають скасуванню повністю, а справа - її направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

При новому розгляді справи суду слід врахувати наведене, а у випадку необхідності - витребувати ще й належні докази по справі, встановивши при цьому фактичні обставини справи та з'ясувавши підстави виникнення спору, дійсні права і обов'язки сторін, а також правовідносини, що виникли між сторонами, і в залежності від встановленого та вимог закону, прийняти законне і обґрунтоване рішення.

Керуючись ст.ст. 111 5 , 111 7 - 111 12 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційну скаргу Дніпропетровської міської ради задовольнити частково.

2. Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 01.04.2014 року та рішення господарського суду Дніпропетровської області від 19.11.2013 року у справі № 904/7749/13 скасувати повністю, а справу передати на новий розгляд до господарського суду Дніпропетровської області в іншому складі суду.

Головуючий суддя Малетич М.М.

Судді Круглікова К.С.

Мамонтова М.М.