Постанова

від 07.10.2014 по справі 826/4810/14

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

cpg1251

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"07" жовтня 2014 р. м. Київ К/800/39114/14

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючого Голубєвої Г.К.

Суддів Костенка М.І.

Рибченка А.О.

при секретарі судових засідань: Мосійчук І.М. ,

розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Стілнет»

на ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 01 липня 2014 року

та постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 травня 2014 року

по справі № 826/4810/14

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Стілнет»

до Державної податкової інспекції у Подільському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві

про скасування податкових повідомлень-рішень, -

ВСТАНОВИВ:

ТОВ «Стілнет» звернулось до суду з позовом до Державної податкової інспекції у Подільському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві про скасування податкових повідомлень-рішень від 20.11.2013 року № 0004772203 та № 0004782203.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 травня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 01 липня 2014 року, у даній справі відмовлено в задоволенні позову.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити, оскільки вважає, що постанову та ухвалу було прийнято з порушенням норм матеріального права та без належного врахування всіх обставин справи.

Судами встановлено, що ДПІ у Подільському районі ГУ Міндоходів у м. Києві проведено документальну позапланову виїзну перевірку ТОВ «Стілнет» з питань дотримання податкового законодавства по фінансово-господарським взаємовідносинам з контрагентами.

За результатами проведеної перевірки відповідачем встановлено порушення позивачем вимог пп. 14.1.27 п. 14.1 ст. 14, пп. 14.1.36 п. 14.1 ст.14, п. 137.1 ст. 137, п. 138.2 ст. 138, п. 138.4 ст. 138, пп. 139.1.9 п. 139.1 ст. 139, п.185.1 ст.185, п. 198.2, п. 198.3, п. 198.6 ст.198 Податкового кодексу України.

На підставі висновків перевірки відповідачем прийняті податкові повідомлення-рішення від 20.11.2013 року № 0004782203, яким позивачу збільшено податкове зобов'язання з податку на додану вартість на загальну суму 202751,00 грн., в тому числі за основним платежем - 162201,00 грн., за штрафними санкціями - 40550,00 грн.; № 0004772203, яким позивачу збільшено податкове зобов'язання з податку на прибуток на загальну суму 212890,00 грн., в тому числі: за основним платежем - 170312,00 грн., за штрафними санкціями - 42578,00 грн.

За результатами адміністративного оскарження податкові повідомлення-рішення залишені без змін, а скарги позивача - без задоволення.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що зважаючи на правові підстави віднесення сум податкового кредиту з ПДВ та сум податку на прибуток, відомості про фактичне виконання укладених між позивачем та контрагентами договорів є недостовірні, а документи, які підтверджують такі відомості є наслідками укладення фіктивних угод.

Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Зазначена норма недійсність господарського зобов'язання пов'язує з наступним: невідповідністю його змісту вимогам закону; наявністю мети, що за відомо суперечить інтересам держави і суспільства; укладенням учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

За вимогами цивільного законодавства існує презумпція правомірності правочину (ст.204 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

У складі цивільного правопорушення, передбаченого ст. 228 ЦК України міститься обов'язкова ознака - специфічна мета - порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Наявність мети, включеної до складу правопорушення підлягає обов'язковому доведенню.

Мета юридичної особи має бути доведена через мету відповідного керівника - фізичної особи, яка на момент укладання угоди виконувала представницькі функції за статутом (положенням) або за довіреністю. Слід зазначити, що наявність мети зазначеної в диспозиції ст.228 ЦК України у фізичної особи тягне кримінальну відповідальність за відповідними статтями кримінального кодексу України за скоєний злочин, замах на злочин або готування до злочину.

Такі обставини можуть бути доведені лише обвинувальним вироком.

Відповідачем не надано доказів, а так само не було встановлено судами попередніх інстанцій факту існування обвинувального вироку, порушення конституційних прав чи свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконного володіння ним внаслідок укладання та виконання позивачем та його контрагентами правочинів.

Відповідно до п.138.2 ст.138 Податкового кодексу України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

Відповідно до п.139.1.9 п.139.1 ст.139 Податкового кодексу України не включаються до складу витрат, витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Як вбачається з матеріалів справи, всі необхідні первинні бухгалтерські документи є в наявності у позивача.

Також, згідно з п. 198.2 ст. 198 ПК України датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається: дата тієї події, що відбулася раніше; дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Відповідно до п. 198.6 ст. 198 ПК України не відносяться до складу податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними або оформлені з порушенням вимог чи не підтверджені митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу).

В матеріалах справи наявні всі необхідні первинні документи, які складені у відповідності до вимог податкового законодавства, що підтверджують право позивача на податковий кредит у відповідний період, с саме - податкові накладні, видаткові накладні, товарно-транспортні накладні тощо.

Частинами 1, 2 статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» передбачено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій.

Відповідно до пункту 2.1 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24 травня 1995 року № 88 первинні документи - це документи, створені у письмовій або електронній формі, що фіксують та підтверджують господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення. Господарські операції - це факти підприємницької та іншої діяльності, що впливають на стан майна, капіталу, зобов'язань і фінансових результатів.

Колегія суддів звертає увагу на те, що незначні недоліки в заповненні реквізитів первинних бухгалтерських документів, не роблять їх недійсними та не свідчать про їх неналежність та недопустимість як доказів, оскільки містять усі необхідні відомості, які дають можливість встановити зміст господарської операції, вартісний вираз, учасників господарської тощо.

Оскільки спільний наказ Міністерства транспорту України та Міністерства статистики України від 29 грудня 1995 року № 488/346, пунктом 2 якого було передбачено обов'язкове використання типової форми товарно-транспортної накладної для усіх суб'єктів господарювання, не був зареєстрований в Міністерстві юстиції України то, як наслідок, дотримуватись положень цього наказу зобов'язані лише підприємства, установи та організації, що входять до сфери управління Міністерства транспорту України.

Крім того, чинне законодавство України не ставить в залежність виникнення у платника ПДВ права на податковий кредит від дотримання вимог податкового законодавства іншим суб'єктом господарювання. Невиконання контрагентом свого зобов'язання зі сплати ПДВ до бюджету зумовлює відповідальність та негативні наслідки саме для цієї особи.

Згідно пунктів 36.1, 36.5 статті 36, пункту 38.1 статті 38, пункту 44.1 статті 44, пункту 47.1 статті 47, пункту 49.2 статті 49 Податкового кодексу України, обчислення, декларування та/або сплата суми податку та збору є персональним податковим обов'язком кожного окремого платника податків, який і несе відповідальність за невиконання або неналежне виконання податкового обов'язку. Тобто, платник податку несе самостійну відповідальність за порушення ним правил ведення податкового обліку. Зазначена відповідальність стосується кожного окремого платника податку і не може автоматично поширюватись на третіх осіб, в тому числі і на його контрагентів.

Також, колегія суддів звертає увагу на те, що відсутність документального підтвердження сплати податку на додану вартість попередніми постачальниками у ланцюгу постачання товару не впливає на право позивача (покупця) на віднесення до складу податкового кредиту сплаченого податку на додану вартість при придбанні товару, оскільки Податковий кодекс України не ставить таке право платника податку в залежність від отримання документального підтвердження щодо належного виконання усіма постачальниками у ланцюгу постачання своїх податкових зобов'язань зі сплати ними сум податків до державного бюджету.

Такий висновок відповідає позиції Верховного Суду України, викладеній у його постановах від 09.09.2008 року у справі № 21-500во08, від 01.06.2010 року у справі № 21-573во10, постанові від 31.01.2011 року у справі 21-47а10, а також узгоджується із практикою Європейського Суду з прав людини. Так, у справі «БУЛВЕС» АД проти Болгарії» (заява № 3991/03) Європейський Суд з прав людини у своєму рішення від 22.01.2009 року зазначив, що платник податку не повинен нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань зі сплати податку і в результаті сплачувати податок на додану вартість вдруге, а також сплачувати пеню. На думку Суду, такі вимоги стали надмірним тягарем для платника податку, що порушило справедливий баланс, який повинен підтримуватись між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту прав власності.

З урахуванням наведених обставин та положень ч. 1 ст. 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України про обов'язковість судових рішень Верховного Суду України, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку про недоведеність факту порушення податкового законодавства з боку позивача при формуванні податкового кредиту з податку на додану вартість у межах спірних правовідносин, що свідчить про протиправність спірних податкових повідомлень-рішень, які підлягають скасуванню в повному обсязі.

За таких обставин, враховуючи порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального права, що призвело до ухвалення незаконних судових рішень, відповідно до статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України є підставою для скасування цих рішень з прийняттям нового рішення, зокрема про задоволення позовних вимог з наведених вище мотивів.

Виходячи із викладеного, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку про необхідність скасування ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 01 липня 2014 року та постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 травня 2014 року у даній справі.

Керуючись ст.ст. 210 - 232 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Стілнет» задовольнити.

Скасувати ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 01 липня 2014 року та постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 травня 2014 року по справі № 826/4810/14.

Постановити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю.

Скасувати податкові повідомлення-рішення від 20.11.2013 року №0004772203 та №0004782203.

Справу повернути до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути переглянута Верховним Судом України з підстав та в порядку, передбачених статтями 236 - 239 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий підписГолубєва Г.К. Судді підписКостенко М.І. підписРибченко А.О.

Постанова складена у повному обсязі 10.10.2014р.