Постанова

від 23.11.2011 по справі 2а-12935/11/1370

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

79018, м. Львів, вул. Чоловського, 2П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 листопада 2011 р. № 2а-12935/11/1370

ОСОБА_1 окружний адміністративний суд у складі:

головуючого-судді Гулкевич І.З.

при секретарі судового засідання - Галійчук А.В.

з участю представників сторін:

від позивача- Гасюк С.І., ОСОБА_2,

від відповідача -ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом Приватного підприємства «Віком»до Державної податкової інспекції у Сихівському районі м. Львова про скасування податкового повідомлення-рішення №0002812321 від 03.11.2011 року,-

ВСТАНОВИВ:

Приватне підприємство «Віком»звернулося до Львівського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом про скасування податкового повідомлення-рішення Державної податкової інспекцією у Сихівському районі м. Львова №0002812321 від 03.11.2011 року, яким позивачу донараховано суму податкового зобов'язання з податку на додану вартість в розмірі 12493,00 грн. та штрафні санкції в розмірі - 2,00 грн., разом - 12495,00 грн.

Позовні вимоги позивача ґрунтуються на тому, що зазначене податкове повідомлення-рішення винесене на підставі помилкового висновку акту перевірки про відсутність у позивача права на віднесення сум податку на додану вартість до податкового кредиту. При цьому, позивач посилається на те, що податковий кредит позивача підтверджений податковими накладними, виписаними платником податку на додану вартість. Також, позивач стверджує, що реальність господарських операцій з контрагентом підтверджується первинними бухгалтерськими документами.

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав повністю з підстав, викладених у позовній заяві, просив позов задовольнити.

Відповідачем позовні вимоги заперечуються з огляду на те, що проведеною перевіркою було встановлено порушення позивачем ст.215, ст.228 Цивільного кодексу України, п.п.185.1 ст.185, п.188.1 ст.188 Податкового кодексу України, в результаті чого позивачем занижено податок на додану вартість в сумі 12493,00 грн., в тому числі -за січень 2011 р. в сумі 4163,00 грн. та лютий 2011 р. в сумі 8330,00 грн. Окрім того, відповідач у запереченнях на позов посилається на відсутність об'єктів оподаткування у контрагента позивача, а також на відсутність у контрагента позивача неохідних трудових ресурсів, виробничого обладнання, складських та торгівельних приміщень, транспорту та торгівельного обладнання, сировини та матеріалів для здійснення основного виду діяльності, що, думку відповідача, вказує на неможливість фактичного здійснення господарської діяльності.

Представник відповідача у судовому засіданні проти задоволення позову заперечив з підстав, зазначених у заперечені.

Розглянувши подані позивачем документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позов підлягає до задоволення з наступних підстав.

У період з 14.10.2011 р. по 14.10.2011 р. в приміщенні ДПІ у Сихівському районі м. Львова було проведено позапланову невиїзну перевірку Приватного підприємства «Віком»з питань достовірності нарахування податку на додану вартість при здійсненні взаєморозрахунків з ПП «Компанія «ОСОБА_1 море» (код ЄДРПОУ 37162732) за період з 01.10.2010 р. по 28.02.2011 р.

За наслідками перевірки відповідачем складено акт перевірки №3925/23-209/31363731 від 21.10.2011 року, на підставі якого ДПІ у Сихівському районі м. Львова прийнято податкове повідомлення-рішення №0002812321 від 03.11.2011 року, яким позивачу донараховано суму податкового зобов'язання з податку на додану вартість в розмірі 12493,00 грн. та штрафні санкції в розмірі - 2,00 грн., разом - 12495,00 грн.

Як вбачається з акту перевірки, відповідачем встановлено, що Приватне підприємство «Віком»порушило ст.215, ст.228 Цивільного кодексу України, п.п.185.1 ст.185, п.188.1 ст.188 Податкового кодексу України, в результаті чого позивачем занижено податок на додану вартість в сумі 12493,00 грн., в тому числі -за січень 2011 р. в сумі 4163,00 грн. та лютий 2011 р. в сумі 8330,00 грн

Зокрема, в ході перевірки було встановлено, що позивачем до складу податкового кредиту віднесено суми податку на додану вартість на підставі податкових накладних, виписаних ПП «Компанія «ОСОБА_1 море».

В акті перевірки ДПІ у Сихівському районі м. Львова зазначено, що ДПІ у Личаківському районі м. Львова проведена позапланова невиїзна перевірка ПП «Компанія «ОСОБА_1»з питань дотримання вимог податкового та іншого законодавства за період з 01.10.2010 р. по 28.02.2011 р., внаслідок чого встановлено наступні порушення ПП «Компанія «ОСОБА_1 море», а саме: ч.5 ст.203, ч.1, ч.2 ст. 215, ст. 216 Цивільного кодексу України в частині недодержання вимог зазначених статей в момент вчинення правочинів, які не спрямовані на реальне настання наслідків, що обумовлені ними за правочинами, здійсненими ПП «Компанія «ОСОБА_1 мове»при придбанні товарів (послуг). Встановлено відсутність об'єктів оподаткування при придбанні та продажу товарів (послуг) за період з 01.10.2010 р. по 28.02.2011 р. Згідно зазначеної перевірки, також встановлено відсутність неохідних трудових ресурсів, виробничого обладнання, складських та торгівельних приміщень, транспорту та торгівельного обладнання, сировини та матеріалів для здійснення основного виду діяльності. Загальна чисельність працюючих на ПП «Компанія «ОСОБА_1 море»складає 3 чоловіки. У зв'язку з наведеним, в акті перевірки зазначено, що ПП «Компанія «ОСОБА_1 море»провадило діяльність спрямовану на здійснення операцій з надання податкової вигоди для третіх осіб.

На підставі викладеного, актом перевірки сформульовано висновок, що господарські операції між позивачем та ПП «Компанія «ОСОБА_1 море»не створили настання реальних наслідків, у зв'язку з цим, вони є нікчемними правочинами та такими, що не створюють юридичних наслідків. Отже, за висновками відповідача, податкові накладні, виписані ПП «Компанія «Львіське море», не можуть бути підставою для віднесення сум податку, сплаченого вказаному підприємству, до складу податкового кредиту.

Судом встановлено, що між ПП «Віком»та ПП «Компанія «ОСОБА_1 море»було укладено договір поставки №2 від 01.01.2011 року. Відповідно до п. 1.1. зазначеного договору ПП «Компанія «ОСОБА_1 море»зобов'язалося поставити ПП «Віком»нафтопродукти, а ПП «Віком»зобов'язалося прийняти та оплатити товар. На виконання умов вказаного договору ПП «Компанія «ОСОБА_1 море»поставило позивачу товар (дизпаливо) на загальну суму 99959,60 грн. в тому числі ПДВ - 16659,93 грн., що підтверджується видатковою накладною №РН-023 від 20.01.2011 року, видатковою накладною №РН-027 від 22.01.2011 року, видатковою накладною №РН-033 від 25.01.2011 року, видатковою накладною №РН-083 від 25.02.2011 р., податковою накладною №24 від 20.01.2011 року на загальну суму з ПДВ 24997,20 грн., в тому числі ПДВ - 4166,20 грн., податковою №28 від 22.01.2011 року на загальну суму з ПДВ 7500,00 грн., в тому числі ПДВ - 1250,00 грн., податковою №34 від 25.01.2011 року на загальну суму з ПДВ 17480,00 грн., в тому числі ПДВ - 2913,33 грн., податковою накладною №34 від 25.02.2011 р. на загальну суму з ПДВ 49982,40 грн., в тому числі ПДВ - 8330,40 грн. Як вбачається з матеріалів справи, ПП «Віком»було перераховано ПП «Компанія «ОСОБА_1 море»грошові кошти за товар (дизпаливо) на загальну суму 99962,40 грн., що підтверджується платіжним дорученням від 14.01.2011 р., платіжним дорученням від 18.01.2011 р., платіжним дорученням від 24.01.2011 р., платіжним дорученням від 25.01.2011 р., платіжним дорученням від 26.01.2011 р., платіжним дорученням від 14.02.2011 р., платіжним дорученням від 15.02.2011 р., платіжним дорученням від 18.02.2011 р., платіжним дорученням від 21.02.2011 р., платіжним дорученням від 23.02.2011 р., платіжним дорученням від 25.02.2011 р. та платіжним дорученням від 25.02.2011 р.

Враховуючи викладене, не находять свого підтвердження доводи ДПІ у Сихівському районі м. Львова щодо заниження ПП «Віком»податку на додану вартість в сумі 12493,00 грн., в тому числі -за січень 2011 р. в сумі 4163,00 грн. та лютий 2011 р. в сумі 8330,00 грн., чим порушено ст.215, ст.228 Цивільного кодексу України, п.п.185.1 ст.185, п.188.1 ст.188 Податкового кодексу України.

Згідно до п.п.185.1 ст.185 Податкового кодексу України об'єктом оподаткування є операції платників податку з: а) постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу, у тому числі операції з передачі права власності на об'єкти застави позичальнику (кредитору), на товари, що передаються на умовах товарного кредиту, а також з передачі об'єкта фінансового лізингу в користування лізингоотримувачу/орендарю; б) постачання послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу; в) ввезення товарів (супутніх послуг) на митну територію України в митному режимі імпорту або реімпорту (далі - імпорт); г) вивезення товарів (супутніх послуг) у митному режимі експорту або реекспорту (далі - експорт); ґ) з метою оподаткування цим податком до експорту також прирівнюється постачання товарів (супутніх послуг), які перебувають у вільному обігу на території України, до митного режиму магазину безмитної торгівлі, митного складу або спеціальної митної зони, створених згідно з положеннями глав 35-37 Митного кодексу України; д) з метою оподаткування цим податком до імпорту також прирівнюється постачання товарів (супутніх послуг) з-під митного режиму магазину безмитної торгівлі, митного складу або спеціальної митної зони, створених згідно з положеннями глав 35-37 Митного кодексу України, для їх подальшого вільного обігу на території України; е) постачання послуг з міжнародних перевезень пасажирів і багажу та вантажів залізничним, автомобільним, морським і річковим та авіаційним транспортом.

Підпунктом 188.1 Податкового кодексу України встановлено, що база оподаткування операцій з постачання товарів/послуг визначається виходячи з їх договірної (контрактної) вартості, але не нижче звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, з урахуванням загальнодержавних податків та зборів (крім податку на додану вартість та акцизного податку на спирт етиловий, що використовується виробниками - суб'єктами господарювання для виробництва лікарських засобів, у тому числі компонентів крові і вироблених з них препаратів, крім лікарських засобів у вигляді бальзамів та еліксирів, і збору на обов'язкове державне пенсійне страхування на послуги стільникового рухомого зв'язку). До складу договірної (контрактної) вартості включаються будь-які суми коштів, вартість матеріальних і нематеріальних активів, що передаються платнику податку безпосередньо покупцем або через будь-яку третю особу у зв'язку з компенсацією вартості товарів/послуг. База оподаткування операцій з постачання товарів, ввезених на митну територію України, визначається виходячи з їх договірної (контрактної) вартості, але не нижче митної вартості товарів, з якої були визначені податки і збори, що справляються під час їх митного оформлення, з урахуванням акцизного податку та ввізного мита, за винятком податку на додану вартість, що включаються в ціну товарів/послуг згідно із законом. У разі якщо постачання товарів/послуг здійснюється за регульованими цінами (тарифами), база оподаткування визначається виходячи з їх договірної (контрактної) вартості, визначеної за такими цінами (тарифами). У разі постачання виробничих або невиробничих засобів, інших товарів/послуг без оплати, з частковою оплатою, у межах обміну, у межах дарування, у рахунок оплати праці фізичним особам, які перебувають у трудових відносинах із платником податку, пов'язаній з постачальником особі, суб'єкту господарювання, який не зареєстрований платником податку, іншим особам, які не зареєстровані платниками податку, база оподаткування визначається виходячи з їх договірної (контрактної) вартості, але не нижче звичайних цін. До бази оподаткування враховується вартість товарів/послуг, які постачаються за будь-які кошти (за виключенням суми компенсації на покриття різниці між фактичними витратами та регульованими цінами (тарифами) у вигляді виробничої дотації з бюджету), та вартість матеріальних і нематеріальних активів, що передаються платникові податку безпосередньо отримувачем товарів/послуг або будь-якою третьою особою як компенсація вартості товарів/послуг, поставлених таким платником податку.У разі постачання товарів за договорами фінансового лізингу базою оподаткування є договірна (контрактна) вартість, але не нижче ціни придбання об'єкту лізингу. У випадках, передбачених статтею 189 цього Кодексу, база оподаткування визначається з урахуванням положень статті 189 цього Кодексу.

Відповідно до п. 198.1. ст. 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Пунктом 198.2. ст.198 Податкового кодексу України встановлено, що датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Згідно до п. 201.6. ст. 201 Податкого кодексу України податкова накладна є податковим документом і одночасно відображається у податкових зобов'язаннях і реєстрі виданих податкових накладних продавця та реєстрі отриманих податкових накладних покупця. Відповідно до п. 201.8. ст. 201 Податкого кодексу України право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку. Пунктом 198.3. ст. 198 Податкого кодексу України встановлено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Відповідно до п. 198.6. ст. 198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

Пунктом 201.10 ст. 201 Податкового кодексу України передбачено, що податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту. Абзацем 9 п. 201.10 ст. 201 Податкового кодексу України встановлено, що відсутність факту реєстрації платником податку - продавцем товарів/послуг податкових накладних в Єдиному реєстрі податкових накладних та порушення порядку заповнення податкової накладної не дає права покупцю на включення сум податку на додану вартість до податкового кредиту.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем надано суду усі податкові накладні, на підставі яких позивачем віднесено до податкового кредиту суму податку на додану вартість у розмірі 12493,00 грн. Зазначені податкові накладні оформлені відповідно до вимог ст. 201 Податкового кодексу України, зареєстровані в Єдиному реєстрі податкових накладних та відображені в реєстрі отриманих податкових накладних позивача. Вказаний факт відповідачем не заперечується.

Виходячи із приписів п. 198.6. ст. 198 Податкового кодексу України тільки відсутність належним чином оформленої податкової накладної позбавляє платника податку права на включення до податкового кредиту сплачених (нарахованих) сум податків у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг).

До того ж суд зазначає, що висновки відповідача про те, що позивач для віднесення до податкового кредиту сум витрат, понесених останнім в оплату нарахованого постачальником ПДВ, повинен мати документи, що засвідчують траспортування товарів, є помилковими, оскільки такі вимоги не передбачені податковим законодавством. Правила перевезення вантажів автомобільним транспортом в Україні, які затверджені наказом Міністерства транспорту України від 14.10.1997 р. №363, були розроблені на виконання пункту 3 розділу 1 Програми заходів щодо забезпечення збереження вантажів, захисту їх від розкрадань і безпеки пасажирів на транспорті, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 05.01.1995 р. №7 і в силу ст. 3 Податкового кодексу України, не можуть бути застосовані до податкових правовідносин, які врегульовані спеціальним законодавством.

Також суд не погоджується з доводами відповідача щодо нікчемного характеру правочину, укладенного між ПП «Віком»та ПП «Компанія «ОСОБА_1 море», так як цивільне законодавство України ґрунтується на визнанні за суб'єктом цивільного права можливості укладати договори (чи утриматися від укладення договору) та визначати їх зміст за власним розсудом відповідно досягнутої з контрагентом домовленості, тобто свобода договору, яка закріплена у п. 3 ст. 3 Цивільного кодексу України. Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що згідно статті 6 цього Кодексу сторони вільні в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог чинного Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності і справедливості.

При дослідженні договору, укладеного між позивачем та його контрагентом -ПП «Компанія «ОСОБА_1 море»вбачається, що його зміст становлять погоджені ними умови, які є обов'язковими, визначені відповідно до актів цивільного законодавства, що цілком відповідає приписам ст.628 Цивільного кодексу України.

Відповідачем не обґрунтовано, у чому саме полягає протиправний характер вищевказаного договору і в чому полягає порушення інтересів держави і суспільства, та чим саме порушено публічний порядок при його укладанні.

Відповідач безпідставно та необґрунтовано посилається на ч.1, ч.2 ст. 215 Цивільного кодексу України, згідно якої визнання судом недійсним правочину, який учинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, не вимагається, оскільки відповідачем не проаналізовано положення ст.203 Цивільного кодексу України, згідно якої підставою для визнання правочину недійсним є недотримання в момент його здійснення стороною вимог правомірності правочину.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. А тому суд вважає, що відповідач не надав доказів порушення вимог закону при укладанні зазначеного договору з боку позивача та його контрагента. Причиною цього є помилкове трактування відповідачем ч. 2 ст. 215 Цивільного кодексу України, яка передбачає, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин) і що у такому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається, а отже саме за таких обставин податковий орган має право визнати правочин недійсним. За приписами ж ст.215 Цивільного кодексу України нікчемність правочину дозволяє сторонам, які уклали договір, без звернення до суду відмовитися від виконання правочину, а також без жодного доведення його недійсності вимагати від суду примусового вживання правових наслідків нікчемності правочину від іншої сторони.

Відповідачем не враховано також те, що за загальним правилом ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Цивільний кодекс України містить загальні правила про недійсні правочини - це правочини, які не створюють тих наслідків, на які вони направлені (ч. 1 ст.216 ЦКУ), при цьому поділяє їх на два види: нікчемні (ч. 2 ст.215 ЦКУ) та оспорювані (ч. 3 ст. 215 ЦКУ), принципова відмінність між яким полягає в тому, що нікчемний правочин є недійсним в силу закону, а оспорюваний стає недійсним внаслідок прийняття судового рішення, яке має зворотну силу у часі, що передбачено ст.236 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї зі сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

До правочинів, що підпадають під ознаки правочину, який суперечить інтересам держави і суспільства, належать, зокрема правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами, на придбання всупереч встановленим правилам предметів, вилучених з обігу або обіг яких обмежено, на приховування підприємствами, установами, організаціями чи громадянами, які набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, від оподаткування доходів або використання майна, що знаходиться у їх власності (користуванні), - шкоду інтересам суспільства, правам, свободі і гідності громадян. Відповідачем не надано доказів, а отже судом не може бути встановлено, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам і суспільства мета укладення договору між позивачем та його контрагентом -ПП «Компанія «ОСОБА_1 море», вину сторін у формі умислу. Наявність умислу у сторін (сторони) правовичу означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладуваного правочину і суперечність його мети інтересам держави та суспільства і прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків. Умисел юридичної особи визначається як умисел тієї посадової особи або іншої фізичної особи, що уклала правочин (підписала договір) від імені юридичної особи, маючи на це належні повноваження. За відсутності таких повноважень наявність умислу у юридичної особи не може вважатися встановленою. Також відповідачем не надано доказів та не доведено відсутність волевиявлення учасника правочину, яке має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. У правочині зовнішнє волевиявлення особи має відповідати його внутрішній волі. Вона має бути спрямована на досягнення відповідного юридичного наслідку, тому не можуть розглядатися як правочини ті фактичні дії особи, які не призводять безпосередньо до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов'язків. На цих підставах, зокрема, правочини, вчинені під впливом: помилки (ст. 229 ЦК України); обману (ст. 230 ЦК України); насильства (ст. 231 ЦК України); тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах (ст. 233 ЦК України), а також унаслідок зловмисної домовленості (ст. 232 ЦК України).

Відповідно до статей 229 - 233 Цивільного кодексу України правочин, здійснений під впливом помилки, обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представником однієї сторони з іншою стороною або внаслідок збігу тяжких обставин (кабальний правочин), є оспорюваним та може бути визнаний судом недійсним. Заявлені вимоги можуть бути задоволені, якщо доведені факти обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною або збіг тяжких для сторони обставин і наявність їх безпосереднього зв'язку із волевиявленням сторони вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Будь-яких доказів вищезазначеного відповідачем до суду не надано.

Суд не погоджується з позицією відповідача про те, що визнаючи правочин нікчемним, він посилається на ст. 228 Цивільного кодексу України, яка передбачає, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. При цьому відповідач не доводів чим саме вищевказаний укладений договір порушує публічний порядок, яким чином він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, або незаконне заволодіння ним. Під час проведення перевірки та на час розгляду справи відповідачем не доведено, а судом не встановлено, що цивільна правоздатність та дієздатність позивача або його контрагента -ПП «Компанія «ОСОБА_1 море»на час укладання договору була обмежена рішенням будь-якого суду, чи підприємства не були зареєстровані у встановленому чинним законодавством порядку. Також в порядку, передбаченому чинним законодавством не надано суду судових рішень про визнання недійсними установчих документів на час укладання договору, чи будь-якого іншого рішення суду або іншого органу, до компетенції якого віднесено встановлення таких фактів. Також суд не може погодитись з твердженням відповідача про те, що підставою нікчемності правочину між ПП «Віком»та ПП «Компанія «Львівстке море»є відсутність у контрагента позивача неохідних трудових ресурсів, виробничого обладнання, складських та торгівельних приміщень, транспорту та торгівельного обладнання, сировини та матеріалів для здійснення основного виду діяльності, оскільки, в чинному законодавстві України відсутні посилання на те, що для здійснення основного виду діяльності необхідно мати вище перелічені ресурси, натомість однією з головних умов здійснення підприємницької діяльності є державна реєстрація підприємництва, а контрагент позивача - ПП «Компанія «ОСОБА_1 море»зареєстровано у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, про що свідчать матеріали справи, і що не заперечується відповідачем.

Відповідно до ч.3 ст. 2 та до ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого суб'єкти владних повноважень зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України та ч. 3 ст. 2 КАС України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У відповідності до вимог ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. А згідно ст. 86 цього Кодексу суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

З урахуванням викладеного, суд вважає вимоги позивача обґрунтованими, оскільки документи, що підтверджують вчинення господарських операцій між ПП «Віком»та ПП «Компанія «ОСОБА_1 море»були оформленні у відповідності до вимог законодавства, а отже відповідач безпідставно зробив висновок про заниження позивачем податку на додану вартість і незаконно виніс податкове повідомлення-рішення №0002812321 від 03.11.2011 року.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що податкове повідомлення-рішення №0002812321 від 03.11.2011 року підлягає скасуванню, а отже позовні вимоги слід задовольнити повністю. Щодо судових витрат, то у відповідності до ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати слід покласти на відповідача.

Керуючись ст.ст.7-14, 86, 143, 158-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

1.Адміністративний позов задовольнити повністю.

2.Скасувати податкове повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Сихівському районі м. Львова №0002812321 від 03.11.2011 року.

3.Судові витрати покласти на відповідача.

Апеляційна скарга на постанову суду подається протягом десяти днів з дня її проголошення до Львівського апеляційного адміністративного суду через ОСОБА_1 окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Львівського апеляційного адміністративного суду. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови. Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 цього Кодексу, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.

Постанова набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 254 КАС України.

Повний текст постанови виготовлено 29 листопада 2011 року.

Суддя Гулкевич І.З.

З оригіналом згідно

Суддя Гулкевич І.З.