Постанова

від 24.12.2014 по справі 924/1297/13

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 грудня 2014 року Справа № 924/1297/13

Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Бучинська Г.Б. , суддя Філіпова Т.Л.

при секретарі Максютинська Д.В.

за участю представників сторін:

від прокуратури: представник не з'явився;

від відповідача 1: представник не з'явився;

від відповідача 2: представник не з'явився;

від відповідача 3: представник не з'явився;

від відповідача 4: Раац К.В.;

від відповідача 5: Задворний Ю.В.;

від третьої особи 1: представник не з'яввися;

від третьої особи 2: представник не з'явився;

від третьої особи 3: представник не з'явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу відповідача 4

Новосинявська сільська рада Старосинявського району с.Нова Синявка Старосинявський район на рішення господарського суду Хмельницької області від 23.12.13р. у справі № 924/1297/13 (суддя Магера В.В.)

за позовом прокурора Старосинявського району в інтересах держави

до Відповідача 1: Заставецької сільської ради Старосинявського району, с. Заставці, Старосинявського району Хмельницької області;

Відповідача 2 : Пилявківської сільської ради Старосинявського району, с. Пилявка, Старосинявського району Хмельницької області;

Відповідача 3 : Старосинявської селищної ради Старосинявського району, смт. Стара Синява, Старосинявського району Хмельницької області;

Відповідача 4: Новосинявської сільської ради Старосинявського району, с. Нова Синявка, Старосинявського району Хмельницької області;

Відповідача 5 : Публічного акціонерного товариства „Хмельницькрибгосп", смт. Меджибіж, Летичівського району Хмельницької області

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача:

Третя особа 1 : Державної інспекції сільського господарства у Хмельницькій області, м. Хмельницький;

Третя особа 2 : Старосинявської районної ради, смт. Стара Синява, Хмельницької області;

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів:

Третя особа 3: Відділу Держземагенства у Старосинявському районі, смт. Стара Синява, Старосинявського району Хмельницької області;

про визнання недійсними рішень та державних актів на право постійного користування земельними ділянками

ВСТАНОВИВ :

Прокурор Старосинявського району (надалі - Прокурор) в інтересах держави звернувся в господарський суд Хмельницької області з позовом (том 1, а.с. 2-5; за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Державної інспекції сільського господарства у Хмельницькій області, м. Хмельницький (надалі - Третя особа 1), Старосинявської районної ради, смт. Стара Синява, Хмельницької області (надалі - Третя особа 2)) до Заставецької сільської ради Старосинявського району (надалі - Відповідач 1), Пилявківської сільської ради Старосинявського району (надалі - Відповідач 2), Старосинявської селищної ради Старосинявського району (надалі - Відповідач 3), Новосинявської сільської ради Старосинявського району (надалі - Відповідач 4) та Відкритого акціонерного товариства „Хмельницькрибгосп" (надалі - Відповідач 5) про: визнання недійсним рішення Відповідача 3 від 21 травня 1996 року № 6; визнання недійсним рішення Відповідача 4 від 2 вересня 1998 року (без номеру); визнання недійсним рішення Відповідача 2 від 25 грудня 1997 року № 4; визнання недійсним рішення Відповідача 1 від 9 жовтня 1998 року № 4.

Також, Прокурор в своїй позовній заяві просив визнати недійсними: державний акт від 22 травня 1996 року ІІ-ХМ № 001354 на право постійного користування земельною ділянкою площею 405,97 га, виданий на підставі рішення Відповідача 3 від 21 травня 1996 року № 6; державний акт від 26 січня 1999 року ІІ-ХМ № 001583 на право постійного користування земельною ділянкою площею 161,43 га., виданий на підставі рішення Відповідача 1 від 9 жовтня 1998 року № 4; державний акт від 26 січня 1999 ІІ-ХМ № 001509 на право постійного користування земельною ділянкою площею 216,51 га, виданий на підставі рішення Відповідача 4 від 2 вересня 1998 (без номеру); державний акт від 10 червня 1998 ІІ-ХМ № 001374 на право постійного користування земельною ділянкою площею 99,6 га, виданий на підставі рішення Відповідача 2 від 25 грудня 1997 № 4.

Ухвалою господарського Хмельницької області від 21 жовтня 2013 року (том 1, а.с. 60), з підстав, висвітлених у даній ухвалі, було залучено до участі у справі третю особу без самостійних вимог на предмет спору на стороні Відповідача - Відділ Держземагенства у Старосинявському районі (надалі - Третя особа 3).

Рішенням господарського суду Хмельницької області від 23 грудня 2013 року (том 1, а.с. 173-181), з підстав зазначених в даному рішенні, позов задоволено частково.

Визнано недійсним рішення Відповідача 1 від 9 жовтня 1998 року № 4 «Про оформлення права постійного користування земельними ділянками Старосинявського рибцеху Хмельницького облрибкомбінату на земельну ділянку 161, 43 га..

Даним судовим рішенням:

· визнано недійсним Державний акт на право постійного користування землею від 26 січня 1999 року ІІ-ХМ № 001583, виданий Старосинявському рибцеху Хмельницького облрибокомбінату на земельну ділянку площею 161, 43 га.;

· визнано недійсним Державний акт на право постійного користування землею від 22 травня 1996 року ІІ-ХМ № 001354, виданий Старосинявському рибцеху Хмельницького облрибкомбінату на земельну ділянку площею 405, 97 га.;

· визнано недійсним Державний акт на право постійного користування землею від 26 січня 1999 року ІІ-ХМ № 001509, виданий Старосинявському рибцеху Хмельницького облрибкомбінату на земельну ділянку площею 216,51 га.;

· визнано недійсним Державний акт на право постійного користування землею від 26 січня 1999 року ІІ-ХМ № 001509, виданий Старосинявському рибцеху Хмельницького облрибкомбінату на земельну ділянку площею 216,51 га.;

· визнано недійсним Державний акт на право постійного користування землею від 10 червня 1998 року ІІ-ХМ № 001374, виданий Хмельницькому облрибкомбінату на земельну ділянку площею 99,6 га..

· в задоволенні решти позову судом відмовлено.

Також даним судовим рішення покладено на Відповідача 1 судовий збір в розмірі 249 грн., а на Відповідача 2, Відповідача 3 та Відповідача 4 в розмірах по 1147 грн..

Не погоджуючись із винесеним рішенням суду першої інстанції Відповідач 4 звернувся з апеляційною скаргою (том 2, а.с. 116-120) до Рівненського апеляційного господарського суду, в якій, з підстав, вказаних у цій апеляційній скарзі, просить рішення господарського суду Хмельницької області від 23 грудня 2013 року по даній справі скасувати та прийняти нове рішення, яким повністю відмовити у задоволенні позовних вимог.

Апеляційна скарга мотивована тим, що місцевим господарським судом при прийнятті рішення порушено норми матеріального та процесуального права та неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи. Крім того, Відповідач 4, як на підставу скасування рішення суду, посилається на те, що на час прийняття оспорюваного рішення Відповідачем 4 діяв Цивільний кодекс Української РСР в редакції 1963 року. При цьому, апелянт наголошує на тому, що статтею 71 Цивільного кодексу Української РСР встановлено, що загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Крім того, апелянт констатує, що чинне на той час цивільне законодавство не передбачало жодних винятків щодо застосування позовної давності до позовних вимог про визнання недійсними актів органів місцевого самоврядування. Також, Відповідач 4 зазначає, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази щодо проведення перевірок та належного їх оформлення державним інспектором Державної інспекції сільського господарства у Хмельницькій області так як і відсутні відомості про проведення такої перевірки Прокурором.

Ухвалою апеляційного господарського суду від 8 квітня 2014 року з підстав, висвітлених у даній ухвалі, було поновлено пропущенний строк на подання Відповідачем 4 апеляційної скарги на рішення суду та прийнято дану апеляційну скаргу до провадження і призначено її до розгляду на 24 грудня 2014 року на 16 годину 10 хвилин (том 2, а.с. 115).

Представником Третьої особи 3 були подані письмові пояснення з приводу апеляційної скарги (том 2, а.с. 147).

Відповідач 5 подав відзив на апеляційну скаргу (том 2, а.с. 156-157) в котрому, з підстав, висвітлених у даному відзиві просить задоволити апеляційну скаргу Відповідача 4 та скасувати рішення місцевого господарського суду прийнявши в цій частині нове рішення котрим відмовити в задоволенні позовних вимог.

Прокурор подав відзив на апеляційну скаргу (том 2, а.с. 178-180) в котрому, з підстав, висвітлених у даному відзиві просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги Відповідача 4 та залишити рішення місцевого господарського суду без змін.

Відповідач 1, Відповідач 2 та Відповідач 3 не скористалися правом подачі письмового відзиву на апеляційну скаргу, що у відповідності частини 2 статті 96 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду рішення суду.

В судове засідання від 24 грудня 2014 року представник Третьої особи 2 не з'явився. Водночас, Третьою особою 2 було направлено на адресу суду клопотання про розгляд справи за відсутності представника Третьої особи 2.

В судове засідання від 24 грудня 2014 року Прокурор, представники Відповідача 1, Відповідача 2, Відповідача 3, Третьої особи 1 та Третьої особи 3 не з'явилися. Про дату, час та місце розгляду справи Прокурор, представники Відповідача 1, Відповідача 2, Відповідача 3, Третьої особи 1 та Третьої особи 3 були належним чином повідомлені, про що свідчать повідомлення про вручення поштового відправлення (том 2, а.с. 149, 155, 166-170). Водночас, в ухвалі про прийняття апеляційної скарги до провадженні (а.с. 115) відсутнє визначення щодо обов'язкової явки представників Відповідача 1, Відповідача 2, Відповідача 3, Третьої особи 1 та Третьої особи 3.

Відповідно до абзацу 1 пункту 3.9.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

З врахуванням вищенаведеного та враховуючи приписи статтей 101, частини 1 статті 102 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності Прокурора, представників Відповідача 1, Відповідача 2, Відповідача 3, Третьої особи 1 та Третьої особи 3, за наявними у справі матеріалами.

Згідно даних Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців станом на 7 жовтня 2013 року № 093920 серія АЄ Відповідач 5 створений згідно наказу регіонального відділення Фонду державного майна України від 8 грудня 1998 року № 833 шляхом перетворення Хмельницького державного виробничого обласного рибокомбінату у ВАТ Хмельницьке виробниче сільськогосподарсько-рибоводне підприємство відповідно до Закону України "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі" (том 1, а.с. 38).

Водночас, Відповідачем 5 на адресу Рівненського апеляційного господарського суду було направлено заяву з відповідними підтверджуючими документами (том 2, а.с. 150-152) в котрій, Відповідач 5 зазначає про зміну своєї організаційно-правової форми з Відкритого акціонерного товариства у Публічне акціонерне товариство.

Дані зміни організаційно-правової форми Відповідача 5 підтверджено випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (том 2, а.с. 152).

Згідно пункту 1.4 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року № 18 «Про деякі питання практики затосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», у разі коли зміна організаційно-правової форми сталася у процесі вирішення спору господарським судом, про неї обов'язково зазначається в описовій частині рішення (при цьому у мотивувальній частині, за необхідності, також зазначається нове найменування учасника судового процесу).

З огляду на описане вище, колегія суду здійснює заміну Відкритого акціонерного товариства «Хмельницькрибгосп» на Публічне акціонерне товариство «Хмельницькрибгосп» (зміна організаційно-правової форми).

В судовому засіданні від 24 грудня 2014 року представник Відповідача 4 підтримав доводи, висвітлені в апеляційній скарзі, просить скасувати рішення місцевого господарського суду та прийняти нове, котрим відмовити в задоволенні позовних вимог Прокурора.

В судовому засіданні від 24 грудня 2014 року представник Відповідача 5 підтримав позицію представника Відповідча 4, просить скасувати рішення місцевого господарського суду, задоволивши апеляційну скаргу Відповідача 4.

Заслухавши пояснення представників Відповідача 4 та Відповідача 5, розглянувши матеріали та обставини справи, апеляційну скаргу, письмові пояснення, відзив на апеляційну скаргу, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом при винесенні рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Рівненського апеляційного господарського суду дійшла висновку, що апеляційну скаргу Відповідача 4 слід задоволити, рішення господарського суду першої інстанції скасувати, прийняти нове рішення, котрим відмовити в задоволенні позовних вимог, виходячи з наступного.

З наявного в матеріалах справи рішення Відповідача 1 вбачається, що 9 жовтня 1998 року Відповідач 1 прийняв рішення № 4 „Про оформлення права постійного користування земельними ділянками Старосинявського рибцеху Хмельницького облрибокомбінату" (том 1, а.с. 20), котрим було вирішено: затвердити технічну документацію по інвентаризації земель Старосинявського рибцеху Хмельницького облрибокомбінату в межах Заставецької сільської ради; закріпити в постійне користування Старосинявському рибцеху Хмельницького облрибокомбінату земельні ділянки загальною площею 161,43 Га..

На підставі вказаного рішення Відповідачем 1 видано Державний акт на право постійного користування серії ІІ-ХМ № 001583 від 26 січня 1999 року (том 1, а.с. 26), який зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування Заставецької сільської ради народних депутатів за № 6.

В даному Державному акті зазначено, що землю надано у постійне користування Старосинявському рибцеху Хмельницького облрибокомбінату для виробничих цілей.

Старосинявському рибцеху Хмельницького облрибокомбінату відповідно до рішення Відповідача 2 від 25 грудня 1997 року за № 4 було надано у постійне користування 99,6 га землі для ведення рибного господарства.

На підставі рішення було видано Державний акт на право постійного користування серії ІІ-ХМ № 001374 (том 1, а.с. 30), та зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування Пилявківської сільської ради народних депутатів за № 1.

Згідно листа Старосинявської райдержадміністрації від 12 грудня 2013 року № 40/30-12-4304/2013 (том 1, а.с. 144) Відповідачем 2 дане рішення від 25 грудня 1997 року за № 4 не приймалося, так як сесія Відповідача 2 проводила засідання в період з 27 січня 1997 року по 4 серпня 1997 року (6-9 засідання ради 22 скликання), 10 засідання Відповідача 2 було проведено 21 січня 1998 року. Рішенням Відповідача 2 від 27 січня 1998 року № 4 Старосинявському рибгоспу, а не Хмельницькому облрибокомбінату надано в постійне користування земельну ділянку без визначення площі.

В матеріалах справи наявна архівна копія рішення Відповідача 2 № 4 від 27 січня 1998 року про закріплення в постійне користування за Старосинявським рибгоспом земельної ділянки (без визначення розміру земельної ділянки; том 1, а.с. 149).

Згідно Державного акта на право постійного користування земельною ділянкою серії ІІ-ХМ № 001354 від 22 травня 1996 року (зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею Відповідача 3 за № 13) слідує, що Старосинявському рибцеху Хмельницького облрибокомбінату надано в постійне користування 405,97 Га землі (том 1, а.с. 32) для виробничих цілей.

Даний Державний акт серії ІІ-ХМ №001354 від 22 травня 1996 року видано на підставі рішення Старосинявської селищної ради народних депутатів від 21 травня 1996 року № 6.

Згідно архівної копії рішення Відповідача 3 від 21 травня 1996 року № 6 (том 1, а.с. 135-136) «Про право приватної власності на землю» вбачається, що останнім було вирішено: «на підставі Декрету Кабінету Міністрів України „Про приватизацію земельних ділянок" від 26 грудня 1992 року № 15-92 ст.6, ст.56 передати громадянам, жителям населених пунктів селищної ради безкоштовно у приватну власність земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства згідно поданих заяв».

Згідно наявного в матеріалах справи Державного акта на право постійного користування серії ІІ-ХМ № 001509 від 26 січня 1999 року, зареєстровано в Книзі записів державних актів № 4 вбачається, що Старосинявському рибцеху Хмельницького облрибокомбінату відповідно до рішення Відповідача 4 від 2 вересня 1998 року надано у постійне користування 216,51 Га землі для виробничих цілей (том 1, а.с. 102-103).

Згідно інформації Старосинявської райдержадміністрації (лист від 12 грудня 2013 року № 40/30-12-4304/2013; том 1, а.с. 144) вбачається, що Відповідач 3 рішення від 2 вересня 1998 року про надання в постійне користування Старосинявському рибцеху Хмельницького облрибокомбінату площею 216,51 Га не приймав.

Натомість, Прокурором до матеріалів справи долучено два рішення, які були прийняті на засіданні сесії Відповідача 4, датовані 2 вересня 1998 року (том 1, а.с. 139), а саме: рішення Відповідача 4 від 2 вересня 1998 року № 4 «Про організацію виконання розпорядження райдержадміністрації № 703-р від 25 червня 1998 року «Про погашення заборгованості по виплаті пенсій і держаних допомог за рахунок залучення від сільськогосподарських виробників району зерна урожаю 1998 року та доходної частини бюджету»; рішення Відповідача 4 від 2 вересня 1998 року № 2 «Про плату за землю».

З матеріалів справи вбачається, що Третя особа 1 листами від 2 жовтня 2013 року за № 4/2-3142 та від 3 жовтня 2013 року за № 4/2-3164 звернулася із клопотаннями до Прокурора для відповідного реагування, як зауважує Третя особа 1 про порушення вимог статтей 7, 9, 11, 17, 19, 60, 78, 79 Земельного кодексу України від 18 грудня 1990 року щодо перевищення повноважень Відповідачем 1, Відповідачем 2, Відповідачем 3 та Відповідачем 4, оскільки відповідними радами фактично були надані земельні ділянки водного фонду, а рішення про надання таких земельних ділянок згідно статті 11,17,19,78,79 Земельного кодексу України, чинного на момент прийняття вказаних рішень, відносились до компетенції Старосинявської районної ради народних депутатів Хмельницької області (Третя особа 2).

Колегія суду зауважує, що згідно довідки Головного управління Держземагенства у Хмельницькій області від 28 листопада 2013 року № 2-02-39/2208 надано інформацію про те, що земельні ділянки, які передані у постійне користування Старосинявському рибцеху Хмельницького облрибокомбінату відносяться до земель водного фонду та знаходяться: на території Відповідача 3 та Відповідача 1 - в межах населеного пункту, а на території Відповідача 4 та Відповідача 2 - за межами несе ленних пунктів.

На підставі проведеної Прокуратурою перевірки, як зазначено самим Прокурором в позовній заяві, було встановлено, що рішення Відповідача 1 від 9 жовтня 1998 року № 4, рішення Відповідача 2 від 25 грудня 1997 року № 4, рішення Відповідача 4 від 2 вересня 1998 року б/н, рішення Відповідача 3 від 21 травня 1996 року № 6 були винесені із порушенням вимог земельного законодавства, у зв'язку із чим Прокурор з метою захисту інтересів держави звернувся з позовом, згідно якого просить визнати вказані рішення недійсними, а також просить визнати недійними державні акти на право постійного користування землею, що видані на підставі зазначених рішень.

Колегія суду дослідивши дані оспрювані Державні акти та рішення Відповідачів в сукупності з нормами матеріального та процесуального права України зазначає наступне.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Повноваження сільських рад у галузі земельних відносин визначено Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні", Земельним кодексом України, іншими законодавчими та нормативними актами України.

Відповідно до пункту 34 статті 26 та пункту 9 статті 33 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", до повноважень місцевих рад у сфері регулювання земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища, відноситься, зокрема, організація і здійснення землеустрою, погодження проектів землеустрою, а виключно на пленарних засіданнях сільської ради вирішуються відповідно до закону питання регулювання земельних відносин.

Так, статтею 9 Земельного кодексу України від 18 грудня 1990 року (в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних відносин, надалі в тексті - ЗК України) визначено компетенцію сільської Ради народних депутатів у галузі земельних відносин на їх території, до якої зокрема, віднесено передачу земельних ділянок у власність, надання їх у користування, в тому числі на умовах оренди, у порядку, встановленому статтями 17, 19 цього Кодексу, а також погодження проектів землеустрою.

Частинами 1, 2, 4 статті 7 Земельного кодексу України визначено, що: користування землею може бути постійним або тимчасовим; постійним визнається землекористування без заздалегідь установленого строку; тимчасове користування землею може бути короткостроковим - до трьох років і довгостроковим - від трьох до двадцяти п'яти років; у постійне користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності.

В силу дії частини 3 статті 1 Земельного кодексу України, гірничі, лісові та водні відносини, відносини щодо використання й охорони рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря регулюються спеціальним законодавством України і Республіки Крим.

Частиною 1 статті 11 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що до відання районних Рад народних депутатів у галузі регулювання земельних відносин на їх території належить передача земельних ділянок у власність, надання їх у користування у порядку, встановленому статтями 17 і 19 цього Кодексу.

Як визначено частиною 1 статті 19 Земельного кодексу України, сільські, селищні Ради народних депутатів надають земельні ділянки у користування для всіх потреб із земель сіл, селищ, а також за їх межами для будівництва шкіл, лікарень, підприємств торгівлі та інших об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням населення (сфера послуг), сільськогосподарського використання, ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, індивідуального житлового, дачного і гаражного будівництва, індивідуального і колективного садівництва, городництва, сінокосіння і випасання худоби, традиційних народних промислів.

Відповідно до частини 3 статті 19 Земельного кодексу України (від 18 грудня 1990 року), районні, міські, в адміністративному підпорядкуванні яких є район, Ради народних депутатів надають земельні ділянки за межами населених пунктів із земель лісового і водного фонду у випадках передбачених статтями 77 і 79 цього Кодексу.

Згідно статті 78 Земельного кодексу України (від 18 грудня 1990 року) передбачено, що до земель водного фонду належать землі, зайняті ріками, озерами, водоймами, болотами, гідротехнічними та іншими водогосподарськими спорудами, а також землі, виділені по берегах водойм під смуги відведення; землі в смугах відведення надаються органам водного господарства та іншим організаціям для спеціальних потреб і використовуються ними для лісопосадок, ремонту споруд, будівництва переправ, виробничих приміщень, складів тощо.

Частиною 2 статті 79 Земельного кодексу України визначено, що землі водного фонду, що є в користуванні водогосподарських підприємств і організацій, можуть надаватися за рішенням районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Ради народних депутатів у тимчасове користування для сінокосіння і риборозведення.

Як визначено частиною 1 статті 3 Водного кодексу України, усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд.

Нормою статті 6 Водного кодексу України передбачено, що води (водні об'єкти) є виключно власністю народу України і надаються тільки у користування; Народ України здійснює право власності на води (водні об'єкти) через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві Ради народних депутатів; окремі повноваження щодо розпорядження водами (водними об'єктами) можуть надаватися відповідними органами державної виконавчої влади.

Наведені норми земельного законодавства кореспондуються із відповідними положеннями Водного кодексу України, зокрема положеннями статті 85 Водного Кодексу України.

Відповідно до положень статті 85 Водного кодексу україни, порядок надання земель водного фонду в користування та припинення користування ними встановлюється положеннями земельного законодавства; у постійне користування землі водного фонду надаються водогосподарським спеціалізованим організаціям, іншим підприємствам, установам і організаціям, в яких створено спеціальні служби по догляду за водними об'єктами, прибережними захисними смугами , смугами відведення, береговими смугами водних шляхів, гідротехнічними спорудами та підтриманню їх у належному стані; у тимчасове користування за погодженням з постійними землекористувачами земельні ділянки такі земельні ділянки можуть надаватися для рибогосподарських потреб.

Порядок користування землями водного фонду затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 13 травня 1996 року № 502, відповідно до пункту 2 якого до земель водного фонду належать землі, зайняті, крім іншого, морями, річками, озерами, іншими водоймами, болотами , а також острови.

Згідно пункту 3.3 Статуту Хмельницького державного виробничого обласного рибокомбінату 1994 року (том 1, а.с. 120-128), Старосинявський рибцех входив до складу Хмельницького облрибокомбінату без права юридичної особи (том 3, а.с. 121).

Згідно частини 5 статті 7 Земельного кодексу України (від 18 грудня 1990 року), у постійне користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності: громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства; сільськогосподарським підприємствам і організаціям; громадським об'єднанням; релігійним організаціям; промисловим, транспортним та іншим несільськогоспо-дарським підприємствам, установам і організаціям; організаціям, зазначеним у статті 70 цього Кодексу для потреб оборони; для ведення лісового господарства спеціалізованим підприємствам; житловим, житлово-будівельним, гаражно-будівельним і дачно-будівельним кооперативам; спільним підприємствам, міжнародним об'єднанням і організаціям з участю українських, іноземних юридичних і фізичних осіб, підприємствам, що повністю належать іноземним інвесторам.

Натомість, колегія суду зауважує, що набуття права постійного користування на земельні ділянки водного фонду відокремленими структурними підрозділами підприємств без права юридичної особи, чинним на той час Земельним кодексом України від 18 грудня 1990 року, не передбачалось.

З огляду на встановлені норми діючого законодавства України, котрі направленні на врегулювання відносин щодо користування земельними ділянками України в контексті Державних актів на право користування земельними ділянками, колегія суду констатує, що як вбачається з вимог статтей 11, 19, 79 Земельного Кодексу, передача земельних ділянок, за межами населених пунктів, водного фонду, віднесена була до компетенції районних рад народних депутатів, крім того, така передача земель можлива була здійснена лише у тимчасове користування.

Як вбачається із матеріалів справи, рішенням Відповідача 1 від 9 жовтня 1998 року № 4 «Про оформлення права постійного користування земельними ділянками Старосинявського рибцеху Хмельницького облрибокомбінату» було вирішено, зокрема - закріпити в постійне користування Старосинявському рибцеху Хмельницького облрибокомбінату земельні ділянки загальною площею 161,43 Га.

Рішенням Відповідача 2 від 25 грудня 1997 року за № 4 було надано Відповідачу 5 у постійне користування 99,6 Га землі для ведення рибного господарства .

Із наявної в матеріалах справи архівної копії справ постійного зберігання за період 1996 -1997 років (фонд опису справ постійного зберігання за 1996-1997 роки, протоколи та рішення 6-9 засідань ради 22 скликання; том 1, а.с. 145-146) вбачається, що протягом 1997 року Відповідач 2 проводив засідання ради в період з 27 січня 1997 року по 4 серпня 1997 року (9 засідання ради 22 скликання), а засідання виконавчого комітету проводилися з 30 січня 1997 року по 26 грудня 1997 рік, що підтверджує той факт, що засідання сесії відбувалося й у грудні 1997 року.

Разом з тим, з листа Третьої особи 2 від 12 грудня 2013 року № 40/30-12-4304/2013 вбачається (том 1, а.с. 152), що сесія Відповідача 2 на засідання 25 грудня 1997 року не збиралась, відповідно, і рішення, в тому числі щодо надання в постійне користування земельної ділянки площею 99,6 Га Хмельницькому облрибокомбінату, не приймала.

При цьому, в матеріалах справи міститься архівна копії рішення Відповідача 2 за № 4 від 27 січня 1998 року (том 1, а.с. 137) про закріплення в постійне користування за Старосинявським рибгоспом земельної ділянки (без визначення розміру земельної ділянки).

Водночас, з довідки, виданої Відповідачем 2 від 4 жовтня 2013 року за № 203 вбачається, що рішення Відповідача 2 від 27 січня 1998 року щодо передачі Синявському рибгоспу земельної ділянки передано в архів.

Поряд з тим, колегія суду звертає увагу, на те, що в матеріалах справи міститься копія апеляційної скарги Відповідача 2 (том 1, а.с. 102-104) , з котрої вбачається, що Відповідач 2 не заперечує та визнає той факт, що саме ним було прийнято спірне рішення, що в свою чергу також підтверджує факт існування такого рішення в юридичній природі.

Також, звертаючися з даною апеляційною скаргою на оспорюване рішення № 924/1297/13, винесене господарським судом Хмельницької області, Відповідач 2 просить скасувати його та прийняти нове, яким у задоволенні позовних вимог Прокурора відмовити повністю.

В ході дослідження матеріалів справи вбачається, що на підставі рішення Відповідача 3 від 21 травня 1996 року № 6 Старосинявському рибцеху Хмельницького облрибокомбінату було надано в постійне користування 405,97 Га землі із видачею Державного акта серії ІІ-ХМ № 001354 від 22 травня 1996 року.

Водночас, з архівної копії рішення Відповідача 3 № 6 від 21 травня 1996 року (том 1, а.с. 135-136), слідує, що було вирішено «передати громадянам, жителям населених пунктів селищної ради, безкоштовно у приватну власність земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства згідно поданих заяв».

В той же час, колегією суду береться до уваги той факт, що підстави для визнання недійсним рішення Відповідача № 6 від 21 травня 1996 року «Про право приватної власності на землю», відсутні, оскільки дане рішення не є предметом по даній справі.

Поряд з тим, в матеріалах справи міститься довідка Відповідача 3 від 4 жовтня 2013 року за № 461 (том 1, а.с. 23), з котрої вбачається, що рішення Відповідача 3 щодо надання земельної ділянки площею 405,97 Га передано в архів Старосинявської районної державної адміністрації.

Відповідно до рішення Відповідача 4 від 2 вересня 1998 року Старосинявському рибцеху Хмельницького облрибокомбінату надано у постійне користування 216,51 га землі для виробничих цілей.

В ході дослідження наявних у справі доказів, Рівненським апеляційним господарським судом встановлено, що 2 вересня 1998 року на засіданні сесії Відповідача 4 було прийнято два рішення, а саме: рішення Відповідача 4 за № 4 від 2 вересня 1998 року «Про організацію виконання розпорядження райдержадміністрації № 703-р від 25 червня 1998 року «Про погашення заборгованості по виплаті пенсій і держаних допомог за рахунок залучення від сільськогосподарських виробників району зерна урожаю 1998 року та доходної частини бюджету»; рішення Відповідача 4 за № 2 від 2 вересня 1998 року «Про плату за землю».

Водночас, з наявної в матеріалах довідки, виданої Відповідачем 4 від 3 жовтня 2013 року за № 260 (том 1, а.с. 24) вбачається, що рішення від 2 вересня 1998 року «Щодо виділення земельної ділянки площею 216,51 Га для Відповідача 5» передано в архів.

Окрім того, Відповідач 4 звертаючися до суду з апеляційною скаргою (том 2, а.с. 117-118) неодноразово зазначає про видання ним саме спірного рішення, що вказує про його існування на час видання державного акту на право користування земельною ділянкою площею 216,51 га.

Розглядаючи позовну вимогу Прокурора про визнання недійсними даних рішень, колегія суду звертає увагу на те, що висновок про те, що - держаний акт на право власності на землю видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування, тому вирішення питання про правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішення органу, на підставі якого такий акт видано, міститься у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року (справа № 6-12цс13), від 23 жовтня 2013 року (справа № 6-93цс13), від 25 червня 2014 року (справа №6- 67цс14).

Колегія суддів зауважує, що стаття 111 - 28 Господарського процесуального кодексу України встановлює обов'язковість судових рішень Верховного Суду України, а саме: рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України; суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України; невиконання судових рішень Верховного Суду України тягне за собою відповідальність, установлену законом.

При цьому, колегія суддів не може переоцінювати встановлені факти у даному рішенні Верховного Суду України, оскільки вищезазначеною нормою передбачено обов'язковість такого рішення та здійснення у подальшому розгляду справи із приведенням своєї практики у відповідності з положеннями рішення Верховного Суду України.

З огляду на що, колегія суду зауважує, що при вирішенні питання щодо визнання недійсними Державних актів необхідно повно, об'єктивно та у сукупності досліджувати всі обставини справи, не виділяючи та не надаючи при цьому переважного значення окремим доказам.

Відтак, зважаючи на той факт, що Прокурор просить визнати недійсними Державні акти, котрі в свою чергу винесені саме на підставі вищеописаних рішень Відповідача 1, Відповідача 2, Відповідача 3, Відповідача 4, колегія суду зазначає, що уже сам по собі факт винесення даних Державних актів опосередковано свідчить про існування та прийняття оспорюваних рішень, оскільки у разі відсутності таких рішень апріорі не існувало б в юридичній природі самих Державних актів.

При цьому, колегією суду приймається до уваги, що згідно частини 2 статті 144 Конституції України та частини 10 статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» рішення органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з мотивів невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними з ініціативи зацікавлених осіб в судовому порядку.

Відповідно до абзацу 1 пункту 2 Роз`яснення Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов`язаних із визнанням недійсними актів державних та інших органів» від 26 січня 2000 року № 02-5/35, підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт ; обов`язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі.

Згідно пункту 2.3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17 травня 2011 року № 6 „Про деякі питання практики розгляду справ, що виникають із земельних відносин", господарським судам слід враховувати, що право, посвідчене державними актами, є похідним від відповідного рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність чи в користування, а тому з огляду на приписи частини першої статті 16 Цивільного кодексу України та статті 152 Земельного кодексу України захист прав осіб на земельні ділянки не може здійснюватися лише шляхом визнання відповідного державного акта недійсним, якщо рішення, на підставі якого видано цей державний акт, не визнано недійсним у встановленому порядку.

У зв'язку із тим, що рішення Відповідача 1 від 9 жовтня 1998 року № 4, рішення Відповідача 2 від 25 грудня 1997 року № 4, рішення Відповідача 3 від 21 травня 1996 року № 6, рішення Відповідача 4 від 2 вересня 1998 року б/н, були прийняті із перевищенням наданих законом повноважень, колегія суду вважає правомірною вимогу Прокурора про визнання спірних рішеннь недійсним із вищевинаведених підстав.

За таких обставин, колегія суду приходить до висновку, що Відповідач 1, Відповідач 2, Відповідач 3, Відповідач 4, прийнявши дані рішення перевищили надані їм повноваження, визначені Земельним кодексом України (від 18 грудня 1990 року), оскільки право на прийняття таких рішень було віднесено до компетенції відповідної районної ради. З огляду на усе вищевказане сужлва колегія констатує, що описане вказує на існування підстав для визнання оспорюваних рішень недісними.

Крім того, колегія суду зауважує, що Прокурор в позовній заяві, окрім вимоги про визнання недійсними рішень, звертається також і з вимогою про визнання недійсними Державних актів, котрі видані на підставі даних рішень.

Згідно частини 1 пункту 2.3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17 травня 2011 року № 6 „Про деякі питання практики розгляду справ, що виникають із земельних відносин", державні акти про право власності або право постійного користування на земельну ділянку є документами, що посвідчують відповідне право і видаються на підставі рішень Кабінету Міністрів України, обласних, районних, Київської і Севастопольської міських, селищних, сільських рад, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій. У спорах, пов'язаних з правом власності або постійного користування земельними ділянками, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти про право власності чи постійного користування.

З огляду на що, колегія суду зазначає, що у постанові Верховного Суду України від 19 червня 2013 року № 6- 57цс13 визначено наступну правову позицію, що: «У спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки».

Правові висновки щодо можливості оскарження державних актів без оскарження відповідних рішень або розпоряджень органів місцевої влади та самоврядування, що були підставою для їх видачі містять також наступні постанови Верховного Суду України: від 26 вересня 2011 року у справі № 6- 34цс11 (селищна рада розпорядилася землею поза межами своєї компетенції, оскільки земельні ділянки знаходяться поза межами населеного пункту, спірні земельні ділянки належать до водного фонду і не могли надаватися для зазначеного в державних актах призначення); від 26 вересня 2012 року у справі № 6- 103цс12 (державний акт, що виданий органом, який не мав на це повноважень визнається недійсним); від 24 квітня 2013 року у справі №6- 14цс13 (видача державного акту без визначеної законом підстави (рішення ради) свідчить про його недійсність); від 4 червня 2014 року у справі № 6-46цс14 (визнання недійсними тільки державних актів на право власності може мати місце у разі їх видання з порушенням вимог закону, усупереч рішенням чи угодам. У цьому разі таке визнання є належним та самостійним способом поновлення порушених прав у судовому порядку).

З врахуванням наведеного, колегія суду зазначає, що в ході дослідження наявних доказів судом встановлено, що Державним актом на право постійного користування землею від 26 січня 1999 року ІІ-ХМ № 001583 (том 1, а.с. 26), було видано Старосинявському рибцеху Хмельницького облрибокомбінату земельну ділянку площею 161,43 Га, на підставі рішення Відповідача 1 від 9 жовтня 1998 року № 4 для виробничих цілей, котрий зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 6.

Державний акт на право постійного користування землею серії ІІ-ХМ № 001374 від 10 червня 1998 року (том 1, а.с. 30) було видано на підставі рішення Відповідача 2 від 25 грудня 1997 року № 4 на користування Відповідачем 5 земельною ділянкою площею 99,6 Га. для ведення рибного господарства, котрий зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 1.

На підставі рішення Відповідача 3 від 21 травня 1996 року № 6 було видано Державний акт ІІ-ХМ № 001354 (том 1, а.с. 32) на право постійного користування землею для Старосинявського риб цеху Хмельницького облрибкомбінату в розмірі 405,97 Га для виробничих цілей, котрий зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 13.

На підставі рішення Відповідача 4 від 2 вересня 1998 року б/н було видано Державний акт ІІ-ХМ № 001509 (том 1, а.с. 28) на право постійного користування землею для Старосинявського риб цеху Хмельницького облрибкомбінату в розмірі 216, 51 Га для виробничих цілей, котрий зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 4.

На підставі рішення Відповідача 3 від 21 травня 1996 року № 6 було видано Державний акт ІІ-ХМ № 001354 (том 1, а.с. 32) на право постійного користування землею для Старосинявського риб цеху Хмельницького облрибкомбінату в розмірі 405,97 Га для виробничих цілей, котрий зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 13.

Враховуючи усе вищеописане, в аспекті того, що позовна вимога Прокурора про визнання недійсними Державних актів на право постійного користування землею є правомірною та мотивованою вимогою, колегія суддів приходить до висновку, що дані Державні акти (з врахуванням вищеописаних норм діючого законодавства, котрі направленні на врегулювання відносин щодо надання земельних ділянок в користування) видані органами місцевого самоврядування, які не мали на це повноважень, а тому визнання їх недійсними є належним способом поновлення порушених прав у судовому порядку.

З огляду на усе вищеописане, Рівненський апеляційний господарський суд приходить до висновку про наявність та доведеність порушення права держави, що полягає у винесенні Відповідачем 1, Відповідачем 2, Відповідачем 3, Відповідачем 4 рішеннь щодо земельної ділянки, відносно котрої він не наділений правом розпоряджатися, та котрі мають надаватися тільки визначеному колу осіб та лише у тимчасове користування, що вказує на існування підстав для визнання їх недійсними, а також існування об'єктивних підстав для визнати недійсними Державних актів (котрі, в даному випадку, винесені не уповноваженими на те органами місцевого самоврядування).

Водночас, колегія суду звертає увагу на те, що на час прийняття спірних рішеннь Відповідачами діяв Цивільний кодекс Української РСР в редакції 1963 року.

Разом з тим, враховуючи, що Відповідачем 5, Відповідачем 4, Відповідача 2 була подана заява про застосування строку позовної давності (том 1, а.с. 72-118, том 2, а.с. 103), з врахуванням вимог Цивільного кодексу України та в аспекті вимог Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29 травня 2013 року "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" колегія суду зауважує наступне.

Пунктом 2.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29 травня 2013 року "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" визначено, що за змістом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду . У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Відповідно до пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року № 435-IV (набрав чинності 1 січня 2004 року), Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року передбачено, що правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Як вбачається, в позовній заяві Прокурор просить визнати недійсними: рішення Відповідача 3 від 21 травня 1996 року № 6; рішення Відповідача 4 від 2 вересня 1998 року (без номеру); рішення Відповідача 2 від 25 грудня 1997 року № 4; рішення Відповідача 1 від 9 жовтня 1998 року № 4. Тобто до спірних правовідносин слід застосовувати Цивільний кодекс Української РСР від 18 липня 1963 року № 6417 (втратив чинність 1 січня 2004 року в зв'язку з набранням чинності Цивільним кодексом України від 16 січня 2003 року).

Відповідно до статті 71 Цивільного кодексу Української РСР (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Згідно зі статтею 83 Цивільного кодексу УРСР, позовна давність не поширюється: на вимоги, що випливають з порушення особистих немайнових прав, крім випадків, передбачених законом; на вимоги державних організацій про повернення державного майна з незаконного володіння колгоспів та інших кооперативних та інших громадських організацій або громадян; на вимоги вкладників про видачу вкладів, внесених у І державні трудові ощадні каси і в Державний банк СРСР; у випадках, встановлюваних законодавством Союзу РСР, і на інші вимоги.

Як зазначено вище, відповідно до пункту 6 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, його права про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Отже, оскільки на час прийняття Цивільного кодексу України строк позовної давності для захисту права, яке Прокурор вважає порушеним, сплив, то до спірних правовідносин мають бути застосовані норми Цивільного кодексу УРСР, які регулюють інститут позовної давності.

Так, відповідно до статті 80 Цивільного кодексу Української РСР, закінчення строку позовної давності до пред 'явлення позову є підставою для відмови в позові.

Окрім того, як зазначено вище, статтею 83 Цивільного кодексу УРСР встановлено вичерпний перелік вимог, на які позовна давність не поширюється, і до цього переліку не входять вимоги про визнання недійсними рішень органів місцевого самоврядуваанняядування.

Отже, чинне на той час цивільне законодавство не передбачало жодних винятків і застосування позовної давності до позовних вимог про визнання недійсними актів органів місцевого самоврядування.

До того ж, статтею 75 Цивільного кодексу Української РСР (чинного на момент прийняття оспорюваного рішення) встановлювалася обов 'язковість застосування судом позовної давності незалежно від заяв сторін.

При цьому, слід зазначити, що вимоги про визнання недійсними Державних актів на право постійного користування землею, є похідними від основної вимоги - про визнання недійсних оспорюваних рішень.

З огляду на усе вищевказане колегія суду констатує, що посилання Прокурора на те, що про порушення земельного законодавства Прокурору стало відомо лише після звернення Третьої особи 1 із листом щодо порушення Відповідачами норм діючого закнодавсвтва України що діяли на час видачі зазначених рішень та Державних актів у 2013 році (а тому на його думку перебіг строку позовної давності розпочався лише у 2013 році), на думку колегії суддів є безпідставним, зважаючи на таке.

Як зазначено у пункті 4.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29 травня 2013 року "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів", початок перебігу позовної давності визначається за правилами статті 261 Цивільного кодексу України, якщо у передбачених законом випадках з позовом до господарського суду звернувся прокурор, що не є позивачем, то позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор.

Водночас, пунктом 1.5 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013 року № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" зазначено, що за змістом пункту 6 Прикінцевих і перехідних положень Цивільного кодексу України правила цього Кодексу щодо позовної давності стосуються тільки тих позовів, строк пред'явлення яких, встановлений попереднім законодавством, не сплив до 1 січня 2004 року. Якщо ж строк позовної давності закінчився до зазначеної дати, то до відповідних відносин застосовуються правила про позовну давність, передбачені Цивільним кодексом Української РСР 1963 року .

До того ж, слід зазначити, що відповідно до статті 29 Господарського процесуального кодексу України, прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки та користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

При цьому, зазначена норма є нормою процесуального права, а тому вона наділяє прокурора лише процесуальними правами позивача, тоді як інститут позовної давності, який регулювався на час виникнення спірних правовідносин Цивільним кодексом УРСР та на даний час - Цивільним кодексом України, є інститутом суто матеріального права, у зв'язку з чим положення норм даного інституту можуть стосуватися лише безпосередньо позивача.

Колегія суду зауважує, що в матеріаліх справи відсутні будь-які заяви котрими Прокурор обгрунтував би та підтверджував би належними та допустимими доказами поважність причин пропуску звернення за судовим захистом.

В позовній заяві Прокурора зазначається, що проведеною прокуратурою перевіркою встановлено порушення Відповідачами земельного законодавства при прийнятті спірних рішеннь. Однак, у позовній заяві Прокурором не зазначено, коли саме було проведено вказану перевірку та не подано до матеріалів справи доказів її проведення.

При цьому, враховується, що згідно листа Державної інспекції сільського господарства України № 1425/6/1-14 від 12 березня 2014 року (том 2, а.с. 27-44) при наданні в постійне користування земель для Відповідача 5, не було виявлено порушень земельного законодавства, а проведення перевірок у 2013 році було здійснено Позивачем 3 з порушенням ряду вимог Земельного кодексу України та нормативно-правових документів, які встановлюють процедури проведення відповідних позапланових контрольних заходів та оформлення їх результатів.

Колегією суддів апеляційного суду враховується, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б підтверджували проведення прокуратурою Старосинявського району дотримання Відповідачами вимог земельного законодавства, в зв'язку з чим відсутні підстави вважати, що про порушене право Прокурор дізнався в межах визначених законодавством строків позовної давності, в ході проведення ним перевірки.

Приймається також до уваги, що відповідними положеннями статей 1,19 Закону України "Про прокуратуру" від 1991 року (з подальшими змінами і доповненнями) прокурорський нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, органами державного і господарського управління та контролю, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими Радами, їх виконавчими органами, військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, масовими рухами, підприємствами, установами і організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та громадянами здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами.

Предметом нагляду за додержанням і застосуванням законів є, крім іншого, відповідність актів, які видаються всіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами, вимогам Конституції України та чинним законам.

Окрім того, колегією суду при винесенні даної постанови приймається до уваги позиція (стосовно відмови в задоволенні позовних вимог на підставі пропоску позовної давності у відповідності до вимог статті 80 Цивільного кодексу Української РСР) висвітлена у постановах Вищого господарського суду України за № 924/1298, № 924/1296, № 924/1299/13, № 924/261/14.

Відповідно, дослідивши фактичні обставини справи, оцінивши докази на їх підтвердження, надавши правову кваліфікацію відносинам сторін і виходячи з фактів, встановлених у процесі розгляду справи, норм матеріального права, які підлягають застосуванню, та матеріалів справи, судова колегія дійшла висновку щодо необхідності відмови в задовленні позовних вимог Прокурора щодо визнання недійсними рішень та Державних актів на підставі статті 80 Цивільного кодексу Української РСР .

Враховуючи усе вищевказане в даній судовій постанові Рівненський апеляційний господарський суд констатує порушення господарським судом першої інстанції норм матеріального права (а саме статтей 75, 80 Цивільного кодексу Української РСР ).

Дане, в свою чергу, в силу дії пункту 4 частини 1 статті 104 Господарського процесуального кодексу України є підставою для скасування даного рішення.

Враховуючи усе вищевказане у даній судовій постанові, Рівненський апеляційний господарський суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу Відповідача 4 слід задоволити, а оскаржуване рішення скасувати. При цьому, апеляційний господарський суд приймає нове рішення, яким відмовляє в задоволенню позову.

Судові витрати, у відповідності до статті 49 Господарського процесуального кодексу України, суд залишає за Відповідачем 4.

Керуючись статтями 49, 99, 101, 103 - 105 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Новосинявської сілької ради Старосинявського району - задоволити.

2. Рішення господарського суду Хмельницької області від 23 грудня 2013 року в справі № 924/1297/13 - скасувати.

3. Прийняти нове рішення.

В задоволенні позову прокурора Старосинявського району відмовти повністю.

4. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

5. Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання постановою апеляційного господарського суду законної сили.

6. Справу № 924/1297/13 повернути господарському суду Хмельницької області.

Головуючий суддя Василишин А.Р.

Суддя Бучинська Г.Б.

Суддя Філіпова Т.Л.